Geum.ru

Євген коновалець

Вид материалаДокументы

Содержание


За здорові основи української армії
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

За здорові основи української армії


У висліді кількамісячних впертих заходів галицько-українських полонених під проводом Євгена Коновальця Генеральний Секретаріят Центральної Ради дав остаточно свою згоду на організування окремої військової формації під назвою „Галицько-буковинський Корінь Січових Стрільців”. Та це не означало ніяк, що соціялістичні лідери, які керували політикою Генерального Секретаріяту Центральної Ради, змінили врешті свою думку в питанні потреби організування своєї власної міцної армії. Навпаки, вони, — за виїмком єдиного Симона Петлюри, — поступаючись під тиском прилюдно поставлених вимог, рішили тим енергійніше змагати до того, щоб і галичанам, які опинилися на території Наддніпрянщини, прищепити свій соціялістичний, „антимілітаристичний” і протидержавницький світогляд, а запляновану військову формацію перетворити в розполітиковану, мітінгуючу групу. З тією метою, впарі з дозволом на організування формації, доручено ввести в тій формації всі „здобутки революції”: усунення строгої військової дисципліни, знесення військових ранг та введення принципу виборности старшин, допущення до частини окремих партійних соціялістичних агітаторів для „клясового усвідомлювання стрільців” та встановлення „солдатських рад” як керівних органів військової частини. А комендантом Куреня визначено не когось із галицько-українських старшин, ініціяторів формування частини, але старшину російської служби із соціялістично–партійним квитком — Ол. Лисенка.

Супроти цього, Євгенові Коновальцеві та його однодумцям стало ясним, що після закінчення боротьби за одержання згоди Генерального Секретаріяту Центральної Ради на формування військової частини, їм треба звести ще важчий бій за покладення здорових основ побудови армії, а то — як виявилося в найближчих днях існування Куреня — й за душу стрільця. Бо перші тижні позначилися успіхами заходів соціялістичних діячів. „Ідея радянського устрою у війську має за собою незвичайно багато демагогічних псевдоаргументів, вона видається дуже вигідною й зовсім ясною, а передовсім незвичайно оригінальною і вповні відповідає обороні прав одиниці, які завжди видвигає революція в своїх перших днях”, – пише співучасник тих подій. — „Тому ця ідея має такий непереможний вплив на вояків — навіть патріотично настроєних. Тільки на практиці може всякий пересічний вояк наглядно зрозуміти всю шкідливість цієї ідеї для війська. Тому й не диво, що Курінь Січових Стрільців, який в грудні 1917 р. числив около 500 багнетів, а зложений був з пересічно ідейного й інтелігентного вояцького матеріялу, що цей курінь, стоячи недвозначно на грунті самостійности України, мимо цього приймав радянську систему”1.

До того долучувалися й невідрадні умовини, в яких опинилися стрільці Куреня з першого дня. „Призначений Військовим Секретаріятом перший командир куреня, старшина російської служби Ол. Лисенко, мав багато якихось зайнять поза куренем у інших установах і тому в казармі бував лише рідким гостем. Стрільцями не турбувався, не подбав ні про зброю, ні одяг, ні харчування так, що стрільці ходили зразу в старому лахмітті австрійських полонених і харчувалися в Київському Етапному Пункті”2.

Але Євген Коновалець і тепер не зневірюється й не капітулює. Вступивши в ряди новоформованого Куреня звичайним стрільцем, він підготовляє ґрунт для остаточної розправи з ідеями розкладу і їх носіями. Для того, він разом із своїми однодумцями, побіч відповідної праці серед тих, які вже стали стрільцями Куреня, докладає зусиль, щоб ряди Куреня збільшилися добровольцями з-поміж полонених, старшинами Українських Січових Стрільців. На початку січня 1918 р. прибула решта старшин УСС, що перебували в таборах полонених, замітно скріпивши сили однодумців Євгена Коновальця.

Вирішний бій за основи, на яких мала спиратися надалі побудова Куреня Січових Стрільців, бій за душу стрільця та взагалі за основи, на яких мала формуватися українська армія, відбувся 19 січня 1918 р.1 Того дня відбулося віче Куреня у зв'язку з виданням 16 січня 1918 р. Центральною Радою закону, а день пізніше генеральним секретарем військових справ Поршем виконного розпорядку про демобілізацію української армії; віче повинно було передискутувати й вирішити дальшу долю Куреня. На те віче прибув сам Порш в асисті своїх співпартійців, „делегатів Всеукраїнської та Київської Ради Військових Депутатів” з Шинкарем, тогочасним комендантом міста Києва, на чолі.

Генеральний секретар військових справ Порш та його співпартійці заявили стрільцям у своїх виступах, що Курінь може існувати далі як „народня міліція”, але стрільці мусять закріпити систему „солдатських рад” і прогнати „всяких панів–офіцерів як собак”; інакше, — погрожували вони, — Курінь буде роззброєний і розв'язаний2.

З зовсім іншими думками й поглядами на справу виступив на тому вічу Євген Коновалець, та один із його тодішніх однодумців, Василь Кучабський. Євген Коновалець звернув стрільцям увагу на серйозність положення, в якому опинилася Україна у зв'язку з загрозою походу большевицько–московських орд на завоювання й поновне поневолення України, пригадав відвічну правду, що тільки збройна сила є найпевнішою обороною проти ворожих агресій і то — не озброєна маса мітингуючих партійців, яка при першій серйозній небезпеці розбігнеться, хто куди, але міцна дійсною військовою дисципліною та щирим, понадпартійним патріотизмом збройна сила.

Соціялістичні діячі були зовсім певними своєї перемоги, бо сили видавилися аж надто нерівними. Та вони не взяли до уваги найважливішого фактора: дуже сильного вкорінення в душах галицьких українців щирого патріотизму й респекту до дисципліни. Завдяки їм – переможцем вийшов стрілець Євген Коновалець. Вислідом гарячої дискусії було: скасування радянської системи в Курені, замінення „солдатської ради” 7-членною „Стрілецькою Радою”, компетенції якої ограничено до вирішування засадничих і політичних питань, та прийняття постанови про введення строгої військової дисципліни. Комендантом Куреня, назву якого змінено на „Перший Курінь Січових Стрільців”, обрано на місце усуненого вічем Ол. Лисенка — дотеперішнього стрільця Куреня Євгена Коновальця. Усім стрільцям роздано для підпису окремі заяви про добровільне підпорядкування себе строгій військовій дисципліні. Кількох стрільців, які не схотіли підписати заяв, усунено зі складу Куреня; партійних агітаторів викинено й заборонено їм вступ на терен Куреня.

Такий вислід вирішного зудару був дуже немилим для соціялістичних лідерів. Та вони мусіли з ним примиритися, бо й вони самі, і кожен інший, знав добре, що їхні погрози роззброїти Курінь Січових Стрільців практично нездійснимі.

Зрештою, вже ледве кілька днів після тих випадків, соціялістичним діячам Центральної Ради довелося знову звернутися до Куреня Січових Стрільців, але вже не з новими вимогами „прогнать всіх панів–офіцерів”, а з проханням виступити збройно в обороні столиці перед большевиками.

Ця друга перемога Євгена Коновальця була ще важливішою для формації Січових Стрільців та для дальшого ходу збройної боротьби українського народу в тому етапі, як перша — досягнення згоди на організування Куреня. Бо при системі, яку зразу накинули були Куреневі соціялістичні діячі, Курінь швидко був би здеморалізувався і здемобілізувався так, як багато інших тодішніх військових частин. „Ця система, — свідчить сучасник, — зовсім зв'язувала старшин, нищила їх ініціятиву й вплив і Курінь Січових Стрільців ледве чи в перших днях січня 1918 р. представляв собою яку-небудь вартість”. Щойно ставши, завдяки перемозі Євгена Коновальця на тому вічу, на шлях організації справжнього війська, Січові Стрільці змогли стати тією невмирущої слави військовою частиною, якій довелось відіграти таку велику ролю у визвольних змаганнях 1918-1920 рр.