Geum.ru

Сергій Джал (м. Вижниця, Чернівецька обл.)

Вид материалаДокументы

Содержание


Сердюк відоме всім східним слов’янам, особливо українцям. Слово сердюк
Родовід по татовій лінії (Джал)
Родовід по маминій лінії (Сердюк)
Подобный материал:
ІІІ місце


Сергій Джал (м. Вижниця, Чернівецька обл.)

Мій родовід

Вступ

Рідко якій людині не було б цікаво дізнатися про свої корені, походження, про своє прізвище та прізвища рідних. В тлумачному словнику слово «прізвище» пояснюється так: «спадкова родова назва, яка приєднується до власного імені, переходить від батька або матері дітям, а також від чоловіка дружині».

У нас в Україні прізвища виникли у глибокій давнині, ще за часів Київської Русі. Найбільшим і найповнішим довідником українських прізвищ можна вважати «Реєстри всього Війська Запорізького», складеного восени 1649 року козацьким урядом гетьмана Богдана Хмельницького у перші місяці існування української держави. Цей унікальний документ має величезне значення для історії нашого народу. Козацькі писарі безпосередньо з народних вуст записали 40 тисяч власних чоловічих імен і прізвищ, давніх, своєрідних, ніким ще не спотворених, тих, що згідно з предківськими звичаями передавалися з покоління в покоління. Дві тисячі козаків Прилуцького полку потрапили до реєстрів. Саме їм і випала честь стати родоначальниками багатьох славних родів, які нині налічують майже 350 років.

Після гетьмана Богдана тяжкі часи настали для козацької держави. Спочатку її нищили і плюндрували, потім – роздерли на дві половини – Правобережну, яка знаходилася під влідою Польщі, і Лівобережну, що відійшла разом з Києвом до Московської держави. Українські козаки і селяни потрапляють у кріпацьку неволю, починають втрачати свою рідну мову, самобутню культуру, вільне самоврядування. Рабська залежність від поміщиків, чужих законів і урядовців спричиняють до того, що волелюбні українці поступово починають забувати свої прізвища, своє походження.

Справжні імена і прізвища продовжують жити лише у побуті та ще в піснях і старовинних думах.

В офіційних актах імена і прізвища мали лише духівництво, шляхта і частково козаки. Селян називали тільки по імені, зрідка по батькові, а дворові люди не знали навіть імені свого батька, не те що прізвища. І тільки наприкінці 18 – на початку 19 століття прізвища найчастіше в перекрученому вигляді, знову потрапляють до офіційних документів.

Я, Сергій Джал, при охрещені 1 травня 1998 року в костелі Св.Апостолів Петра і Павла в місті Вижниця названий Сергій-Йосип. Народився 20 березня 1998 року, о 19 годині 20 хвилин в місті Вижниця Чернівецької області в родині Анатолія Джала та Оксани Джал (дівоче прізвище Сердюк). Був сонячний березневий день, п’ятниця. Вся родина з нетерпінням чекала моєї появи на світ. Після виховання у дитячій дошкільній установі №1 м. Вижниця, 1 вересня 2004 року пішов до першого класу Вижницької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів ім. Ю.Федьковича. Першою моєю вчителькою була Ірина Григорівна Пріц. Зараз я навчаюся також і у Вижницькій школі мистецтв по класу «Гітара». Визначною подією в моєму житті стало Перше Святе Причастя 27 серпня 2006 року.

І так вже сталося, я разом із родиною, почали збирати матеріали до нашого родоводу, до нашого РОДИННОГО ДЕРЕВА. Можливо, було б добре розпочати цю справу раніше, але, як мовиться, краще колись розпочати, ніж не розпочати зовсім. Сподіваюсь в подальшому мої діти, діти моїх дітей берегтимуть пам'ять про моїх пращурів та доповнюватимуть наш родовід. Я впевнений, що кожна гілочка нашого родинного дерева заслуговує на повагу, пам'ять. Поки ми пам'ятаємо про наших пращурів, які відійшли у вічність, доти вони живуть.

Цікава річ, в моїй родині поєдналися прізвища, які мають походження по татовій лінії (ДЖАЛ) з Правобережної України, бо має польське коріння, і по маминій лінії (СЕРДЮК) з Лівобережної. Щодо прізвища ДЖАЛ, нажаль, мені ще не вдалося знайти достовірних джерел його походження, одне відомо, що хтось з моїх пращурів походив з Польщі. Хоча, саме поняття слова джал, а точніше джала, в перекладі з мов південно-східних країн Євразії, означає вода. Може я помиляюся, але в цьому я вбачаю, що ось уже третє покоління чоловіків в моїй родині ДЖАЛ (прадід Михайло, дід Йосип та тато Анатолій) свою професійну діяльність пов’язали саме з працею у водному господарстві Буковини.

Про прізвище СЕРДЮК відомо більше. І я з впевненістю можу сказати, що я з козацького роду. Прізвище Сердюк відоме всім східним слов’янам, особливо українцям. Слово сердюк було назвою військового звання у Запорізькій Січі.

СЕРДЮК – це прізвище, яке має пряме козацьке походження. «…На Січі, від усього війська, вибирають старшин і до них призначають: полковника, або сердюка, писаря, …», як бачимо, сердюк – це синонім до слова полковник, і так справді часто називали своїх воєначальників запорожці (згодом сердюками називали й деяких інших службовців, навіть панських осавулів). Сердюк - козацький полковник похідної старшини в 16-17 столітті (1674 рік). Сердюками ще в 17 столітті прозвали козаків з Правобережної України, які служили у піхотних (сердюцьких) полках. Козаки-сердюки здійснювали також особисту охорону гетьманів і найвищих козацьких урядовців.

Читаємо в історика Д.Яворницького: "Непосредственно за сичевой старшиной следовала походная старшина и паланочная; она выше стояла войсковых служителей, но действовала вне Сичи и поэтому должна быть рассматриваема после них. Походную старшину составляли полковник, называвшийся иначе СЕРДЮКОМ, асаул и писарь; они действовали или в военное время, при сухопутных и морских походах, или в мирное время при поимке гайдамак и харцызов или разбойников, в особенности же в передовой страже, выставлявшейся на границах запорожских вольностей; во всех случаях полковник был начальником известной части войска, располагал несколькими отрядами запорожских козаков, непременно с асаулом и писарем." ("Історія запорозьских козаків", т. 1-й, глава "Административные и судебные власти в Запорожском низовом войске").

Пізніше, у XVІ-XVІI ст. сердюками називали козаків найманих піхотних полків. Це було на Лівобережній Україні. Але набирали в полки й утікачів з Правобережжя – селян і козаків. Сердюки становили гетьманську гвардію. Царський уряд у зв’язку з політикою обмеження гетьманської влади 14 липня 1726 році розпустив сердюків. Але за всіма, хто служив у цих полках, збереглася назва, яка і перейшла в прізвища.

Так військове звання Запорізької Січі стало прізвищем.

Про сердюків писав Котляревський в "Енеїді".

На Черкащині за 20 км на південний схід від районного центру міста Сміла розташоване село Сердюківка. Сердюківка заснована в кінці XVІII ст. Землі села в XVІI ст. належали до Попівки і були володіннями графині Софонової. За переказами, Софонова поселила кріпосного майстрового коваля – кріпака Сердюка – на цих віддалених землях. Він і став першим поселенцем та засновником села, а лісок, біля якого стояла його кузня, й досі зветься Сердюковим урочищем. Від прізвища Сердюк пішла і назва села Сердюківка, утворена за допомогою суфікса «-івк-». Нині прізвища Сердюків носять понад 1200 жителів Черкаської області. Найбільше їх у Черкасах, Жашківському і Драбівському районах.

Мій дід Віктор походить з родини полтавських Сердюків (про це нижче). Зараз на Полтавщині є село Сердюки, де таке ж прізвище носить багато хто з його жителів.

Сердюк – одне з найпоширеніших українських прізвищ. Найвідоміші носії: М.І. Сердюк – російський гідротехнік, сучасник Петра Першого, академік Андрій Сердюк, академік Валентин Сердюк, відомий український актор Лесь Сердюк та відомий російський актор Павло Сердюк. Загальна кількість носіїв цього прізвища в Україні – 29359 осіб (на 2009 рік).

Ось така вона наша історія. В ній дуже багато ще невідомого. Але добре зберегти і те, що знаємо, передати наступному поколінню.

Родовід по татовій лінії (Джал)

Мій прадід Михайло (Міхал) Джал народився в родині Івана Джала в 1898 році на Снятинщині. Про матір прадіда нічого мені невідомо. Потім родина переїхала на Сторожинеччину.

Одружився Михайло Джал з Стефанією Сандецькою. Родина мешкала в м.Сторожинець. Сама Стефанія родом зі Сторожинця, 1907 року нароження. Її мама, Марія, народилася в Чернівцях, а тато, Адольф Сандецький, зі Сторожинця. Відомо, що походив він з польської родини, а займався бондарством.

В родині Михайла та Стефанії в 1933 році народилася донька Марія, в 1935 – син Антон, в 1938 – син Фердінанд, в 1940- син Адольф, а вже після Великої Вітчизняної війни в 1947 році народився мій дід Йосип. Батьки були дуже віруючими, так виховали і своїх дітей. В ті часи в м. Сторожинець римо-католицький костел св. Анни був закритий. Мати з дітьми їздили до костелу Воздвиження Чесного Хреста в Чернівцях. Там же і був охрещений мій дід Йосип. За прадіда Михайла відомо, що він також займався бондарством, потім приймав участь у визволенні Буковини в 1940 році, а потім зразу ж у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Після повернення з війни працював бригадиром у водному господарстві в Сторожинці. Тяжко жила родина. Батько хворів туберкульозом і в 1951 році на 53році життя перестало битися його серце. Моєму діду Йосипу було всього неповних чотири роки. Так змушена була прабабуся Стефанія сама виховувати п’ятьох діточок. Померла вона у віці 62 років у 1965 році.

Усі брати і сестра Марія жили дружно, допомагаючи один одному. Усі вчилися, працювали в Сторожинці. Сестра діда Йосипа Марія заміж не вийшла і прожила все життя в хаті на батьківському подвір’ї. Три дідових брати одружилися і жили в Сторожинці.

У старшого, Антона (Анатолія) із дружиною Кароліною народилися дві доньки Анна і Валентина. Валентина (моя хрещена мати) вийшла заміж у 2002 році за Юрія Герасим’юка. Вони мають сина Віктора і доньку Кароліну. Проживають у Сторожинці. Анна (хрещена мати моєї молодшої сестри Анни) у 2010 році одружилася і також проживає у Сторожинці. Сам же Анатолій був будівельником, гарним майстром і великої душі людиною. Він хрещений батько мого тата Анатолія. Із розповідей я знаю, що він був дуже віруючою людиною і є прикладом справжнього християнина. На жаль помер він у вересні 1997 року. Світла йому пам'ять.

У Фердінанда та Євгенії народилися сини Михайло та Микола. У 2006 році на 68 році життя від тяжкої хвороби помирає Фердінанд. Все життя він працював в Сторожинці, був гарним ветлікарем. Дружина Євгенія працювала у Сторожинецькій районній лікарні. У Михайла Джала та Лілії народилося троє синів – Микола, Іван та Юрій. Усі вони також живуть, працюють та навчаються у Сторожинці. Микола Джал старший (хрещений батько моєї рідної сестри Тетянки) у 2002 році поїхав на заробітки у Іспанію. Там у нього та його дружини Ірини народився син Олександр.

У Адольфа та Пауліни народилося двоє дітей. Сам Адольф працював водієм, але після хвороби помер ще у 1998 році. Через декілька років померла і його дружина. Про старшого їх сина нічого не відомо, а донька Тетяна виїхала до Італії.

Мій дід, Йосип Джал, народився 7 серпня 1947 року. Охрещений в місті Чернівці в римо-католицькому костелі Воздвиження Чесного Хреста. Після закінчення середньої школи в місті Сторожинець поступив до гідромеліоративного технікуму в м. Шевченкове Черкаської області. Після закінчення технікуму працював в будівельній бригаді у свого старшого брата Анатолія. В 1968 році його прийняли на посаду інженера Вижницької дільниці Сторожинецького управління осушувальних систем і протиповіневих споруд. Кантора господарства розташовувалася на той час саме в будинку по вул. Поповича, 13, у якому тепер і мешкає наша родина.

9 квітня 1971 року Йосип Джал одружується з Кусковою Аллою Дмитрівною. Молода родина оселилася в місті Вижниця, у відомчій квартирі за цією ж адресою.

5 січня 1973 року в них народився син, мій тато, Анатолій.

Дідусь Йосип понад 40 років свого життя присвятив саме водному господарству. Йому притаманні професійність, відповідальність, людяність, щирість. Це мужня людина. Маючи хворобу очей з дитинства (тому і не був призваний до армії у свій час), 10% від загального зору, він усього себе віддавав улюбленій справі. Його професійний досвід знадобився і під час ліквідації повеней у нашій місцевості у 2008 та 2010 роках. Його діяльність відзначалася грамотами районного та обласного рівнів, а в 2006 році нагороджений почесною відзнакою державного управління водного господарства України, у 2009 році грамотою Кабінету Міністрів України. З 2001 по 2010 роки він очолює Вижницьку дільницю Сторожинецького управління водного господарстві, його називали «начальник Черемошу». Потім він передав цю ділянку роботи своєму синові Анатолію.

Головою молодої родини Джал є мій тато Анатолій. В 1990 році, після закінчення Вижницької СШ №1 ім. Ю. Федьковича з золотою медаллю, він поступає до Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова на денну форму навчання, який закінчив у 1995 році. В університеті тато навчався на військовій кафедрі і отримав звання лейтенанта. Навчаючись на четвертому курсі університету, він познайомився з моєю мамою, Сердюк Оксаною Вікторівною, майбутньою своєю дружиною. Одружилися вони 27 серпня 1994 року в с. Софіївка Білгород-Дністровського району Одеської області по місцю проживання її батьків, а таїнство вінчання взяли 10 вересня 1994 року в місті Вижниця в церкві св. Архистратига Михайла.

З 1997 по 1999 роки навчався у Львівському аграрному університеті на заочній формі навчання. Після закінчення закладу отримав другу вищу освіту.

З 1996 року працював землевпорядником Вижницької міської ради. З 2004 року прийнятий на посаду провідного інженера Вижницької дільниці Сторожинецького міжрайонного управління водного господарства. З 2010 року призначений начальником Вижницької дільниці Сторожинецького міжрайонного управління водного господарства. За участь у ліквідації повені 2008 року нагороджений грамотою обласної державної адміністрації, обласної ради та пам’ятним годинником.

Наші батьки виховують нас в кращих традиціях нашої великої родини. Мій тато також гарно грає на гітарі, співає, був на Говерлі. Він дуже любить наше місто.

Ось що відомо про родину моєї бабусі Алли.

Моя бабуся Алла Джал (Кускова) народилася 2 вересня 1951 року в місті Сторожинець Чернівецької області в родині Дмитрія Михайловича Кускова і Міхайліни Григорівни Мішович (по деяких документах Мішевич). При хрещенні бабуся названа Анною.

Дмитро Кусков, тато моєї бабусі, народився в 1924 році в Тамбовській області. Його батько Михайло Кусков та мати Прасковья - руські. Більше відомо про Прасковью, яка народилася 1 січня 1897 року в селі Носини, Алгасовського району Тамбовської області у родині Якова Олексійовича та Євдокії Григорівни. Як потім Михайло та Прасковья переїхали до Сторожинця невідомо. В них народилися сини Дмитро та Миколай. Після Великої Вітчизняної війни Михайло Кусков пропав без вісти. Прасковья жила в Сторожинці і померла в1961 році. Похована в Сторожинці. Про Дмитра Кускова відомо, що він також воював на Великій Вітчизняній війні, був лейтенантом, дійшов до Берліну. Після війни повернувся в Сторожинець. Там одружився з Мішевич Михайліною 29 серпня 1947 року. В1948 році народилася донька Надія, в 1951 році моя бабуся Алла і в 1953 році – Світлана. На жаль в 1955 році батьки моєї бабусі розлучаються. Дмитро Кусков переїздить до Росії в Комі АРСР в місто Печора (за свідченням адресного бюро від 6.12.1978 року). Прабабуся Міхайліни сама виховує діточок. (До шлюбу з Дмитром Кусковим, Міхайліна перебувала в шлюбі, від якого народився син Аристотель. Перший чоловік загинув під час Великої Вітчизняної війни).

Міхайліна Мішович народилася 21 листопада 1923 року в м. Сторожинець на Буковині. Її батько Мішевич Георгій Іванович народився в 1897 році в Сторожинці, був австрійським офіцером, освіченою людиною, а мати Плешкан Марія Семенівна народилася в 1892 році в Будилові на Снятинщині, а 23 вересня 1892 року охрещена і миропазана в греко-католицькій парохії Будилова Снятинського деканату та повіту Станіславської єпархії королівства Галичини Австрійської держави. Батько - Семен Плешкан – господар та мати Леся Николайчук. Батьки рано померли, тому Марія та її брат виховувалися в родині рідного дядька Василя Плешкана. Дітям залишився батьківський будинок. Діти не мали можливості вивчитися, проте Марія навчилася розмовляти німецькою, румунською, польською, єврейською мовами. Коли Марія підросла, найнялася до однієї пані. Рідний брат потім переїхав до Канади, там і помер. Марія багато подорожувала зі своєю пані. Під час подорожі до Румунії вона і познайомилася з Мішевічем Георгієм, який і став її чоловіком. Молода родина мешкає в Сторожинці. Марія продає батьківську хату в Будилові і купує під Сторожинцем землю. Також родина мала землю в Сторожинці, яка перейшла Георгію в спадок від його батьків. У Георгія та Марії народилося дев’ятеро дітей. Нажаль п’ятеро з них померли від отруєння, старшого сина Дмитра вивезли в Магаданську область під час війни, а при батьках залишилися донька Міхайліна, донька Юлія (нині жива) та син Микола (вже покійний). Міхайліна до 18–ти років працювала в Сторожинці на пошті, а коли почалася війна, пішла працювати в районну лікарню, кухарем, де пропрацювала 41 рік і отримала нагороду та звання «Ветеран праці». Міхайліна жила з батьками, які допомагали їй виховувати доньок і сина. Міхайліна була дуже кроткою, доброю, щедрою, працьовитою людиною. Марія Семенівна померла 14 квітня 1975 року, Георгій Іванович, її чоловік, 27 листопада 1975 року, поховані в Сторожинці. На згадку про родину Мішович залишилося їхнє весільне фото (від 25 грудня 1918 року) та старовинний молитовник Георгія Івановича (за розповідями бабусі Алли їх дзядек (так онуки його називали) багато молився і був віруючою людиною. Своїх дітей та онучок вони охрестили в Сторожинці в греко-католицькій церкві.

Міхайліна Кускова померла 13 вересня 1989 року і також похована в Сторожинці.

У її сестри Юлії, яка також нагородженна медаллю «За долголетний добросовестный труд», та її чоловіка Миколи народилися донька Антоніна та син Юрій (загинув у авто катастрофі). Антоніна вийшла заміж за Івана Шаблінського (вони були вінчальними батьками на весіллі в моїх батьків 10 вересня 1994 року у Вижниці), а Антоніна – моя хрещена мати. У Івана та Антоніни народилися донька Анна та син Станіслав. Анна в шлюбі з Сергієм народила сина Юрія (Сергій загинув також у автокатастрофі). Родина Шаблінських мешкає в Сторожинці. Від старшого Юрія залишилися доньки Аліна та Юліана.

За старшого брата моєї бабусі Алли від першого шлюбу Аристотеля Мішовича (в нього було материне прізвище) відомо, що після одруження, він також мешкав у Сторожинці. В шлюбі із Євгенією у нього народився син Юрій. За Юрія відомо, що проходив він службу з відзнакою в страшному Афганістані. Про нього була стаття в «Комсомольській правді»(у 80- ті роки). Юрію дали позачергово у місті квартиру. Він працював в школі воєнруком. Одружився з Інною Бендес, донькою відомого в Сторожинці художника. Сама Інна також – випускниця Вижницького художнього коледжу, працювала директором Сторожинецької дитячої художньої школи, її роботи прикрашають оселі майже усіх наших рідних і не тільки. Це надзвичайно талановита художниця. У Юрія та Інни народився син Сергій. На жаль така гарна родина не витримала труднощів сімейного життя. Тепер Інна з сином мешкають у Києві, а Юрій залишився у Сторожинці.

Сестра моєї бабусі Алли - Надія також мешкає в Сторожинці. Це добра, щира жінка. В шлюбі з Іваном Гаденком (нині покійним)(він приходився двоюрідним братом українського співака Мар’яна Гаденка) народилися син Ярослав та донька Алла. І Ярослав, і Алла медики і також живуть і працюють в Сторожинці. У Ярослава від першого шлюбу з Наталією народилася донька Марина. У другому шлюбі з Одаркою народилися Михайло, Надійка та Іван. У Алли в шлюбі з Віталієм Бокою народилися сини Євген та Юрій.

Друга сестра Світлана проживає зараз в Чернівцях. Нам подобається у неї гостити. Також, коли бабуся Світлана приїздить до нас, це завжди свято. Скільки любові, світла, радості випромінює ця людина. У шлюбі з Володимиром Леуновим народила сина Володимира, який став моїм та моєї сестри Анни хрещеним батьком. Син Володимир одружився з Наталією Турубаровою. Вони лікарі. Мешкають в Чернівцях. Мої батьки були вінчальними батьками у них на весіллі. У Наталії та Володимира народилися донька Юлія та син Богдан.

Моя бабуся Алла, після закінчення Сторожинецької середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи №1 із золотою медаллю поступила до Коломийського фармацевтичного училища.

Після одержання диплому з відзнакою 30 червня 1971року і присвоєння кваліфікації помічника провізора, Аллу приймають на роботу у Вижницьку центральну районну аптеку №34, де вона проробила 35 років. В 2002 році їй присвоєна вища кваліфікаційна категорія. Вона була відповідальним, досвідченим спеціалістом, її дуже поважали і у колективі, і у місті, про що свідчать і статті в місцевих газетах. Трудова діяльність бабусі відзначена почесною грамотою районної ради та районної державної адміністрації.

У домі Йосипа та Алли завжди гостинно і щедро приймають друзів, рідню. Дідусь гарно грає на гармоні, гітарі, співає. У нього відмінний слух. А ще, і це головне, і дідусь, і бабуся зберегли віру в Бога, яку отримали у спадок від своїх батьків. Тепер і вони передали цю віру нам, своїм дітям та онукам. Недільна Служба є обов’язковою в нашій родині. На старому цвинтарі, в Сторожинці, де поховані майже всі рідні і з боку діда Йосипа, і з боку бабусі Алли, дідусь збудував невелику капличку, якраз неподалік від батьківських могилок. Там завжди можна запалити світло та помолитися за померлих.

Родовід по маминій лінії (Сердюк)

Моя мама, Джал Оксана, в дівоцтві Сердюк, народилася в родині Сердюка Віктора та Іванової Тетяни, 6 липня 1974 року, в селі Софіївка Білгород-Дністровського району Одеської області.

Мій дід по маминій лінії, Сердюк Віктор народився 3 вересня (хоча по документах 7 вересня) 1946 року в хуторі Івахненків Оржицького району Полтавської області в родині Андрія Сердюка та Єлизавети(Єлисавети) Івахненко. Про Єлизавету Степанівну Івахненко відомо, що народилася вона 1902 роду на Полтавщині. Вона була доброю господинею, гарно шила і вишивала. У шлюбі з Андрійом Сердюком народилися доньки Мотрона (19 листопада 1922 року), Параскева, Катерина та після війни син Віктор (Віталій, як його ще називали). З розповідей відомо, що родину під час Великої Вітчизняної війни було заслано за Урал, як «куркулів», а доньку Параскеву вивезли до Німеччини на роботу. Після війни родина повернулася в рідний хутір. Усі працювали в колгоспі. Тяжко працювали. Батьки в колгоспі випікали хліб. Треба було руками вимісити тісто, напекти в печі хліб, цілу підводу і рано все вже повинно було бути зроблено. Родина була дуже гостинною, усі рідні збиралися саме у «дядька Андрія». Дуже любили співати. Улюблена пісня діда Андрія була українська народна пісня «Ой посіяли огірочки».

Старша Мотря працювала в колгоспі. В дитинстві вона застудилася і втратила слух. Заміж не вийшла, але всю себе присвятила родині, праці, завжди поспішала усім рідним на допомогу, доглядала усіх племінників. Вона була гарною господинею – і спекти, і зготувати, і пошити – все в неї виходило дуже гарно. Вишиті нею та бабусею Єлизаветою рушники та картини зберігаються в нашій родині.

Параскева, після повернення з Німеччини, пішла вчитися на бухгалтера і її по розпреділенню направляють на роботу на Одещину в с. Софіївка, де вона виходить заміж за Шелестяна Бориса Омеляновича. В них народилися доньки Антоніна та Галина. Ще хлопчиною мій дід Віктор приїздив до рідної сестри. Йому дуже подобалося гостювати тут, закохався він і у південне море, солодкий виноград та кавуни.

Катерина також вивчилася на бухгалтера і працювала на Полтавщині. Вийшла заміж за Педоряка Володимира. В них народився син Валерій.

Мій дід Віктор Сердюк навчався в початковій школі на хуторі, потім в неповній середній школі в селі Райозеро, а повну середню освіту здобув в Оржицькій середній школі. Вчився добре, гарно малював, завжди щось майстрував, гарно грав на гармоні, і після закінчення середньої школи поступив до Київської сільськогосподарської академії у 1964 році на заочну форму навчання. А на хуторі в колгоспі молодь створила молодіжну бригаду і вирішили залишитися там працювати. Після одного року навчання, він переводиться з заочної форми навчання на стаціонарну. Батьки вже були старенькі, тому приходилося розраховувати більше на самого себе. У діда було багато друзів, його дуже поважали. Студентом, він підробляв, щоб було за що вчитися. Він дуже любив мандрувати, особливо йому подобалися Карпати. А одного разу, з друзями, поїхали у Канів і, зв’язавши три великих гумових камери, попливли униз по течії Дніпра до Києва. Свою любов до студентських років та дружбу він пронесе вірно через усе своє життя. Ось вже 40 років, кожні п’ять років, випускники академії влаштовують теплі зустрічі.

На Полтавщині, коли родина виїхала з хутора, залишилася сестра мого діда Катерина з чоловіком та сином, де вони і прожили усе життя. В 1995 році помирає чоловік Володимир, а бабуся Катерина померла у червні 2009 року. Їх син Валерій проживає у с. Лазірки на Полтавщині. В нього та його дружини Ольги народилися донька Наталя (тепер живе в Києві), сини Володимир та Олександр.

На жаль, хутора Івахненків тепер не знайдеш на мапі України. Після радянської політики «неперспективних сіл» в хуторі доживали вік старенькі, молодь виїхала. Кожного року дід Віктор приїздить на могилу до матері Єлизавети. Родинного будинку вже немає, все поросло кущами та деревами. У діда є відеозапис теперішнього хутора. Боляче. А колись хутір був райським місцем.

Таким воно і було життя на хуторі за розповідями мого діда. Минулого літа доля подарувала нам зустріч з двоюрідною сестрою діда Віктора – Сімаковою (Сердюк) Ніною Олександрівною. Вона за фахом історик, тому теж цікавиться нашим родоводом. Ніна Олександрівна понад 40 років живе в Росії, в Тюмені. З дідом Віктором вони зустрілися тільки тепер. Після смерті її батьків, а її батько Олександр був рідним братом прадіда Андрія, залишився в Лубнах на Полтавщині родинний будинок, до якого Ніна Олександрівна і приїздить влітку зі своїм чоловіком Юрієм та сином Дмитром. Вона і розповіла, що рід Сердюків походить з козаків, а саме з Чернігівщини. Після того, відомо, що приблизно у кінці 17 ст., один з пращурів був гарним садівником, кріпаком Сердюком, якого його господар потім на породистого пса іншому панові виміняв. Пригадуються такі імена в родоводі Сердюків, як Семен, що одружився з Якилиною. В них народилися сини Захарко, Сергій, Марко, Макар. Відомо, що Сергій служив у Києво-Печерській Лаврі. Захарко був землевласником. Він одружився з Пелагією. Вони були міцними господарями. Народилося в них дванадцятеро дітей. В 1896 році народився мій прадід Андрій (батько мого діда Віктора). На жаль мало відомо подробиць про родину, але відомо, що родина зазнала утисків та переслідувань зі сторони радянської влади, бо Сердюки вважалися «куркулями».

Волею долі, мій дід Віктор присвяти усе своє життя праці на землі. Після переїзду на Одещину, він працював головним інженером софіївського відділення «Сільгосптехніка», потім керуючим, а потім на базі цього виробництва створив товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) «Сердюк». Після розпаювання земель радгоспу «Софіївський», майже третина пайщиків надала в оренду свої землі товариству. Тепер це родинна справа. Працюють тут і сини, і їх дружини. Велика заслуга в цій справі моєї бабусі Тетяни, яка завжди поруч із дідом Віктором. Нелегка праця хлібороба і на жаль в наш час не цінується праця людей, що працюють на землі. Тільки поруч із ними можна зрозуміти істинну ціну хліба.

Більшість людей завдячують моїм бабусі і дідусю. Вони завжди готові прийти на допомогу своїм односельцям. А як вони доповнюють одне одного в усьому, як вони співають! Сини Андрій та Сергій зі своїми дружинами Оленою Зінгер та Оленою Давидовою, після закінчення Одеської сільськогосподарської академії також працюють у названому вище товаристві. Андрій виховує сина Максима, а Сергій - двох синів, Віктора та Микиту.

Важливою родинною подією у 1987 році було оселення у новому помешканні. Зусиллями багатьох рідних збудований власний великий, гарний будинок. Скільки б гостей не зібралося в тій оселі – усім знайдеться місце. А найсмачніші кавуни можна з’їсти лише з дідового баштану в серпні, а справжнє південне виноградне вино скуштувати з підвалу, з великих бочок. Виноград дідусь із бабусею вирощують самі, вино вже багато років дід також робить власноруч і ретельно доглядає за тарою, в якій воно зберігається. А вина того не сто і не двісті літрів заготовляє дід, а поверх тони. Ніхто з гостей не поїде звідси без баклажки справжнього вина, бо недарма кажуть, що добре вино лише в добрих людей. Кожного літа ми родиною їздимо до рідних дідуся і бабусі, на мамину батьківщину.

Народилася моя бабуся Тетяна в Білорусії в селі Гривки Черіковського району 8 серпня 1952 року, в родині Іванова Василя Андрійовича та Хоботової Марії Іллівни. Вона була другою донькою в родині. Перша, Оленка, вмерла одразу ж після народження. Потім народилися доньки Валентина, Любов, Галина, Євгенія та у 1971 році син Володимир. Василь Іванов народився 4 лютого 1931 року в родині Андрія Іванова та Головньової Марини. Ще в них був син Володимир (жив та помер у 1992 році в Росії), та донька Віра, яка ще живе в селі Соколовка, Черіковського району. Василь був майстром по дереву. Прабабуся Марія, закінчивши початкову школу, працювала на фермі у колгоспі. Це була надзвичайно добра і щира людина. Вона народилася в родині Параскеви та Іллі Хоботова 31 січня 1930 року. Окрім Марії, родина мала сина Володимира та доньок Марину та Тетяну. Ілля Хоботов пройшов через усю війну 1941-1945 років, загинув у Німеччині. Це стало відомо у 60-ті роки. Син Володимир загинув зразу ж таки взимку 1941 року, неподалік від рідної домівки, після чергового нападу німецьких окупантів. Прабабуся Марія згадувала, як на санчатах вони з мамою Параскевою пішли на поле битви і знайшли тіло брата. Поховали його на місцевому цвинтарі, серед тихих беріз та ялинок. Там поховані тепер і мати Параскева, і прадід Василь (з 2002 року), прадід Володимир, прабабусі Марина, Марія (з 2005 року), Тетяна, сестра бабусі Тетяни Оленка, та найменший брат Володимир (з 2005 року). Сестри були дуже дружні, завжди допомагали одна одній, дуже гарно співали - це і передалося їхнім діткам. Усі сестри моєї бабусі Тетяни проживають і працюють тепер у Могильові. Лише мою бабусю Тетяну доля закинула на Одещину. Моя мама пригадує, що кожного літа вона в дитинстві приїздила з батьками і братами до своїх дідуся Василя та бабусі Марусі. «Це самі найсолодші спогади дитинства»,- говорить мама. До самої смерті прабабусі Марії, мама підтримувала з нею зв'язок через листи. В наш час люди рідко вже надсилають листи один одному, а бабуся Марія, вже і погано бачила, але завжди відповідала на листи. І тепер, після її смерті, мама зберігає листи, в яких стільки щирої любові, добрих думок та побажань (фрагмент листа додається).

Сестра Валентина, в шлюбі з Валерієм Шлєхановим (нині покійним) народила синів Віталія та Дениса. Віталій одружений з Олесею, мають доньку Єлизавету та сина Івана. Сестра Любов одружена за Сергійом Сілковим, мають доньок Ірину та Вероніку. Ірина одружена з Олексієм, мають доньку Тетяну та сина Ярослава. Сестра Галина одружена з Анатолієм Буйло та мають доньку Неллі та сина Артура. Сестра Євгенія одружена з Володимиром Івановим, мають сина Костянтина. Нині покійний брат Володимир був одружений з Валентиною. В них народився син Владислав. Сестри приїздять до бабусі Тетяни, люблять її і поважають. Кожна з них заслуговує на окрему розповідь, бо це дуже інтересні жінки, які в житті досягли певного успіху своїми силами і працею.

Після закінчення початкової школи у сусідньому селі Соколовка та середньої школи в Єзьорах, до якої треба було кожного дня ходити 10 кілометрів, маючи за мрію стати вчителькою, бабуся Тетяна поступає до Могільовського педагогічного інституту. Але не маючи засобів на навчання, йде вчитися до Оршинського ГПТУ №39 у Вітебській області. Після закінчення ПТУ йде працювати на м’ясокомбінат у м. Бобруйськ, де і знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Віктором. Після одруження, як зазначалося, вона переїздить до родини чоловіка на Полтавщину. Нелегко було привикати до нового життя дівчині з Білорусії, далеко від своєї родини. Потім родина переїздить до Одещини, саме там бабусі Тетяні і прийшлося проявити усі свої, від Бога, дані здібності і таланти гарної людини, професійного керівника, а головне доброї і вірної дружини, матері. Після народження моєї мами Оксани, бабуся Таня починає свою трудову діяльність у радгоспі на різних роботах, польових, на складі тощо. Потім, після заочного навчання у Ананіївському технікумі, влаштовується на роботу економістом у софіївському відділенні «Сільгосптехніка», де працює до 1987 року. Потім її приймають на посаду звільненого парторга в ефірно – маслійний радгосп- завод «Софіївський». Бабуся заочно навчається в Одеському сільськогосподарському інституті. Її обирають головою Адамівської сільської ради (с.Софіївка входила тоді до складу цієї ради). А в1993 році, для зручностей місцевого населення бабуся Таня створює Софіївську сільську раду. Це історія. І дуже приємно, що її творили самі близькі нам люди. Залишивши цю посаду за станом здоров’я (у бабусі в 1999 році, на жаль, стався інсульт), бабуся продовжує свою трудову діяльність на родинному підприємстві. Вона залишається першою особою на селі і тепер. З нею радиться і новообрана голова ради, і керівники району. На виборах 31 жовтня 2010 року її обирають депутатом як сільської так і районної рад. В 2010 році вона ввійшла до складу білоруської діаспори у м. Білгород – Дністровському, з членами якої у 2010 році відвідала м. Вітебськ на «Слов’янському базарі». Понад 20 років вона приймає активну участь у самодіяльності села, в районних та обласних дійствах. ТОВ «Сердюк» виступає спонсором багатьох заходів у селі.

В родоводі неможливо розглядати особу окремо. Це як ниточка, яку не можна розірвати, як пагінець великого дерева. Тому в розповіді мусиш повторюватися, повертатися до окремих подій. Ось і зараз, коли я почну розповідь про мою матусю, Джал (Сердюк) Оксану, ця ж розповідь буде водночас і продовженням, бо не раз вже про маму згадував вище. Народилася вона 6 липня 1974 року. Через рік, саме цього дня, її охрещено в селі Шабо Білгород-Дністровського району, в православній церкві св. Миколая, таємно, уникаючи заборони на хрещення. Після закінчення Софіївської восьмирічної школи на «відмінно», мама навчається два роки в Сергієвській середній школі №8, яку закінчує із золотою медаллю в 1991 році. Зразу ж складає на «відмінно» вступний іспит до Одеського державного університету ім. І. Мечнікова. В 1996 році закінчує університет і отримує диплом з відзнакою. Студентські роки – перемоги і поразки, мандрівки, дружба і зрадництво, знайомства, пізнання нового – кожний студент проходить через це. Але важливою подією тих студентських років була саме зустріч моїх батьків, Анатолія і Оксани. Після зустрічей протягом року, влітку 1994 року вони вирішили одружитися. Закінчивши університет, молода родина переїздить до Вижниці. Тато працює у міській раді, а мама у жовтні 1996 року, прийнявши участь у конкурсі, починає свою державну службу у Вижницькому фінансовому відділі. Спочатку займає посаду інспектора – ревізора при відділі соціального захисту населення, потім – головного спеціаліста бюджетного відділу фінансового управління. В 2006 році її робота відзначена грамотою районної державної адміністрації та районної ради. В вересні 2007 року мама перемагає у конкурсі на посаду головного спеціаліста з питань приватизації та комунальної власності Вижницької районної ради. Одночасно, за ці роки вона народила мене в 1998 році, доньку Тетяну в 2002 році та доньку Анну в 2008 році.

Сестра Тетяна народилася 17 липня 2002 року. Охрестили її 4 серпня цього ж року в костелі Св. Апостолів Петра і Павла і названа Тетяною – Анною. Її хресними батьками були Микола Джал та Людмила Григоряк (Кириляк). Після дитячої дошкільної установи №1 м. Вижниця, вона пішла 1 вересня 2008 року до першого класу Вижницької загальноосвітньої школи ім. Ю. Федьковича. Так співпало, що перша її вчителька також Ірина Григорівна Пріц. З 2009 року навчається грі на фортепіано.

Сестра Анна народилася 1 жовтня 2008 року. Її народження, як і усіх дітей в нашій родині, було радісною подією. 9 листопада 2008 року в колі рідних, хресних батьків та парафіян костелу Св. Апостолів Петра і Павла, Анна –Тереза прийняла таїнство хрещення.

Я не ставлю крапку в цій розповіді. Сподіваюсь, що це лише добрий початок розповіді про нашу велику родину. Саме в такий спосіб, згадуючи попередні покоління нашої родини, ми можемо достойно рухатися в морі бурхливого життя. Як би не склалася наша доля в майбутньому, бо минулого вже не виправити, добре вшановувати і пам’ятати про наше коріння. Врешті решт – це наш обов’язок.