Vіі. Етнографічні дослідження Перлина конкурсу

Вид материала

Конкурс

Содержание Розділ І. Історія походження та символіка українського весільного вінка Призначення та символіка весільного вінка Розділ ІІ. Виготовлення українського весільного вінка та його роль у шлюбній обрядовості Дівич-вечір - час весільних «вінкоплетин» Одягання весільних вінків на наречену Використання вінків у день шлюбу Розділ ІІІ. Прояв вінків у сучасному весільному обряді

Подобный материал:

• Актуальність справжнього дослідження. Однією з найактуальніших проблем сучасної культурологічної, 137.23kb.
• Vііі. Літературознавство, мовознавство та фольклор Перлина конкурсу, 253.7kb.
• Перлина українського театру, 100.45kb.
• Істовий модуль давня доба. Південні слов’яни в добу раннього середньовіччя (VІІ-ХІІ, 333.92kb.
• Курс, спеціалізація Антонова Юлія II премія IV міжнородного конкурсу вокалістів «Алчевський, 73.41kb.
• Курс Викладач Жук Л. П. Дисципліна Методологія та організація наукових досліджень, 878.91kb.
• «Природа людина виробництво екологія», 96.07kb.
• Програма конкурсу > ІІ етап конкурсу проводиться з урахуванням навчальних досягнень, 176.95kb.
• Есам та пізнавальним можливостям учнів, свідчать про обізнаність учасника конкурсу, 82.96kb.
• Есам та пізнавальним можливостям учнів, свідчать про обізнаність учасника конкурсу, 135.02kb.

VІІ. Етнографічні дослідження


Перлина конкурсу


Бойко Світлана (Донецьк)

Вінок як складова української весільної обрядовості:

символіка, функції, оберегове значення

Вступ

Відомий французький етнолог Арнольд Ван Геннеп вважав ґенезою всіх ритуально-обрядових дій перехід від одного стану до іншого. Це, за думкою метра, стосується як господарсько-календарного циклу, так і родинного. Народження, досягнення соціальної зрілості, шлюб, батьківство, смерть. Кожне з цих явищ супроводжується церемоніями, які мають однакову мету: забезпечити людині перехід від одного стану в інший.

Під час доленосних подій людина відчувала невпевненість перед майбутнім і беззахисність. Тому важливою складовою обрядів родинного циклу була оберегова, що забезпечувала охорону людини, її щасливе існування. Це є характерним для будь-якої етнічної культури, у тому числі і для українців, у яких сформувалися рослинні культи, Одним із проявів яких стало одягання вінків під час весільного обряду, оскільки саме ця обрядовість супроводжувала утворення сім’ї, визнаної українцями за абсолютну цінність.

Отже обрана тема є актуальною тим, що надає можливість дізнатися про історію українського весільного вінка, прослідкувати етапи його створення й застосування, зрозуміти значення елементів головного убору нареченої.

Наукову літературу з проблеми варто поділити на чотири частини. Перша – доробки етнологів, присвячені культу рослинності: роботи Дж. Дж. Фрезера «Золотая ветвь: исследование магии и религии», статті С. А. Токарева і Т. Д. Філімонова «Обряды и обычаи, связанные с растительностью», Л. В. Покровської «Земледельческая обрядность», у яких розкривається ґенеза весільного вінка і його символічне та семантичне навантаження.

Друга група робіт стосується весільного обряду. Це доробки В. К. Борисенко «Сватання: обрядові дії», « «Весільні звичаї та обряди на Україні»; Н. К. Гаврилюк «Сімейні обряди нашої доби»; Н. І. Здоровеги «Нариси народної весільної обрядовості на Україні», Т. В. Косміної, у яких вказуються регіональні особливості та динаміка трансформації елементів обрядовості.

Третя група – надбання етнологів, сферою інтересів яких є матеріальна та духовна культура українців, які торкаються зазначеної проблематики під час вивчення своїх наукових тем: роботи В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх «Культура і побут населення України», О. І. Ковальчука «Українське народознавство» та ін.

Четверту частину, особливо важливу для нашого дослідження, складають роботи, де безпосередньо вивчається одяг та головні убори: монографії Г.С. Маслової «Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах ХІХ - начала ХХ в.», Т. А. Ніколаєвої «Історія українського костюма», Г. Г. Стельмащук «Традиційні головні убори».

У роботі використані історичні та міждисциплінарні методи дослідження: комплексний, синхронний, хронологічний, порівняльно-історичний, структурно-функціональний і системний, методика «усної історії».

Джерельною базою дослідження є опубліковані етнографічні розвідки, (О.Воропай - «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис», Хв. Вовк «Шлюбний ритуал та обряди на Україні» та Степана Килимника «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні»), і власноруч зібрана в ході польових досліджень інформація, отримана від респондентів у Житомирській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Тернопільській, Дніпропетровській та Донецькій областях у 2009- 2011рр.

Окрему групу джерел складають світлини з краєзнавчих музеїв Тернополя, Коломиї, Тлумача, Донецька, зроблені авторкою та Інтернет - ресурси.

Рівень обізнаності підлітків з традиційними весільних вінками з’ясовано під час анкетування старшокласників Донецького ліцею № 12, результати якого складають ще одну групу джерел.

Розділ І. Історія походження та символіка українського весільного вінка

Історичні витоки слов’янського вінка

Історія вінка починається з глибокій давнини. За віруваннями предків через нього приходили у світ безсмертні душі з потойбіччя. Згадка про вінки сягає шумерської культури (ХІІ-ІІІ ст. до н.е.). Серед символів, залишених у спадок нащадками шумерів – трипільцями - знак міфічної богині Інанни, що означає «ясне небо» і складається з круглого вінка – кола з вплетеною стрічкою та шестипроменевої зірки в центрі. Він зображений на саркофазі князя Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Є підстави вважати український вінок спрощеним знаком Інанни, про що свідчить побажання «ясного мирного неба» того, хто його носить.

Свого поширення вінок набув з часів язичництва, одна з головних богинь якого - Мокоша зображувалася з кущем на голові - своєрідним вінком. У давніх слов’ян існував звичай навесні приносити вінки з перших квітів у жертву Воді або Богині Дані – одному із втілень Бога, складовій Трійці, що сотворила світ.

Коло - вінок вважалося у слов’ян охоронцем від нещасть. Його форма слугувала красномовним підтвердженням нескінченості людського життя, символом вічного кохання.

Єдиної класифікації вінків не існує. Їх виділяють за регіональними назвами: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта (Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), лопатушки (лопотушка) (Слобожанщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я), чільце (Галичина), коди (кодини) (Буковина) тощо. За технологією виготовлення Т.Ніколаєва вирізняє: шнури; площинні (на твердій (картонній) основі; звиті чубаті. Існує також класифікація за призначенням (вікові, магічні, ритуальні, звичаєві, дівочі, вінки кохання, відданості – усього 77 видів).

Оскільки наша робота присвячена з’ясуванню ритуально-магічного та символічного значення весільного вінка, розглянемо детальніше саме його.

Призначення та символіка весільного вінка

З кінця ХІХ - початку ХХ ст. вінок як головний убір українки виходить з ужитку, проте частіше починає використовуватися у весільному комплексі.

Перші весільні вінки, на думку Т. Ніколаєвої, підкріплену знахідками залишків жіночих головних уборів у слов’янських пам’ятках І тис. до н.е., виготовлялися з тканини та шнурка, на які нанизувалися скляні й металеві пластинки. Інший дослідник, Я. Прилипко, вважав, що спочатку тоненькі яскраві стрічки зав’язувались позаду, щоб утримати розпущене волосся нареченої, а для краси за них з двох боків вплітали живі квіти.

Відтоді весільний вінок стає символічним знаком, функції якого виконувало біле покривало («фата», «вельон»), що, на думку Г. Г. Стельмащук, прийшло із Західної Європи і почало використовуватися українськими нареченими разом із вінком, починаючи з 40-х років ХХ ст.

Вінок був оберегом і «знахарем душі», символом дівування, цноти, щастя, таїни продовження роду. Дівчина, що втратила цноту до весілля, втрачала право його носити, або на знак ганьби їй могли одягти половину вінка. Це підтверджує керівник львівської громади Родового вогнища «Коло Світовида» Славолюб Богач, говорячи, що лише незаймана дівчина мала право на проведення обряду вінчання (давні слов’яни вірили, що перший партнер передає свою енергетику і впливає на потомство). Якщо в житті ставалися особливі випадки (дівчину зґвалтували татари), над нею проводився обряд очищення - Ладині роси.

Заміжні жінки не носили вінка, не одягала його удова, що виходила заміж.

Переплетення двох барвінкових вінків, виготовлених на дівич-вечері, які вішали над молодятами за весільним столом, називалося «виплітанням долі» і символізувало, за словами Раїси Гуменюк із с. Томашівка (Хмельниччина), довічне переплетення доль наречених.

Вінок і його елементи супроводжували всі етапи весільного обряду. Уже на заручинах на знак того, що дівчина і хлопець засватані: він отримував барвінкову квітку, вона – червону стрічку у косах або квітку (на Буковині – траву). За розповіддю Раїси Клепач, у селах Житомирщини при сватанні закохані досі обмінюються вінками. Цей обряд, поширений у давнину, переріс у традиційний нині обмін обручками.

Найбільш виразно оберегова семантика весільного вінка проявляється на Гуцульщині, де він виконував функцію поєднання людини з надприродним світом. Мабуть, тому наречена-гуцулка не знімала вінок, сплетений у барвінковий день, до самого шлюбу, навіть спала в ньому, вважаючи оберегом. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде – не буде щастя в подружньому житті.

За свідченням Світлани Івонюк з Івано-Франківщини, вінок зі штучних квітів та ниток нерідко одягали й на капелюх нареченому, оберігаючи його від зурочення.

Отже весільний вінок, який був головним убором нареченої (а іноді й нареченого) в українському суспільстві виконував оберегову функцію.

Розділ ІІ. Виготовлення українського весільного вінка та його роль у шлюбній обрядовості

Матеріали та особливості виготовлення весільних вінків

Перед весіллям на «дівич-вечорі», куди сходились подруги нареченої, плели з барвінку, рути, живих та штучних квіток весільний вінок для молодої і букети для гостей. За спогадами Лідії Фасуляк із Хмельниччини, до 50-рр. ХХ ст. ці вінки були головною прикрасою нареченої: «На моє весілля з Миколою Фасуляком восени 1942 року батьки купили мені вінок з квіток, виготовлених з тонкого цигаркового паперу та фарбованого парафіну, оздобленого воскованими листочками з цупкого паперу. Фарбували листки та пелюстки природними барвниками: цибулею, зеленню, морквою, буряком. Однак прикраса молодої не мала була бути лише штучною (мертвою), тому на дівич-вечорі ми з подругами переплели його живим зіллям - барвінком, любистком, колосками».

Про секрети фарбування штучних квіток з тонкої матерії, цигаркового паперу та парафіну, корою вільхи, каштану, яблуні та інших рослин згадує Маргарита Драннікова з Донецька.

Вінки з воску та парафіну описує у спогадах Раїса Гуменюк з півдня Хмельниччини, у селах якої прикрасу виготовляли з білих парафінових квітів, круглих чи подовгастих бурульок, прикріплених на волосінні й обплетених зеленим барвінком та любистком.

Аналогічна традиція існувала і на півночі області (Славута і Шепетівка), де вінок нареченої виготовляли з білих чи фарбованих парафінових бурульок, складених докупи у вигляді квіток і обплетених гілками барвінку та калини. Якщо молода була сиротою, калину не вплітали (Катерина Душнюк з м. Славути).

Виготовлення парафінових вінків описує і Марія Кучер з Гордіївки Тростянецького р-ну Вінниччини: «Брали парафінову свічку, розтоплювали, різали нитки з котушки. Кінчик нитки мачали у парафін і чекали, доки застигне. Тоді знов мачали – виходила балабушка. Як назбирали 10 штучок, скручували дротиком. Пелюстки і листочки вирізали з паперу і мачали у парафін.».

Взагалі вінки з парафінових (воскових) квітів відомі здавна. З середини ХVІІІ ст. їх разом із паперовими плели черниці і продавали на київських базарах. Епізоди вибору весільного убору із штучних квітів та воскованого паперу на ринку наводять і респонденти з півночі Донеччини (Слов’янський р-н) Вікторія Шевченко, Світлана Дубовик та Тетяна Лифар, наголошуючи, що кожна наречена обов’язково доробляла покупний убір на свій смак живими або засушеними (у зимову та весінню пору) квітами й барвінком так, щоб вінок набув форми пишної корони.

Аналогічні весільні побутували й на півдні області, зокрема у с. Сартана Володарського р-ну. Інформацію про це подає Оксана Хаталах, яка у 80-х рр. ХХ ст. досліджувала обряди села.

Восковані вінки відомі і в інших регіонах України. Так на Волині вінки робили з білого паперу, як корони. Перетяжок багато різнокольорових було. Роздавали їх гостям молодого (Ганна Теребейчик).

На Вінниччині такі вінки поділялися на «білі» (з лою чи парафіну) і різнокольорові (з квіток і стрічок паперу - «стружок»). Використовуючи папір, картон, дріт, цибулю-сіянку, щоб квіточки були дрібненькими, дівчата робили різні вінки: «обручиком», «корункою», «шапочкою» (з кількох обручиків) тощо.

Однак більш поширеними були весільні вінки з живих рослин, для них в давнину молодій брали одні квіти (обов’язково червоного кольору) і трави, а нареченому – інші (з гілками дуба). Після обміну вінками молоді ставали повноправним подружжям.

Головним компонентом шлюбного вінка є «хрещатий барвінок» - вічнозелене зілля, що супроводжувало людину в найважливіші моменти життя як оберіг від злих духів (вінок з барвінку вішають над дверима й вікнами в оселі), символ кохання, дівочої краси, чистого шлюбу, і приворотзілля. Стверджували, що варто дівчині та юнакові з’їсти листочок барвінку, як між ними спалахне кохання.

Барвінкові вінки на весілля плели, щоб отримати благословення предків: вважалося, що при виплітанні добрі духи приносять парі любов і порозуміння. Матері казали: «Благослови, Боже, весілля діждати, щоб вінок з барвінку доні закладати». Коли дівчина довго не виходила заміж, говорили, що не зійшов її вінчик-барвінчик.

Ще один компонент - калина уособлює повноту жіночого життя: дівочість, красу та любов, радість та горе. Ходити по калину означало – шукати судженого. Не прийнято було вплітати калину у весільний вінок сироти. Про це згадує Галина Закурдаєва.

До весільних вінків подекуди вплітали також квіти, зокрема дрібні троянди, волошки, інші рослини. Додавали м’яту, шавлію, руту, рідше лілею, розмарин, ялину, пір’я; вшивали червоні вовняні нитки, цибулю, перець, овес, монети, каблучки тощо, прикрашали їх колоссям, пучками пшениці, вівса, жита. Окрім них, за твердженням З. Тканко, що підкріплює думку О. Воропая, додавали часник, який охороняв від недобрих чарів, лиха і злої сили. З тією ж обереговою метою його вплітали і до коси молодої перед вінчанням.

На Вінниччині вінки виглядали як тонка гірлянда, обкручена навколо голови, кінці якої прикривали косу. Часом під нього одягали червону стрічку з двома нашитими рядами листя барвінку. Вінок молодої с. Стіна складався з «квіточок»: чотирьох стебел барвінку із засушеною волошкою посередині. «Квіточки» впліталися в косичку з конопляної кукли – основу вінка. Для яскравості додавали квіти з кольорового паперу або тканини. На Хмельниччині дівчата прикрашали вінок-обруч - «наушник» намистинами над чолом, а від скронь до потилиці нашивали на чорну стрічку ряд розеток, здебільшого сім, зроблених із картону, обтягнутою кольоровими намистинами.

Барвисті (частіше шовкові) стрічки – обов’язковий компонент вінка - мали бути не коротшими за косу, бо оберігали волосся від злого ока. Кольори символізували: світло-коричневий – Матір-Землю годувальницю; жовтий, золотистий – Сонце та багатство; відтінки зеленого – красу молодості й достаток; блакитний – воду; синій – небо, здоров’я; помаранчевий – хліб, урожай; червоний – любов; фіолетовий – мудрість; малиновий – душевність; рожевий –злагоду, добробут. Стрічки розташовували зліва направо в певному порядку: білий, малиновий, оранжевий, синій, світло-зелений, жовтий, світло-коричневий, жовтий, темно-зелений, голубий, фіолетовий, рожевий, білий. Часом їх оздоблювали особливими знаками-візерунками, із закодованими побажаннями-приворотами. Так, на лівому кінці білої стрічки золотими нитками вишивали сонце, а на правому – срібними місяць. Наприкінці весілля молода дарувала стрічки дівчатам.

На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою, а на Вінниччині - медом і кислим борщем, щоб приставало. На Середній Наддніпрянщині і Сході України барвінковими вінками прикрашали коровай.

У вінках з барвінку і колосків злаків з причепленими ззаду різнокольоровими стрічками молода з дружкою у с.Михнівці Івано-Франківщини запрошували гостей на весілля. При цьому різниця між нареченою і дружкою була лише в кількості стяжок та товщині вінка.

Своєрідністю відзначалися вінки Сходу України, весільне вбрання якого формувалося у взаємодії з культурними традиціями представників народів, що переселялися на Дике Поле. Так, наречені степової зони Донбасу чіпляли різнокольорові стрічки до обручика - кибалки, одягнутого поверх заплетеного в коси волосся.

Поширеним весільним головним убором Слобожанщини теж була стрічка, але найпишнішим вважали шовкову або вовняну хустку, поверх якої заколювали багато блискучих булавок, закладали квіти і пір’я Поширена тут була і лопатушка (убір у вигляді високої картонної основи, на якій у багато рядків кріпилися закладені у зборки смужки шовкової тканини) поверх якої одягали два вінки з квітів.

Таким чином, кожен елемент весільного вінка носив символічно-оберегову функцію. Особливо цінувалися вінки, виготовлені власноруч. Але навіть якщо дівчина купувала прикрасу, вона обов’язково додавала до нього самостійно виготовлені елементи.

Дівич-вечір - час весільних «вінкоплетин»

Весільний етап урочистості розпочинали барвінкові обряди, пов’язані з вінком. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали ряд обрядових дій: збирання барвінку, благословення на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

Напередодні весілля на вечірку прощання з вільним життям - дівич-вечір або вінкоплетини (дівичник, вечоринки, дружбини, збірня, головиця тощо) до нареченої сходилась молодь.

У західному регіоні, крім дружок і подруг молодої, учасниками вечора були свашки – заміжні жінки (благополучні та щасливі у шлюбах. Розлучені, вдови, та ті, що мав недостойних чоловіків, не допускалися, аби не вплести у долю молодої нещастя). У с. Стрільче (Iвано-Франкiвщина) на плетення вінків («соломонів») до молодої запрошувалися як дівчата, так і хлопці.

Вінкоплетинам передувало збирання барвінку. Дівчата (на Тернопільщині – молода з подругами), подекуди й хлопці (на Львівщині віком до 12 років - «чисті душі», які мали назбирати три великі китиці, за що одержували платню та солодощі), з піснями йшли вдосвіта по барвінок.

У Подільській Наддністрянщині (Кам’янець-Подільський р-н. Хмельничини) використовували зілля, вирощене на городах кращих господарів. Діставши їх дозвіл, дівчата клали на вершину барвінкового горба два калачі з дірками, через які рвали рослини,після цього молодь дякували господарям і залишали їм калачі. Дружки частину барвінку розкидали по дорозі до хати молодої. У молодого цим займались світилка з родичками.

Зібраний барвінок висипали на стіл і просили благословення у Бога та батьків. Потім мати нареченої, руками якої «Пречиста» благословляла молоду, починала плетиво, зв’язуючи ниткою пучечки з трьох листочків-стеблин. Іноді барвінок прив’язували на обруч з пагінця яблуні. Коли вінок досягав потрібної довжини, його кінці зшивали докупи, щоб отримати корону. Тоді мати подавала почате старшій дружці або запрошеній плетениці. Дівчата ж, заспівуючи пісень (молода не співала, від її імені це робила дружка, вибирали кращі листочки й подавали їх плетениці. Старша дружка слідкувала, щоб у прикрасу не вплели поламану гілочку чи неякісне листя - таким могло стати і життя молодих (свідчення Віри Малиновської з Тернополя).

На барвінкову корону чіпляли калину, квітки, стрічки; іноді пришивали чотири китиці з червоного шовку, у які зашивали гроші, щоби молодята їх завжди мали.

У с. Котюжанах Мурованокуриловецького р-ну Вінничини кожен з молодят мав вінчальну матку, здебільшого близьку родичку, яка зв’язувала пучечки барвінку, калину, розмарину вінок.

На Кам’янеччині (Хмельницька обл.) упродовж вінкоплетин на столі лежали хліб і два калачі, миски з медом, у який дівчата опускали барвінок і облизували його, що символізувало красу і чарівність молодої.

На Волині першу «косицю» закладав батько і подавав свашкам, а мама кропила барвінок свяченою водою, промовляючи «Благослови Боже і Божа Мати вінець заплітати», далі зі співом запрошувала додати свої косиці сестру, брата - найрідніших молодої, хто був у домі.

Нитки для завивання вінків попередньо намотувалися на круглий хліб, у якому з чотирьох боків робилися надрізи та вкладалися гроші – на достаток. Подекуди свашки використовували червоні вовняні нитки, щоб молодят не врекли, їх відмотували з хліба і приплітали косиці, завиваючи блискучий зелений джгут.

Якщо наречена була сиротою, співали жалібні пісні, прикликаючи душі померлих родичів, аби благословити молоду.

Коли віночок був готовий, кликали старшу дружку й міряли його на неї. Одночасно допліталася «доля» - барвінкове перевесло з яскравими живими квітами чи штучними квітами, що чіплялося в господі під образами за спинами молодих. Подільська «доля» виглядала як два з’єднаних між собою вінки, які дружба з дружкою разом чіпляли під образами. Коли плетення закінчувалося, його клали на рушник чи тарілку з вишиттям, запрошуючи батьків. Ті благословляли: «Хай Бог благословить, і я благословляю!», після чого кланялися всім, хто прийшов пошанувати доньчине дівоцтво.

Весільний вінок відзначався своєрідністю форми. На Східному Поділлі він мав вигляд довгої петлі, яка накладалась на голову і спускалась по спині – «довгий вінок», а на Західному складався з оксамитової шапочки, розшитої стрічками з коралів та дрібних квітів, укладених на потилиці в букет. Чоло прикрашали золоченим вінком з барвінку, а на плечі спускали шовкові стрічки. Детально особливості весільних вінків, характерні для різних регіонів України узагальнення наведені у таблиці, вмішеній у додатках.

Коли вінки були готові, приходив молодий з музиками та дружбами, які «платили» за вінок молодого солодощами, хлібом, вином. Свашки співали весільних пісень, а дружби мусили дотепно відповісти.

Як тільки була вплетена у вінок остання гілочка та прив’язані стрічки, дружки згрібали у фартушки залишки барвінку й ниток і бігли до роздоріжжя: котра з них першою висипала все на перехресті, та першою вийде заміж. Однак здебільшого з решти барвінку робили букети. Про це згадує Галина Закурдаєва з м. Дунаєвець (Хмельниччина), розповідаючи, що ними наречена обдаровувала всіх гостей, чіпляючи одруженим зправа, а неодруженим – зліва, коло серця.

Особливістю вінкоплетин на Слобожанщині було те, що молодь збиралася на вареники з сиром. Сир для обряду мати молодої запасала заздалегідь, а дружки під супровід весільних пісень не тільки виплітали вінок, але й ліпили вареники.

Подекуди, зокрема на Поділлі, «виття вінка» відбувалоcя і в домі молодого, однак у нього воно не було таким пишним і зворушливим. Вінок з барвінку, куди вплітались калина, жито, голівка часнику і квітка з лою, вила батькова, що сиділа поруч з вінчальним батьком, який прикріплював вінок молодому спочатку до шапки, але оскільки чоловікам заборонялось знаходитись у божому храмі в головному уборі, вінок стали чіпляти на борту правого боку чугая.

До молодого сходилися одружені люди, щоб додати майбутньому голові сімейства відповідальності. Вони також плели віночок і клали сплетене на накриту вишиттям тарілку. Її брала мати молодого і йшла до столу, де з потрійним поклоном передавала першому старості. Староста звертався від імені молодого: «Прошу вас, матінко, мені простити, бо не раз міг вас образити. Ви мене годували, розуму навчали, до праці привчали. Пробачте за все і благословіть», - і подавав вінок матері. Та цілувала його у чотирьох місцях, цілувала сина, кажучи: «Тобі я все прощаю і хай тебе Бог прощає!». З тими ж словами зверталися до батька, після благословення якого вінок клали на шапку молодого, який ніс його до нареченої.

На Житомирському Поліссі світилки молодого виготовляли вінки і для дружок: з барвінку (сс. Можари та Пехоцьке Овруцького р-ну) або з тканини (с.Мелені). За великої кількості дружок вінки несли на спеціальній тичці. Північніше дружок брали пару, вінки несли зв'язком і підносили на тарілці.

Особливостями відзначалося «шиття вінків» на Гуцульщині (Ворохта), де їх виготовляли, як у нареченої, так і у нареченого. Після пошиття молодий брав одного - двох дружбів, а молода стільки ж дружок, убиралися у вінки і йшли запрошувати на весілля. У день шиття вінків молодята йшли до сповіді та святого причастя.

У с. Баня-Березів Косівського району вінки шили на червоній стрічці, червоними нитками. На Верховинщині це робили в четвер до полудня майстрині на сукняній тканині із використанням барвінку, леліток і бісеру. Готовий вінок, покладений на хліб у решеті, вони вручали батькам і молодим, одержуючи винагороду за працю.

А ще в обряді вінкоплетин, як символ еротичної злуки закоханих, фігурував мед. Як вказує у своїх роботах У. Мовна, наречена-лемкиня плела барвінкові вінки собі та молодому й намазувала їх медом (на Буковині ця традиція зберігається й досі). Покутяни медом змочували вінок, вкриваючи його позліткою. У Гуцульщині існувало весільне побажання нареченій: «аби ти йому навіки була така солодка, як мед». Медом змащували вуста та волосся нареченої.

Однак яку б назву не мали весільні вінкоплетини, де б і коли вони не відбувалися, обряд плетення вінків посідає одне з найголовніших місць у весільному дійстві, роблячи його яскравим, колоритним і надзвичайно цікавим.

Одягання весільних вінків на наречену

Наступним кроком весільного обряду було одягання вінка на наречену. У Мурованокуриловецькому районі Вінничини старший дружба приводив у «шалаш» наречену, яка ховалася від нього. Танцюючи, він намагався посадити її на застелену покривалом подушку. Матка тричі просила в старости благословення на розплітання коси.

Традиція ховатися нареченій у сусідів існувала на Слобожанщині. Молодий шукав її і давав викуп брату, який не пускав його, примовляючи: «Я горобців драв та сестру годував, а вам дурно оддам? Не оддам!»

Зі слів Ірини Бурли з Житомирської області, першим починав розплітати косу брат. Після чого, мати одягала вінок.

В інших місцевостях обряд здійснювали дівчата, а мама знову заплітала, вкладаючи у косу гроші. Потім наречену садили на стілець, до неї підходили молодші брат чи сестра, розплітали косу й виймали гроші, що покращувало їх настрій. Іноді косу розплітали бояри кінцями своїх палиць, після чого дружки розчісували волосся, мастили маслом та медом, вкладали, подаровані молодим, монети, та окрайчик хліба, а батько нареченої додавав голівки часнику, заплітав волосся й укладав на голові вінком.

У Лемківщині на застелений скатертиною стіл клали дві круглі хлібини, на них – вінки молодих. Староста запрошував до столу батьків. Молодят садовили посеред хати, позаду них ставали тати з хлібами та вінками. Свашки гукали: «Благослови, Боже і Божа Мати, вінець накладати!»; батьки з присутніми тричі відповідали: «Най Бог благословить», та обережно, не торкаючись віночків руками, перекладали їх з хліба на голови дітей. По тому, як ляже вінок, свашки вгадували майбутню подружню долю.

Після цього молодята клали руки на хліби й просили благословення на шлюбний день, батьки відповідали: «Най вас Бог благословить, аби своїх діточок дочекали, аби їх віншували». Молодята ж ішли готуватися до весілля.

Зустрічається і звичай накладання вінка дітям обома батьками за допомогою біленьких хусточок.

На Поділлі, за розвідками А. Гаврищука, косу по черзі розплітали дружка, тато, мама, матка. Згодом дружка чесала косу молодої, батько накладав вінок на її голову (він і знімав його). Молода кланялася присутнім і виходила з кімнати, навздогін дівчата кидали пучки барвінку. З цього часу вона вже не вважалась дівчиною.

Таким чином, розчісування коси й одягання вінка на молоду було одним із найважливіших моментів обряду вінкоплетин, і знаменувало її перехід у нове становище.

Використання вінків у день шлюбу

Як свідчить О. Воропай, у день весілля на долівці розстеляли біле полотно, ставили на нього хлібну діжу, зверху клали подушку. На неї сідала наречена, і, якщо обряд розплетення коси не відбувся напередодні, брат розплітав її, а дівчата прикрашали голову вінком. Молодому старша дружка чіпляла вінок до капелюха, після чого його садили біля нареченої, накривали молодих рушником, посипали житом і називали князем і княгинею.

На Бойківщині, за матеріалами, (за А. Пономарьовим), у кінці XIX ст. побутувала традиція вмивання молодих у весільний день відваром барвінку, що залишався від їх плетіння. Виготовленими букетами прикрашали гостей та тих, хто виконував певні обряди (старости, вінкоплетниці), чіпляючи прикраси на одяг чи капелюхи та перев’язуючи рушниками.

Під час вінчання вінок використовували рідко, хоча в Західній Україні донедавна плетені вінки тримали над головами молодих під час церемонії. Однак у більшості регіонів використовували вінчальні корони.

Наречених, що повернулися з церкви, вітали батьки й гості. За спогадами Марії Сміян з с. Райполе Дніпропетровської області, у 30-ті роки ХХ ст. там побутувала звичка одягати вінок на зап’ястя поєднаних рук, що символізувало єднання і нерозривність цього союзу.

У Центральному Поліссі після вінчання відбувалося шлюбування: з'єднання родових свічок перед порогом хати молодої. Дійство супроводжувалося «здаванням вінків»: у дворі молодої гості молодого давали дружкам вінки, а ті в обмін – хусточки. Молоду при цьому садовили на ослоні. Перед закінченням весілля вінки рвали й кидали на неодружену молодь для швидшого її пошлюблення.

Ввечері відбувалось посвячення молодої у заміжні жінки, під час цього весільний вінок знімали та одягали очіпок й намітки. В різних місцевостях воно мало різні назви: почепини, покриття, «роздягання» нареченої.

У найдавніші часи обряд здійснювався в домі молодої, а з кінця XIX ст. як в домі молодої, так і в домі молодого свекрухою й навіть молодим. Часто він супроводжувався відрізанням коси. Молоду садовили на діжу, брат або дружка розплітали косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті її відсікали: родичі молодого прив’язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий єдиним ударом топірця мав повністю її відрубати, після чого молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі.

Цікавий момент обряду описує у роботі В. Войтович. На Тернопільщині після вінчання, яке проводилось пізно увечері, священик брав чашу з медом, надпивав її за здоров’я молодих, і передавав нареченим, щоб вони допили священний напій. Потім з голови молодої знімали зелений віночок і починали його топтати, що означало прощання з дівоцтвом, а святий отець брав молодих за руки і вів у танок.

В сс. Мигії і Синюхиному Броді (Миколаївська обл., Первомайський р-н.), «роздягання» нареченої відбувалося так: на коліна молодому клали подушку, на неї сідала молода. Знімаючи віночок, молодий цілував наречену і пов’язував хустку. Після цього молода танцювала з кожною з дружок, приміряючи їм фату. Зняті віночок і фату («дівування») в Мигії клали в сито віддавали свекрусі чи дівчатам. Гілочки «дівування», поклавши їх під подушку, можна було використовувати для ворожіння «на жениха».

Почепини на Лемківщині, що відбуваються наступного дня, описує Я. Бодак: «Молодих заводять до комори. Молодий сідає на діжу, наповнену річковою водою й покриту кожухом вовною назовні. Свашки кладуть йому на коліна подушку, на яку сідає молода. Дружби схрещують над ними свої топірці. Дружба просить у молодої дозволу зняти вінок. Вона погоджується за третім разом. Дружба топірцем знімає вінок і передає свашці, а дружки намагаються вхопити вінок з її рук, щоб швидше вийти заміж. Далі вінок вішають на стіну, а свашки розчісують косу молодої, після чого беруть хімлю (хомевку) - маленький обруч з вербового прутика і навивають на неї волосся молодої, а тоді накладають на голову чепець, пов'язують поверх нього хустку, подаровану молодим. Молода знімає весільний одяг і перевдягається у вбрання заміжньої жінки. Молодий знімає з голови весільного капелюха і віночок. Після почепин йдуть до річки умивати молоду. Старший дружба занурює прикріплений до топірця вінок і водою, що стікає з нього, умиваються спочатку молоді, а тоді всі присутні».

За інформацією Раїси Клепач на Житомирщині перед завершенням почепин наречена кидала в гурт подруг свій барвінковий вінок. Хто його спіймає, раніше за інших вийде заміж.

Як згадує Лілія Шкільняк, цікавий обряд проводився на Хмельниччині (с. Нове Село Ярмолинецького р-ну) під час так званого «перепою», що відбувався наприкінці першого весільного дня. Поки викупали придане, молода прощалася з дружками: кожній накладала на голову свій вінок, танцювала, садила на подушку, де сиділа сама, зсовуючи вінок з голови і штовхаючи з подушки, «щоб швидше віддавалися», дарувала по бинді.

По закінченні свята весільні вінки ніколи не викидалися і зберігалися. Так, з часів впровадження християнства на наших землях по весіллі жінки прикрашали своїм вінком образ Богородиці. Його зашивали в подушку молодій, клали в колиску дитині, доїли крізь нього молоко у хворої корови. Привівши корову після злучки, її заставляли переступити через весільний вінок. Синові, який йшов на війну, мати давала свій весільний вінок як оберіг від загибелі.

А вінок нареченого прибивався до дверей і слугував надійним оберегом від заздрісників та зурочення. Також побутувало повір’я, що прибиті на дверях віночки забезпечують всій родині здоров’я на цілий рік.

Тож, вінки, позначені яскравим колоритом, та глибокими обрядово-обереговим змістом є неодмінною складовою усіх етапів весільної обрядовості, відіграючи на кожному з них важливу ритуальну і захисну роль.

Спираючись на проведений у роботі аналіз, авторка уперше здійснила спробу класифікувати українські весільні вінки, оскільки їх класифікації в існуючих джерелах та науковій літературі знайти не вдалося. Підставами для класифікації було визначено загальний вигляд (конструкція форми), матеріали та технологію виготовлення.

За загальним виглядом (конструкція форми):

• стрічки, шнури (бинди), повязки;
  
• півкола (чільця); За технологією виготовлення:
  
• діадеми;
  
• обручі (кімбалки, кички, наушники); плетення;
  
• ґердани; виття;
  
• гірлянди; шиття;
  
• корони (корунки); нанизування;
  
• карабулі; ліплення;
  
• капелюшки (шапочки); комбіновані.
  
• вінки з вельоном (фатою);
  
• вінки-хустки; За виготовленням:
  
• на твердій основі; власноруч зроблені;
  
• лопатушки; покупні (фабричні);
  
• упліти; комбіновані.
  
• начільники;
  
• напотиличники;
  
• кокошники;
  
• віяла
  

За матеріалами:

Природні штучні:

* барвінкові; папір, картон;

* рослинні: віск і парафін;

• калина; тканина (шовк, парча, плис);
  
• дрібні троянди; тасьма, гарус;
  
• волошки; бинди, шовкові та паперові стрічки (стружка);
  
• шавлія; рута; монети, металеві бляшки;
  
• лілея; сусальне золото;
  
• ялина; латунні підвіски;
  
• розмарин; каблучки;
  
• колосся пшениці, вівса, жита; лой;
  
• цибуля-сіянка; мотузки;
  
• перець; дріт, волосіння;
  
• часник; фольга-позлітка;
  
• лоза; упліти, ґердани, ґудзики;
  

* щетина; намисто (пацьорки);

* з пір’я: бісер, стрічки (силянки);

- селезня; вовняні нитки, кутаси, помпони - когута.

- страуса; комбіновані

- пави.


Представлена класифікація є орієнтовною і в подальшому підлягає уточненню та доопрацюванню

Розділ ІІІ. Прояв вінків у сучасному весільному обряді

Відродження традиційних елементів виготовлення та використання вінка у весільний обряд сучасних українців

Мода на весілля в народному стилі почала відроджуватися у 1990-ті роки. В наш час нікого не здивують наречені в українському вінку. У таких йшли до вінця солістка гурту «Бурдон» зі Львова Оксана Гринько, політик з Тернополя Галина Ратушняк, донька колишнього Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко Євгенія.

Сьогодні вінкові традиції в сучасному весільному обряді (особливо в сільській місцевості) стають все більш характерними. Вінок використовується як оздоба приміщення, домівок молодих, прикраса нареченої. Елементи вінків збереглися у весільному одязі: квіти на голові молодої, квітки та бутоньєрки у нареченого і почесних свідків тощо.

Наречені початку ХХІ ст. повертаються до традицій використання у вінку живих квітів разом із штучними. У селах Івано-Франківщини старостам чіпляють з лівого боку рушничок з трояндами (раніше це був віночок).

Набирають популярності квіти на гребені й шпильках з бутонами, за допомогою яких легше створювати зачіску. Їх декорують пір’ям та мереживом. З’явились керамічні бутони та фарфорові квіти ручної роботи в оздобленні традиційних квітів з тканини, намистин та стразів. Флористи, що виготовляють вінки, дотримуються перевіреної віками символіки квітів, не допускаючи її порушення. Майбутній дружині обов’язково пояснять, що білий колір означає цнотливість, чистоту, світло; червоний – життя та кохання; зелений – сподівання; жовтий – тепло, сонце, багатство, світло; пурпурний, рожевий, фіолетовий – поєднання кохання та віри, щирості та правдивості.

Впливають на уподобання нинішніх молодят і регіональні особливості вінків. Так на Західній Україні вплітають у волосся штучні квіти, а в Центральній та Східній - живі. Під впливом минувшини формується і довжина вінків: на Волині ними і зараз обмотують волосся, а у Центральній України - просто покривають голову.

Оскільки сучасні наречені часто проводять весілля за старовинними обрядами, виникає необхідність у ознайомленні їх з вінковими традиціями. Цьому сприяють виставки весільного вбрання, що експонуються у краєзнавчих музеях, спеціалізовані виставки весільних головних уборів, які починають організовуватися у містах України. Так, різноманітні весільні усіх регіонів -авторські роботи Надії Омелянівни Химиченко, народної майстрині з м. Обухова, були представлені на персональній виставці майстрині, що відбувалася у Музеї Івана Гончара в Києві з 10 по 27 червня 2010 р.

З метою виявлення інтересу до українського весільного вінка серед підлітків авторкою та її науковим керівником було проведено нерепрезентативне вибіркове анкетування старшокласників Донецького ліцею № 12. Для зручності підрахунку опитано 100 осіб. 12% зазначили, що їх родичі виходили заміж у весільних вінках, 1% назвали регіональні особливості, 2% вказали відмінності весільних від інших вінків, але описати їх не змогли (детальн результати анкетування розміщені. Анкетування показало, що дівчата більше обізнані з цього питання, ніж хлопці (жіноча половина виходить на різноманітні форуми, цікавиться змінами у світі української моди, у тому числі й весільної, приглядається до весільного вбрання та головних уборів для власного весілля). Разом з тим опитування ще раз підтвердило зростання інтересу сучасної молоді до народних витоків і актуальність обраної теми.

Висновки

Формування свідомості сучасного українця – важливий і складний процес. Він передбачає усвідомлення кожним себе невід’ємною часточкою народу. А фундаментальною базою цього є глибоке зацікавлення історією та культурним надбаннями народу. Весільний вінок є одним з таких надбань.

У дослідженні розкрита історія українського весільного вінка як окремого явища національної культури, охарактеризовані історичні витоки слов’янського вінка, його призначення й символіка; визначено та описано рослинний і штучний матеріал, необхідний для виготовлення, з’ясовані особливості вінкоплетин та використання вінків на різних етапах весільного обряду. Авторкою узагальнено інформацію, віднайдену у науково-етнографічній літературі та отриману з джерел - матеріалів польових матеріалів та фондів музеїв, відслідковано традиції весільного вінкоплетення, визначена актуальність і важливість вінків у житті українок, з’ясовані регіональні та локальні особливості плетіння й використання вінків у весільній обрядовості, роль вінка у сучасному весіллі, проведено анкетування, яке виявило рівень обізнаності підлітків з проблемою, що розглядається у роботі, створена класифікація українських весільних вінків.

Матеріали дослідження були презентовані на відкритій обласній краєзнавчій конференції «Південно-Східна Україна: від минулого до сучасності», а також оформлені у вигляді дослідницьких робіт, що стали презером всеукраїнського конкурсу-захисту науково – дослідницьких робіт Малої Академії Наук, переможцями Міжнародного конкурсу творчих робіт учнівської та студентської молоді «Мій рідний край» (вересень та Міжнародного конкурсу з українознавства 2010р.)

Подані у дослідженні матеріали можуть мати практичне застосування для відновлення і відтворення забутих традицій використання вінків у шлюбній обрядовості та поширення їх у весільній практиці сучасних українців.

Результати дослідження можуть бути цінним матеріалом для етнографічних та краєзнавчих конференцій, організації фотовиставок весільної атрибутики у етнографічних «світлицях» навчальних закладів міста тощо. Роботу можна застосувати для популяризації українського весільного вінка та знань про нього; визначення його своєрідності та унікальності, з’ясування оберегового значення вінка для його володарки, для підготовки і проведення сучасного весілля, для розробки сценаріїв урочистостей та шкільних етнографічних свят, при проведенні факультативних занять та засідань гуртків з етнології народознавства, у роботі етнографічного клубу «Ліхтарик», що діє у стінах Донецького ліцею № 12, на уроках історії, народознавства, української літератури, художньої культури тощо.

У перспективі авторкою планується продовжити роботу над обраною темою у напрямках пошуку свідчень про виготовлення весільних вінків та їх використання на всіх етапах весільної обрядовості обряду у різних регіонах України; опитування мешканців Донбасу з метою виявлення нових даних про весільні вінки краю; залучення молоді до національних традицій створення весільних вінків через організацію на базі етнографічного клубу «Ліхтарик» центру весільного вінкоплетення, в якому бажаючі можуть опанувати мистецтво виготовлення вінка за народними традиціями тощо.

Список додатків

1. Матеріали польових досліджень, проведених автором роботи та його науковим керівником (липень2009 – січень 2011р.)

Додаток 2. Регіональні особливості і своєрідність українських весільних вінків кінця ХІХ – ХХ ст.

Додаток 3. Пісні, що виконувалися під час вінкоплетин та інших весільних обрядів, пов’язаних з весільним вінком

Додаток 4. Знак Іннани. Повний знак Інанни на саркофазі Ярослава Мудрого

Додаток 5. Регіональні особливості весільних вінків

Додаток 6. Весільні вінкоплетини на Львівщині

Додаток 7. Відродження традиційних елементів виготовлення та використання шлюбного вінка у весільному обряді сучасних українців

Додаток 8. Анкетування старшокласників Донецького ліцею № 12

ДОДАТОК 1

МАТЕРІАЛИ ПОЛЬОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ, ОТРИМАНИХ АВТОРОМ РОБОТИ ТА ЙОГО НАУКОВИМ КЕРІВНИКОМ (липень 2009 – серпень 2009 р, серпень 2010р., січень 2011 р.) та анкетування подані на сайті.