Видавничі вимоги до статей Енциклопедії державного управління та їх зразки

Вид материала

Документы

Содержание Стиль оформлення Система перехресних посилань. Таблиці в тексті виконуються в редакторі Microsoft Word Підпис під рисунком Нумерація сторінок Зразки оформлення бібліографічного опису Аудит фінансовий А.ф. є гроші і вартісні характеристики діяльності. А.ф. Аудит фінансового менеджменту Аудит фінансової звітності Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 року; Балабанов И.Т. Зразок статті Моделі об’єктів (предметів). Моделі явищ Моделі процесів Нижник Н.Р. Зразок статті Demmke Chistoph. Зразок статті НАН України ... Полное содержание

Подобный материал:

• Інструкція з діловодства в Дніпропетровському регіональному інституті державного управління, 992.83kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.
• Шановний випускнику!, 10.12kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Національна академія державного управління при президентові україни одеський інститут, 1183.54kb.
• Акти державного управління вступ. Поняття, ознаки та юридичне значення актів державного, 536.96kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Матеріальних цінностей, розрахунків та інших статей балансу бюджетних установ, затвердженої, 10.14kb.
• Правила роботи в локальній комп‘ютерній мережі Дніпропетровського регіонального інституту, 20.21kb.

Видавничі вимоги до статей Енциклопедії державного управління та їх зразки

• Назви статей необхідно набирати напівжирним шрифтом ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ, назви підрозділів – з абзацу, напівжирним шрифтом малими літерами (Див. додаток 1).
  
• Текст статті - шрифт Times New Roman, звичайний, кегель – 14 пт.,вирівнювання по ширині, міжрядковий інтервал – 1,5, абзацний відступ – 1,25 см. Усі поля 2 см. Слова, що становлять назву статті і повторюються в тексті (за винятком біографічної), подаються скорочено та позначаються початковими літерами напівжирним шрифтом (наприклад, К.п., Д.к.п.).
  
• Обсяг статті зі списком літератури становить від 3-х до 5-ти сторінок формату А4 (у тому числі схеми, таблиці, фотознімки тощо).
  
• Стиль оформлення – звичайний. Під час набору тексту не потрібно робити жорсткий перенос слів і ставити знак переносу. У кінці статті (праворуч) – ставиться знак копірайту, прізвище та ініціали автора (малими літерами, курсивом) . У тому випадку, коли у статті більш як один автор, то П.І.Б. авторів записується послідовно через кому. Форматування вирівнюванням за шириною сторінки.
  
• Система перехресних посилань. З метою уникнення повторення того ж самого матеріалу в споріднених статтях або щоб доповнити пов’язані між собою тією чи іншою мірою статті застосовують систему перехресних посилань. Слова, що презентують назву статті, на яку зроблено посилання, виділяють світлим курсивом.
  
• Таблиці в тексті виконуються в редакторі Microsoft Word (нескановані, не у вигляді рисунку). Таблиці розташовуються в межах робочого поля. Форматування номеру таблиці та її назва: шрифт звичайний, розмір 13 пт., вирівнювання по центру. Зверніть увагу, що в кінці назви таблиці крапка не ставиться! Зміст таблиці – шрифт звичайний, розмір 13 пт., інтервал – одинарний.
  
• Ілюстрації. Рисунки розташовуються в рамках робочого поля у форматі JPEG. Рисунки виконуються з урахуванням можливості їх переміщення в тексті і зміни розміру. Використання в тексті сканованого зображення `має бути не менш 300 крапок на дюйм.
  
• Підпис під рисунком. Форматування назви і номер рисунка – шрифт звичайний, розмір – 13 пт., вирівнювання по центру, інтервал – одинарний. Зверніть увагу, що в кінці назви рисунка крапка не ставиться!
  
• Нумерація сторінок виконується внизу праворуч, починаючі з першої сторінки.
  
• Література. У кінці статті подається список використаних джерел (від 3 до 10 назв), який починається з символів «Літ.:». Розмір шрифту – 13 пт., інтервал – 1,5, форматування вирівнюванням по ширині сторінки. Прізвище та ініціали автора або начальне слово книги подається курсивом. Якщо кількість авторів використаного джерела два чи три – курсивом позначається перший автор, а після косої риски подаються прізвища усіх авторів. Якщо кількість авторів чотири – через косу риску вказуються усі прізвища. Якщо кількість авторів п’ять і більше – вказуються три перші прізвища (див. Додаток 1).
  
• Посилання на електронні ресурси, статті та тези доповідей не допускаються.
  
• Статті, запозичені з інших джерел, що порушують авторські права вилучаються після розгляду редакційною колегією тому.
  
• Стаття має бути підписана автором/авторами, завізована членом редакційної колегії (позначка «До друку», підпис, прізвище)
  
• Стаття подається у роздрукованому вигляді та на електронному носії до редакції тому (відповідальному за том).
  

Додаток 1.

Зразки оформлення бібліографічного опису

в списках джерел, які наводяться в статті

Книги одного, двох або трьох авторів

Лубківський Р.М. Громове дерево: вибр. твори /Р.М.Лубківський - К.: Український письменник, 2006.

Мюссе Л. Варварские нашествия на Западную Европу: вторая волна /Люсьен Мюссе. – СПб.: Евразия, 2001.– Перевод изд.: Les invasions: le second assaut contre l’Europe Chretienne /Lucien Musset. Paris, 1965.

Бородіна А.І. Бібліографічний словник діячів в галузі математики /А.І.Бородіна, А.С.Бугай; ред. І.І. Гіхман. – К.: Радянська школа, 1979.

Костюк П.Г. Іони кальцію у функції мозку – від фізіології до патології
/П.Г. Костюк, О.П. Костюк, О.О.Лук'янець; НАН України, Ін-т фізіології
ім. О.О. Богомольця. – К.: Наукова думка, 2005.

Erdmann K. Regierungsorganisation und Verwaltungsaufbau /K. Erdmann, W. Schafer, E. Mundhenke. – Heidelberg: D.v. Decker’s Verl., 1996.

Книги чoтирьох авторів

Основы создания гибких автоматизированых производств /Л.А. Пономаренко, Л.В. Адамович, В.Т. Музычук, А.Е. Гридасов; ред. Б.Б. Тимофеева. – К.: Техника, 1986.

Книги п’яти чи більше авторів

Сучасні міжнародні відносини та зовнішня політика України
/В.В. Александров, В.Ф. Возний, Б.П. Камовников та ін. – К.: Арбис, 1992.


Додаток 2.

Зразок статті з виділенням підрозділів у тексті статті


АУДИТ ФІНАНСОВИЙ (англ. Financial audit – фінансова перевірка, лат. audit – він слухає) – одна з форм фінансового контролю, яка включає експертну оцінку фінансово-господарської діяльності підприємства за даними бухгалтерського фінансового обліку, фінансової звітності, а також надання аудиторських послуг і пов'язаних із ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського фінансового і управлінського обліку, фінансової звітності, оподаткування, аналізу господарської діяльності, фінансів, управління трудовими ресурсами та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності юридичних і фізичних осіб.

Предметом А.ф. є гроші і вартісні характеристики діяльності. А.ф. підприємства переслідує декілька цілей, основні з яких:

- визначення наявного фінансового стану;

- визначення зміни цього стану в структурно-часовому аспекті;

- визначення факторів, що викликали ці зміни;

- прогноз основних тенденцій фінансового стану підприємства.

А.ф. проводять один раз протягом певного фінансового періоду. Фінансові аудити стосуються одного певного суб’єкта, в той час як вибір суб’єкта аудиту діяльності є значно ширшим. Результати А.ф. оцінюються в термінах “коректності” або “некоректності”, “правомірності” чи “неправомірності”. Під час проведення А.ф., аудитор має вибір між системним підходом та підходом, що ґрунтується на тестуванні. Деякі фінансові аудити визначаються подіями, а не датами і залежать від цих подій (наприклад, публічний інцидент або безпосереднє прохання законодавця, іншої посадової особи або представника зовнішньої організації) – в таких випадках досліджуються проблеми, визначаються підходи та форми звітності. Відсутність достовірних даних вже є предметом для критики під час проведення А.ф.

А.ф. поділяється на аудит фінансового менеджменту та аудит фінансової звітності.

Аудит фінансового менеджменту. Фінансовий менеджмент в центральних органах виконавчої влади – це всі рішення, дії та норми оцінки фінансових операцій та фінансової звітності, повну або часткову відповідальність за які несе окремий міністр. Фінансовий менеджмент стосується як підготовки, так і виконання бюджету. Аудит фінансового менеджменту складається з двох частин:

• Оцінка впорядкованості фінансового менеджменту та визначення того, чи піддається він аудиту.
  
• Оцінка регулярності результатів цього процесу, а саме зобов’язання, видатки та платіжні документи.
  

Перед тим, як почати А.ф., слід зрозуміти логічну залежність між цими частинами: аудитори повинні визначити, що робити, наприклад, якщо недоліки в менеджменті означають, що немає достовірних даних. Також необхідно з’ясувати, які існують непевності та ризики: що сказати, якщо сприятливий випадок означає, що позитивні результати були отримані, незважаючи на слабкий менеджмент, і що сказати, коли, незважаючи на ефективний менеджмент, були отримані погані результати.

Аудит фінансової звітності. Фінансова звітність будь-якого бюджету містить результати фінансового менеджменту і повинна надавати інформацію про виконання бюджету протягом минулого року. Фінансова звітність складається із:

а) зобов’язань, видатків та доходів;

б) залишку від зобов’язань, видатків та доходів (наприкінці звітного року);

в) супроводжуючих пояснень.

Аудит фінансової звітності має на меті зробити висновки щодо цієї звітності. Такий аудит, як правило, складається з трьох частин:

• Оцінка регулярності зобов’язань, видатків та доходів;
  
• Оцінка правильності відображення фінансового менеджменту;
  
• Оцінка відповідності фінансової звітності регулюванням.
  

Слід відмітити, що аналіз фінансової звітності не дозволяє робити категоричних висновків, а лише орієнтує користувача інформації щодо оцінки фінансового стану підприємства і визначення його вузьких місць. Процес вдосконалення форм та методів проведення А.ф. відбувається безперервно, враховуючи зміни в економічному житті суспільного ладу, держав та окремих підприємств.

Він збагачується дослідженнями та розробками вчених і практиків як країн традиційної ринкової економіки, так і молодих країн, що розвиваються, зокрема проблемами аудиту та аналізу фінансової звітності суб’єктів міжнародного бізнесу займаються відомі зарубіжні та вітчизняні вчені, серед яких Балабанов І.Т., Голубович А.Д., Гроппелі А., Коуз Р., Нікбахт Є., Хинкин Б.Л., Холт Роберт Н., Карлін М.І., Рязанова Н.С., Суторміна В.М., Федосов В.М., Філіпенко А.С.

Проведення якісного А.ф. на підприємствах України має сприяти покращенню показників фінансової діяльності компаній та сприяти виходу українських підприємств на зовнішні ринки в умовах глобальної конкуренції.


Літ.: Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 року; Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента: как управлять капиталом? /Балабанов И.Т. - М.: Финансы и статистика.-1997; Голов С.Ф. Бухгалтерський облік за міжнародними стандартами: приклади та коментарі. Практичний посібник /Голов С.Ф., Костюченко В.М. – К.: Лібра, 2001; Пересада А.А. Портфельне інвестування /Пересада А.А., Шевченко О.Г., Коваленко Ю.М. т ін. – К., 2004; Суторміна В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій /Суторміна В.М. – К.: Либідь, 2004; Холт Роберт Н. Основы финансового менеджмента /пер.с англ./ Холт Роберт Н. – М.: «Дело», 1993.

© Медведкін Т.С.

Додаток 3.

Вимоги до написання статті

термінологічного характеру (поняття) та її зразок

1. Назва статті подається у називному відмінку. У багатослівному терміні на першому місці подається іменник.
   
2. Кожна стаття починається з визначення (дефініції) терміну, який є назвою статті (заголовком).
   
3. При написанні статті термінологічного характеру треба враховувати наступне:
   
   1. . Термін (від лат. terminus - межа, кордон), – слово чи словосполучення, покликане точно позначити поняття і його співвідношення з іншими поняттями в межах даної предметної сфери. Термін є офіційно прийнятим і узаконеним найменуванням будь-якого поняття в науці, мистецтві, техніці тощо.
      
   2. . У межах певної системи понять термін має бути однозначним, систематичним, стилістично нейтральним. Термін не може мати подвійного значення.
      
   3. . Кожен термін має свою дефініцію (точне наукове визначення) серед інших термінів у тій самій області, яка визначає іменоване поняття і жорстко обмежує понятійну сферу, забезпечуючи ізоляцію від обивательських смислів омонімічного слова загальної лексики.
      
   4. . Дефініція терміна дає загальне уявлення про іменований об’єкт (який може бути як конкретним і речовим, так і абстрактним розумовим конструктом), одночасно усуваючи можливу неоднозначність, властиву однойменному слову загальної мови.
      
4. Термін розкривається через свою дефініцію. Дефініція повинна бути адекватною з тим, що вона визначає, вона не повинна містити порочного кола (тавтології), не повинна бути негативною там, де можливо позитивне визначення.
   
5. Дефініція має бути сформульована однією фразою, науковою і зрозумілою широкому загалу.
   
6. Слід уникати багатослівних визначень загальновідомих понять, давати їх коротке тлумачення або опускати зовсім.
   
7. Визначення слід формулювати однією фразою, початком якої є назва статті, відокремлена від решти фрази знаком тире.
   
8. Визначення не повинно містити слова «термін», «назва», бо тлумачиться не термін чи назва, а саме поняття чи явище, яке й характеризується спочатку в стислій формі у дефініції, а потім докладно в тексті статті.
   
9. Характерними ознаками терміна повинні бути системність, однозначність, відсутність особливого емоційно-експресивного забарвлення, спеціалізація.
   
10. Показати місце терміна в ієрархії термінологічної системи предметної області.
    

ЗРАЗОК СТАТТІ:


МОДЕЛЮВАННЯ (англ. modelling) – це вивчення об'єкта пізнання (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу. Як відомо з давніх часів, існують два загальних шляхи пізнання – експериментальний і теоретичний. Вивчення економічних, суспільних процесів лише шляхом експериментування пов’язане із значними втратами – матеріальними, соціальними, політичними тощо. Тому для таких задач застосування М. (зокрема, математичного) виявляється найбільш рекомендованим підходом.

М. – це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів шляхом вивчення їхніх копій, моделей, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне; застосовуючи абстрагування та узагальнення, ідеалізацію можна виділити, а потім відтворити і досліджувати саме ті параметри, характеристики чи властивості модельованих об'єктів, які не підлягають безпосередньому пізнанню. М. належить до наукових методів, що застосовуються на всіх рівнях наукового пізнання.

Метод М. надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, «наближати» їх, усувати шкідливий вплив супровідних, можливо не суттєвих або сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у «чистому вигляді». По-перше, у реальному часі оригінал може вже й не існувати або його взагалі не було в дійсності. На підставі відомих фактів методом гіпотез і аналогій можна побудувати модель подій або природних катаклізмів далекого минулого (напр., загибель Атлантиди, вимирання динозаврів). За допомогою такого ж методу можна зазирнути в майбутнє (напр., модель «ядерної зими», модель глобального потепління планети тощо). По-друге, оригінал може мати багато властивостей і взаємозв’язків. Щоб вивчити будь-яку конкретну, що нас цікавить, властивість, іноді доцільно відмовитися від менш істотних для дослідника чи практика характеристик, не розглядаючи їх. М. піддаються об’єкти, явища або процеси, а саме:

Моделі об’єктів (предметів). Ними можуть бути зменшені копії оригіналів. Модель може відбивати структуру мікро-, макросвіту, наприклад, модель атома водню або Сонячної системи, структури парламентської влади, грозового розряду тощо.

Моделі явищ. Створюються для вивчення явищ живої природи, для запобігання катастроф, для застосування природних сил на благо людства. У моделях об’єктів або явищ відбивають властивості оригіналу - його характеристики, параметри.

Моделі процесів. Створюються для того, щоб моделювати реальні або пропоновані дії над матеріальними об’єктами: хід, послідовну зміну станів, стадій розвитку одного об’єкта або їхньої системи. Наприклад, загальновідомі моделі екологічних процесів або процесів розвитку Всесвіту, суспільства тощо.

Будь-який об’єкт має певну кількість різноманітних властивостей. При вивченні складних об’єктів, явищ, процесів тощо далеко не завжди можливо врахувати повну сукупність факторів, що визначають їх властивості. Однак виявляється, що залежно від мети дослідження, не обов’язково враховувати усі можливі елементи структури об’єкту. Потрібно лише виділити головні, найбільш характерні (суттєві) ознаки, які переважно визначають основні властивості об’єкта дослідження. Таким чином створюється новий спрощений об’єкт – модель, яка віддзеркалює суттєві особливості об’єкта, процесу або явища, що досліджуються. Модель - спрощене представлення (матеріальне або нематеріальне) реального об’єкту, процесу або явища.

Виділяють дві групи моделей: матеріальні (предметні) та нематеріальні (ідеальні, знакові). Матеріальні моделі – це природні об'єкти, що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні – фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання, що здійснюється засобами математики, математичної логіки та кібернетики. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль належить комп'ютерному М. Комп’ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний багаторазово виконувати модельний експеримент, моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення та інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, а також окремої людини. Предметні моделі відтворюють у матеріальній формі геометричні, фізичні властивості. Знакові (інформаційні) моделі представляють об’єкти і процеси у формі малюнків, схем, креслень, текстів, таблиць, формул, рівнянь тощо. Не має значення, які засоби застосовуються для моделювання. Важливо, щоб за їх допомогою можна було б відобразити найбільш суттєві характеристики об’єкта, явища чи процесу дослідження.

Вивчаючи об’єкти та процеси шляхом М. під різними кутами зору, будують різні типи моделей. Отже, один і той самий об’єкт дослідження може мати певну множину моделей. З іншого боку, різні за своєю суттю об’єкти можуть вивчатися за допомогою однієї моделі. М. застосовують у випадках, коли: об’єкт дослідження дуже великий або дуже малий; об’єкт дослідження дуже повільно – або швидкоплинний; існує ризик руйнування об’єкту під час натурного дослідження; натурні експерименти супроводжуються значними витратами ресурсів; досліджується процес або явище, що відбулися в минулому; виникає необхідність прогнозу розвитку об’єкта або процесу, що досліджується; умови задачі погано визначені.

Існує багато різновидів М., зокрема, інформаційне, комп'ютерне, математичне, математико-картографічне, молекулярне, цифрове, аналогове, логічне, статистичне, фізичне, економіко-математичне , імітаційне тощо.

У процесі М. задіяні три елементи: суб'єкт (дослідник), об'єкт дослідження і модель, що визначає (відбиває) відносини суб'єкта і пізнаваного об'єкта. Процес М. здійснюється в кілька етапів. Перший етап побудови моделі припускає наявність деяких знань про об'єкт-оригінал. Пізнавальні можливості моделі обумовлюються тим, що модель відображає (відтворює, імітує) лише певні істотні риси об'єкта-оригіналу. Питання про необхідну і достатню міру подібності оригіналу і моделі вимагає конкретного аналізу. Модель втрачає свій сенс як у випадку тотожності з оригіналом (тоді вона перестає бути моделлю), так і у випадку надмірної за істотними ознаками відмінності від оригіналу. Таким чином, вивчення одних сторін модельованого об'єкта здійснюється ціною відмови від дослідження інших сторін. Тому будь-яка модель заміщає оригінал лише в строго обмеженому сенсі. На другому етапі модель виступає як самостійний об'єкт дослідження. Однією з форм такого дослідження є проведення «модельних» експериментів, при яких свідомо змінюються умови функціонування моделі і систематизуються дані про її «еволюцію». Кінцевим результатом цього етапу є сукупність отриманих знань про поведінку моделі. На третьому етапі здійснюється перенесення знань про модель на оригінал - формування множини знань. Одночасно відбувається перехід з «мови» моделі на «мову» оригіналу. Процес перенесення знань проводиться за певними правилами. Знання про модель мають бути скореговані з урахуванням тих властивостей об'єкта-оригіналу, які не знайшли відображення чи були змінені при побудові моделі. Четвертий етап - практична перевірка одержуваних за допомогою моделей знань та їх використання для побудови узагальнюючої теорії об’єкта, його перетворення або управління ним.

М. - циклічний процес. Це означає, що за першим чотирьохетапним циклом може відбутися другий, третій і т. д. При цьому знання про досліджуваний об'єкт розширюються і уточнюються, а вихідна модель поступово вдосконалюється. Недоліки, виявлені після першого циклу М., зумовлені малим знанням об’єкта або помилками в побудові моделі, можна виправити у наступних циклах.

Літ.: Нижник Н.Р. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посібник /Нижник Н.Р., Машков О.А., заг. ред. Н.Р.Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1998; Цвіркун А.Д. Моделювання складних систем. /Цвіркун А.Д. – К.: Наукова думка, 1990; Шеннон Р. Имитационное моделирование систем – искусство и наука. /Шеннон Р. – М.: Мир, 1978.

© Ралдугін Є.О.


Додаток 4.

Вимоги до написання статті про явище (процес) та її зразок


При написанні статті треба подавати матеріал за такою схемою:

1. Визначення (дефініція) явища /процесу. Дефініція має бути сформульована однією фразою, науковою і зрозумілою широкому загалу.
   
2. Сутність явища/процесу.
   
3. Основні характеристики явища /процесу:
   

1. функціональні;
   
2. просторово-часові
   

4. Структура (склад) елементів явища /процесу.
   
5. Вплив на систему державного управління.
   
6. Специфіка прояву в Україні.
   
7. Перспективи розвитку
   

ЗРАЗОК СТАТТІ:


Європеїзація державного управління – це євроінтеграційний процес впливу на національні системи державного управління з одного боку та відповідні дії національних інституцій щодо сприйняття цього впливу, з іншого боку. Результатом Є.д.у. є набуття європейськими країнами схожих або окремих спільних рис у власних системах державного управління. Є.д.у. здійснюється з врахуванням однієї з особливостей державного управління у державах-членах Європейського Союзу: їхня співпраця у цій сфері має неофіційний характер. Пояснюється це тим, що засновницькі Договори про Європейський Союз не передбачають повноважень союзу щодо організації державного управління, поза як існують істотні відмінності у національних системах державного управління держав-членів. Автори положень засновницьких Договорів умисно відмовились від правового урегулювання цих питань, надаючи можливість вирішувати проблеми державного управління національним урядам і парламентам. Проте, на практиці вплив права ЄС і співпраця в управлінській сфері усе більше відбиваються на адміністративних, організаційних, правових і політичних структурах держав-членів. Така форма європеїзації привела до виникнення Європейського адміністративного простору, який ще називають Європейською моделлю публічної (або державної) служби.

Сучасні тенденції глобалізації та процеси європейської інтеграції, які ніби заперечують традиційну державу «зверху», наштовхуються на її заперечення «знизу» у формі децентралізації, делегування, посередництва, приватизації, що в результаті фактично урівноважує ці зміни. Тому питання полягає не тільки в тому, як буде змінюватися державне управління, а набагато радикальніше: якими будуть зміст і роль традиційного, національного за суттю державного управління на Європейському континенті, який постійно змінюється.

Правовою формою Є.д.у., в рамках якої використовується правовий інструментарій, хоча не єдиною і не виключною, оскільки вона спрямована на конкретні пріоритетні сфери, на які прямо поширюється дія державного управління, є, передусім, адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Аналіз впливу європейської інтеграції на національні системи державного управління (наприклад у публічній службі і у сфері навколишнього середовища), по-перше, вимагає, розрізнення спільних досягнень, що виникають із загальної реформи і процесів модернізації, та досягнень, що є результатом інтеграційного процесу. Крім того, «процеси конвергенції» (у розумінні гармонізації та зближення структур) повинні відрізнятися від процесів, що показують деякі подібні тенденції. Інститут державної служби у кожній державі-членові ЄС є певною частиною політико-адміністративної системи цієї держави, а тому йому найбільш яскраво притаманні відповідні національні традиції й історія. Але найменше цей інститут піддається впливу європейської інтеграції у принципових питаннях. Саме враховуючи ці характерні особливості, законодавці Європейського Союзу не передбачили ні в одному із засновницьких договорів повноважень для Союзу щодо правового регулювання національних систем державної служби. Ніццький договір, положення якого спеціально спрямовані на реформу системи управління у межах Євросоюзу, також не змінив цієї традиції.

Європейська інтеграція де факто не упорядковує національні системи державного управління, хоча досить інтенсивно впливає на них, європеїзуючи їх. Розумінню цих напружених відносин сприяють існуючі відмінності між: європеїзацією національних систем державного управління, що відбувається за допомогою виконання і примусового здійснення законодавства ЄС; європеїзацією національних систем державної служби, що відбувається за допомогою переговорів, ухвалення рішень і процесів їх виконання в ЄС і на національному рівні; європеїзацією національних систем державного управління і державної служби, що відбувається через управлінську співпрацю; європеїзацією законодавства про національну державну службу і кадрову політику, що відбувається через судові справи Європейського Суду та за допомогою створення відповідних структур. Той факт, що Євросоюз не має прямої компетенції законодавчо регулювати сферу державного управління, не означає, що європейська інтеграція не має впливу на національні системи державного управління державних служб. Навпаки, вказані національні системи, усе більше піддаються впливу процесу європейської інтеграції, а національне адміністративне право усе частіше підпадає під вплив судових справ Європейського Суду. Крім того, правові та управлінські системи держав-членів піддані постійному процесу адаптації з метою виконання вимог щодо переміщення і здійснення законодавства ЄС.

Вплив законодавства ЄС на національні системи державного управління виявляється через відмітні особливості між: європеїзацією основних принципів («демократія», «громадянство», «дієвість» і «ефективність», «верховенство права», «ринкова економіка») і розвитком загальних принципів державного управління («належне управління», «відкритість», «боротьба з поганим управлінням», і т.д.); європеїзацією національних державних служб внаслідок вузького тлумачення принципу вільного руху працівників і обмеженнями про суспільну зайнятість тощо.


Літ.: Demmke Chistoph. Undefined Boundaries and Grey Areas: The Evolving Interaction Between the EU and National Public Services /Demmke Chistoph. – European Institute of Public Administration, Maastricht – Eipascope 2002/2; GLOSSARY: Institution, policies, and enlargement of the European Union. - Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2000. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу /Кернз В.: Навч. посіб.: Пер. англ. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002.

© Грицяк І.А.

Додаток 5.

Вимоги до написання статті про орган державної влади та її зразок

1. Назва повна та скорочена (якщо змінювалась, то коли і на яку), місцезнаходження;
   
2. Коротка історія (коли і ким засновано, реорганізовано тощо);
   
3. Структура та підпорядкованість органу;
   
4. Нормативно-правова база, яка забезпечує його легітимність;
   
5. Мета, завдання, функції, основні напрями діяльності;
   
6. Специфіка діяльності органу;
   
7. Інша інформація, що заслуговує на висвітлення.
   

ЗРАЗОК СТАТТІ:


Національна академія наук України заснована 27 листопада 1918. Першим президентом Академії було обрано видатного вченого-геолога і геохіміка зі світовим ім’ям В.І. Вернадського. Протягом багаторічної історії президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921-1922), О.І. Левицький (1922), В.І. Липський (1922-1928), Д.К. Заболотний (1928-1929), О.О. Богомолець (1930-1946), О.В. Палладін (1946-1962). З 1962 на чолі Академії – Б.Є. Патон.

Назва Академії зазнавала змін чотири рази. У 1918-1921 вона іменувалася Українська академія наук (УАН), з 1921 по 1936 – Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936-1991 – Академія наук Української РСР, з 1991 по 1993 – Академія наук України, а з 1994 – Національна академія наук (НАН України).

НАН України є вищою державною науковою організацією України, до складу якої входять дійсні члени, члени-кореспонденти та іноземні члени. Вона об’єднує всіх наукових працівників її установ і здійснює дослідження в різних галузях знань, створює наукові основи технологічного, соціально-економічного та культурного розвитку країни. Наділена правами самоврядності у вирішенні питань внутрішнього життя відповідно до свого Статуту.

Найвищий орган НАН України – Загальні збори її членів, кількість яких станом на 01.10.10 складає 566 дійсних членів (академіків) і членів-кореспондентів. До персонального складу НАН України входять також 121 іноземний член. Між сесіями Загальних зборів керівництво роботою здійснює Президія НАН України у складі президента, віце-президентів, головного ученого секретаря і членів Президії, які обираються кожні п’ять років. До Президії входять академіки-секретарі відділень наук і голови регіональних наукових центрів, у її роботі постійну участь беруть президенти інших державних академій наук України.

Головними завданнями НАН України є організація, проведення та координація наукових досліджень з фундаментальних і прикладних проблем природничих, технічних і соціогуманітарних наук; сприяння посиленню впливу результатів цих досліджень на інноваційний розвиток економіки, освіти і культури в Україні; підготовка наукових оцінок, прогнозів і пропозицій щодо суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного розвитку держави.

У НАН України діють три секції, що об’єднують 14 відділень наук: математики; інформатики; механіки; фізики і астрономії; наук про Землю; фізико-технічних проблем матеріалознавства; фізико-технічних проблем енергетики; ядерної фізики та енергетики; хімії; біохімії, фізіології і молекулярної біології; загальної біології; економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства. У її складі працюють 6 регіональних наукових центрів, які підпорядковані також Міністерству освіти і науки України.

Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути, кількість яких на цей час налічується 109, та прирівняні до них інші наукові установи (обсерваторії, ботанічні сади, заповідники, бібліотеки тощо). В структурі НАН України діють національні заклади - Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського, Національний науковий центр “Харківський фізико-технічний інститут”, Національний історико-археологічний заповідник “Ольвія”, Національний ботанічний сад ім. М.М.Гришка, Національний дендрологічний парк «Софіївка», Національний науково-природничий музей, Національний музей народної архітектури та побуту України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника.

В НАН України сформувалося чимало наукових шкіл. Їх засновниками були видатні вчені-математики Д.О. Граве, М.М. Крилов, М.М. Боголюбов, Ю.О. Митропольський, механіки С.П. Тимошенко, О.М. Динник, М.О. Лаврентьєв, Г.С. Писаренко, фізики К.Д. Синельников, Л.В. Шубников, О.І.Лейпунський, В.Є. Лашкарьов, О.І. Ахієзер, І.М. Ліфшиць, О.С. Давидов, С.І. Пекар, А.Ф. Прихотько, О.Я. Усиков, астрономи О.Я.Орлов, М.П.Барабашов, Є.П. Федоров, С.Я. Брауде, геолог П.А. Тутковський, матеріалознавці І.М. Францевич, В.І. Трефілов, хіміки Л.В. Писаржевський, О.І. Бродський, А.В. Думанський, біологи і медики М.Г. Холодний, Д.К. Заболотний, О.О. Богомолець, О.В. Палладін, В.П. Філатов, І.І. Шмальгаузен, М.М. Амосов, М.Д. Стражеско. В усьому світі відомі українські школи електрозварювання Є.О. Патона і кібернетики В.М. Глушкова. Набули широкого визнання економічні й гуманітарні школи, які очолювали економісти М.В. Птуха і К.Г. Воблий, історики М.С. Грушевський, Д.І. Яворницький і І.П.Крип’якевич, правознавець М.В. Корецький, філософ В.І. Шинкарук, сходознавець А.Ю. Кримський, мовознавці Л.А. Булаховський, О.С.Мельничук, В.М. Русанівський, літературознавці С.О. Єфремов М.С. Возняк, О.І. Білецький.

НАН України має дослідно-виробничу і конструкторську базу, до якої належать дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, інженерні центри, спрямовані на практичне використання результатів наукових досліджень. При установах НАН України функціонують також малі та спільні підприємства, які сприяють комерціалізації розробок вчених. Інститути НАН України виступили засновниками перших в Україні технологічних парків.

Загальна кількість працюючих в НАН України станом на початок 2010 року складала 43066 чол., в тому числі 19782 наукових працівників. Серед них 2619 докторів наук та 8200 кандидатів наук.

Науковими установами НАН України щороку впроваджується в різні галузі економіки України понад 2000 новітніх розробок, серед яких передові технології, у тому числі інформаційні, машини, устаткування, матеріали, автоматизовані комплекси і системи, програмні продукти, бази даних і бази знань, сорти рослин, методичні рекомендації та методики, стандарти.

В Академічних видавництвах “Наукова думка” і “Академперіодика” готуються до друку і видаються монографії, журнали та інші наукові періодичні видання, довідники, підручники, словники, науково-популярна література. НАН України видає 81 науковий журнал, 25 з них перекладаються на англійську мову.

Прагнучи інтеграції науки і освіти, НАН України має постійні зв’язки з Міністерством освіти і науки, провідними вищими навчальними закладами України. Це співробітництво втілюється у роботі понад 200 спільних наукових установ, науково-навчальних центрів, кафедр, лабораторій та інших форм співпраці вчених і освітян. Значна увага приділяється підготовці наукових кадрів високої кваліфікації, зокрема через аспірантуру і докторантуру.

НАН України докладає багато зусиль для розвитку міжнародних наукових зв’язків, інтеграції у світове наукове співтовариство. Здійснюються творчі контакти та спільні дослідження за укладеними угодами з науковими центрами понад 50 країн Європи, Азії, Америки. Серед них академії наук різних країн світу, відомі наукові об’єднання, такі як Німецьке дослідне товариство (DFG), Національний центр наукових досліджень (CRNS, Франція), Національне бюро досліджень Італії (CNR), Національна рада з досліджень Туреччини (TÜBITAK), Міжнародний інститут прикладного системного аналізу (IIASA), також численні зарубіжні університети. Суттєвий внесок НАН України зробила у багатостороннє співробітництво академій наук країн Чорноморського регіону.

Установи НАН України беруть активну участь у виконанні спільних дослідницьких робіт також за прямими двосторонніми угодами з науковими організаціями зарубіжжя, а також за грантами багатьох міжнародних наукових фондів і програм.

У 1993 НАН України виступила ініціатором заснування Міжнародної асоціації академій наук та з того часу є базовою установою, яка нині об’єднує національні академії наук, провідні наукові центри, університети та наукові фонди 15 країн.

НАН України та її інститути представляють Україну в Міжнародній раді з питань науки (ICSU), понад 30 фахових наукових союзах, спілках, асоціаціях.


Літ.: Академия наук Украинской ССР 1985. – К.: Наукова думка, 1996; Історія Національної академії наук України 1946 –1950. - К.: науково-видавничий центр НБУВ, 2008; Національна академія наук України 1918-2008: до 90-річчя від дня заснування. – К.: КММ, 2008.

© Новожилов О.В.

Додаток 6.

Вимоги до написання біографічної статті та її зразок


1. Прізвище, ім’я, по батькові.

2. Число, місяць, рік та точне місце народження, для померлих – смерті (село, місто, якого району й області за тодішнім і сучасним територіальним поділом).

3. Фах та рід діяльності.

4. Освіта: який і коли вищий навчальний заклад закінчив (-ла) чи де навчався (-лася), роки. Подавати тодішню і теперішню назву та місце знаходження закладу.

5. Якщо є, то вказати наукові ступені, звання, почесні звання (рік отримання).

6. Нагороди, премії (рік отримання).

7. В яких установах і в які роки працював (-ла); назвати основні посади (роки).

8. Характеристика діяльності: професійної, громадської, політичної. Оцінка діяльності особи.

9. Основні опубліковані праці (твори): 4 – 10 назв мовою оригіналу (рік видання).

10. Текст статті викладати безособовими реченнями.


ЗРАЗОК СТАТТІ:




ЛИТВИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ (28. IV 1956, Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області) – український історик, державний і політичний діяч. Закінчив 1978 історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка (тепер Київський національний університет ім. Т.Шевченка).

Доктор історичних наук з 1995, професор з 1996, член- кореспондент Національної академії наук України з 1997, академік Академії правових наук України з 2000, обраний дійсним членом (академіком) НАНУ з 2003. Заслужений діяч науки і техніки України (1998). Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2003), Великою Золотою медаллю Університету ім. Я. Коменського (Словакія, 2003), Герой України (2004). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999).

По закінченню Київського університету ім. Т.Шевченка працював у цьому вузі: старший методист, помічник ректора, викладач, старший викладач, доцент історичного факультету. В 1986-89 – начальник управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. З 1989 – в апараті ЦК КПУ: лектор, консультант, помічник секретаря ЦК. Від 1991 – знову в Київському університеті: доцент, докторант. З липня 1994 – помічник Президента України з питань внутрішньої політики, з листопада 1995 – заступник глави Адміністрації Президента України, а з вересня 1996 і по листопад 1999 – перший помічник Президента України, керівник групи помічників і референтів Президента України. В листопаді 1999 призначений главою Адміністрації Президента України. Водночас – професор кафедри новітньої історії КНУ ім. Т. Шевченка (з 1996).

Очолює ряд консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, утворених Президентом України, або входить до їх складу. З 1998 – член президії ВАК України, член спеціалізованих вчених рад Інституту історії України НАНУ та історичного факультету КНУ ім. Т.Шевченка, член редколегії журналів «Український історичний журнал» та «Інтелектуальна власність», голова Комісії державних нагород (з квітня 2000 – Комісія державних нагород і геральдики України), з грудня 1999 – член Ради національної безпеки і оборони України, заступник голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи. В 2000 – голова Координаційної ради з питань державної служби, співголова Комісії з підготовки змін до Конституції України та інших законопроектів, що випливають з рішень Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, голова Комісії з питань адміністративно-територіального устрою, член Ради з питань реформування судової системи України, член Національної ради з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та член Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. З січня 2003 голова спостережної ради КНУ ім. Т.Шевченка.

З квітня 2002 Народний депутат України 4 скликання від блоку «За єдину Україну!», № 1 в списку, а з травня 2002 і по квітень 2006 – Голова Верховної Ради України. В червні 2004 обраний Головою Народної аграрної партії України (з лютого 2005 – Народної партії). В травні 2006 обраний віце-президентом Національної академії наук України. З вересня 2007 народний депутат України по багатомандатному загальнодержавному округу від «Блоку Литвина», а з грудня 2008 – Голова Верховної Ради України. Балотувався кандидатом у Президенти України на президентських виборах 2009.

Автор понад 430 наукових праць, зокрема книг: «Політична арена України: особи та виконавці» (1994), «Украина: политика, политики, власть» (1997), «Україна на межі тисячоліть (1991-2000)» (2000), «Україна: досвід та проблеми державотворення (90-і роки ХХ ст.)» (2001), «Україна: хроніка поступу (1991-2001)» (2001), «Тисяча років сусідства і взаємодії» (2002), «Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття» (2003), «Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ століття» (2004), «Україна-2004. Події. Документи. Факти» (2005, 3 томи), «Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності» (2008) та інші.


Літ.: Володимир Михайлович Литвин: Біобібліографічний покажчик /НАН України; Інститут історії України; Книжкова палата України ім. Івана Федорова /В.А. Смолій (відп.ред.), О.М. Устіннікова (уклад.). – К., 2006; Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Українська енциклопедія.», 1998.

© Купрійчук В.М.


Додаток 7.

Вимоги до написання біографічної статті

про історичного діяча та її зразок

1. Прізвище, ім’я, по батькові.

2. Число, місяць, рік та точне місце народження (село, місто, якого району й області за тодішнім і сучасним територіальним поділом).

3. Рід діяльності.

4. Характеристика діяльності: професійної, громадської, політичної. Оцінка діяльності особи.

5. Вклад в державотворення та державне управління.

6. Текст статті викладати безособовими реченнями.


ЗРАЗОК СТАТТІ:


Вітте Сергій Юлійович (17(29). VI. 1849, Тифліс – 28. II. (13.III) 1915, Петроград) – видатний державний діяч, економіст, фінансист, політик, дипломат, перший в історії Росії прем’єр-міністр (голова уряду).

Народився у родині чиновника. Молоді роки тісно пов’язані з Україною. У 1866-1870 навчався на фізико-математичному факультеті Новоросійського (Одеського) університету, закінчив його зі званням кандидата математики. Після недовгої роботи на дрібних посадах у канцелярії Новоросійського губернатора, перейшов працювати на приватні залізниці. Тривалий час мешкав у Києві.

На державну службу повернувся у 1889 за особистим запрошенням імператора Олександра III, який запропонував йому стати директором Департаменту залізничних справ Міністерства фінансів. У подальшому обіймав посади керівника Міністерства шляхів сполучення (1892), міністра фінансів (1892 – 1903), голови Комітету міністрів (1903-1905), голови Ради міністрів (1905-1906). З 1903 – член Державної ради Російської імперії. Отримав також почесне звання статс-секретаря Його Величності (1896), найвищий в імперії чин дійсного тайного радника (1899) та титул графа (1905). Був кавалером багатьох російських та іноземних орденів, у т.ч. Ордену Святого Олександра Невського (1906).

Найбільший вплив мав у період 1892 – 1903, коли фактично очолював в уряді економічний напрям політики Росії. Рішуче відстоював ідеї капіталістичного розвитку країни, але водночас наполягав на активному державному регулюванні. Шляхом податкових реформ та протекціоністських заходів (тарифів) сприяв зміцненню вітчизняної промисловості. Вважав доречним залучення іноземних кредитів за умови їх ефективного використання у великих інфраструктурних проектах.

Ключову роль у модернізації країни надавав розвитку шляхів сполучення, виступав ініціатором прискореного будівництва залізниць. Рекордними темпами було побудовано низку важливих магістралей, у т.ч. Транссибірську, яка з’єднала Далекий Схід із Центральною Росією (1903). У період 1892 – 1903 вдалося збалансувати бюджет держави, збільшивши його дохідну частину на
111 %. Суттєву частину доходів держава отримала від запровадженої у 1894 казенної винної монополії. З метою зміцнення фінансової системи, провів грошову реформу (1897), в результаті якої введено золотий стандарт російського рубля та встановлено вільний обмін кредитних білетів на золото по фіксованому курсу.

Перебуваючи на посаді міністра фінансів, приділяв увагу й аграрному питанню. За ініціативи та під його головуванням у 1902 була утворена «Особлива Нарада з потреб сільськогосподарської промисловості» (її висновки використані під час проведення Столипінської аграрної реформи).

Виступав послідовним противником зовнішньополітичних авантюр та участі Росії у будь-яких збройних конфліктах, мріяв про союз Росії, Німеччини та Франції як підґрунтя тривалого миру у Європі та світі. При цьому активно застосовував економічну експансію на Далекому Сході, ініціював побудову частини Транссибірської магістралі на китайській території. Водночас наполягав на дружніх взаєминах з Китаєм і захисті його територіальної цілістності – з одного боку, та досягненні компромісу з Японією – з іншого. На думку багатьох дослідників, саме його протидія агресивному курсу російської політики у Манчжурії привела до його зіткнення з так званим «безобразовским объединением», а згодом і до відставки з посади міністра фінансів.

Після серії невдач російських армії та флоту у війні з Японією, очолив делегацію своєї країни на мирних переговорах. Виявив надзвичайну дипломатичну майстерність: йому вдалося укласти Портсмутський договір (1905), яким було мінімізовано наслідки військових поразок царизму.

Під час революції 1905 – 1907 виступив у ролі рятівника монархії. У жовтні 1905 – квітні 1906 (найбільш важких місяцях) очолював новостворену Раду міністрів, вміло поєднував політику репресій із ліберальними поступками. Був справжнім автором царського Маніфесту 17 листопада 1905, у якому проголошено створення Державної Думи (почала роботу вже після його відставки), а також задекларовано низку прав і свобод (серед яких, приміром, знято обмеження на друк книг та газет українською мовою). Водночас санкціонував придушення збройною силою Московського повстання. Вдалося покращити фінансовий стан держави через отримання історичного займу у французьких банкірів на 2,25 млрд. франків (це стало можливим завдяки його авторитету на міжнародній арені).

В результаті роботи Ради міністрів ситуацію в державі вдалося стабілізувати, проте, саме це і дало можливість усунути прем’єра, який заслужив репутацію антикризового менеджера. До кінця життя залишався членом Державної ради, але до реальної влади вже не повернувся.

Упродовж життя надрукував низку книг, у т.ч. «Конспект лекцій про народне та державне господарство» та трактат «Щодо непереборності законів державного життя», залишив після себе «Спогади» (видано у СРСР).

Радянські історики поєднували критичне ставлення до його постаті (як і до будь-якого іншого царського чиновника останнього періоду історії Російської імперії) з одночасним визнанням його інтелектуальних здібностей та заслуг перед країною («на користь» міністру зіграла також нищівна критика ним Миколи II та царського оточення у «Спогадах»). У сучасній Росії переважають позитивні оцінки цього державного діяча.


Літ.: Витте С.Ю. Воспоминания. – в 3-х т. /Витте С.Ю. – М.: Издательство социально-экономической литературы., 1960; Игнатьев А.В. С.Ю. Витте – дипломат.
/Игнатьев А.В. – М.: Международные отношения, 1989; Ильин С.В. Витте. / Ильин С.В. – М.: Молодая гвардия, 2006; Тарле Е.В. Граф С.Ю. Витте. Опыт характеристики внешней политики //Тарле Е.В. Политика: История территориальных захватов. XV-XX века: Сочинения. – М.: ЭКСМО-Прес, 2001.

© Овдін О.В.