А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Гарантії конституційного ладу України; правовий режим надзвичайного стану. Гарантіями конституційного Основи правового статусу людини і громадянина Становище особистості

Подобный материал:

• Парламентське видавництво, 5723.42kb.
• Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка, 15341.53kb.
• Задорожній Олександр Вікторович, Буткевич Володимир Григорович, Мицик Всеволод Всеволодович, 3357.97kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• Ббк 67. 2я73 о-66, 2807.04kb.
• Удк 37. 013. 42(075) ббк74. 6я7, 2614.78kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.

7. Захист конституційного ладу України


Гарантії конституційного ладу України; правовий режим надзвичайного стану.

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції України:

а)  неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);

б)  неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157);

в)   ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;

г)  конституційне визначення статусу Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

д)  заборону утворювати політичні партії та громадські організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);

є) присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);

ж) конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечувати державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1 ст. 116);


з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу - Конституційного Суду України,- який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).


* * *


Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є правовий режим надзвичайного стану¹, що може бути введений в Україні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів од моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації обстановки, відновлення правопорядку за спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

Згідно з Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях із виникненням надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або в разі спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.


Михалева Н. А. Конституционное право зарубежньїх стран СНГ: Учеб-ноепособие.-М.:Юристь, 1998.-С. 140.


109


Розділ IV


ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА


1. Сучасна концепція прав людини та її відображення в Конституції України


Правовий статус особистості: поняття та види; зародження вчення про права людини; основні сучасні підходи до визначення взаємовідносин людини і держави, сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні; конституційні принципи правового статусу людини і громадянина.

Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «суспільний статус».

Правовий статус особистості - це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв 'язки особистості з державою та державно організованим суспільством. Такі зв'язки виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та регулюються практично всіма галузями національного права України, що дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами. Так, наприклад, за суб'єктами розрізняють статуси:

1)   загальний - поширюється на всіх людей і громадян;

2)   спеціальний (родовий) - характеризує особливості становища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;

3)   індивідуальний - притаманний окремому індивіду.


Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспільством та державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони становлять конституційний статус людини і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галузевих статусів.

Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий статус людини і громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і громадянина». За своєю структурою цей інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини і громадянина і складається з кількох головних конституційно-правових інститутів, до яких, зокрема, відносять:

1)  конституційні принципи правового статусу людини і громадянина;

2) громадянство;

3) загальну правосуб'єктність;

4) основні права, свободи та обов'язки¹;

5) гарантії правового статусу².


В юридичній літературі, крім прав і свобод, виділяють також законні інтереси (див., наприклад: Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР.-М., 1985.-С. 7-23).

* Див., наприклад: Конституционное право: Учебник / Отв. ред. В. В. Ла-зарев,- М.: Юристь, 1999.- С. 124; Воєводин Л. Д. Юридический статус личности в России.- М, 1997.


111


Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді - це універсальна категорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості в суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним положенням людини (положенням у системі матеріального виробництва).

Становлення прав людини пов'язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил поведінки) можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення своїх різнобічних потреб.

У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали синкретичний характер, вони визначалися «мононормами», тобто нормами, які не можливо було диференціювати, як, скажімо, норми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, своєю чергою, були пов'язані зі становленням суспільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, вони були спрямовані на збереження цілісності роду, племені у вкрай складних умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не надавали переваг одному членові роду перед іншими, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.

Правові системи перших рабовласницьких держав були засновані на методах насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення. Рівень свободи був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія (давньоєврейські священні книги Танах), міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції. Наприклад, усім відомі вічні ідеї Біблії про недоторканність життя людини, про право приватної власності, про рівність людей, про заборону посягання на честь і гідність людини тощо, сформульовані, зокрема, в Десяти Божих Заповідях (Книга «Вихід», 20).


Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VII ст. до н. є. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов'язаний з виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у осіб - громадян відповідного поліса, а біля витоків теоретичного усвідомлення відносин між людиною та державою і суспільством стояли грецькі мислителі, яких іменували «сімкою мудреців»,- Фалес із Мілета, Пітак із Мі-тілени, Періандр із Коринфа, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін, найбільш відомим з яких є Солон (638-559 pp. до н. є.). Заслуга «сімки мудреців» для становлення та розвитку теоретичних уявлень про права людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль закону для прав і свобод людини. Саме з розробленням Подітії (Конституції) Солона, власне, і з'явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.

У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули розвитку у вченні піфагорійців (життя людини має бути приведене у відповідність із висновками філософії щодо справедливості, належної міри у людських відносинах, яка розглядалася як «відплачується іншому рівним», що являє собою філософську інтерпретацію стародавнього принципу таліону - око за око, зуб за зуб тощо).

Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об'єктивних природноправо-вих засад полісу та його законів. Наприклад, Геракліт тлумачив поліс та його закони як відображення космічного порядку, Демо-крит характеризував поліс і закон як щось штучне (що існує лише завдяки спільній думці), що обумовлене природним початком (тим, що існує насправді).

Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була висловлена софістами (V-IV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 pp. до н. є.). Він стверджував, що природа (закони природи) - це природне право, яке протистоїть хибному, недосконалому, створеному людиною закону - позитивному праву. При цьому під природним правом Гіппій розумів неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися громадяни всіх полісів античної Греції. Протагор (481-411 pp. до н. є.) стверджував: «міра всіх речей - людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за природою, відповідно, рівні і їхні особисті права, а закон є гарантією особистих прав. Епікур (341-270 pp. до н. є.) тлумачив свободу людини як її відповідальність за розумний вибір свого способу життя і за себе. А ідея стоїків про людини як громадянина Всесвіту згодом буде покладена в основу ліберальної концепції прав людини.


113


Згідно з Платоном (428/427-347 pp. до н. є.) справедливість полягає в тім, щоби «ніхто не захоплював чужого і не позбавлявся свого». Платон розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав геометричну рівність - «більшому вона дає більше, меншому - менше, кожному дарує те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була розвинута Аристотелем (384-322 pp. до н. є.) у його вченні щодо двох видів справедливості - зрівняльної та розподільної (спільні для всіх громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства пропорційно їхньому внеску у спільну справу). Тут доречно згадати цікавий вислів Арістотеля: «Рівність здається справедливою, і так воно і є, лишень не для всіх, а для рівних; і нерівність також уявляється справедливою, і так воно насправді і є, але знову ж таки не для всіх, а лише для нерівних».

Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.), який обстоював ідеї свободи і справедливості. Цицерон стверджував, що всі люди подібні та рівні один одному, громадянин не лише не повинен сам шкодити іншим, порушувати чужу власність або чинити іншу несправедливість, а й зобов'язаний надавати допомогу тим, що потерпіли від несправедливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб». Критерій справедливості за Цицероном - універсальний закон природи -природне право, яке є вищим, істинним законом і передує будь-якому писаному закону.

Сенека, заперечуючи ідею рівності громадян, запропонував ідею рівності всіх людей і всіх станів, як творінь Божих.

Демократії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму дали поштовх для розвитку європейської цивілізації, що заснована на персоноцентристській парадигмі - від людини до держави. Поряд із цим у китайській, індуській, деяких інших цивілізаціях панував системоцентристський підхід, згідно з яким держава стоїть над людиною, перетворює її на слухняного виконавця державної волі. Це обумовило різні тенденції становлення та розвитку прав людини, на цей процес впливають різноманітні чинники - культура, філософія, релігія, суспільний світогляд, мораль тощо,- які в сукупно визначають характер тієї чи іншої цивілізації.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, закріплення правового статусу особистості.


1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. «Свобода є для суспільного організму тим же, що здоров'я для індивідуума: якщо людина втрачає здоров'я, ніщо на світі їй не миле, якщо суспільство втрачає свободу, то воно знемагає і вже не знає щастя» (Г. Болінгброк).

Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше дістали законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 p., яка називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p., Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1)  всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав -головне призначення держави;

2)  свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи - рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-тер писав: «Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від законів»;

4)  частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін «свобода» вживається у двох значеннях: загальному та суб'єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний розсуд. Саме в цьому зна-


115


ченні термін «свобода» використовується в Конституції України, конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу, а його зміст було вперше нормативно розкрито у ст. 4 французької Декларації людини і громадянина від 26 серпня 1789 p.: «Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: отож, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом»¹. Це положення Декларації, своєю чергою, було сформульоване відповідно до визначення свободи, запропонованого Ш. Монтеск'є: «Свобода є правом чинити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було би свободи, оскільки те саме могли би робити й інші громадяни».

Термін «свобода» в суб'єктивному значенні тотожний терміну «суб'єктивне право», і його використання пояснюється історичними чинниками.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на обгрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко антидемократичними за сутністю, оскільки колективний (суспільний) інтерес - це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має суб'єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.

Втілення положень колективістської концепції в «соціалістичних конституціях» на практиці призводило до фактичного заперечення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основних обов'язків громадян перед суспільством і державою.

3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов'язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її


¹ Цит. по: Конституция зарубежньїх государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996.-С. 135.


головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод людини визнає тільки шаріат.

Однозначно оцінити основні положення сучасної ісламської концепції прав людини досить важко. Так, у Корані міститься досить багато положень, присвячених гідності та свободі людини. Водночас мусульманські мислителі досить своєрідно тлумачать саме поняття свободи, яку вони вбачають не у зовнішній поведінці мусульманина, а в його внутрішньому світі, спрямованому на до-лучення його до волі Аллаха. Своєрідно тлумачиться рівність людей, під якою розуміють спільність походження всіх людей від Адама: «О люди! Бійтеся вашого Господа, який створив вас з однієї живої істоти та з неї ж створив пару їй, а від них обох розселив багато чоловіків і жінок» (Коран, 4:1).

Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов'язані з тим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і немусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, своєю чергою, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиційні підходи до визначення статусу людини складаються у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем'я, клан, рід, сім'я); для нього характерними є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб'єктивних прав здійснюється колективно. Відповідно, ці особливості визначили і специфіку правового статусу індивіда у звичаєвому праві, зокрема:

1)  правосуб'єктність індивіда звичаєве право пов'язує не з віком, аз важливими обставинами в його житті (народження, ви-гнанщКз племені, одруження тощо);

2)  права та обов'язки індивіда тісно пов'язані з правами та обов'язками відповідної групи. При цьому права та обов'язки групи превалюють над правами та обов'язками індивіда;

3)  правовий статус індивіда характеризується дуалізмом - у ньому можна виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні (обумовлені його належністю до певного клану чи сім'ї) права та обов'язки, що, наприклад, може бути пов'язано з трайбалізмом - наданням суттєвих привілеїв вихідцям із того племені чи роду, до якого належать керівники держави, правляча еліта;


117


4)  різні категорії членів групи мають різні права та обов'язки (нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та дорослих тощо);

5) обов'язки людини превалюють над її правами.