Дмитро Вєдєнєєв

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Дмитро Вєдєнєєв

"ЗВИТЯГА ПРЕДКІВ НА СЛУЖБІ СОБОРНОСТІ. ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ОБСТОЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ"


 Великим цивілізаційним надбанням українського народу та державницької традиції України стало об’єднання (соборність) її етнічних земель у складі єдиної Української держави, яке відбулося в 1939–1940, 1945–1954 рр. в рамках перебування Української РСР у складі радянської федерації.

 Геополітичні та міжнародно-правові акти радянської доби становлять основу територіальної цілісності та легітимності кордонів сучасної України, незалежно від того, які цілі свого часу переслідувало політичне керівництво СРСР. Попри квазі-самостійність у складі СРСР, УРСР виступала окремою договірної стороною на Паризькій мирній конференції 1947 р. (де закріплено відмову Румунії та Угорщини від територіальних претензій до УРСР).

Ми сприймаємо це як статус-кво, що є  історично справедливим та набув надійного (на свій час) багатостороннього або двостороннього правового оформлення в рамках формування міжнародно-правових наслідків Другої світової війни. Водночас те, що спостерігається сьогодні у певних партійно-політичних колах суміжних держав (зростання ревізіоністських настроїв щодо кордонів України, передовсім – західних) не дає підстави для безтурботного оптимізму стосовно принципової непорушності кордонів нашої держави у не такому вже далекому майбутньому.

Варто підкреслити, що згадані процеси точаться на фоні дальшого занепаду боєздатності Збройних Сил України без відчутних надій на покращання ситуації в цій сфері (насамперед – щодо матеріально-фінансового забезпечення реформування й переозброєння ЗС України). Досить сказати, що фінансування оборонних потреб дорівнює 0,87% ВВП України (в РФ – 2,8%, Польщі та Румунії – понад 2%) і становить лише 36% від реальної потреби (у тому числі на 73% профінансована Державна програма розвитку озброєння і військової техніки до 2009 р., на 20% професіоналізація армії). Лише кожна п’ята військова частина може виконувати завдання за призначенням, потреба забезпечення боєздатності парку озброєння та бойової техніки забезпечена тільки на 12%. 

Водночас, як зазначається у доповіді Національної розвідувальної ради США “Глобальні тенденції–2025” (листопад 2008 р.), міжнародна система, що склалася після Другої світової війни, повністю зміниться. Щоправда, занепад Ялтинсько-Потсдамської системи почався далеко не сьогодні, і був пов’язаний не просто із розпадом СРСР та виведенням в односторонньому порядку його військ з Німеччини, але й збанкрутілим нині курсом на утвердження “однополярного світу”. Саме процеси демонтажу системи міжнародно-правових актів (включаючи, по суті, і Хельсінкський заключний акт 1975 р.), на яких трималася півстоліття геополітична стабільність та воєнно-політична рівновага на Європейському континенті, створили глибинну потенційну передумову до визрівання спокус перегляду територіальної спадщини “старої”  системи міжнародних відносин.

З приходом  до влади Качинських та Д.Туска та ж Польща від обмеженого регіонального лідерства почала висувати претензії на політичне домінування на величезному просторі Балто-Чорноморського блоку (країни Східної та Центральної Європи, колишньої Югославії, Литва, Білорусь, Україна), а відмова від  розміщення там елементів ПРО породила спроби компенсувати це активнішою політикою та посткомуністичному просторі. Ще відвертішими є амбіції Румунії, які набули виразно реваншистського характеру на високому офіційному рівні. Президент Румунії Т.Бесеску заявляв, що “Молдова є неіснуючою державою”, а він “ніколи не підпише договір, який би узаконював пакт Молотова-Ріббентропа”, і не “перевориться в їх партнера”. У квітні-травні 2008 р. Т.Бесеску неодноразово дорікав Україні про “забуття повернення Кишиневу Південної Бессарабії та Північної Буковини”, і давав зрозуміти, що очікуваним ним територіальний розпад України є бажаним з погляд у відтворення Великої Румунії. Вельми симптоматично й тривожно те, що від цього лідера Румунії не утримали вимоги до статусу країни – члена НАТО і ЄС, а такі висловлювання не знайшли осуду у європейського політикуму та євроструктур (утім, і енергійної реакції МЗС України).

Однак нас більше цікавить історико-гуманітарний та інформаційно-психологічний аспект поставленої проблеми. Судячи із останніх подій, саме у цій площині триває накопичення передумов для можливого перегляду кордонів України, визначених у 1939–1947 рр. Серед них, зокрема, відома резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ від 1 липня 2009 р. “Воз’єднання розділеної Європи” з “зрівнюванням” нацизму й сталінізму (такий релятивізм загрожує нівелюванню поняття про жертву агресії та агресора всупереч букві й духові Нюрнбергу, і є кощунством по відношенню до пам’яті близька 30 млн. загиблих громадян СРСР, включаючи 8-10 млн. українців), резолюція Сейму Республіки Польща (РП) від 23 вересня 2009 р. із засудженням пакту Молотова-Ріббентропа та подій 1940 р., що де-факто ставить під сумнів легітимність існуючих кордонів Литви, Білорусі, України та Молдови.

Процеси, які відбуваються у політико-гуманітарній сфері наших посткомуністичних сусідів, також не можуть не викликати занепокоєння. Річ у тім, що саме у суспільній свідомості відбувається цілеспрямована делегітимізація історичних явищ міжнародно-правового характеру як запорука делігітимізації існуючих кордонів України (котра неприховано розглядається як слабша, “історично меншовартісна” держава попри офіційну риторику про “стратегічне партнерство” та “адвокатуру” на шляху в євроструктури ).

Характерно, що віяння територіального ревізіонізму зароджувалися саме у сфері історичної пам’яті, воєнно-історичній площині. У певних східноєвропейських  країнах комуністичного блоку після його розпаду у 1989–1991 рр. піднялася зверхня суспільно-психологічна хвиля ностальгії за імперським минулим. Як чесно писав угорський філософ Й.Бібо ще на початку 1990-х рр., у цих суспільствах “виник такий психологічний настрій, якому притаманний стан істерії, і в якому відсутня здорова рівновага між реальним, можливим й бажаним”. Спостерігалося “підвищене прагнення до документального обґрунтування свого буття й внутрішня невпевненість, національна пихатість й несподіване раболіпство, постійне декларування своїх досягнень і очевидне применшення справжньої цінності цих досягнень... Більшість цих народів  живуть пам’яттю про колишню славу або мріями про майбутню державу. Ще меншу терплячість виявляють вони, коли хтось намагається розвіяти їх мрії, які не справдилися... Все, що коїлося “в інтересах нації” (навіть фальсифікації та вбивства), було свято і не піддавалося сумнівам”.

“Розквітла, – пише Й.Бібо, – вкрай сумбурна політична публіцистика, яка оперує фальшивими категоріями”. Діячі “національної науки перейшли до “наукового” обґрунтування історичного, а за відсутністю такого – доісторичного права нації на існування, її місії, яка виправдовує самостійне, суверенне національне буття, “наукових” аргументів в територіальних суперечностях... Така “наука” привчила національну еліту виходити не з реальної дійсності, а з вимог, які висуваються навколишньому світу, не з об’єктивних результатів розвитку, а з побажань, а також думок, які не беруть до уваги причинно-наслідкові зв’язки... Якщо їм задавали питання..., чому вони хочуть поставити себе вище тих, кого вони аж ніяк не вище, то у відповідь вони посилалися на археологічні знахідки, народні пісні, лексичні запозичення, олтарі, книги, бажаючи тим самим довести, що без їх сприяння даний народ ще й сьогодні животів би у невігластві”.

До слова кажучи, геополітичні надбання України (саме України, а не тільки СРСР з погляду історичної перспективи) 1939–1940 та 1945–1947 рр. серйозними неупередженими істориками завжди визнавалися виправданими з погляду відновлення історичної справедливості. ”Сторонній спостерігач, – писав видатний історик А.Тойнбі, –… сказав би, що перемоги росіян над шведами й поляками в ХVІІІ столітті – це лише контрнаступ… В ХІV столітті…майже вся Білорусія й Україна були відірвані від православного християнства і приєднані до західного християнства… Польські загарбання споконвічно руської території…були повернуті Росії лише в останній фазі світової війни 1939–1945 років… Вірно, що і російські армії воювали на західних землях, однак вони завжди приходили як союзники однієї із західних країн в їх нескінченних сімейних чварах. Хроніки вікової боротьби між двома гілками християнства дійсно відображають, що росіяни ставали жертвами агресії, а люди Заходу – агресорами” (з контексту слів А.Тойнбі видно, що він має на увазі східнослов’янські народи – Авт.).

В суспільно-політичні структурі наших посткомуністичних сусідів оформився помітний та виразно агресивний сегмент право-радикальних, націонал-радикальних, націоналістичних, шовіністичних неурядових організацій (НО).

До числа найбільш активних і потенційно загрозливих для національної безпеки України НО аналітики відносять:

¨ в Польщі: “Вспульнота Польська”, яка створена за сприянням польського єпископату РКЦ, частково фінансується державною та координує діяльність низки інших НО – “Товариства увічнювання пам’яті жертв ОУН”, “Товариства  шанувальників Львова та його східних окраїн”, “Унії демократичної”, “”Волинської спільноти Армії Крайової”, “Товариства кресов’яків”, “Фонд допомоги полякам на сході” тощо. Основною настановою пропагандистської і політичної діяльності є “відновлення історичної справедливості” шляхом повернення Польщі “східних кресів” – земель Західної і Правобережної України, а то і до Полтавщини включно (в Україні мешкає близько 220 тис. етнічних поляків, є компактні райони їх проживання у хмельницькій, Житомирській, Львівські областях). На базі “Товариства кресов’яків” створено партію “Польське стронніцтво кресове” з ідеями повернення “втрачених” територій;

¨ в Румунії до числа таких НО можна віднести “Міжнародну асоціації “За Бесарабію і Буковину”, “Союз буковинських румунів”, “Лігу-16”, “Герцаївський край”, партій “Штефан Великий”, “Янку Флодор”, “Румунія”, “Відродження”, низку “культурологічних” організацій. Всім їм притаманні гасла відновлення “Великої Румунії” в кордонах 1940 р. (румунська громада в Україні нараховує до 135 тис. осіб, в окремих районах Чернівецької обл. їх частка в населенні перевищує 90%);

¨Територіальні претензії та конфлікти на етнорелігійній основі провокує низка російських НО: “Слов’янський собор”, ЛДПР, Партія слов’янської єдності, Союз радянських офіцерів, Всесоюзна комуністична партія більшовиків, “Пам’ять”, “Чорна сотня”, “Союз руського народу”, “Інтернаціональна комуністична ліга”, “Російське Національне відродження”.

Мережа НО щільно вкрила і саму Україну. Наприклад, станом на 2003 р. в Україні існувало 136 тільки польських НО (для порівння, у Росії – 63, Литві – 71). НО експлуатують вестернізовані уподобання інтелігенції, її особливий пієтет перед “всім закордонним”, а також зрозумілу престижність контактів із зарубіжними організаціями, низький рівень життя інтелігенції (охочої до отримання грантів, стипендій, стажувань за кордоном).

Практично всі зі згаданих НО широко звертаються до маніпуляції історичним й псевдо історичним аргументами, мають своїх істориків-ідеологів. Взяти хоча б професора Е.Пруса, яки переконаний: якщо Польща не прагнутиме до повернення Східної Галичини, то взагалі розгубить свої землі (своїм ідеологом  Е.Пруса вважає “Волинська спільнота АК”).

Від “гуманітарного” проникнення зарубіжні політичні кола переходять до творення прямих етнополітичних передумов до територіального реваншизму. Так, Румунія (яка ефективно будує сучасну, мобільну армію у 90 тис. чоловік) використовує  можливості національних спецслужб для творення своїх позиції в місцевих органах влади, забезпечує суттєвий вплив підконтрольних ЗМІ у відповідних регіонах України, де частка громадян, що негласно мають румунські паспорти оцінюється у 30-50%. За певними оцінками кількість громадян України, що бажають скористатися “картою поляка” (завуальованим приготуванням до подвійного громадянства), може сягнути 1 млн. осіб.

Досвід останніх років свідчить, що навіть щирі наміри України проводити політику міжнаціонального примирення, визнання негативних нашарувань у відносинах з сусідами в минулому (а подекуди й одностороннє каяття) зовсім не гарантує нашій державі адекватного ідейно-історичного “роззроброєння” та відмови від подвійних стандартів, інформаційно-психологічної агресивності з протилежної сторони.

Доцільно визнати, що чимала частка провини у явному програші в ідейно-історичній площині (яка вочевидь перетворилася на поле авангардних бойовищ навколо соборності України) лежить і на українські стороні. Інколи вражає некогерентність (внутрішня кричуща суперечливість) суджень осіб, у чиєму патріотизмі не доводиться сумніватися. Взяти хоча б відомого філософа й публіциста М.Мариновича. Гостро критикуючи події “золотого вересня” та наслідки радянсько-німецького пакту 1939 р., він одночасно заявляє: “ніхто в Галичині не ставить питання про повернення Польщі відібраних (курсив наш – Авт.) у неї територій”.

Однак чи всі поділятимуть за кордоном (особливо при наявності визначеного інтересу) таку “діалектичність” у поглядах на складні, а головне – внутрішнє не подільні на окремі складові події не такого вже далекого минулого ? Хіба не закономірно очікувати ззовні пропозиції привести виключно негативне бачення того ж радянського періоду історії у “відповідність” до територіального статус-кво зразку 1939–1945 років?

Слід зважати і на те, що в Україні внаслідок занепаду дієспроможності державного організму як такого, деградації економіки та соціальної сфери, ерозії традиційного цивілізаційного типу та культурно-освітнього поля, відсутності навіть просто постульованої (виголошеної) у зрозумілому для більшості народу вигляді національної ідеї, підміни етнонаціоналізмом консолідуючого “громадянського націоналізму”, відсутності ефективної політики “Центр-регіони” та інших чинників, ускладнених потужними ворожими інформаційно-психологічними впливами відбувається швидке руйнування наднаціональної (громадянської) свідомості, що підриває зсередини легітимність самої держави.

При наявності, до того ж, об’єктивно існуючих цивілізаційних відмінностей між історичними землями України, поліетнічності та поліконфесійності,  українське громадянство й соціум стрімко розшаровуються  (а то й атомізуються) за майновою, ідеологічною, національною, регіональною, корпоративною тощо ознаками. Фактично, чимало громадян або взагалі втрачають історичну пам’ять, або її сегмент у свідомості (психології) все більше і більше набуває ознак корпоративності чи протистояння (партійно-політичного, регіонального тощо), перетворюючи погляди на спільну історію у своєрідний запит на “свій-чужий”.

Як вже йшлося, саме поле військо-політичної історії перетворюється на площину реваншизму. Тому не буде зайвою постановка питання про роль вітчизняних військові-історичних студій у справі обстоювання соборності України:

– думається, вітчизняні історики перш за все не повинні плекати у собі соціально-психологічний комплекс  меншовартості (він свідомо насаджується для духовного паралізування волі до обстоювання всіх законних прав держави або народу). У нас немає ніяких історичних підстав вважати свою історію (у тому числі 1917–1991 рр.) найбільш кривавою та недолугою – досить порівняти її із колосальними жертвами та злочинами проти народів на багатовіковому шляху розвитку євроатлантичної цивілізації;

– Україна (український народ) ніколи не виступали агресорами, поневолювачами інших народів, руйнаторами інших цивілізаційних світів. Навпаки, українці (у тому числі у складі російської, радянської армій) доклали великих зусиль  і жертв до захисту європейської цивілізації – від протистояння навалам степових орд, турецько-татарській агресії і до титанічного внеску у розгром нацизму. Це надає вітчизняній військовій історії винятково патріотичного й позитивного світоглядового характеру, роль консолідуючого чинника і в середині суспільства – як підстави для законної гордості сучасників. Не зайвим буде і науково-аргументоване нагадування про це зарубіжним спільнотам, адже, за влучним виразом О.Пушкіна, Європа по відношенню до Русі завжди була “как невежественна, так и неблагодарна”;

– доцільно відмовитися від методологічно неспроможних спроб штучно розглядати певні періоди історії України (імперський, радянський) як винятково негативні, “втрачений історичний час”. Історичний час нерозривний хоча б тому, що не можу бути переглянутий сучасниками, котрі можуть дорого заплатити за нерозуміння усієї повноти причини-наслідкових зв’язків у процесах і подіях минулого. Наслідки їх було далеко неоднозначні, і зараз втрачаються (у першу чергу, хоча і не тільки) саме їх значущі (сприятливі) для розвитку України надбання, і тут реальна загроза ревізії соборності слугує зайвим підтвердженням;

– розуміючи об’єктивність регіональних, вікових, соціально-корпоративних відмінностей у поглядах на минуле, військові історики здатні саме на наукових манівцях надати суспільству консолідуючі чинники, матеріал для формування поваги до свого минулого як до обов’язкового елементу  самоповаги суспільства в цілому, неодмінної передумови готовності до захисту Вітчизни;

– військово-історична наука в хорошому утилітарному розумінні спроможна озброювати державу й політиків переконливими, обґрунтованими аргументами в обстоюванні міжнародно-правового, державно-територіального статус-кво України;

– непідробне прагнення нашої держави до миру й добросусідства історики повинні чітко розмежовувати із важливістю науковими засобами протистояти спробами через історичні “аргументи” завдати образу народам або спотворити минуле на догоду політичній кон’юнктурі;

– спеціалісти з військово-історії мають докласти зусиль до подолання серйозної ерозії раціонального типу суспільного мислення, яка  повною мірою поглиблюється або використовується як для обмеження реальних прав громадян в їх повсякденному житті, так і для сприяння негативними інформаційно-психологічним впливам ззовні (незалежно від їх географічного вектору).

Завершити хотілося словами видатного релігійного діяча, святителя Миколая Сербського, сказаними в обстановці всеєвропейської війни: “Нашими кістками тупили ми турецькі шаблі і нашим  трупами перегороджували шлях і пересікали життя цілим ордам, які, начебто снігова лавина накочувалися на Європу. Так продовжувалося не... одне століття, але упродовж багато столітньої епохи, що лежала між Рафаелем і Шиллером..., упродовж якої Європа послідовно реформувала і віру, і науку, і політику, і умови праці, і все своє життя... Ми, терплячі раби і слуги, насмерть билися з її ворогами у її воріт, захищаючи її вхід. Іншими словами, поки Європа ставала Європою, ми були її огорожею, живим щитом, диким терновником навколо ніжної рози”.

Повага до згаданої високої військової місії предків повинна надихати сучасних військових істориків до наукової праці – неодмінної частки захисту безпеки й територіальної цілісності Вітчизни.