Geum.ru

Чаплій Олександра (м. Львів)

Вид материалаДокументы

Содержание


В цьому дослідженні
Результати дослідження.
Подобный материал:
І місце


Чаплій Олександра (м. Львів)

Керамічна пластика з акустичними пристосуваннями майстрів Косівщини

Дослідження присвячене групі керамічної пластики, яка наділена акустичними пристосуваннями. Основна увага фокусується на особливостях її формотворення на території Косівщини ХХ – поч. ХХІ ст.

Ключові слова: керамічна пластика, формотворення, декор, акустичні пристосування, Косів.


Постановка проблеми. Сфера народного мистецтва – це та скарбниця культурних і духовних цінностей, створених людиною, яка в умовах сучасних глобалізаційних процесів потребує уважного всебічного вивчення та збереження. Розглядаючи одні з найдавніших витворів народної творчості – керамічні вироби з акустичними пристосуваннями, бачимо, що в контексті духовного розвитку людини, вони стали мистецьким феноменом та надбанням.

Ця тема знайшла своє відображення не лише у працях мистецтвознавців, а й археологів, етнографів, фольклористів та музикознавців. У дослідженнях українських вчених виявлено відношення такого роду виробів до скульптурної пластики малих форм, а також до керамічної іграшки, а певні види виступають як українські народні інструменти.

Існують вагомі підстави твердити, що творчість відомих косівських майстрів дещо однобічно висвітлена в публікаціях. Ряд важливих творчих знахідок майстрів в ділянці керамічної пластики з боку дослідників не стали предметом уважного мистецтвознавчого аналізу.

В цьому дослідженні запропоновано простежити витоки творення та призначення керамічної пластики зі звуковими пристосуваннями на теренах України. Основним завданням ставиться охарактеризувати особливості формотворення цього роду виробів на Косівщині впродовж ХХ століття аж до наших днів.

Доцільним є перечислити найсуттєвіші джерела, що стосуються предмету дослідження і тих, які засвідчують зародження самої кераміки та втілення у ній образів навколишнього світу.

Дані про період неоліту як початку первісної образотворчої діяльності людини та обпалення глиняних виробів на теренах України знаходимо в дослідженні мистецтва неоліту та епохи міді-бронзи Д. Я. Телєгіна, а також К. І. Матейко. Окрім цього, К. І. Матейко у своєму історико-етнографічному дослідженні подає історичний огляд та становлення народної кераміки на сучасній Івано-Франківщині, зокрема в Косові. Предметом її наукового зацікавлення були, зокрема дитячі іграшки, що творилися майстрами східних Карпат, і несли чисто декоративний характер.

На початку ХХ ст. про керамічну пластику з акустичними пристосуваннями згадують дослідники М. Грушевський (1865-1938), а також Г. М. Хоткевич. Марко Грушевський подає керамічні коники-свистунці як музичні інструменти, які виготовляють гончарі та “по шагу їх продають”, а також описує спосіб гри на цих виробах. Гнат Хоткевич відносить такого типу свистуни до примітивних духових інструментів.

У другій половині ХХ ст. до такого роду кераміки зверталось чимало дослідників. Так, Ю. П. Лащук відзначає широке виробництво дитячих глиняних іграшок – здебільшого свисточків у ХІХ – початку ХХ століття та їх вивезення на далекі ринки Причорномор’я, в Курську і Воронезьку губернії.

Керамічні звукові вироби-іграшки розглядають в контексті народної керамічної скульптури І. В. Сакович, О. О. Чарновський та Н. М. Кисельова.

Б. С. Бутник-Сіверський – автор наукової праці про український сувенір, в якій відзначає належність свистунців як анімалістичної скульптури та дитячої народної іграшки до глибокої української традиції. Також дослідник приділяє значну увагу творчості косівських майстрів у цьому виді мистецтва.

М. Є. Станкевич здійснює пошук прототипів керамічних звукових іграшок у ранніх епохах на території України, зв’язків із язичницьким культом та народною міфологією. Він аналізує розвиток анімалістичних та антропоморфних глиняних забавок-свищиків у різних гончарних осередках, в тому числі на Косівщині.

О. М. Пошивайло описує гончарні вироби-свистунці в традиційно-побутовій культурі українців, які в другій половині ХІХ ст. використовувалися як дитячі іграшки. Він звертається до праць дослідників, які приділяли увагу глиняним іграшкам: Є. А. Покровського, В. П. Горленка, І. А. Зарецького, С. І. Лисенка, Я. Риженка, М. Ф. Сумцова. Автор також цитує етнографічні матеріали Ярославської губернії, які оповідають про місце глиняних виробів музичного характеру у професійній обрядовості гончарів на початку ХХ ст. Загалом О. М. Пошивайло описує такі різновиди керамічних звукових виробів: свистунці, соловейки, барині, брязкальця-хихички, вказуючи на їх обрядове призначення.

Б. Яремко у своїх дослідницьких працях над гуцульськими народними музичними інструментами описує керамічну «зозульку» – один з найдавніших інструментів. Також він відзначає очевидну появу на Гуцульщині в другій половині ХІХ окарин – глобулярних флейт яйцеподібної форми.

Стаття дослідниці Р. Гусак присвячена розгляду українського керамічного свистунця як специфічного феномену народної культури. Дослідження охоплює історичні та географічні відомості, етимологію назв на території України та призначення. Окрім цього автор здійснює спробу виявити регіональні спільності та відмінності в ергологічному, конструктивному та музичному аспектах (матеріал, його природні відтінки, спосіб виготовлення, декорування, колір поливи, емалі та вияв прямих звукорядів) на основі зібраної приватної колекції звукової кераміки з багатьох регіонів: Гуцульщини, Закарпаття, Поділля, Слобожанщини, Полтавщини, Півдня та Центральної України.

Керамічній пластиці приділено значну увагу в ряді монографій, присвяченим українській народній іграшці. Так, глибоко дослідила генезу, історію, типологію, художньо-функціональну вартість народної глиняної іграшки Л. М. Герус. Вона детально описала способи формотворення та декорування, що застосовуються на теренах України. На основі експонатів найбільшої в Україні колекції іграшок Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів), Історико-меморільного музею Михайла Грушевського (м. Київ), приватних збірок, авторських збірок дослідниця ознайомлює нас з особливостями та локальним розмаїттям українських народних звукових керамічних іграшок.

Необхідно також відзначити працю О. Найдена, в якій подано українські глиняні іграшки: свищики, хихички та брязкальця.

Для даного дослідження важливою є систематика музичних інструментів різних народів світу, запропонована Еріхом фон Хорнбостелем і Куртом Заксом, яка дозволяє з легкістю класифікувати інструменти, в тому числі й керамічні. В результаті можна виділити різновиди аерофонів, які ми зазвичай називаємо духовими інструментами (свистунець, окарина та ін.), та ідіофонів: ударні та шумові інструменти (дзвіночок, калатальце і т. д.).

Калатальце – ударно-шумовий керамічний виріб, який дослідники відносять до типологічної групи музичних інструментів – підвиду глиняної дитячої іграшки. В свою чергу, дзвінок – також ударний керамічний виріб. За твердженням Л. М. Кушлика, дзвоники виступають як скромний аналог великих церковних дзвонів, функціонування яких пов’язане не лише із трактуванням їх як певного виду побутових речей чи музичних інструментів, але як вияв явища синкретичного ґатунку.

На початку ХХІ століття керамічній пластиці зі звуковими пристосуваннями, в контексті українських народних музичних інструментів, приділяє увагу Л. М. Черкаський. Він подає історичну довідку, опис та характеристику таких інструментів: свистунець, окарина, бубончик та дзвінок.

Косівська кераміка вперше була досліджена у другій половині XIX ст. Л. Вербицьким. Пізніше кераміку Косівщини досліджували: В. Шухевич, І. Окуневський, К. Матейко, В. Василенко та інші.

Досягнення гуцульських майстрів ХХ століття відзначають Ю. Лащук, О. Соломченко, І. Гургула, І. Пелипейко, Д. Гоберман, І. Мисюк, О. Слободян та ін.

Повідомлення про творчий доробок сучасних майстрів Косівщини містять численні інтернет-видання. В них є вагома інформація про сумлінну працю майстрів задля відродження і популяризації традиційного народного мистецтва Гуцульщини, адже вони беруть активну участь в обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях.

Окреслений вид керамічної пластики Косова представлений у збірках численних музеїв, а також приватних колекціях Косова, Коломиї, Івано-Франківська, Львова та інших міст України.

Результати дослідження. Застосування глини для втілення у ній звукових якостей засвідчують археологічні пам’ятки різних епох та творчий доробок митців сьогодення. Керамічна пластика з акустичними пристосуваннями – феномен народної та професійної творчості, присутній практично у всіх світових культурах, що еволюціонував, збагачувався новими прийомами формотворення та декорування, набуваючи щораз нових образів та функціональності.

Відомо, що випалювати глиняні вироби люди почали в період неоліту. З цього часу глина стала основним матеріалом, в якій наші предки втілювали образи навколишнього світу в об’ємно-просторовому вирішенні: фігурки людей, тварин, тощо. Найцікавішими з мистецького боку є трипільські статуетки епохи енеоліту або міді, що частіше зображають жінок, фігурки різних тварин: бики, корови, вівці, рідше – коні. Антропоморфні статуетки відзначаються схематизмом та стилізацією, на відміну від більш натуралістичних за виконанням анімалістичних фігурок. Серед знахідок епохи бронзи відомі порожнисті фігурки птахів, очевидно куріпок. Такі витвори як калатальця виготовлялися вже в часи трипільської культури. Проте, найбільш численними серед керамічних виробів з акустичними пристосуваннями є свистунці. Вони відігравали важливу роль у різних культурах світу, особливо Китаю та доколумбової Америки.

Відомі численні пам’ятки керамічної пластики різних епох, які були знайдені археологами по всій території України. Проте, більшість зразків, які містять звукові пристосування походить з більш сучасного нам періоду: від другої половини ХІХ століття до наших днів, що пов’язано із розвитком музейницької справи та народознавчої науки в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Тож у цей зазначений період в Україні виготовляли звукові вироби-іграшки практично в усіх історико-етнографічних регіонах – всюди, де було розвинене гончарство. Відповідно, кожному гончарному осередку притаманні свої власні способи пластичного та кольорового вирішення й орнаментування глиняних виробів.

Слід відзначити, що керамічна пластика зі звуковими механізмами протягом своєї історії мала різне призначення. Акустичні ефекти такої пластики могли використовуватися у ритуалах (святкування, поховальний обряд), виконувати сигнальну функцію (мисливство, війна) чи сповіщати про якусь подію або явище. Деякі види керамічних виробів виконували роль дитячих іграшок. Музика, творена на свистунцях, та шумові ефекти калаталець за народними українськими повір’ями, оберігали людей від нечистої сили та зурочень. Про поєднання ігрової та магічної функції калаталець та свистунців свідчить їхнє виявлення у могилах дітей. Свистунці-іграшки, безумовно, несуть пізнавально-виховну функцію. Шляхом гри дитина пізнає світ, здійснюється її соціалізація в суспільстві, адже розвивається її спостережливість та кмітливість. Завдяки умовності, а не натуралістичності образу дитина вчиться розуміти метафоричну мову мистецтва, зокрема народного. Також мова йде про терапевтичну функцію музичного мистецтва, яка навіть використовується сучасною медициною, а гра на інструментах допомагає багатьом дітям розвивати музичний слух та чистоту інтонування. З другої половини ХХ століття домінують декоративна, розважальна та сувенірна функції звукової пластики, проте слід також зазначити ужиткову функцію, адже щораз частіше вона стає предметом зацікавлення з боку музикантів. Свистунці, окарини та калатальця застосовуються різними музичними ансамблями, театральними колективами, тощо.

Розвиток та розквіт керамічного виробництва на Косівщині був зумовлений родовищами відповідних глин, поклади яких досить рівномірно поширені по всій території Карпат.

Переважна більшість майстрів-керамістів Косівщини, окрім виготовлення предметів ужиткових та декоративних, займається створенням звукової керамічної пластики. Велике розмаїття виробів: «зозульок», окарин, калаталець та дзвіночків заслуговують уваги, адже вони користуються популярністю навіть за межами України.

На початку ХХ століття у ділянці скульптури малих форм та звукової керамічної іграшки плідно працюють Павлина Совіздранюк (Цвілик) (1894-1964 рр.) та Григорій Цвілик (1900-1952 рр.). Павлина Цвілик виготовляє невеличкі скульптурки для дітей. Переважно це свисточки з кількома отворами у вигляді стилізованих зозульок, півників та баранчиків. Вона застосовує традиційні техніки ангобування, ритування та підполив’яний розпис. Орнаментальні мотиви у декоруванні іграшок відзначаються свіжістю, вільним розміщенням елементів на об’ємних формах.

Подружжя Рощиб’юків Михайло (1903-1972 рр.) та Ганна (1903-1981 рр.) окрім побутових виробів також виготовляють дитячі іграшки-свистунці у вигляді півників, зозульок та баранців. У 1957 році вони організовують керамічний цех при Косівській фабриці художніх виробів ім. Т.Г.Шевченка (згодом – художньо-виробниче об’єднання «Гуцульщина»). Поява у місті цього мистецького колективу відіграє вирішальну роль в подальшому піднесенні керамічного промислу. В Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини зберігається «зозуля»-окарина Михайла Івановича, що вирізняється своєю величиною (висота-18 см., довжина-21,5 см.) з 4-ма ігровими отворами й розписана рослинними мотивами жовтим та білим ангобами на теракотовому тлі (1977р., Кр. 2194, Кн. 10188).

У сім’ї Рощиб’юків поступово привчаються до нелегкої праці й три дочки – відомі майстрині гончарства: Стефанія Волощук, Розалія Ілюк та Орися Козак. Продовжуючи традицію гончарного ремесла, вони теж працюють зі своїми чоловіками.

Стефанія Михайлівна спільно з Францом Альбіновичем Волощуком, постійно шукають нові форми та цікаві вирішення. Лаконічні за формотворенням та способом декорування свистунці Франца Альбіновича. Вони відображені в образі пташок, містять по два ігрових отвори та свистковий механізм у хвостику.

Подружжя Ілюків Юрія (1915-1995 рр.) та Розалії (1929 р. н) теж мали свої улюблені форми виробів. Це – насамперед, «зозульки»-свистунці, а також музичні інструменти – окарини у формі птаха та яйцевидної форми. Для Юрія Ілюка характерні птахи-свищики на круглій підставочці або на двох ніжках з третьою точкою опори – хвостиком; свисток розміщений у хвостику і два ігрових отвори на спинці; декорування – традиційне косівське з геометричними мотивами: «безконечниками», «зубцями», «підківками», які збагачує рослинними: «ружками», «листочками», тощо. Майстер першим серед косівських керамістів розпочинає відроджувати давні традиції димленої кераміки. Яйцевидні окарини Розалії Ілюк прикрашені ритуванням і лощінням та містять до шести ігрових отворів. Вони нагадують «класичні» 10-отворові окарини, винайдені італійським музикантом Джузеппе Донаті у 1853 році. Ймовірно, такі форми могли проникнути на Гуцульщину через Румунію та Австрію.

Гончарство Косівщини 60-80-их років досягає значного піднесення внаслідок появи у 1965 році керамічного цеху при Косівських художньо-виробничих майстернях (сьогодні художньо-виробничий комбінат) та відкриття відділу художньої кераміки у Косівському технікумі народних художніх промислів. З цього часу до народного гончарного мистецтва долучаються керамісти-професіонали. Провідне місце у творчості майстрів Кікотя М., Аронця В., Колоса Г., Стрипка В. та Озерного М. посідає пластика малих форм.

Так, велику увагу привертає різномаїття виробів з акустичними пристосуваннями Василя Стрипка. Це оригінальні за формотворенням свистунці, окарини, калатальця, дзвони та дзвіночки. Зокрема, майстер творить їх різновиди: окарина-ріжок, подвійна окарина, а також посудини-калатальця: «писанка», «каштан», «маківка», «булава», тощо. У ранньому періоді творчості при виготовленні свистунців В. Стрипко застосовує техніку шлікерного лиття з гіпсової форми та традиційне косівське декорування: ангобування (ріжкування), ритування (гравірування) та підполив’яний розпис. У подальших роках майстер формує вироби на гончарному крузі із наступним доліпленням деталей. Манера оздоблення виробів у 90-х роках відчутно змінюється: майстер починає застосовувати техніку штампування, тобто відтискання геометричних та рослинних візерунків спеціальними стеками, лощіння та тонування для чіткішого проявлення рельєфу. Дзвіночки і дзвони автор розписує ангобом, який наносить орнаментальними смугами у теплій гамі (градація білого й теракотового кольору), що створює ніжну гру глиняних барв. Частина дзвіночків декорована ажуром, не втрачаючи при цьому функціональності у звуковому плані.

Важливим є вклад майстринь Шкром’юк Уляни (1952 р. н.), Бейсюк Оксани (1951 р. н.), Козак-Ділети Іванни (1959 р. н.), а також подружжя Скорецьких Миколи та Марії, Трушиків Михайла та Галини у продовження й збагачення традицій формотворення та декорування керамічної пластики. Асортимент виробів з акустичним пристосуванням складає: керамічні дзвоники та свистунці.

Шкром’юк Уляна – з 1973 року, Бейсюк Оксана – з 1978 року, а Козак-Ділета Іванна – з 1979 року розпочинають працювати у Косівському художньому комбінаті. Усі вироби на комбінаті спочатку формуються на гончарному крузі майстрами-гончарями: Вербівським Олександром та Бурмичем Богданом. В подальшому етапі майстрині доліплюють деталі та звукові механізми, а згодом, ледь підсушені свистунці та дзвіночки декорують. Керамісти опираються на багатий творчий досвід косівських майстрів кінця ХІХ – початку ХХ століття, використовуючи техніки гравірування на білому тлі та ріжкування на коричневому тлі за допомогою рослинних та геометричних мотивів орнаменту.

Скорецькі Микола та Марія у своїй творчості окрім традиційних способів декорування вводять техніку тиснення, тобто відтискають рельєфні орнаменти стеками по формі виробів, згодом суцільно вкривають їх поливою.

Особливо вирізняються за оздобленням дзвінки подружжя Якібчуків Романа і Людмили. Вони використовують притаманну лише їм техніку ажурного різьблення та рельєфного орнаментування по сирому виробу. Можливо, такий нетрадиційний декор пов’язаний із працею Романа Якібчука в галузі художньої обробки дерева. Наступний етап у вивершенні виробів – лощіння і димлений випал. Творчість майстрів відіграє неабияку роль у відродженні чорнодимленої кераміки Косівщини на межі ХХ-ХХІ століть.

Унікальними творами Заячук-Серьогіної І. та її чоловіка Серьогіного І. М. є керамічні ріжки, сформовані на гончарному крузі та декоровані традиційним косівським розписом на білому тлі. Спочатку вони мають на меті виготовляти їх виключно для побутових цілей, проте згодом починають забезпечувати їх звуковим пристосуванням – мундштуком – для сигнальної функції.

Керамічна пластика подружжя Мицканів Романа (1953 р. н.) та Ольги (1956 р. н.) складає різновиди свистунців та окарин. Це відмінно й оптимально облаштовані музичні інструменти (окарини), які пристосовані для виконання музичних творів. Надаючи перевагу анімалістичним формам вираження: птах, риба, баран, кабан, динозавр та інші, вони йдуть шляхом творення від простіших, навіть архаїчних форм, до складніших, вкладаючи своє оригінальне бачення та власний метод стилізації. Їхній спосіб вираження образів проходить через певний відбір і узагальнення багатьох деталей фігурок. Майстри формують вироби вручну, ретельно відточують свисткові механізми, а згодом декорують кольоровими поливами і випалюють. Проте, вони часто залишають природній колір черепка (теракотовий або чорнодимлений), декоруючи лише ритуванням та лощінням.

Джуранюк Валентина (1948 р. н.) також створює надзвичайно цікаві керамічні вироби зі звуковими пристосуваннями: свистунці, окарини та дзвіночки. Вона наділяє їх як декоративними так і практичними якостями. Такі вироби як свистунці та дзвіночки майстриня ліпить протягом усієї творчості, а окарини розпочинає виготовляти у 2000 році, надихаючись творчим доробком знаменитого подружжя Ілюків Юрія та Розалії. Кожен із свистунців, що відображає фантастичне звірятко містить від одного до двох грифних отворів, а звуковий механізм розміщений у хвостовій частині. Відчувається певна імпровізаційність у манері формотворення та оздоблення, що надає фігуркам легкості та довершеності. Окарини містять шість отворів. Простота їхніх яйцевидних форм також збагачена віртуозним декоруванням поверхні. З творчим підходом майстриня відроджує відомі орнаментальні мотиви та сюжети гончарів Косова та Пістиня: О. Бахматюка, П. Кошака, П. Цвілик та багатьох інших, що гармонійно зливаються з формою виробів.

Як бачимо, косівські майстри впродовж ХХ – на початку ХХІ століття використовують традиційні й новітні методи формотворення керамічної пластики з акустичними пристосуваннями. За давньою традицією, їх повністю формують ручним способом, а за новітньою – відливають з певної гіпсової форми, майже нічого не доліплюючи руками. Частіше за все поєднуються прийоми традиційної технології із використанням гончарного круга – для виготовлення основної частини виробу і подальшим ручним ліпленням деталей, звукових механізмів та декоруванням.

Основну роль у виготовленні аерофонів відіграє порожнина, що виступає резонаторною камерою. Вона займає найбільший об’єм виробу і відтворюється у яйцевидній формі чи набуває форми анімалістичної фігурки (тулуб, голівка, ніжки). Від величини камери залежить висота звуку: чим менша камера, тим звук вищий за тоном. Не менш важливими елементами формування є правильне виготовлення свисткового механізму (канал для вдування повітря, яке розсікається об загострений клин голосника – вихідного отвору, і спричиняє звучання), адже від цього залежить якісне звуковидобування, а також розміщення на поверхні аерофона грифних (ігрових) отворів. Свистковий механізм у анімалістичних виробах косівських майстрів переважно спостерігається у хвостиках «зозульок», «рибок», «кабанчиків» і т. д., а грифних отворів налічується від одного до шести. Ці елементи виготовляються спеціальними стеками, а наявність звуку перевіряється ще тоді, коли виріб сирий й ледь стужавілий.

Формування дзвіночків також має певні вимоги щодо форми та архітектоніки для подальшого практичного використання та відтворення звуку. За будовою, вони складаються з корпусу у вигляді зрізаної внизу груші та підвішеного всередині ударника у вигляді кульки. За практичними особливостями, дзвоники необхідно зручно взяти до рук або підвісити. Для цього їх доповнюють рукояткою чи підвіскою, а ударник закріплюють на нитці, яку пронизують крізь отвір у центральній осі корпусу. Довжина нитки регулюється доти, поки при похитуванні дзвінка не виникатиме яскравий звук внаслідок зіткнення ударника з корпусом. Косівські майстри формують дзвіночки на гончарному крузі, надаючи їм різного силуету, за рахунок певного співвідношення пропорцій. Декорування цих виробів, як традиційне, так і авторське, має свої специфічні вимоги, адже форма виробу підпорядковує собі орнамент. Рисунок, зазвичай, ритмічно розміщується по поверхні в певному напрямі, утворюючи орнаментальний віночок (фризова композиція) і, таким чином, завершує художній образ.

Калатальця представляють собою порожнисті камери, у які поміщають завбільшки з горох глиняні кульки. При струшуванні кульки б’ються одна об одну та об стінки камери, створюючи дзвінкий звук. Тембр звучання залежить від товщини стінок, хімічного складу глини та якості спікання черепка (це ж стосується і дзвіночків). Яйцеподібні калатальця формуються на гончарному крузі, а більш складніші багатокамерні конструкції – з наступним доліпленням вручну. Композиційна схема та техніки декорування калаталець косівських майстрів подібні до декорування дзвіночків.

Отже, декорування творів майстрів Косова включає широкий діапазон традиційних та нетрадиційних прийомів: ритування (гравірування), тиснення (нанесення стеками певних рельєфних зображень), ангобування (давня назва – ріжкування), розпис підполив’яними фарбами, лощіння, суцільне поливання поливою (наприклад, задувка з пульверизатора), або ж мармурування (часткове поливання поверхні різними ангобами та їх змішування при струшуванні), тонування, тощо.

Серед традиційних косівських орнаментальних мотивів, що прикрашають поверхні дзвіночків, калаталець, окарин та свистунців зустрічаються геометричні: коло, овал, «копитця», «зубці», квадрати, ромби, «заячі вушка», «серденька», а також рослинні: «листячко», «дубові листочки», серцевидні листочки, «трилисники», «сосонки», «кучері», «ружки», «пуп’янки», «дзвоники», «ягідки», тощо. Такі спрощені елементи декору: стилізовані роги, вуха та лапки тварин та птахів, походять з архаїчних часів, які детальніше були розроблені пістинськими та косівськими майстрами. Невід’ємною частиною розписів є дрібна решітка з косими перехрещеними лініями – «ільчате письмо». Цей мотив заповнює геометричні фігури-ромби, трикутники, кола, півдуги, «копитця». Цікавими є зооморфні зображення (наприклад, окарина В. Джуранюк декорована зображенням півня). Також зустрічаються різні трактування мотиву «вазонка», що відображає «дерево життя», символ добре відомий давнім культурам.

На прикладі дзвіночка варто розглянути технологію гравірування на білому тлі – косівського традиційного розпису. Отож, після того, як дзвіночок був сформований на гончарному крузі і пройшов етап підсушування (стужавіння), його заливають побілом (білим ангобом). Цей побіл також повинен підсохнути. Тоді майстер спеціальним інструментом-писачком гравірує лінії орнаменту. В подальшій роботі над розписом окремі площини заповнюються червінню (коричневий ангоб), за допомогою гумової груші. Де і в якій кількості давати червінь майстрові підказує творче чуття і практика в роботі. Коли розписаний дзвіночок повністю висихає, його кладуть у піч для першого (утильного) випалу. Утильний випал включає в себе такі стадії: прокурка, підйом температури (t 850-920С), витримка та охолодження. Тепер майстер покриває дзвіночок підполив’яними фарбами. Палітра кольорів традиційна для косівської кераміки: зелений та жовтий, рідше – блакитний. Звісно, кожен майстер має своє співвідношення цих кольорів, як і творче вибіркове використання усталених орнаментальних мотивів, в чому й проявляється індивідуальний почерк. Після нанесення кольорових фарб, виріб поливається прозорою поливою. Згодом виріб поступає в піч для повторного полив’яного випалу (950-1000С). Його стадії такі ж як і в утильного випалу, проте для кращого ефекту витримку проводять довше, як і охолодження. Випал в печі – річ непередбачувана, і кожен раз дарує неповторні відтінки здавалося б незмінної гами кольорів. Під час випалу легкоплавкі поливи розтікаються по поверхні виробу, створюючи акварельну гру зеленого та жовтого кольорів з темнуватою червінню, крізь які просвічується біле тло.

Ще одна традиційна для косівських майстрів техніка розпису – ріжкування, назва якої походить від коров’ячого ріжка, кінець якого пробивали і вставляли гусяче перо. Ця техніка полягає в нанесенні візерунків ангобами (переважно білим) на поверхню сирого стужавілого виробу. Сьогодні майстри замінили коров’ячий ріг на медичну грушу, проте назва техніки не змінилася. Ріжкуванням наносять різні орнаментальні мотиви: від найпростіших – крапочки, лінії, листочки, завитки, розетки, до складніших – птахи, олені, баранці. Часом у декорування вводять зелену та жовту підполив’яні фарби по утильному черепку і закріплюють прозорою поливою.

Висновок. Керамічні вироби з акустичними пристосуваннями косівських майстрів відзначаються високим рівнем пластичної організації форми, лаконічністю, а індивідуальні риси проявляються внаслідок творчого інтерпретування пропорцій, в способах стилізації та пошуках образності. Метою творчих пошуків більшості косівських майстрів стало вивчення традицій гуцульського гончарного мистецтва та повернення їх до життя на рівні сучасного образного мислення. Проте, все ж є майстри, яким непритаманне наслідування певних традицій формотворення та декорування. Лише відштовхуючись від загальноприйнятих правил виготовлення свисткових механізмів, вони творять керамічну пластику унікального сучасного бачення.

Слід відзначити, що з плином часу керамічна пластика з акустичними пристосуваннями знаходить все нові форми вираження й призначення та відображає рівні людського пізнання, що перебувають в освоєнні все нових просторів сучасного культурного життя. Яскраві приклади творення митцями аматорських та професійних керамічних виробів зі звуковими пристосуваннями свідчать про потребу творчого самовираження не лише в художньо-естетичному плані, а й у побудові певного духовного простору за допомогою музичної гармонії.