М.І. Пирогова Кафедра медичної психології та психіатрії Курс «основи психології та педагогіки» Стоматологічний факультет Лекція

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. М.І. Пирогова

Кафедра медичної психології та психіатрії

Курс

«ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ ТА пЕДАГОГІКИ»

Стоматологічний факультет

Лекція 1-1

Предмет і методи психології

1 година

Вінниця – 2009

ЗМІСТ

1. Поняття про психологію як науку 4

1.1. Об’єкт та предмет психології 4

1.2. Поняття про психіку та її функції 5

1.3. Основні поняття психології 5

1.4. Завдання психології як науки 5

2. Історія розвитку психології: основні етапи 5

3. Основні тенденції розвитку сучасної психології 6

4. Основні лінії розвитку психологічної науки 6

5. Зв‘язок психології з іншими науками 7

5.1. Місце психології серед інших наук 7

5.2. Психологія і медицина 8

5.3. Психологія та педагогіка 8

6. Методи психологічних досліджень 9

6.1. Загальне поняття про методи психологічного дослідженя 9

6.2. Основні вимоги до застосування психологічних методів 9

6.3. Класифікація методів психології 10

6.4. Характеристика основних методів психології 10

7. Значення психології у професійній діяльності лікаря 12

1.Поняття про психологію як науку

До виділення психології в окрему науку психологічні знання накопичувались в межах філософії та в різних сферах практики, насамперед, медичної та педагогічної.

Протягом більш, ніж дві тисячі років комплекс психологічних ідей та концепцій створювався та развивався переважно філософами, лікарями та фізіологами.

Відносне дистанціювання психології від філософії, медицини та фізіології та перетворення її на самостійну науку відбулось в другій половині ХІХ ст. у зв’язку із діяльністю ряду вчених (Ч. Дарвін, Спенсер, В. Вундт, Г. Еббінгауз, З. Фрейд, К. Левін и др.). В ХХ ст. психологія стала однією з наук, що розвивались найбільш бурхливо.

При виділенні психології як самостійної науки з лона філософії характерним вважається впровадження експерименту. Тому нерідко виникнення психології як науки відносять до 1869 р., коли німецький філософ і психолог Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію в Лейпцигському університеті. Але ще раніше (1860) Фехнер продемонстрував, що між фізичними перемінними (звук чи світло) та психологічними перемінними (слуховими чи зоровими відчуттями) існують однозначні пропорції (сила відчуття проявляється як логарифм сили подразника). Тому, якщо говорити про дату народження психології, то нею слід вважати 1874 р. – рік виходу у світ книги Вундта «Основи фізіологічної психології». Вундт вирішував проблеми скоріше психофізіологічні, однак застосовував експериментальний метод.

1.1.Об’єкт та предмет психології

Психологія як наука займається застосуванням наукових методів для вивчення сукупності питань, які традиційно вважаються психологічними за своєю природою.

Психологія відрізняється від філософських спекуляцій на психологічні теми, також вона відрізняється від т.зв. «літератури самодопомоги», що пропонує вирішення життєвих проблем на основі інтуїтивного підходу. Психологія вимагає емпіричних спостережень та експериментування для перевірки наукових теорій.

Перш, ніж дати визначення предмету психології, розглянемо, що є її об’єктом. Об’єктом психології можна було б вважати «людину». Однак людина є об’єктом дослідження і в ряді інших наук, насамперед гуманітарних. Людина є об’єктом вивчення і деяких природничих наук, зокрема, медицини. Не лише у людини, але й у тварин наявна психіка (хоча й не у всіх, так у бактерій і вірусів немає психіки). Тому об’єктом психології можна вважати не лише людину, але й ряд достатньо розвинутих тварин, іншими словами, вищі форми життя.

Тепер ми можемо дати визначення психології та її предмету. Психологія (від грецьк. psyche – душа, logos – наука, вчення) – це наука про походження, розвиток, функціонування та закономірності психічного життя людини і тварин. Предметом вивчення психології є закономірності розвитку психіки, прояви психічних явищ, механізми психічних процесів.

1.2.Поняття про психіку та її функції

Психіка – це особлива форма життєдіяльності, здатність мозку відображати та моделювати дійсність у формі відчуттів, уявлень, думок та інших суб’єктивних образів об’єктивного світу. Інколи психіку називають внутрішнім світом людини або психічним, душевним життям.

Основні форми прояву психіки – це психічні процеси, психічні стани та психічні властивості.

Основними функціями психіки можна вважати такі, як відображальна, регулятивна та пристосувальна. Іноді до цього переліку додають прогностичну функцію, однак її можливо розглядати, як складову функції відображальної.

1.3.Основні поняття психології

В більшості підручників із загальної психології прийнятий поділ психічних явищ на психічні процеси, психічні стани та властивості (риси) особистості.

Відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мовлення, уява, емоції, почуття, воля називаються психічними процесами.

Психічні процеси можуть набувати більш тривалого і складного характеру, наприклад, стан неуважності чи уважності, пригнічений стан чи життєрадісний настрій, дискомфорт чи комфорт. Це – психічні стани.

Кожна людина відрізняється від інших особистими, більш чи менш постійними психологічними якостями. Інтереси, здібності, темперамент, характер – це психічні властивості особистості.

1.4.Завдання психології як науки

Завдання будь-якої галузі психології – полегшувати та удосконалювати життєдіяльність та працю людини у різних видах діяльності.

Завдання психології в цілому як науки – пізнати причини людських дій, закономірності функціонування психіки і на цій основі передбачати їх. Знати ці закономірності повинна кожна освічена людина.

Значну питому вагу психологія займає у медичній діяльності, допомагаючи у попередженні хвороб, діагностиці, терапії та реабілітації хворих на різні недуги.

2.Історія розвитку психології: основні етапи

Психологічні питання з давніх часів стосувалися психічних процесів та свідомого досвіду, тобто були пов’язані із поняттями «душі» або «розуму».

Після виділення психології в окрему науку одним із її перших значних наукових напрямків став біхевіоризм. На противагу умоглядній філософській психології, біхевіористи намагались надати психологічній науці «об’єктивного» характеру. В якості предмету психології в біхевіоризмі (від англ. behavior – поведінка) розглядалась сукупність реакцій живої істоти на біологічні та соціальні подразники, що йдуть від середовища або від самого організму. В біхевіоризмі вивчались відношення між такими перемінними, як стимул (S) і реакція (R). Знаючи S, ми можемо передбачити R; впливаючи на S, ми можемо впливати на R.

Біхевіоризм досить тривалий час (20-60-ті роки ХХ ст.) залишався провідним напрямком психології в США. В радянській психології до середини ХХ ст. переважав аналогічний напрямок – психологія на основі рефлекторної концепції вищої нервової діяльності, розробленої фізіологами І.М. Сеченовим та І.П. Павловим.

В ХХ ст. виникли інші впливові психологічні концепції: психоаналіз, гештальтпсихологія, гуманістична психологія та ін.

Психоаналіз виник на поч.. ХХ ст., як психотерапевтичний метод, а в подальшому розвинувся в психологічну концепцію. Основне значення в психоаналізі надається підсвідомому (рос. «бессознательное»).

Гештальтпсихологія розглядала психіку, як цілісну даність, утворену взаємодіючими силами, свого роду «поле». Утворення цілісних форм (за М. Вертгеймером) спрямовується вищим принципом, який він назвав тенденцією до «хорошої форми», або «законом прегнантності», тобто тенденцією до найбільшої простоти і регулярності.

Гуманістична психологія (виникла в сер. 60-х рр. ХХ ст.) – свого роду громадський рух, що виник всередині психології. За Маслоу, людина в першу чергу має задовольнити фізіологічні потреби, потреби у безпеці та захисті і лише потім настає черга потреб у приналежності, у любові та повазі.

3.Основні тенденції розвитку сучасної психології

В процесі розвитку необіхевіоризму був зроблений помітний внесок в його теорію. Відносно більше уваги тут приділяється вже не відношенню S і R, а відносинам між різними стимулами.

Розвитком поведінкової психології стала когнітивна психологія. Тут основна увага була приділена т.зв. «проміжним перемінним», тобто між S і R знаходиться «розум» (mind). Розумові процеси вивчаються шляхом реконструкції того, що відбувається між об’єктивно спостережуваними S і R.

Класичний психоаналіз з часом перетворився на неопсихоаналіз. Ряд значних теоретиків, спершу прибічників Фрейда, розійшлися із ним з ряду питань. Зокрема, ряд з них надавали відносно більшого значення у формуванні особистості соціальним та культурним факторам.

Гуманістична психологія в процесі розвитку прийшла до руху «груп зустрічей», де психолог виконує роль не «керівника», а «фасилітатора» («полегшувача», тобто людини, яка не керує, а лише надає підтримку і допомогу членам групи).

4.Основні лінії розвитку психологічної науки

Психологія у своєму розвитку (як і інші науки), переживає два процеси – диференціації та інтеграції.

Диференціація означає появу в межах однієї науки кількох інших наук. Диференціація психології відбувається у зв’язку із розвитком людського знання; це явище неминуче, закономірне і потрібне, оскільки збагачує психологічну науку в цілому. Разом з тим, це явище не завжди корисне, оскільки розриває межі психологічної науки, психологи різних галузей перестають розуміти один одного, страждає загально-психологічна теорія. Необхідним є зміцнення зв’язків між різними галузями науки, досягнення єдності в теорії, яка б відображала єдність реальної психіки та відповідала потребам психологічної практики, яка носить комплексний характер.

Шляхом диференціації в межах загальної психології виділяються когнітивна психологія, психологія мотивації, психологія діяльності, психологія мислення та ін. В межах соціальної психології – психологія сприймання людини людиною, психологія малих груп, психологія спілкування і т.д.

Інтеграційні процеси призводять до об’єднання психології із суміжними науками та появи на межі, «на стику» нових галузей психології, а також зв’язок між галузями самої психології. Так, на стику психології із фізіологією та біологією утворились психофізіологія, фізіологічна психологія, зоопсихологія. На стику психології із медициною – медична психологія (в тому числі, патопсихологія, нейропсихологія, соматопсихологія) і т.д. На стику із гуманітарними науками – розуміюча психологія та інші спеціальні галузі: психологія мистецтва, реклами, економічна психологія та ін. На стику із технічними науками – інженерна психологія, психологія праці, ергономіка. На стику психології із педагогікою – педагогічна психологія та психотерапія.

5.Зв‘язок психології з іншими науками

5.1.Місце психології серед інших наук

Питання про місце психології серед інших наук має давню історію, воно ставилось ще Платоном та Арістотелем. В процесі історичного розвитку психологія як наука «мандрувала» поміж філософією та біологією. Очевидно, місце психології в системі наук залежить від розуміння її змісту (предмету та методів).

За Дільтеєм, є дві психології – психологія пояснювальна (яка ближче до природничих наук) та психологія описова, або «розуміюча» (ближче до гуманітарних наук, вивчає неповторного, творчого індивіда).

У Вундта представлено обидва види психології, однак окремо. Вундт розділив психологію на експериментальну психологію та психологію свідомості (недоступну експерименту, а лише спостереженню). Вундт віддавав пріоритет істини духовному самопізнанню, науковому експерименту відводилось другорядне місце.

Г. Спенсер розділив всю психологію на об’єктивну (психофізіологія) та суб’єктивну (самопізнання). Критикуючи метафізичний (філософський) підхід, Спенсер поставив психологію на природничо-науковий шлях. Він висунув еволюційну ідею, а саме: коли ми з’ясуємо походження психічного явища, то ми зможемо його пояснити.

Існувала спроба знайти метод психологічних досліджень між біологією та фізикою. В гештальтпсихології (К. Левін) психіка людини уподібнювалась поведінці залізних ошкурків у магнітному полі. Тобто існує позитивна та негативна валентність психічного поля і людина, відповідно, прагне відійти від негативного полюсу (небажаного) і наблизитися до позитивного полюсу (бажаного).

За К.К. Платоновым, психологію можна розташувати між природничими та суспільними науками.

Щойно ми розглянули т.зв. «лінійну схему класифікації наук» (можна вважати, що науки тут розташовані по осі «дух – матерія»).

З часом лінійна схема була піддана сумніву. Ж. Піаже розробив «нелінійну схему класифікації наук», в якій психологія є віссю «галактики» наук.

За Б.М. Кедровым, психологія розташована в середині трикутника поміж природничими, соціальними та філософськими науками. Можна вважати, що відстань психології від вершин трикутника («матерія – людина – дух») визначається близькістю її предмету та методів до відповідної групи наук. Психологія пов’язує між собою різні науки.

Розглянемо зв’язок психології із тими науками, які нас цікавлять в межах даного навчального курсу – із медициною та педагогікою.

5.2.Психологія і медицина

Медична психологія, що існує на стику психології та медицини, інтегрує досягнення поведінкових і біомедичних наук, що стосуються соматичного здоров’я та соматичних хвороб. Тут поєднуються досягнення поведінкових наук (психологія, епідеміологія, соціологія та антропологія) та біомедичних наук (фізіологія, ендокринологія, імунологія, фармакологія, анатомія, дієтологія). Також сюди залучаються галузі практичної медицини та охорони здоров’я (стоматологія, сестринське обслуговування, соціальна робота та санітарне просвітництво та ін.).

Один з принципів сучасної медицини – «лікувати не хворобу, лікувати хворого». Таке лікування можливе, коли враховують не лише особливості фізичного індивіда (тіло), але й особистість хворого, особливості його психічного складу (душі).

Наприклад, наукові дослідження, присвячені порівнянню причин смертності, починаючи з початку ХХ ст. і до кінця ХХ ст., показали, що у зв’язку зі зрослими можливостями лікування більшості інфекційних хвороб зросла відносна частка у загальній захворюваності таких хвороб, в яких важливу роль відіграє поведінка людини, а саме: інфаркт міокарду, рак, цироз печінки, травми, нещасні випадки, убивства та отруєння. З цього можна зробити висновок, що головна можливість покращення здоров’я населення – це зміна нездорової поведінки.

5.3.Психологія та педагогіка

Основу педагогічної психології становить теорія та практика освіти. Розвивали педагогічну психологію педагоги і психологи. «Батьком» сучасної педагогіки вважають І. Песталоцці (XVIII ст.). Його теоретичні розробки включали положення про важливість гуманних почуттів та доброзичливої атмосфери при навчанні дітей.

Вклад в педагогічну психологію зробив І. Гербарт (ХІХ ст.), який розробив вчення про аперцепцію (тобто вплив минулого досвіду на актуальне сприймання), він вказав на те, що необхідно співвідносити старий досвід з новим і приділяти увагу послідовності у викладанні навчального матеріалу. Визначаючи мету педагогіки, як гармонію волі із етичними ідеями, Гербарт вважав основними шляхами досягнення цієї мети управління (оволодіння «дикою пустотливістю» дитини), виховуюче навчання та моральне виховання.

Російський педагог К.Д. Ушинский (ХІХ ст.) виступав за навчання, яке сприяє розумовому та моральному розвиткові дитини, він був проти зубрячки, механічного заучування матеріалу, вважав, що в процесі оволодіння знаннями учні мають бути свого роду дослідниками. Особливе значення він надавав розумовій операції «порівняння». Без порівняння немає розуміння, а без розуміння неможливе знання. Ушинский вважав, що неможливо розвивати мовлення учня, не формуючи його мислення, що слово має створювати в свідомості дітей ясні уявлення та поняття.

6.Методи психологічних досліджень

6.1.Загальне поняття про методи психологічного дослідженя

Термін «метод» означає спосіб отримання певного результату. В психології іноді важливо розрізняти терміни «дослідження» (рос. «исследование») та «обстеження» (рос. «обследование»). Психологічне дослідження – це процес пізнання непізнаних або недостатньо пізнаних психічних явищ, а психологічне обстеження – це отримання даних про наявність та міру вираженості тих чи інших психічних особливостей, якостей.

6.2.Основні вимоги до застосування психологічних методів

Застосовувані психологічні методи мають бути науковими, тобто неодноразово перевіреними щодо отримання правдивої, об’єктивної, надійної та доказової інформації. Науковий метод повинен відображувати об’єктивні закони, зв’язки та взаємодію явищ, їхній постійний розвиток та зміну.

В психології висувається особлива вимога об’єктивності щодо особистості того, хто застосовує психологічні методи, а саме: не слід переносити свої власні переживання на інших людей (такий перенос можливий, але лише в плані гіпотез). Отримувані дані повинні відповідати об’єктивній істині і не залежати від суб’єктивних оцінок дослідника та досліджуваних. Іншими словами, слід враховувати вплив на результати психологічного пізнання своєї власної суб’єктивності.

Психологічні методи мають бути валідними, тобто бути спрямованими на дослідження саме тих психічних явищ, які потрібно виявити. Психічні явища повинні вивчатися в суттєвих зв'язках та відношеннях. Наприклад, якщо слідом за певним стимулом виявляється одна і та ж реакція, то це ще не свідчить про закономірність зв’язку між ними, оскільки зв’язок може бути обумовлений особливостями конкретних умов і не відтворюватись при зміні умов.

Результати застосування певного психологічного методу повинні бути відтворюваними в інший час при застосуванні того ж методу, тобто мають бути надійними. Також інформація, отримана в результаті застосування певного методу, має бути підтвердженою іншими методами, що забезпечує надійність висновків.

Дослідження має проводитись на репрезентативній вибірці, тобто на вибірці достатнього об’єму та досить однорідною за певним параметром. Якщо вибірка не репрезентативна («репрезентувати» – означає «представляти»), то висновки, отримані при вивченні даної вибірки, не можна поширювати на «генеральну сукупність». Наприклад, якщо обсяг короткочасної пам’яті вивчався на досліджуваних середнього віку, то ця вибірка є репрезентативною для висновку про обсяг короткочасної пам’яті саме у цієї вікової групи. Однак стосовно осіб похилого віку та дітей цей висновок виявиться неправильним, оскільки з віком параметри пам’яті змінюються.

Явища повинні вивчатися в розвитку, оскільки психіка є пластичною. Наприклад, травма головного мозку в дитячому віці може не призводити до таких тяжких наслідків, як так ж травма у дорослої людини; віддалені наслідки психотравми можуть бути різними у людей із різним типом нервової системи і т.п.

Дослідження не повинно бути спонтанним, випадковим і хаотичним, але має проводитись за певною програмою.

6.3.Класифікація методів психології

Психологічні методи в цілому можливо розділити на методи теоретичні та методи емпіричні.

Теоретичні методи – це аналіз наукових даних, отриманих іншими дослідниками, вивчення першоджерел.

До емпіричних методів відносяться спостереження, експеримент, бесіда, тести, різні запитальники та анкети, аналіз результатів діяльності і т.п.

Слово «емпіричний» буквально означає «те, що сприймається органами чуття». Стосовно наукових методів це означає, що отримання даних пов’язано із сенсорним досвідом. Тому говорять, що емпіричні методи базуються на «твердих (неспростовних) даних» (hard data).

6.4.Характеристика основних методів психології

Спостереження – це один з основних емпіричних методів психологічного дослідження. Спостереження – це намірене, систематичне та цілеспрямоване сприймання психічних явищ з метою вивчення їхніх специфічних змін в певних умовах та відшуковування смислу цих явищ, який безпосередньо не даний. Спостереження – це фіксування поведінки людини: її вчинків, дій, рухів, міміки, пантоміміки та інших проявів «відкритої поведінки» (open behavior).

Слід враховувати, що на результативність спостереження істотно впливає рівень досвіду та кваліфікація спостерігача. Тому можливим є проведення попереднього тренування для вироблення навичок спостереження, визначення критеріїв оцінки і т.д.

Спостереження може здійснюватись у спеціально організованих або природніх умовах. Спостереження також може бути відкритим або прихованим. При відкритому спостереженні досліджуваним дається попередня інформація (правдива або неправдива) щодо цілей спостереження. На поведінку спостережуваного може впливати усвідомлення того, що за ним спостерігають, тому певні переваги має приховане спостереження. Способами прихованого спостереження можуть бути: організація одностороннього бачення (наприклад, дзеркало Гезелла), невидима апаратура, включене спостереження (введення спостерігача або кількох спостерігачів у середовище спостережуваних).

Існують певні вимоги до об’єктивності спостереження. Фіксувати слід лише те, що бачиш. Спостерігачу доступні не самі психічні процеси, а лише екстеріоризовані, зовнішні дії, які мають вербальну чи моторну природу, наприклад, товариськість, пам’ять, спрямованість уваги і т.п. Тому слід:

1. Відмовитись від передчасних висновків та узагальнень.

2. Не вносити суб’єктивності в процес спостереження. Наприклад, на спостерігача може мати вплив «Halo effect», тобто загальна попередня оцінка особистості спостережуваного, яка або зменшує, або перебільшує оцінку окремих якостей особистості.

3. Враховувати особливості спостерігача, його досвід. При психологічній інтерпретації поведінки людей минулий досвід спостерігача не обмежується його науковими уявленнями, але включає в себе також звичні стереотипи суджень, емоційні ставлення, ціннісні орієнтації і т.д. Для підвищення об’єктивності може бути кілька спостерігачів.

4. Проводити фіксацію даних спостереження: наявність чи відсутність явища, якісна своєрідність та кількісні прояви, зайві рухи (%), розмашистість рухів, відсутність реакції на сигнал, скутість пози, позіхання і т.п. Для шкалювання показників можна застосовувати різні шкали (найчастіше – це трьохбальна шкала: min-mid-max), шкалювання передбачає попереднє тренування.

5. Спостереження завжди включає певний суб’єктивний момент, зокрема, суб’єктивність може створювати установку, сприятливу для фіксації факту як значимого. Внаслідок цього породжується інтерпретація фактів в ключі очікувань спостерігача. Тому, де це можливо, бажано застосовувати спеціальні прилади (наприклад, фіксувати час реакції, робити звуко- та відеозапис).

В цілому об’єктивність результатів спостереження можуть забезпечити відмова від передчасних узагальнень та висновків, багатократність спостережень та контроль із застосуванням інших методів.

Самоспостереження (або інтроспекція) свого часу виступало як самостійний метод в історії психології. Інтроспекція заснована на тому факті, що людина може безпосередньо усвідомлювати свої власні психічні процеси (образи, уявлення, думки), а також свої потреби, мотиви, емоційні оцінки і т.п.

Повністю довіряти даним самоспостереження, звичайно, не можна. По-перше, вони несуть значний суб’єктивний відбиток особистості спостерігача, наприклад, значна частина людей при самозвіті схильна робити систематичну помилку, що полягає у представленні себе в можливо більш вигідному вигляді. По-друге, коли людина проводить самоспостереження, наприклад, за своїм мисленням, то вона в цей час не мислить, а спостерігає, тобто досліджуваний процес лише відтворюється в пам’яті. По-третє, поза межами самоспостереження залишаються неусвідомлювані психічні процеси.

Разом з тим, дані, отримані шляхом самоспостереження, все ж таки мають велике значення. Дані самоспостереження використовуються при опитуванні. Іноді складно дати оцінку поведінці людини без її словесного пояснення самою людиною. Самоспостереження може використовуватись з метою побудови наукових гіпотез. Шляхом самоспостереження людина може «по аналогії» виносити судження про емоційне життя іншої людини, що особливо важливо для лікарів, вчителів, акторів, психологів та інших спеціалістів, які працюють з людьми. Результати самоспостереження можуть фіксуватися в різних документах – листах, автобіографіях, анкетах і т.п.

Бесіда – це метод отримання інформації на основі вербальної комунікації. Об’єктивність даних, що отримуються в бесіді, багато в чому залежить від відвертості того, хто веде бесіду, від уміння з’ясовувати питання не стільки у формі прямих запитань, скільки непрямим шляхом. Наприклад, для виявлення моральних почуттів можна провести бесіду про героїв спільно баченого фільму або прочитаної книги.

Експеримент. При застосуванні експериментального методу дослідник не обмежується пасивним спостереженням, а активно і за певним планом викликає певні явища.

7.Значення психології у професійній діяльності лікаря

Кращі лікарі у всі часи розуміли величезне значення свідомого впливу з лікувальною метою на психіку хворої людини. Так, М.Я. Мудров (1820) писав: «Є і душевні ліки, що лікують тіло».

Хвора людина особливо потребує спілкування. И.Е. Дядьковский (1836) говорив: «Найважливішим засобом, якого потребують стражденні, є моральна сила переконання».

Професійна взаємодія лікаря та пацієнта повинна ґрунтуватись на глибокому усвідомленні та розумінні індивідуально-психологічних, статевих та вікових відмінностей пацієнтів. Лікар має вміти здійснювати аналіз психічної сфери хворого із урахуванням його особистості, індивідуально-психологічних особливостей та характеру соматичного захворювання. Пізнання лікарем психології хворого, розкриття психосоматичних кореляцій дозволяє індивідуалізовувати всю систему лікувальних, профілактичних та реабілітаційних заходів.

Значення психології для медицини полягає, зокрема, у психологічному обґрунтуванні психотерапевтичних впливів.

Так, нерідко тривога та страх є головними в клінічній картині, і тому найбільш розумно починати лікування саме із психотерапевтичного впливу. Можна, звичайно, заперечити, що якщо зняти первинний патологічний процес, який і викликав емоційну реакцію, то і ця реакція зникне сама собою, без будь-якої психотерапії. Однак, по-перше, нерідко хвороба є настільки доброякісною, що немає сенсу призначати хворому сильні і не завжди безпечні ліки: одужання наступить самостійно, навіть без ліків, якщо заспокоїти і підбадьорити хворого. По-друге, від багатьох хронічних захворювань (таких, як атеросклероз, бронхіальна ядуха, гіпертонія та ін.) у нас поки що немає радикальних засобів. І якщо ми не в змозі повністю ліквідувати причину, то зобов’язані зняти чи хоча б зменшити психічні нашарування, які посилюють хворобу і нерідко є більш обтяжливими для хворого, ніж сама хвороба.

Як пише Н.А. Магазаник (1991), «немає такого хворого, який не потребує психотерапії, за виключенням хіба що такого, що перебуває в комі (та й у цьому випадку лікар не повинен забувати, що за його діями і словами спостерігають хворі у сусідстві)». Певні прийоми і особливості лікарської поведінки потрібні для лікування будь-якого хворого в будь-яких обставинах, точно так само, як правила асептики і антисептики використовують завжди, при будь-якому хірургічному втручанні.

Список літератури

Б.Г. Ананьев. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1977. – 384 с.
І.С. Вітенко, Т.І. Вітенко. Основи психології: Підручн. для студ. ВМНЗ III-IV рівнів акредитації. – Вінниця: Нова книга, 2001. – 256 с.
Н.А. Магазаник. Искусство общения с больными. – М.: Медицина, 1991. – 112 с.
И.Г. Песталоцци. Статьи и отрывки из педагогических сочинений. – М., 1939. – 112 с.
А.В. Петровский, М.Г. Ярошевский. Психология: Учебн. для студ. высш. пед. учебн. завед. – 3-е изд. – М.: Академия, 2002. – 512 с.
Психологическая энциклопедия. – 2-е изд. / Под ред. Р. Корсини, А. Ауэрбаха. – СПб.: Питер, 2003. – 1096 с.
С.Л. Рубинштейн. Основы общей психологии: В 2-х т. – М.: Педагогика, 1989. – Т.1.
К.Д. Ушинский. Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антропологии // Педагогические сочинения: В 6-ти т. – Т.5-6. – М.: Педагогика, 1990.
И. Харди. Врач, сестра, больной. Психология работы с больными. 5-е изд. – Будапешт: Akademiai kiado, 1988. – 338 с.

Blog