А. М. Захарченко Роль релігійного чинника на сучасному етапі палестинсько-ізраїльського конфлікту І його врахування в близькосхідній політиці України

Вид материалаДокументы

Содержание


I. Загальна характеристика проблеми.
III. Прихід до влади на палестинських територіях ХАМАСу
Перемога ХАМАСу на парламентських виборах та її наслідки.
Грунт для поширення радикальної ісламістської ідеології серед палестинців зараз продовжує зростати
IV. Релігійний фактор в Ізраїлі та його вплив на перспективи палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання.
Релігійний табір сучасного Ізраїлю представлений двома основними групами – ультраортодоксами та релігійними сіоністами.
Ультраортодоксальний табір.
Активна підтримка Б. Нетаньяху на виборах 2009 р. дала можливість ультраортодоксальним партіям закріпити свої позиції.
Національно-релігійний табір.
На даний момент в Ізраїлі існує стійка тенденція до розширення впливу релігійного чинника на процес мирного врегулювання.
V. Висновки та рекомендації
Подобный материал:




А.М. Захарченко


Роль релігійного чинника на сучасному етапі палестинсько-ізраїльського конфлікту і його врахування в близькосхідній політиці України

Аналітичний матеріал


Анотація


В аналітичній записці здійснено комплексний аналіз ролі, яку відіграє релігійний чинник на сучасному етапі палестинсько-ізраїльського конфлікту. Представлено рекомендації щодо його врахування у формуванні й здійсненні близькосхідної політики України.

У записці реалізовано наступні завдання:
  • проаналізовано феномен зростання релігійного фактору в сучасних міжнародних відносинах й регіональних процесах на Близькому Сході;
  • досліджено еволюцію релігійного чинника в палестинсько-ізраїльському конфлікті;
  • вивчено причини посилення радикальної ісламістської ідеології серед палестинців, а також наслідки перемоги ХАМАСу на палестинських парламентських виборах 2006 р.;
  • досліджено активізацію релігійного чинника в Ізраїлі та його вплив на офіційну позицію Тель-Авіву щодо палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання;
  • представлено прогнози щодо подальшого розвитку ситуації та рекомендації щодо політики України в регіоні.


I. Загальна характеристика проблеми.

Сучасний етап розвитку світової політики характеризується значним зростанням ролі релігійного чинника в міжнародних та регіональних відносинах. «Релігійний ренесанс», що став реальністю в кінці XX ст., пов’язаний з процесами економічної модернізації та соціальних змін в усьому світі, які розмили традиційну ідентифікацію людей за місцем проживання й одночасно послабили роль нації-держави як джерела ідентифікації. Вакуум, що утворився в результаті цього, здебільшого був заповнений релігією, зокрема, у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися як в ісламі, так і в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі та індуїзмі.

Істотне значення релігії особливо характерне для регіону Близького Сходу, де вона залишається активною силою, що впливає на ідейно-політичне життя суспільства, на атмосферу політичної боротьби, а у ряді випадків і на стан міждержавних відносин. Релігія в країнах регіону - реально існуючий та довгостроковий чинник, що накладає відбиток на всі суспільно-політичні процеси.

На ґрунті загострення відносин між національно-етнічними і релігійними групами сьогодні в світі відбувається значна частина конфліктів та воєн, які створюють загрозу безпеці і стабільності не тільки в регіонах, але і світової системи в цілому. Яскравим прикладом подібних конфліктів є палестинсько-ізраїльське протистояння, учасниками якого є представники двох релігій – ісламу та іудаїзму.

Символічне значення землі як для ізраїльтян, так і палестинців, освячено їхньою релігійною традицією, що додає конфлікту особливої гостроти. До сьогодняшнього дня протиборчі сторони продовжують дотримуватися абсолютно непримиренних позицій в питаннях історії регіону, святих місць обох релігій, а також взаємин між двома народами. Так, послідовники ісламу за традицією виявляються серед найжорстокіших супротивників єврейства, хоча в Корані не йдеться про непримиренну ворожнечу до іудаїзму. Водночас, з єврейського боку релігія відіграє роль каталізатора конфлікту: релігійні претензії на виняткове право володіння Землею Ізраїлю (Ерец-Ісраель) стають основою екстремістських домагань.

В обох релігіях можна знайти мотиви як до ескалації конфлікту, так і до його припинення, проте на даний час релігія лише заглиблює палестинсько-ізраїльське протистояння. Очевидним доказом цьому є проблема Єрусалиму – святого міста для обох народів – яка до цих пір залишається основною перешкодою на шляху до мирного врегулювання. Так, одним з основних каменів спотикання у переговорах про остаточний статус в Кемп-Девіді в 2000 р. став суверенітет над Старим містом в Єрусалимі, і, особливо, над Храмовою Горою, яку палестинська сторона відмовилася ділити з Ізраїлем. Важливо відзначити, що питання безпеки викликали найменші ускладнення під час кемп-девідських переговорів, що дозволяє стверджувати, що їхній провал був зумовлений не несумісністю життєвих інтересів двох народів, а насамперед національною ідеологією та релігійними переконаннями.

У зв’язку з вищезазначеним, при оцінці перспектив врегулювання конфлікту надзвичайно важливо враховувати, яка позиція переважатиме у конфліктуючих сторін надалі – прагматичне відстоювання національних інтересів або безкомпромісна релігійна боротьба.

ІІ. Еволюція релігійного чинника в палестинсько-ізраїльському конфлікті.

Слід зазначити, що релігійний чинник в палестинсько-ізраїльському протистоянні довгий час не відігравав істотної ролі.

В кінці XIX - на початку XX століть цей конфлікт протікав в площині протистояння двох конфліктуючих національних рухів, що претендували на одну територію. Одним з них був сіонізм, який виник на основі давніх єврейських релігійних та історичних устремлінь, а також як реакція на європейський антисемітизм, і розвивався під впливом національних рухів, що існували в Європі. Сіоністи закликали євреїв іммігрувати в Палестину, щоб відновити там єврейське національне вогнище через дві тисячі років після руйнування Другого Храму і вигнання євреїв римлянами. Другим рухом був арабський націоналізм, який був ініційований в Бейруті і Дамаску арабами-християнами. Арабський націоналізм спочатку протистояв Оттоманській імперії, а після Першої світової війни – англійському і французькому колоніалізму. Однак в Палестині, де арабська присутність налічувала близько 1200 років, арабський націоналізм зіткнувся з сіонізмом, що зумовило жорстке протистояння між ними.

Палестинський націоналізм є найбільш розробленим, організаційно оформленим і стійким із всіх різновидів арабського націоналізму. Він остаточно сформувався після 1948 р., коли палестинські араби остаточно втратили надію на «батальйони джихаду», створені «Братами–мусульманами» Єгипту, а також на солідарність з ними ісламського світу, що виявився неспроможним запобігти як розподілу Палестини у 1947 р., так і втраті палестинцями територій, що відійшли до Ізраїлю в результаті першої арабо-ізраїльський війни 1948-49 рр.

Формування Палестинського руху опору (ПРО) після окупації Ізраїлем всієї Палестини у 1967 р. закріпило позиції палестинської національної самосвідомості, тоді – абсолютно світської і превалюючої над ісламізмом окремих угрупувань. Виразником настроїв більшості палестинців стала Організація визволення Палестини (ОВП), виконком якої з січня 1969 р. очолив харизматичний національний лідер Я. Арафат. В цілому ОВП, при всіх змінах своєї тактики, стояла на позиціях націоналізму і відкидала іслам як керівництво до дії. Будучи арабськими націоналістами, її лідери шукали ідеологічне підґрунтя в соціалістичних теоріях і пов’язували свою політичну долю з орієнтацією на СРСР та інші соціалістичні країни. Визнана єдиним законним представником палестинського народу ОВП розглядала радикальні ісламські організації швидше як суперників за вплив на маси, ніж як можливих союзників.

Сіоністський рух, зі свого боку, також зародився як світський. В ідеологічній основі проголошеної 14 травня 1948 року єврейської держави тісно переплелися три складові єврейської національної самосвідомості того часу: секулярний націоналізм – сіонізм, релігійно забарвлений етнонаціоналізм, соціалістичні ідеї рівності і вільної праці. Всі ці три складові чудово доповнювали одна одну, створюючи надзвичайно високу мотивацію і мобілізацію в суспільстві, що допомогло Ізраїлю перемогти в першій арабсько-ізраїльській війні. Водночас, проблеми єврейської ідентичності зумовили особливе ставлення до релігії, внаслідок чого в Ізраїлі релігійні інститути не були повністю відокремлені від держави.

Переломним етапом в еволюції релігійного чинника в конфлікті стала війна 1967 р., результати якої призвели до релігійної радикалізації як в ізраїльському, так і в палестинському суспільствах.

У палестинському русі посилення впливу релігії на політичне життя стало реакцією на окупацію і відсутність перспектив справедливого розв’язання палестинської проблеми, а також розчарування в політиці світських лідерів, не здатних повернути території і забезпечити соціальну підтримку найбільш бідних прошарків суспільства. Зіграв свою роль і загальний підйом ісламізму на Близькому Сході в контексті кризи світських арабських режимів, нездатності арабських країн подолати суперечності і виробити єдину позицію щодо Ізраїлю. Після підписання сепаратної мирної угоди між Єгиптом та Ізраїлем в Кемп-Девіді у 1979 р. ініціативу загальноарабської справи остаточно перехопили у націоналістів ісламістські організації, які повели боротьбу не тільки з секулярним керівництвом арабських країн, але і ширше – проти західних цінностей в ім’я відродження етики ісламу. У 1980-х роках оформляються основні палестинські радикальні ісламістські організації на окупованих територіях, політична платформа яких зводилась до знищення Ізраїлю і створення ісламської держави на території всієї Палестини. Найбільш впливовими серед них стали «Ісламський джихад» та створений шейхом Ахмедом Ясіном у 1988 р. в Газі ХАМАС («Ісламський рух опору»).

В Ізраїлі перемога в Шестиденній війні і окупація арабських територій стали потужним стимулом для оформлення низки радикальних релігійних рухів. Почала поширюватись ідея «історичного права» єврейського народу на всю територію Ерец-Ісраель (від р. Йордан до Середземного моря), що лягла в основу поселенського руху. У 1974 р. було створено рух «Гуш Емунім» («Блок вірних»), представники якого, при підтримці ізраїльського уряду і використовуючи «історичну» і біблейську аргументацію для обґрунтування територіальних домагань, стали активно заселяти Західний берег і сектор Газа. Згодом розвиток поселенського руху призвів до появи важелів ідеологічного впливу на ізраїльське суспільство і організації політичного лобізму, що намагається протистояти відходу з окупованих територій і евакуації поселень. На цьому ґрунті в Ізраїлі склався стійкий альянс правих і релігійних кругів.

III. Прихід до влади на палестинських територіях ХАМАСу

та його вплив на мирний процес.


Вихід на політичну арену руху ХАМАС, його активна участь у першій інтифаді, створення своєї військової філії і проголошення в серпні 1988 р. Ісламської Хартії, в якій вся територія Палестини від р. Йордан до Середземного моря оголошувалася «вакфом», тобто релігійною власністю «майбутніх поколінь мусульман», позначили новий етап в політичному розвитку Палестинського руху опору, а саме, його перехід від ідеології поміркованого світського націоналізму до ісламізму.

Ідеологія ХАМАСу.

Ідеологічною основою діяльності ХАМАС є Хартія організації, в якій підкреслюється, що єдиним засобом вирішити палестинську проблему є військове протистояння, брати участь в якому мають не тільки палестинці, але й увесь арабський світ. ХАМАС виступає категорично проти будь-якого компромісу з Ізраїлем, будь-то в межах, що існували до Шестиденної війни, або у межах згідно з розподілом Палестини, прийнятим ООН у 1947 р. Він закликає палестинців застосовувати весь спектр засобів і методів, включаючи збройну боротьбу й терористичні акції, на користь перемоги над «ізраїльським ворогом».

Слід підкреслити, що, на відміну від переважно секулярної ОВП, ХАМАС - організація релігійна, що сповідує не локальний палестинський націоналізм, а панісламізм. Вона виросла з ідеології «Братів-мусульман» - радикального ісламістського руху, який прагне до створення глобальної ісламської держави, або Всесвітнього Халіфату, що буде жити за законами шаріату. Згідно цієї ідеології, вся Палестина від р. Йордан до Середземного моря – це майбутня складова цієї мусульманської держави і жодна її частина не може бути віддана будь-кому. В Хартії ХАМАСу, зокрема, стверджується, що шаріат забороняє визнавати існування «сіоністського утворення» (тобто Держави Ізраїль) на будь-якій частині палестинської землі і відмова «навіть від її п’яді вважається смертним гріхом».

Участь у переговорах із ізраїльтянами ХАМАС розцінює як зраду принципів ісламу. У 1993 він категорично засудив палестинсько-ізраїльські домовленості в Осло, назвавши їх «капітулянтством» перед «сіоністською змовою» і відкрито звинувативши Я. Арафата у «розпродажі Палестини». З того часу ХАМАС перетворився на найзавзятішого супротивника палестинсько-ізраїльського мирного процесу.

На переконання ідеологів ХАМАСу, боротьба проти Ізраїлю – це релігійна війна, причому вона є частиною глобальної війни між ісламом та Західною цивілізацією. Основною помилкою ОВП, на їхній погляд, було те, що вона розцінювала арабсько-ізраїльський конфлікт як секулярне протистояння між палестинським націоналізмом та сіонізмом. ОВП виключила іслам із своєї боротьби, зробивши акцент на помилкові та несуттєві лозунги, й саме тому зазнала поразки. Навпаки, визволення Палестини може бути досягнуте тільки з позицій ісламу, адже тільки він може забезпечити необхідну мобілізацію населення та повний потенціал боротьби.

Хоча Хартія ХАМАСу декларує метою організації повне визволення Палестини від ізраїльської присутності та заснування там ісламської держави, позиція угруповання полягала і полягає у тому, що, враховуючи військову перевагу Ізраїлю, політичну слабкість палестинців, відсутність єдності арабсько-мусульманського світу, а також підтримку Ізраїлю з боку США, негайне визволення Палестини не може бути досягнуте. Тому керівництво ХАМАСу розробило концепцію контрольованого і безперервного збройного опору - джихаду, який має продовжуватись на протязі багатьох поколінь. Задля досягнення цієї мети угруповання використовує як політичні методи, так і терор, віддаючи перевагу останньому.

Таким чином, ХАМАС сформулював і фактично реалізує нову доктрину боротьби, основні пункти якої полягають в наступному:

• невизнання Ізраїлю і небажання співіснувати с ним; допускається можливість укладання перемир’я (худна) на невизначено довгий час, але виключається мирний договір.

• безперервний військовий опір за винятком періодів, коли набуває чинності худна; він може здійснюватися в порівняно невеликих масштабах, заподіюючи постійних збитків супротивнику;

• надання більш універсального змісту релігійній боротьбі, що позиціонується як глобальний «джихад», і, відповідно, зниження її національного компоненту;

• зниження значення територіального аспекту боротьби за рахунок перенесення акценту на удари по мирному населенню Ізраїлю.


Перемога ХАМАСу на парламентських виборах та її наслідки.

Провал кемп-девідських мирних переговорів у 2000 р. і разом з ними всього «мирного процесу Осло» призвели до значного поширення радикальної ісламістської ідеології серед палестинців. Це призвело до зростання популярності ХАМАСу, який у роки другої інтифади став головним організатором терору проти військових і цивільних ізраїльських об’єктів. За період з жовтня 2000 року по березень 2006 року його члени влаштували понад п’ятдесяти терактів, в яких загинули 269 ізраїльських цивільних осіб і 27 співробітників силових структур. Більше 1700 ізраїльтян отримали поранення.

Смерть Я. Арафата в листопаді 2004 р. значно підірвала позиції ФАТХу та посилила позиції ХАМАСу, який за ці роки зміг добитися набагато більшої підтримки серед палестинців, ніж корумповане керівництво ПНА. Це пояснюється тим, що ХАМАС є соціальним рухом. В умовах відсутності держави йому вдалося створити певну інфраструктуру, особливо у сфері освіти, працевлаштування та охорони здоров’я.

Національне палестинське керівництво, не здатне представити населенню чітку стратегію вирішення національних завдань, не змогло нічого протиставити ісламізму. Високий рівень корупції, розбалансованість процесу ухвалення рішень, відсутність професіоналізму, нездатність налагодити елементарний порядок призвели до того, що соціальні проблеми були значною мірою віддані на відкуп ісламістським організаціям. Останні збирали кошти для палестинської бідноти, організовували навчання молоді і, природно, здійснювали потрібну їм ідеологічну обробку населення. В умовах занепаду переговорного процесу ХАМАС і подібні до нього радикальні організації змогли каналізувати протестні настрої в русло терору і заручитися масовою підтримкою своїх дій з боку палестинського населення.

За таких обставин, 25 січня 2006 р. ХАМАС здобув переконливу перемогу на виборах у палестинські законодавчі збори, отримавши 74 місця, тоді як ФАТХ - 45. Перемога ХАМАСу значно посилила релігійно-ідеологічний компонент в палестинсько-ізраїльскому протистоянні і додала йому більш безкомпромісний характер. Змінилася сама вісь протистояння - конфлікт, який до цього був міжнаціональним, перетворився на міжконфесійний. Лідери ХАМАСу, що сформували однопартійний уряд, відмовилися від переговорів з Ізраїлем і від визнання його права на існування, що повністю унеможливило зустрічний рух сторін на шляху до реалізації плану мирного врегулювання «Дорожня карта». З цієї точки зору, весь палестинсько-ізраїльський мирний процес опинився відкинутим на два десятиліття назад.

У червні 2007 р. ХАМАС захопив владу в Газі внаслідок чого палестинські території опинилися політично розколоті на дві частини – сектор Газа під контролем ХАМАСу та Західний берег р. Йордан на чолі із підконтрольними М. Аббасу структурами. Під тиском арабських країн і міжнародного співтовариства ХАМАС і ФАТХ неодноразово робили спроби домовитися про створення уряду національної єдності, проте допоки вони не принесли конкретних результатів.

Монополізувавши владу в Газі, ХАМАС почав використовувати її як плацдарм для реалізації задекларованого в його Хартії джихаду шляхом ракетно-мінометного обстрілу південних міст Ізраїлю. У відповідь Ізраїль розпочав 27 грудня 2008 р. операцію «Литий свинець», проте ХАМАС, незважаючи на значні збитки, зберіг як свою структуру, так і свій політичний вплив.

Грунт для поширення радикальної ісламістської ідеології серед палестинців зараз продовжує зростати, що пов’язане як із безперспективністю мирного врегулювання конфлікту, так і з вкрай важким соціально-економічним становищем на палестинських територіях. Сьогоднішній стан палестинської економіки значно гірший, ніж 15-20 років тому: кожен третій з п’яти палестинців живе за межею бідності. Власна прибуткова база бюджету ПНА постійно скорочується, а 30% бюджету складає іноземна допомога. З 2004 р. по 2007 р. допомога палестинцям за рахунок різних гуманітарних програм ООН більш ніж подвоїлася, але ефективність її використання є дуже низкою, що, зокрема, пов’язано з високім рівнем корупції у всіх структурах Палестинської адміністрації.

Ще більш загрозливою є ситуація у секторі Газа: якщо у 1997 р. за межею бідності знаходилося 40% населення, то зараз цей показник сягнув 81%. Ситуація ускладнюється високими темпами щорічного приросту населення: в переліку на сто тисяч чоловік населення, в Секторі щорічно народжується більше дітей (3,890), ніж в Ізраїлі та Йорданії разом узятих (1,771 – в Ізраїлі; 2,069 – в Йорданії; разом - 3,840).

При цьому, ніщо не свідчить про зниження популярності ХАМАСу серед широких верств палестинського соціуму. Навпаки, враховуючи наступ радикальної ісламізації, що нав’язується ХАМАСом, існує значна ймовірність поширення його влади на Західний берег р. Йордан. У такому випадку усі палестинські території можуть опинитися під контролем екстремістського режиму, що базується на поєднанні соціального популізму, релігійного фундаменталізму та тероризму, що матиме непередбачувані наслідки не тільки для палестинсько-ізраїльского протистояння, але й для безпеки всього близькосхідного регіону.


IV. Релігійний фактор в Ізраїлі та його вплив на перспективи палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання.


Достатньо гостро проблема релігійної ортодоксії стоїть і в ізраїльському суспільстві. Релігійні інститути і партії Ізраїлю використовують свій політичний вплив для поширення релігійного контролю на все суспільство. Причому цей вплив здійснюється по різних каналах - через законодавство, що закріпило місце рабинату в житті суспільства, через важелі тиску партій на діяльність парламенту і уряду, а також через систему освіти і культуру.

Впродовж всієї історії Ізраїлю релігійні партії були найважливішим чинником розвитку країни. Традиційно їхні представники входять в усі уряди і всі склади парламенту, посідають важливі міністерські пости, засідають в Кнесеті і очолюють парламентські комісії. Вони беруть активну участь у процесі ухвалення рішень із основних питань внутрішньої політики, а також все більш наполегливо намагаються впливати на зовнішню політику, насамперед в питаннях, що стосуються процесу врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту.

Зростаюче бажання релігійних кіл впливати на життя ізраїльського суспільства пояснюється тими постійними поступками, на які йдуть правлячі партії Ізраїлю з метою отримати політичну підтримку при коаліційних об’єднаннях всіх кабінетів міністрів. Посилення їхнього впливу пов’язане також з непростою реакцією ізраїльтян на мирний процес. Стурбованість безпекою країни та небажання значної частини ізраїльтян повернути окуповані території в обмін на мир призвели до того, що в ізраїльському суспільстві почалося певне посилення релігійних почуттів, зріс інтерес до єврейських традицій.

Релігійний табір сучасного Ізраїлю представлений двома основними групами – ультраортодоксами та релігійними сіоністами. В обраному 10 лютого 2009 р. Кнесеті 18 скликання ультраортодоксальні кола представлені двома партіями: ШАС захищає інтереси сефардської громади - вихідців з країн Сходу; інша релігійна організація - «Яадут а-Тора» - є ашкеназською, тобто спирається на релігійних євреїв - вихідців зі Східної Європи. Інтереси релігійних сіоністів представляють «Іхуд Леумі» і «Байт Йегуді», що разом із ультраортодоксальними партіями утворюють радикальний правий блок в Кнесеті, який виступає за продовження будівництва єврейських поселень на Західному березі р. Йордан і проти найменших поступок палестинцям. Три з вищезгаданих партій (ШАС, «Яадут а-Тора» і «Байт Йегуді») зараз входять до коаліційного об’єднання на чолі з прем’єр-міністром країни Б. Нетаньяху, що дозволяє їм безпосередньо впливати на формування внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу країни.

Ультраортодоксальний табір.

Ультраортодокси (харедім), що мали до створення Держави Ізраїль чисельну та інтелектуальну перевагу у порівнянні із релігійними сіоністами і представлені на той час партіями «Агудат Ісраель» і «Поалей Агудат Ісраель», не підтримали сіоністської ідеї створення єврейської держави в Палестині, пов’язуючи відродження єврейського народу із пришестям Месії.

Їхня інтеграція в національні політичні структури Ізраїлю почалася тільки у 1977 р., коли представники ультраортодоксів увійшли до уряду, який був очолений Менахемом Бегіним. В середині 1980-х років, на фоні послідовного послаблення позицій сіоністських релігійних партій, вплив ультраортодоксів значно посилився. У ситуації загальнополітичної нестабільності, на хвилі зростання антипалестинських настроїв, пов’язаних з першою інтифадою, та зважаючи на загрозу ісламського фундаменталізму, почали набирати силу найбільш крайні прояви єврейської ортодоксії. У 1988 р. ультраортодокси вперше отримали більшість місць в парламенті від загальної кількості місць, отриманих всіма релігійними партіями. З того часу вони почали відкриту боротьбу за зміну «статус-кво» на свою користь, нарощуючи свою політичну активність, переходячи на все більш націоналістичні позиції і посилюючи тиск на повсякденне життя ізраїльського суспільства.

Верховна і беззаперечна влада над табором ізраїльських ультраортодоксів, чисельність яких складає близько 200 тис. чоловік, знаходиться в руках десятка найбільш впливових рабинів. Вони управляють не тільки електоральною поведінкою своєї пастви, але і життям цих людей, застосовуючи свій абсолютний вплив на віруючих для політичного тиску на уряд і лобіювання своїх інтересів. Вплив вищої рабинатської еліти розповсюджується на уряди і Кнесет всіх складів.

Сьогодні серед ультраортодоксальних партій на перше місце вийшла ШАС (Всесвітня єдність сефардів, що дотримуються Тори), утворена в 1984 р. перед виборами в Кнесет 11 скликання, - найбільша харедимна і найбільша етнічна, а з 1988 р. - найбільша релігійна партія в Ізраїлі. З моменту своєї появи ШАС брала участь у всіх урядах Ізраїлю, окрім перерви 1993-96 рр. ШАС вміло використовує демократичний характер держави і можливості пропорційного представництва, щоб посилити свій вплив шляхом активної участі в передвиборчій боротьбі.

Потрапивши в Кнесет, ця партія, дотримуючись традиційної тактики тимчасових об’єднань із політичних міркувань, активно впливає на урядову політику. Зазвичай лідери ШАС посідають такі найважливіші пости, як міністр внутрішніх справ, освіти, імміграції і абсорбції, зв’язку, праці і соціального забезпечення. Світські лідери країни вже протягом багатьох років намагаються знайти політичне рішення, яке послабило б вплив дрібних, насамперед, релігійних партій на результати виборів і, таким чином, на склад коаліційного уряду, розподіл міністерських портфелів і депутатських місць в Кнесеті. Проте це поки не дає очікуваних результатів.

Останні 10 років характеризуються значним зростанням впливу ультраортодоксальних релігійних партій на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс Ізраїлю, зокрема, на питання палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання.

ШАС та інші релігійні партії виступають категорично проти територіальних поступок і обговорення з палестинцями проблем Єрусалиму, біженців і поселень. Жорсткі позиції ультраортодоксів, їх постійний натиск на уряд за допомогою погроз виходу з коаліції значно знижують маневрені можливості ізраїльських кабінетів у питаннях переговорного процесу. Так, саме позиція релігійних партій не дозволила Є. Бараку піти на територіальні поступки, що стосуються Єрусалиму, під час переговорів в Кемп-Девіді в 2000 р. У 2008 р. спадкоємиці Є. Ольмерта Ципі Лівні так і не вдалося сформувати уряд, оскільки проти її політики, спрямованої на прискорення мирного процесу між Ізраїлем і ПНА, виступила партія ШАС.

Активна підтримка Б. Нетаньяху на виборах 2009 р. дала можливість ультраортодоксальним партіям закріпити свої позиції. Наприклад ШАС, відповідно до коаліційної угоди 2009 р., отримала 4 міністерських портфеля. Сьогодні ШАС і «Яадут а-Тора», що мають відповідно 11 і 5 місць у Кнесеті, здійснюють постійний тиск на прем’єр-міністра по всіх найбільш істотних питаннях мирного процесу. Зокрема, в документ, представлений «Лікуду» коаліцією релігійних партій, увійшли такі вимоги як недопущення створення Палестинської держави на території від р. Йордан і до Середземного моря; відмова від обговорення статусу Єрусалиму; вимога укріпити єврейські поселення на Західному березі і домогтися урядових гарантій поселенцям щодо неможливості їхнього переміщення. Те ж саме стосується і Голанських висот, які, на переконання релігійних партій, є невід’ємною частиною Держави Ізраїль. Таким чином, позиція ультраортодоксальних партій не дозволяє Б. Нетаньяху йти на будь-які серйозні поступки палестинцям з метою продовження мирних переговорів.


Національно-релігійний табір.

Якщо ультраортодокси спочатку концертували свою увагу на духовній сфері і лише пізніше почали поступово політизуватися, то національно-релігійний табір (релігійні сіоністи) завжди був і залишається одним з найбільш соціально активних сегментів ізраїльського суспільства. Релігійні сіоністи відокремлюють себе від ультраортодоксії, що стоїть в ідейній опозиції до сіонізму, з одного боку, і від секулярного єврейського націоналізму, з іншого. Представлені в період сіоністської колонізації Палестини партіями «Мізрахи» і «Хапоель Хамізрахи», вони вважали, що сіоністський рух поставив перед собою вірні цілі, але його потрібно збагатити релігійною традицією.

Вплив національно-релігійного табору на політичне життя країни значно зріс після Шестиденної війни. Політика релігійних поселенців, хоча і здійснювалася в рамках державних програм освоєння окупованих у 1967 р. територій, мотивувалася духовно-історичним зв’язком із завойованими землями. У такому контексті на перший план виходили не державні інтереси і політичні стратегії, а специфічні релігійні цінності, що не допускали територіального компромісу і не вписувалися в пошуки мирного врегулювання конфлікту.

Для релігійних сіоністів, які розглядають заснування єврейської держави як божественний акт, не тільки повернення єврейського народу на Землю Ізраїлю, але і повернення цієї землі єврейському народу складає частину Божого задуму. В рамках такого ідеологічного підходу, відмовитися від частини землі – означає поставити під сумнів цей задум і перешкодити йому. Тому, незважаючи на те, що релігійний сіонізм у порівнянні із ультраортодоксальним табором дотримується більш сучасних поглядів на світ і налаштований набагато позитивніше щодо секулярного Ізраїлю, саме він породив найбільш войовничу політичну позицію в територіальних спорах.

Найбільш небезпечним явищем у цьому контексті став вихід на поверхню фундаменталістських сил, які для здійснення своїх завдань використовували пряме насильство. Так, у 1970-х - на початку 1980-х років члени фундаменталістського підпілля намагалися підірвати арабські мечеті на Храмовій горі. У 1990 році член екстремістської організації А. Попер розстріляв палестинських робітників, що їхали на роботу до Ізраїлю. У 1994 році Б. Гольдштейн, близький до екстремістської організації «Ках», розстріляв арабів, що молилися в печері Патріархів у Хевроні. У грудні 1995 року фундаменталіст І. Амір вбив прем’єр-міністра Ізраїлю І. Рабина. З метою приборкання правого, зокрема, релігійного екстремізму, в листопаді 1995 р. уряд Ізраїлю ухвалив рішення, що оголосило поза законом всі екстремістські і терористичні організації.

У нинішньому Кнесеті позиції національно-релігійного табору представлені блоком «Іхуд Леумі» («Національна єдність») – 4 місця та партією «Байт Йегуді» («Єврейський дім») - 3 місця. У Кнесеті ці партії традиційно солідаризуються з правими та ультраортодоксальними з метою блокування будь-яких рішень, що передбачають компроміс з питань поселень, біженців та Єрусалиму. Обидві партії послідовно виступають проти будь-якого державного утворення, крім Ізраїлю, на території Ерец-Ісраель на захід від р. Йордан і домагаються ізраїльського суверенітету над всім Єрусалимом, включаючи Храмову гору. У політичній платформі «Іхуд Леумі», зокрема, зафіксовано прагнення партії сприяти розширенню єврейських поселень на Західному березі і вирішенню проблеми арабських біженців шляхом розселення біженців в арабських країнах і країнах, які приймають іммігрантів.

Найбільш яскраво вплив релігійних сіоністів виявився під час реалізації рішення уряду А. Шарона про евакуацію поселень із сектора Газа і декількох поселень на Західному березі в межах програми «однобічного розмежування» у 2005 р. Організація релігійною Поселенською радою масових демонстрацій, а також серйозна протидія військовим з боку поселенців під час операції по евакуації з Гази, наочно продемонстрували високу мобілізацію та політичну активність національно-релігійного табору.

Слід зазначити, що проблема єврейських поселень на Західному березі р. Йордан залишається однією з основних перешкод на шляху врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту. Так, чисельність єврейських поселенців на Західному березі, Єрусалимі та Голанських висотах збільшилася з 364 тис. у 2000 р. до 549 тис. (приблизно 6,5 % всього населення Ізраїлю) на даний час. Офіційно ізраїльські поселення займають незначну частину Західного берега – всього 1,7% територій, але з муніципальними зонами навколо поселень, із зонами безпеки і дорогами, що пов’язують поселення, ізраїльська інфраструктура, за даними ООН, займає майже 40% його площі. Евакуація навіть невеликої частині поселенців, що мешкають зараз на Західному березі, є вельми проблематичною. Наприклад, переселення 60-80 тис. чоловік (саме такі цифри називалися попереднім урядом Є. Ольмерта), вимагатиме колосальних витрат приблизно в 10 млрд. дол. Ускладнюючим чинником є і те, що ізраїльське суспільство досі не оправилося від травми, яка була нанесена евакуацією вдесятеро меншої кількості поселенців сектору Газа.

На сьогоднішній день із понад 100 незаконних поселень, що виникли після 2001 р., демонтована лише невелика частина. Поселенці, особливо молоде покоління, і разом з ними національно-релігійні партії Ізраїлю, чинять жорсткий опір будь-яким спробам уряду покласти край розширенню поселень. Характерною у цьому контексті є реакція лідера партії «Байт Йегуді» Даніеля Гершковича на «Каїрську промову» Б. Обами від 4 червня 2009 р., в якій американський президент визнав єврейські поселення нелегітимними. Назвав промову «наївною та відірваною від реальності», Гершкович закликав Б. Нетаньяху дати достойну відсіч «фальсифікаціям Обами».

На даний момент в Ізраїлі існує стійка тенденція до розширення впливу релігійного чинника на процес мирного врегулювання. Це пов’язано, насамперед, з природним приростом релігійного населення країни. Сьогодні в Ізраїлі мешкає біля 600 тис. ультрарелігійних євреїв, а до 100-ліття Ізраїлю при збереженні нинішніх тенденцій їхня кількість досягне 4 млн. Відбувається це в основному за рахунок ультраортодоксальних родин, середня кількість дітей в яких - 7, 6 (у неортодоксальних – 2, 3). Друге істотне джерело - сім’ї поселенців на Західному березі, де, незважаючи на важкі умови життя, вже півтора десятки років спостерігається значний приріст населення - в середньому 4, 7 дитини у однієї жінки дітородного віку.

В результаті, за даними Центрального статистичного бюро Ізраїлю, через чотири роки тільки половина ізраїльських школярів навчатиметься в державних школах. Інша половина розподілиться таким чином: 25% учнів відвідуватимуть ультраортодоксальні школи, ще 8% — державно-релігійні, а решта – школи для учнів арабського походження. Збільшення відсотка випускників релігійних шкіл в Ізраїлі не є чинником, що автоматично унеможливлює процес мирного врегулювання. Тим не менш, це сприяє фундаменталізації свідомості ізраїльтян і значно ускладнює пошук компромісу із усіх питань мирного врегулювання.

Крім того, у зв’язку з прискореним зростанням чисельності релігійних євреїв, Ізраїль в недалекому майбутньому може втратити імідж світської держави. Суперечності між секулярним і релігійним секторами ізраїльського суспільства були завжди, але в останні роки вони значно загострилися завдяки двом протилежним тенденціям - посилюється як вплив релігійної ортодоксії, так і світський опір йому. Це може призвести до непередбачуваних наслідків для єврейського народу в цілому.


V. Висновки та рекомендації:

1. Ключовою ознакою сучасного етапу палестинсько-ізраїльського конфлікту є посилення в ньому релігійного фактору. Як серед палестинців, так і серед ізраїльтян виріс вплив радикальних кіл, для яких протистояння і силовий тиск є головною формою «діалогу» з протилежною стороною. Вони керуються не прагматичними національними інтересами, а релігійними цінностями, що значно звужує перспективи досягнення компромісу та мирного врегулювання. При такому баченні змінюються всі параметри військового та політичного протистояння, а підходи, вироблені у попередні роки, стають нерелевантними.


2. Прихід до влади на палестинських територіях радикального угруповання ХАМАС, що відмовляється визнати Державу Ізраїль, а також значний сплеск палестинського тероризму, зводять нанівець перспективи поновлення переговорного процесу на палестинсько-ізраїльському треку у короткостроковій перспективі. Розкол в палестинському національному русі, критична економічна ситуація на палестинських територіях та відсутність перспектив мирного врегулювання зміцнюють позиції ХАМАСу, провокують подальшу радикалізацію палестинців та можуть призвести до непередбачуваного розвитку подій.


3. Спостерігається посилення релігійного табору в Ізраїлі та його впливу на позицію Тель-Авіву щодо палестинсько-ізраїльської конфронтації. Зараз Б. Нетаньяху не здатний ухвалювати складні рішення, необхідні для успіху мирного процесу, у тому числі і тому, що уряд Ізраїлю дуже залежить від дрібних релігійних партій. Будь-які поступки у питаннях поселень, біженців або Єрусалиму неминуче викличуть негативну реакцію ультраортодоксальних та національно-релігійних партій, а звідси - розвал коаліції. Також великого значення набуває зростаюче протистояння ультраортодоксальних ізраїльтян і прихильників світської держави. Напруженість у відносинах між цими групами багато в чому визначає ізраїльську політику, зокрема, і відносно палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання.


4. Враховуючи посилення впливу в обох суспільствах радикальних кіл та стабільне зростання ворожості, можна з великою долею ймовірності прогнозувати подальше загострення палестинсько-ізраїльського конфлікту. Уникнути цього можна тільки шляхом виходу на компроміс, що неможливе без взаємних поступок з обох сторін. Однак для того, щоб керівництво і ПНА, і Ізраїлю зважилося на поступки, необхідний поворот в масовій свідомості як палестинців, так і ізраїльтян, відкидання ними конфронтаційних стереотипів, ксенофобії та «релігійної зашореності». Поки ж, навіть без обговорення ключових питань врегулювання, таких як Єрусалим та права біженців, позиції сторін знаходяться поза компромісним полем, а екстремізм і зростання нетерпимості здатні відкинути все те позитивне, що було досягнуте в контексті палестинсько-ізраїльского взаємодії за попередні роки.


5. Проблема, що є об’єктом дослідження в даній аналітичній записці, безумовно, є актуальною для України. Неврегульованість палестинсько-ізраїльського конфлікту, перш за все, створює значні ускладнення на шляху нормального розвитку торговельно-економічних відносин нашої держави з країнами близькосхідного регіону. Крім того, у нинішньому взаємопов’язаному світі загострення конфронтації у будь-якому регіоні, а тим більше на Близькому Сході, являє собою не тільки економічну, але й стратегічну небезпеку для інших держав, і Україна в цьому плані не є винятком. Тому, при формуванні своєї близькосхідної стратегії наша держава має враховувати, що нерозв’язання близькосхідної проблеми несе в собi загрозу як регіональній, так і світовій безпеці в цілому, а також піддає сумніву здатнiсть мiжнародного спiвтовариства розв’язувати такi конфлiктнi ситуацiї взагалі.


6. Враховуючи високий ступінь ризику подальшої ескалації палестинсько-ізраїльської конфронтації, а також її значний дестабілізуючий вплив на ситуацію у всьому близькосхідному регіоні, позиція нашої держави щодо зазначеної проблеми і надалі має бути максимально виваженою й збалансованою. Оптимальною позицією у випадку загострення палестинсько-ізраїльського конфлікту є максимальне дистанціювання України від позицій протиборчих сторін при активній підтримці “Квартету” міжнародних посередників в разі продовження ним пошуку шляхів політичного врегулювання конфлікту. Найбільш доцільним варіантом поведінки у цьому випадку є засудження нашою країною будь-якого використання силових методів як палестинською, так і ізраїльською сторонами; заклик до припинення насильства та утримання від провокаційних дій, що можуть призвести до ескалації конфлікту; допомога у досягненні компромісів, що дозволять повернути близькосхідний процес до мирного діалогу та переговорів тощо.


7. Незалежно від можливого розвитку подій, з метою забезпечення своєї більш вагомої участі у колективних пошуках миру на Близькому Сході наша країна має інтенсифікувати свою діяльність на двох основних напрямках:

• поглиблення політичного співробітництва з Ізраїлем, ПНА та іншими регіональними акторами, при неодмінному зберіганні принципу “рівної наближеності” у відносинах між протиборчими сторонами;

• налагодження й підтримання постійного політичного діалогу і взаємодії з близькосхідної проблематики із США, провідними країнами ЄС, Росією та Китаєм.

8. Масштабність та складність завдань, що постають перед Україною на Близькому Сході, диктують необхідність вироблення цілісного підходу нашої країни до проблеми близькосхідного мирного врегулювання, основними рисами якого мають бути: комплексний, стратегічний характер; максимальне звільнення від кон’юнктурних міркувань; динамізм і прагматизм, що дозволили б гнучко реагувати на непередбачувані зміни у регіональному балансі сил; спрямованість на довгострокове політичне й економічне закріплення нашої держави у близькосхідному регіоні.


9. Створення спільного простору миру, безпеки та стабільності на Близькому Сході як передумови для перемоги над екстремістськими ідеями, має залишатися одним із головних пріоритетів політики України. Особливе значення в цьому плані набуває продовження активної участі нашої держави в дипломатичних ініціативах, спрямованих на загальну стабілізацію ситуації у регіоні; збереження стабільних відносин із близькосхідними країнами; підвищення ролі України як політичного партнера США, Євросоюзу, всієї трансатлантичної співдружності у формуванні нової системи регіональної безпеки.