Парламентське видавництво

Вид материала

Документы

Содержание Конституційний процес і Конституційний Договір (правова характеристика).

Подобный материал:

• В інноваційній економіці україни, 3614.7kb.
• Ослин навчальний посібник до лабораторних занять з фізіології рослин для студентів, 2678.12kb.
• Вивчення російської мови у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням російською, 87.96kb.
• Кового ступеня (Методичні поради) 3-є видання, виправлене І доповнене Редакція 'Бюлетеня, 1857.1kb.
• Навчально-методичний комплекс: 1 Т. В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник., 95.46kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету, 9.43kb.
• Україна: політична історія, ХХ – початок ХХІ століття, 29.86kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 57.56kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 118.45kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 81.58kb.

Правова експертиза проекту нової Конституції в редакції від 29 січня 1992 р. Проект нової Конституції (в редакції від 29 січня 1992 р.) був широко розповсюджений серед громадськості та фахівців у сфері конституційного права, пройшов ґрунтовну правову експерти­зу. Свої зауваження до проекту висловили відомі західні вчені та пра-ктики-юристи О. Бланкенагель, К. Абмайєр, В. Гайде, Г. Гірш (Німеччина), Б. Футей, Р. Пілон, Дж. Стентон, М. Девідсон (США), М. Тропер (Франція), С. Палмер (Великобританія), В. Тарнопольсь-кий (Канада).

У цьому проекті вперше було вміщене положення про те, що гро­мадяни України, при неможливості використання інших засобів, мають право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься протиправно лікві­дувати демократичний конституційний лад України. Згодом це поло­ження неодноразово виключалось. В остаточному тексті Конституції 1996 р. воно відсутнє.

У Празі 3 —5 березня 1992 р. пройшов міжнародний семінар «Конституційне будівництво в Україні», в якому взяли участь з укра­їнської сторони члени Конституційної комісії та її робочої групи В. Василенко, А. Мацюк, В. Носов, Л. Юзьков, а також закордонні фа­хівці — Г. Шварц, С. Холмс, К. Санстін, О. Бланкенагель, А. Шайо, М. Тропер.

3-5 липня 1992 р. в Києві було проведено симпозіум «Консти­туція незалежної України», організований Асоціацією українських пра-вників та Українською правничою фундацією, в якому брали участь і згадані зарубіжні експерти.

Проект був схвалений, але окремі його положення досить гостро критикувались, у тому числі й ті, що стосувались аспектів правової держави.

Практично кожен з експертів звертав увагу на декларативність окремих положень проекту Конституції: її «урочистість» без належних правових механізмів (М. Тропер), «ліберальну завзятість» (Р. Пілон), необгрунтовані обіцянки (Д. Ламиерт), обіцянки, які особливо небез­печні в сфері основних прав громадян (Р. Стантон). Наявний у проекті широкий спектр соціально-економічних прав громадян залишався по суті лише наміром держави, оскільки його втілення не мало реальних правових гарантій, залежало від рівня економічного розвитку країни, а не від бажань законодавця. Невдовзі досвід реалізації Конституції під­твердив серйозність цих пересторог.


72

73

Для деяких експертів було очевидним, що проект не розглядає адекватно обмеження ролі держави та контролю над людьми (Б. Фу-тей). Р. Стантон, звертаючи увагу на основні завдання конституції (обмеження влади, визначення її структури та розподіл компетенції між органами влади, забезпечення контролю за владою з боку насе­лення), вважав, що особлива роль у виконанні цих завдань належить правам особи та ефективним механізмам їх реалізації. Д. Ламперт за­значав, що у проекті Конституції передбачено замало механізмів конт­ролю держави з боку народу, а саме: недостатні гарантії прав особи (наявні гарантії, вважав він, нівелюються тими положеннями Консти­туції, за якими справжні повноваження передаються урядовим особам і тим, хто розпоряджається багатством країни), недостатній вплив міс­цевої влади на посадових осіб (міліції, прокуратури, суду). Він вважав, що ця Конституція буде гарантувати те, що власники економічної вла­ди в суспільстві — великі економічні інституції — скоро будуть чинити найбільший тиск на уряд, купуючи законодавців чи маніпулюючи по­літичним процесом. Ніщо в Конституції не застерігає або ж не намага­ється запобігти цій проблемі. Запобіжними заходами щодо такого ста­новища Д. Ламперт вважав посилення форм прямої демократії, створення процедур вирівнювання політичної участі кожного громадя­нина і підтримку впевненості у стабільності цих процесів. Варто зазна­чити, що багато суджень Д. Ламперта були справедливими, але його пропозиції дещо нагадували ідеї народної демократії Древнього Риму. Він вважав необхідним залучення спеціальних наглядачів за урядом в кожній державній установі, запровадження громадської відповідально­сті суддів за неправосудні рішення, визнати виключно за народом пра­во на внесення поправок до конституції тощо.

Чимало положень проекту (обрання суддів населенням, розши­рення переліку питань, які можливо вирішувати шляхом референдуму) були піддані серйозній критиці в рекомендаціях міжнародного семіна­ру за участю делегації Європейської комісії «Демократія через право» Ради Європи. До речі, зауважимо, що подальші проекти Конституції містили дедалі менше положень, які обумовлювали можливість впливу населення на процес прийняття державних рішень. А у прийнятій Конституції положення про право законодавчої ініціативи народу, в тому числі право на внесення змін і доповнень до Конституції, право на затвердження Конституції, схвалення змін і доповнень до неї шляхом всеукраїнського референдуму, які були включені до перших проектів, відсутні.

Учасники семінару в Празі 3-5 березня 1992 р. зазначали, що ча­стина економічних, соціальних і культурних прав не може бути захи­щена в судовому порядку, від чого вони втрачають юридичний сенс, а це загрожує знеціненням Конституції. Крім того, зверталась увага на надмірне втручання держави у сферу економіки, науки, культури, дія­льність громадських об'єднань, засобів масової інформації тощо, а та­кож на необхідність більш чіткого розмежування місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування. На думку учас-

ників семінару, не досить чітко визначались повноваження парламенту і місце прокуратури в системі органів державної влади.

Чимало зауважень надійшло з вітчизняних наукових закладів, правоохоронних установ, від правознавців (Інституту держави і права АН України, Харківської юридичної академії, юридичних факультетів Львівського, Одеського, Київського університетів та ін.). Це стосуєть­ся, зокрема, положення проекту про визнання України правовою дер­жавою, хоча фактично мова йшла лише про проголошення цього прин­ципу. Тому висувались пропозиції обмежитись фіксацією в преамбулі Конституції прагнення України будувати правову державу, а не визна­вати її такою. З огляду на чималу кількість проблем у цій сфері конс­татація того, що Україна є правовою державою виглядала бажаним, а не реальним правовим ідеалом, тим більше не реальною нормою. Ви­словлювалися навіть побоювання, що це може призвести до компроме­тації ідеї української державності¹.

Обговорення проекту нової Конституції Верховною Радою України і його всенародне обговорення у 1992 р. Проект нової Конс­титуції після певного доопрацювання за результатами численних екс­пертиз і розгляду його 23 березня 1992 р. Конституційною комісією був схвалений нею 5 червня 1992 р. та винесений на розгляд Верхов­ної Ради України. Одночасно на засіданні Конституційної комісії 5 червня 1992 р, було прийнято рішення «Про позицію Комісії Верхов­ної Ради України щодо розбіжностей між проектом нової Конституції України і Концепцією нової Конституції України». В ньому зазначало­ся, що проект не враховує тезу Концепції щодо соціалістичного вибору як наміру побудувати засноване на праці суспільство соціальної спра­ведливості з огляду на визнання в проекті Української держави соці­альною державою, яка підпорядковується громадянському суспільству. Необхідність у визначенні позиції України щодо Союзу Суверенних Держав відпала через розпад СРСР і здобуття Україною незалежності. Перегляд положення концепції про визначення Верховної Ради Украї­ни і місцевих рад народних депутатів як таких, які втілюють повно­владдя народу, зумовлений розходженням цього положення з принци­пом поділу влади, затвердженим Концепцією. За цим принципом жодна влада, взята окремо, не може уособлювати всю повноту влади. Послідовне проведення цього принципу в життя і необхідність розроб­ки реального механізму народовладдя на всіх рівнях, зазначалось у згаданому рішенні, зумовили розмежування системи органів державної влади і місцевого самоврядування, У Концепції органи місцевого само­врядування розглядалися як органи місцевої державної влади і органи місцевого та регіонального самоврядування. У той самий час проект Конституції відходив від такого розуміння місцевих рад, відокремлю­ючи місцеве самоврядування від місцевих державних адміністрацій. Відсутність посади віце-президента пояснювалася прийняттям Закону

' Болтарович Є. Проект Конституції України і проблеми побудови демократичної правової держави // Розбудова держави. - 1992. - № 5. - С. 55,


74

75

«Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р.¹, яким запро­вадження згаданої посади не передбачалося. Конституційна комісія визнала, що розбіжності між проектом нової Конституції і Концепцією є виправданими, оскільки вони зумовлені новими історичними і полі­тичними обставинами, що склалися на відповідному етапі державотво­рення в Україні, і мають бути усунуті на етапі розгляду у Верховній Раді України.

Після внесення проекту до Верховної Ради України і надзвичайно активного дводенного обговорення (ЗО червня та 1 липня 1992 р.) Верховна Рада не визначилася щодо змісту проекту Конституції і окремі положення проекту на голосування не ставились. Було прийня­то рішення про винесення проекту Конституції на всенародне обгово­рення та встановлено термін його проведення — до 1 листопада 1992 р.² Дискусія навколо проекту нової Конституції у Верховній Раді України засвідчила: досягнення компромісу з ключових питань держа­вотворення, політичного і суспільного ладу — справа проблематична.

Всенародне обговорення проекту нової Конституції України про­ходило з 15 липня 1992 р. до 1 грудня 1992 р. В ньому взяли участь близько 188900 громадян України, 20 обласних, 114 міських, район­них, селищних і сільських рад, 118 об'єднань громадян і 2 934 трудо­вих колективи. Загалом до Верховної Ради України надійшло 47320 пропозицій і зауважень до всіх положень проекту³. Високу оцінку йому дав ряд політичних партій, правових закладів. Водночас було вислов­лено чимало пропозицій і зауважень (щодо форми державного устрою і правління, державної мови і громадянства, соціально-економічного ладу, символіки, структури та назви парламенту, співвідношення гілок влади, розподілу компетенції між державними органами, виборчої сис­теми і організації влади).

За результатами всенародного обговорення до проекту Конститу­ції робоча група внесла істотні зміни, схвалені Конституційною комісі­єю (цей проект в офіційній редакції від 27 травня 1993 р. був переда­ний на розгляд Верховної Ради України).

Найперше, були суттєво зміцнені засади правової держави. Уточ­нювався принцип зв'язаності держави, оравами та свободаминодини і громадянина (у ст. 1 проголошувалось, що конституційний лад Украї­ни грунтується на визнанні людини, її життя і здоров'я найвищою со­ціальною цінністю), принцип поділу влади доповнювався тезою про забезпечення єдності державної влади шляхом взаємодії гілок влади.

Більшої ваги набували принципи громадянської держави як умови побудови правової держави (положення щодо рівноправності усіх форм власності та видів господарювання, соціальної спрямованості економіки, принципів вільного функціонування інститутів громадянсь-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 33. - Ст. 446.

² Більш докладну характеристику проекту див.; Юзьков Л. Проект нової Консти­
туції України (в редакції від 1 липня 1992 року), винесений на всенародне обговорення
// Конституція незалежної України, - Т. 1. - С. 13-22.

^А Восьма сесія Верховної Ради України дванадцятого скликання : Бюлетень. -1993.-№ 7. - С 63-64.

кого суспільства, правового регулювання і захисту відносин підприєм­ництва, сімейних відносин, освіти, науки, культури, оточуючого сере­довища).

Виходячи з ідеї про перевагу інтересів людини над інтересами держави був значно зміцнений правовий статус особи в усіх ЇЇ соціаль­них вимірах: судового захисту прав людини, захисту громадянами сво­го життя і життя інших осіб від протиправних посягань (усіма закон­ними засобами, включаючи і використання зброї), умов притягнення до юридичної відповідальності, відшкодування заподіяної шкоди. Уто­чнювались положення щодо припустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина (зазначалося, що такі обмеження ні в якому разі не можуть вводитись за політичними мотивами — посилювалися гарантії соціально-економічних прав, у тому числі на працю, освіту, житло, охорону здоров'я та ін.).

Було введено новий розділ, присвячений прямому народовладдю, в якому регламентувався порядок проведення референдумів, виборів, здійснення народної законодавчої ініціативи.

Значних змій зазнали розділи, що стосувались державної влади. При збереженні змішаної форми правління, з більшою послідовністю визначено статус Президента (вилучено положення про те, що він очо­лює виконавчу владу, оскільки за проектом Президент не очолював Кабінет Міністрів і не входив до його складу), а також парламенту (зберігалася двопалатна структура, проте вдвічі зменшувалась чисель­ність членів палат - з 480 до 278). До того ж набувала більшої неза­лежності судова влада, підвищувалась роль органів місцевого самовря­дування, гарантувалися їх повноваження в управлінні територіями, у відносинах власності, у господарській, соціально-культурній та інших сферах.

Проект зазнав також інших змін. Було відновлене положення про державну мову в Україні (зважаючи на велику кількість нарікань щодо відсутності цього положення у проекті). Водночас в місцях компактно­го проживання однієї або декількох національних меншин передбача­лася можливість функціонування як офіційної мови, прийнятної для більшості жителів даного населеного пункту. Були докорінно доопра­цьовані питання територіального устрою і територіальної організації влади, які викликали найбільше дискусій під час всенародного обгово­рення проекту, гостро критикувались за недемократичність, значну централізацію влади.

На рівні областей (земель) і Республіки Крим запроваджувалась адміністративна автономія (вони визнавались державно-терито-ріальними одиницями) на засадах розмежування нормотворчих, уста­новчих, контрольних і виконавчих функцій, які мали здійснюватись відповідно радами і виконавчими комітетами областей (земель). Такий підхід до територіальної організації державної влади і самоврядування зумовив необхідність обмежити повноваження представників Прези­дента на місцях лише коитрольио-наглядовими функціями і функціями


76

77

по координації діяльності на місцях органів, підпорядкованих цент­ральним органам державної виконавчої влади¹.

Міжнародна правова експертиза проекту після його доопра­цювання за результатами всенародного обговорення. Аналіз проек­ту після всенародного обговорення не може бути повним без висвіт­лення результатів його міжнародної експертизи, яка була здійснена у кількох формах. 24-25 травня 1993 р. відбувся робочий семінар на тему «Розподіл законодавчої і виконавчої влади». У ньому взяли участь закордонні експерти Б. Краснянський, Ч. Батерсбі, С. Рю, Ч. Дебаш, Е. Пунсет та ін. На семінарі були всебічно обговорені пробле­ми поділу влади, бікамеризму, статусу уряду і Президента, проблема делегування повноважень. Учасники семінару констатували необхід­ність зміцнення демократичних засад здійснення влади, посилення підконтрольності її населенню, звертали увагу на неостаточну визначе­ність форми правління та структури парламенту.

Учасники міжнародного семінару за участю делегації Європейсь­кої комісії «Демократія через право» Ради Європи С. Бартоле, М. Ніє-мівуо, X. Рагнемальм, Т. Швейсфурт, Р. Лампоні та ін., який проходив у Києві 31 травня - 2 червня 1993 p._t зазначали, що проект нової Кон­ституції після доопрацювання за результатами всенародного обгово­рення в цілому відповідає засадам демократичної правової держави. Закріплення принципів верховенства права, пріоритету прав людини, визнання економічної та ідеологічної багатоманітності, гарантування рівноправності усіх форм: власності, запровадження принципу поділу влади, створення умов для незалежності судової влади, введення конс­титуційного контролю за діяльністю законодавчої та виконавчої влади свідчать про серйозність наміру України стати повноправним учасни­ком Ради Європи та світового співтовариства. У той самий час підкре­слювалась необхідність конкретизації загального положення проекту про відповідальність держави перед суспільством, впровадження відпо­відних правових механізмів такої відповідальності. Не схвалювалося вилучення з проекту положення про посаду Уповноваженого парла­менту з прав людини (омбудсмена). Пропонувалось також відмовитись від виборів суддів безпосередньо населенням (оскільки це може впли­нути на їх незалежність), від імперативного мандата депутата. Чимало цих пропозицій було в подальшому враховано.

20-22 червня 1993 р. у Києві відбувся міжнародний симпозіум «Проект нової Конституції України», в рекомендаціях якого зазначало­ся, що у проекті декларовано чимало срціально-економічних прав, які не можуть бути гарантовані державою, і пропонувалося обмежитись, положеннями про соціальний захист найбільш вразливих верств насе­лення. Пропонувалося обмежити можливості розпуску парламенту (за проектом, Президент міг призначити всеукраїнський референдум про недовіру парламенту, однак у разі, якщо народ не проголосує за таку

¹ Щодо інших змін у проекті більш докладно див/. Юзьков Л. Проект нової Конс­титуції України (в редакції від 27 травня 1993 року) після всенародного обговорення // Конституція незалежної України. - Т. 1. - С. 23-30.

недовіру, Верховна Рада могла прийняти рішення про відставку Пре­зидента). Були висловлені рекомендації щодо поліпшення діяльності парламенту (починаючи з відмови від імперативного мандата депутата, захисту прав меншості у парламенті і закінчуючи переліком повнова­жень парламенту).

Зверталась увага на не досить послідовне проведення принципу децентралізації влади, розмежування повноважень між органами влади в центрі і на місцях. Висловлювалися побоювання, що формування державних адміністрацій на рівні районів може порушити гарантії міс­цевого самоврядування. Не заперечуючи проти двопалатної структури парламенту, учасники симпозіуму зауважили, що в умовах сучасної України однопалатний парламент вбачається доцільнішим. Певні сум­ніви викликало запровадження норми про можливість оголошення ре­ферендуму про дострокове припинення повноважень Президента; ре­комендувалося також оптимізувати відносини Президента і уряду, уряду та парламенту (а саме - ввести головування Президента на за­сіданнях уряду; запровадити контрасигнацію актів Президента з боку прем'єр-міністра; зняти положення про можливість висловлення з боку парламенту недовіри окремим міністрам або іншим членам Кабінету Міністрів, а також звільнення міністра у разі визнання парламентом його діяльності незадовільною).

Ідеї, висловлені на зазначеному симпозіумі, дали поштовх до по­дальшого вдосконалення проекту.

Ідеї правової держави в проекті нової Конституції від 26 жов­тня 1993 р. Верховна Рада України дванадцятого скликання розгля­дала зазначений проект нової Конституції 24 вересня, 5-8 жовтня 1993 р. Після обговорення проеюу на сесії Верховної Ради було прийнято Постанову Верховної Ради України про доопрацювання проекту нової Конституції за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховній Раді України і опублікування його в пресі у жовтні 1993 р.¹ Це було виконано за рішенням Конституційної комісії ЗО жов­тня 1993 р.²

В цілому проект, у порівнянні з проектом від 27 травня 1993 p., зазнав незначних змін, але у ньому більш послідовно проводились ідеї нравоврі держави, особливо в частині захисту прав людини і громадя­нина. ІЗуло відновлено норму про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Була -вилучена така підстава для обмеження прав людини і громадянина, як суспільна мораль.

У частині соціально-економічиих прав розширювалися обов'язки держави стосовно їх гарантування (йшлося, зокрема, про право на освіту, право на житло, право на охорону здоров'я)³. Верховна Рада за

¹ Див.: Закони, постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою України на восьмій сесії, вересень-грудень 1993 року. - К., 1993. - Ч. 1. - С 14.

² Голос України. - 1993. - ЗО жовтня.

³ Про зміни у цьому проекті більш докладно див.: Юзьков Л. Проект Конституції
України (в редакції від 26 жовтня 1993 року) після обговорення на сесії Верховної
Ради України у вересні - жовтні 1993 року // Конституція незалежної України. - Т. 1. -
С 31-35.


78

79

структурою ставала однопалатною, до її складу мало входити 450 на­родних депутатів, які обиралися на термін 4 роки¹.

Були оптимізовані відносини між окремими гілками влади. Змі­нювався порядок призначення прем'єр-міністра: Президент тепер по­винен був пропонувати його кандидатуру на затвердження Верховній Раді, а вже за поданням затвердженого прем'єр-міністра формувати склад Кабінету Міністрів і подавати на затвердження Верховної Ради. Кабінет Міністрів ставав менш підпорядкованим Президенту і більш відповідальним перед Верховною Радою. Встановлювалось, що Кабінет Міністрів має керуватися лише програмою Президента України (у по­передній редакції зазначалось, що Уряд України підпорядковується Президенту і керується його рішеннями). До відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою, передбаченої попереднім проектом, за останнім проектом додавалась і його підзвітність.

Водночас зберігалися положення щодо можливості припинення повноважень Верховної Ради України за рішенням всеукраїнського референдуму, призначати який мав право Президент України, відпові­дне право Верховної Ради приймати рішення про відставку Президен­та, а також право парламенту оголошувати референдум з питань дост­рокового припинення повноважень Президента України за вимогою не менше 2 мільйонів виборців або за ініціативою Верховної Ради.

Конституційний процес і Конституційний Договір (правова характеристика). Нова Конституція України не була прийнята Вер­ховною Радою дванадцятого скликання через ряд причин. Основні з них: розбіжності у поглядах на ключові питання державного устрою, криза влади, що наростала протягом 1992-І993 pp. і зумовила достро­кові вибори парламенту і Президента України (відповідно у березні і у червні 1994 p.). Вже з жовтня 1993 р. і до парламентських виборів у парламенті питання проекту нової Конституції дещо обминалося ува­гою з огляду на складність його проходження. Натомість набуває сили ідея прийняття «малої Конституції», тобто конституційного акта, який регулював би, за аналогією з Польщею, лише основи організації дер­жавної влади. Цю ідею було покладено в основу укладеного 8 червня 1995 р. Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціо­нування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на термін до прийняття нової Конституції України. Серцевиною його є Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», прийнятий Верховною Радою України 18 травня 1995 р. Іні­ціатива прийняття такого закону виникла ще в 1994 р. і була підтримана Президентом України Л. Кравчуком.

Відповідний проект закону про організацію влади в Україні (він визначав статус і повноваження органів законодавчої, виконавчої і су­дової влади, правові механізми взаємодії Президента, Кабінету

¹ Таке рішення було прийнято під впливом Закону України від 7 жовтня 1993 р. «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» (Відомості Вер­ховної Ради України. - 1993. - № 42. - Ст. 395).

Міністрів і Верховної Ради України, а також територіальний устрій і територіальну організацію влади в Україні) був предметом обговорен­ня на засіданні Конституційної комісії і на нараді представників Рад народних депутатів 12 січня 1994 p., але не одержав підтримки.

Оскільки прийняття нової Конституції зволікалося (у березні

1994. р. було обрано нову Верховну Раду України, яка розпочала конс­
      титуційний процес з початку), а Конституція 1978 р. вже не
      відповідала організації державної влади в Україні, потребам реформу­
      вання державного та соціально-економічного ладу, принципу поділу
      влади, новому законодавству України, то ідея «малої Конституції» у
      
1995. р, відродилась з новою силою.
      

Втілення цієї ідеї в нових умовах мало відбутися через Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Він мав набути статусу конституційного, тобто бути прийнятим не менш як двома третинами голосів від загальної кількості народних депутатів України (згідно зі ст. 171 Конституції України 1978 p.). Однак він одержав підтримку лише простої більшості голосів народних депутатів, що не дозволяло внести на його основі необхідні зміни до Конституції. Закон навіть не міг бути введений в дію, оскільки суперечив Консти­туції. За цих умов його співіснування з Конституцією у ранзі як зви­чайного, так і конституційного закону створило б загрозу руйнування правової системи України.

По-перше, в Україні діяла розгалужена правова система, і лише Конституція була спроможною ієрархічно впорядкувати всю систему нормативних актів і всі форми здійснення влади (у тому числі пряме народовладдя, національний суверенітет, охорону конституційного по­рядку тощо). Закон про владу не міг бути вичерпним навіть у питан­нях організації влади.

По-друге, прийняття конституційного закону про владу в умовах часткової дії Конституції (її не можна повністю відмінити, оскільки з'явився би правовий вакуум щодо багатьох питань конституційного забезпечення життєдіяльності суспільства) спровокувало б конку­ренцію між двома актами найвищої юридичної сили. Формально Конс­титуція залишалася б Основним Законом (згідно з існуючими в теорії права і в конституційному праві уявленнями про ієрархію законів та інших актів державних органів), але підпорядковувалась би, хоч і кон­ституційному, але закону. Така конкуренція стала б деструктивною силою, яка б зруйнувала усю правову систему України, призвела до паралічу правозастосувания, посилила правовий нігілізм.

У цій ситуації Верховна Рада і Президент як суб'єкти консти­туційного права, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний Договір.

Укладення Договору було політичним компромісом. Варто пого­дитися з висновком Венеціанської комісії Ради Європи, яка, розглянув­ши цей документ, зазначила, що він є тимчасовим рішенням, базується на політичній угоді і не є рішенням, відповідним до конституційної ієрархії «джерел права, передбаченої Українською Конституцією 1978 р. Однак це розв'язання відповідає принципу законності, оскільки