Geum.ru

Зав відділу Теорії міжнародних відносин ісемв нан україни, к політ н. Кононенко С. В

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Зав. відділу Теорії міжнародних відносин ІСЕМВ НАН України, к.політ.н. Кононенко С.В.,

ст.н.сп. відділу Теорії міжнародних відносин, ІСЕМВ НАН України, к.політ.н. Беззуб’як М.Й.,

ст.н.сп. відділу Теорії міжнародних відносин, ІСЕМВ НАН України, к.політ.н. Розумюк В.М.

Злиденність елітаризму.

В людях сміховинні не стільки ті якості, які вони мають, скільки ті, на які вони претендують.

Франсуа де Ларошфуко

І. Спокуса "елітаризму".

В історії політичної думки Європи важко знайти більш привабливу і більш захоплюючу ідею, ніж ідея "еліти". Завдяки таким концептам, суто психологічно, долається "сіра" буденність та типізаційна уніфікованість людського побутування в суспільстві, відбувається піднесення над усе тими ж "структурами повсякденності" "соціології знань". Зрештою, йдеться про найприродніший і, водночас, найпростіший спосіб особистісного самоутвердження і самозвеличення – віднесення (проекція) свого "Я" до однієї з "еліт". Власне, хто лише не мріяв вирішувати долю "інших", навіть, після провалу власного "біографічного проекту". Політиці і політикам властиво експлуатувати слабкості людини, залишаючи морально слабкому та цілковито політичному людському створінню надію на долучення до "елітарного" статусу або надаючи йому зручну нагоду перекласти власну політичну відповідальність на "еліту".

Існують певні науково-теоретичні проблеми із визначенням "еліти". Дефініція останньої переважно відбувається через запозичення і комбінування різних (залежно від наукового та політичного інтересів) характеристик стратифікаційно визначальних суспільних груп – класових, статусних, професійних. Таким чином, має місце "паразитування" на розвинених і усталених теоретичних уявленнях, хоча для розуміння соціальної стратифікації та її ролі в політичних процесах цілковито достатньо теорій класів, статусів, професійних груп. Натомість, теорії "еліт" виглядають як додаток до перших, як похідне теоретичне комбінування, обумовлене, передусім, політичними інтересами.

Теорії "еліт" є (відверто або приховано) органіцистськими. Йдеться про уподібнення людських суспільств зоологічним спільнотам. В останніх, справді, елітаризм є очевидним. Натомість, людські суспільства (навіть найархаїчніші) мають набагато складнішу (класову, статусну, професійну) стратифікаційну структуру, в них силова перевага багаторазово опосередковується, перетворюючись на комплексну систему домінування. Відвертим "елітаризмом" позначені соціальні організації "в момент завоювання", тобто щойно завойовані суспільства, в яких завойовники справді складають щось на кшталт "еліти". Однак, згодом, соціальні відносини "завойовник/завойований" ускладнюються, набуваючи ознак комплексної стратифікаційної структури (спочатку, переважно, кастово-статусного характеру). Отже, в політичному сенсі будь-які претенденти на елітаризм фактично претендують на статус завойовника власного суспільства, розглядаючи решту як "військовополонених". Таким чином, людські соціуми мають надскладну організацію, яка не зводиться до спрощеного поділу "еліта/нееліта", а сучасному суспільствознавству притаманна тенденція позбуватися різноманітних органіцистських метафор та виробляти власні форми розуміння суспільних відносин.

Прикметно, наскільки "елітаризм" може бути сумісним з демократією і лібералізмом. Кожен послідовний ліберал вірить у той чи інший варіант "невидимої руки" А. Сміта, тобто в об’єктивне та успішне (в сенсі прогресу) полагодження суспільних справ і суспільний розвиток за умов особистої свободи та конкуренції. Однак, рано чи пізно, постане питання щодо механізмів цього "об’єктивного полагодження" та "об’єктивного розвитку" (прогресу), і саме тут може зринути суто "елітаристське" пояснення: "В ліберальних суспільствах все полагоджується і забезпечується "елітами", які виникають внаслідок конкурентної боротьби". Таким чином, принаймні в цьому випадку, доктрина, що ґрунтується на принципі "свободи", приходить до самозаперечення. Тому показовими є слова видатного теоретика та ідеолога європейського абсолютизму Т. Гоббса (котрий, здавалося, мав би бути послідовним елітаристом) щодо рівності людей: "Різниця між ними не настілки велика, аби одна людина, ґрунтуючись на ній, могла б претендувати на яке-небудь благо для себе, а інша не могла б претендувати на нього з такими самим правом… стосовно ж сили, то більш слабкий має достатньо сил, аби шляхом таємних махінацій чи союзу з іншим, кому загрожує та ж небезпека, вбити сильнішого".

В політико-теоретичному сенсі, розгляд проблематики ролі національних "еліт" у формуванні націй та ще й у певному цивілізаційному контексті може здійснюватись двома шляхами. Перший шлях, простий і привабливий водночас – це припущення існування невеликого гурту обраних (Богом, Історією, Природою) і надобдарованих надлюдей, котрі приводять свої етноси до "світлого національного майбутнього", витворюючи, на цьому історичному "марші", відповідні політичні нації. Отже, маємо сліпців і поводирів; надлюдей "зроблених" із золота (в крайньому випадку – із заліза) та простолюдинів, "зроблених" з глини (чи іншого простого і підручного матеріалу). Останні (обділені Богом, Історією, Природою) своєю тяжкою працею і цілковитою лояльністю мають підтримувати високий "елітарний" статус перших, таємно сподіваючись і самим (принаймні, через своїх дітей та онуків) потрапити на "елітарну" верхівку, або ж, в разі глибокої суспільної кризи, звинувативши "еліту" у всіх суспільних бідах, скинути її, вчинивши "безглуздий і нещадний" заколот. У випадку процесу націотворення, схема ще простіша – "національна еліта" витворює "національну ідею", а увесь позаелітарний етнос одразу кидається її безкорисливо втілювати, демонструючи видатні зразки масового героїзму в ім’я однієї "ідеї", витвореної спільними титанічними зусиллями небагатьох надлюдей. Причому, найбільше творчих сил "еліти" (глибоких мудреців, безстрашних воїнів і найуспішніших бізнесменів) поглине саме справа спрощення "національної ідеї", адже її треба зробити зрозумілою для самого "найменшого і найпересічнішого" представника позаелітних "низів".

Загалом же, окрім випадків мегаломанії (до речі, не таких вже й рідкісних), йдеться про захист цілковито матеріальних інтересів домінуючих груп через витворення різноманітних легітимаційних "елітаристських" ідеологій. Яскравим прикладом цього являються політичні устрої посткомуністичних країн. Останні, передусім в східноєвропейському та євразійському сегменті, є олігархіями. Означений політичний устрій визначається як різновид "реальної демократії" (причому, саме демократії, а не якогось пост-тоталітаризму чи нео-авторитаризму) через три базові риси. Згідно з першою, олігархія є різновидом демократичного устрою в якому: по-перше, всі різновиди політичних ресурсів монополізовано "в руках" невеликої групи суб’єктів політичного процесу; по-друге, витримано всі формально-інституційні умови демократичного устрою (від виборів до багатопартійності). Згідно з другою рисою, олігархія не є природно-політичним устроєм тих народів і країн в яких вона встановилась – це функція ієрархічної системи міжнародних відносин, її продовження в національні суспільства. Нарешті, олігархія є цілковито корупційним ладом, а тому боротися з корупцією в рамках цього політичного ладу – немає сенсу, позаяк він функціонує і самозберігається завдяки підкупу національної правлячої верхівки домінуючими країнами і підкупу національною домінуючою групою решти громадянства своєї країни.

Олігархічні верхівки посткомуністичних країн Східної Європи та Євразії, накопичивши всі різновиди політичного ресурсу (адміністративний, економічний, культурний, карально-правовий), неминуче претендуватимуть на статус національних "еліт", звертаючись до різноманітних "елітаристських" ідеологій. І, справді, ким ще, як не членом "еліти", може вважати себе колишній другорядний радянський чиновник чи просто кримінальний злочинець, котрий, впродовж декількох років, перетворився на видатного бізнесмена, науковця, політика і державотворця, культурного (переважно, спортивного) діяча, якого залишилось лише канонізувати?

ІІ. Елітаризм як олігархічна легітимізаційна стратегія.

Стрижневою структурою будь-якого політичного устрою є відповідна система влади, або система домінування. Підтримання цих систем потребує відповідних легітимацій. Однією з таких можливих систем легітимацій є "елітаризм". Постає питання: "В яких політичних устроях і системах влади (домінування) ця система легітимації є необхідною?"

Передусім, "елітаризм" – різновид свідомої легітимації. Інакше кажучи, він не спрацьовує автоматично, не сприймається як щось дане, як традиція. Навіть якщо традиціоналістське суспільство є жорстко елітарним, то більшість його членів про це не знають, або їм це байдуже і вони підпорядковуються домінуючій групі за звичкою. Г. Алмонд виокремлює три різновиди політико-культурних установок: зорієнтованість як на надходження до політичної системи, так і на її продукт; зорієнтованість лише на надходження до політичної системи; нарешті, патріархальна політико-культурна установка, яка передбачає взагалі відсутність будь-якого інтересу до політики і політичної системи. Відповідно, легітимаційна ідеологія "елітаризму" найбільшу придатність виявляє саме у другому випадку. Інакше кажучи, політично активні громадяни чи політично індиферентне суспільство найменшою мірою "купуються" на різноманітні елітаристські ідеологеми [1]. Таким чином, елітаризм можна визначати як "політичну стратегію домінуючих груп", спрямовану на виправдання їх домінуючого статусу і переконання решти суспільства в тому, що такий стан речей є природним чи, принаймні, необхідним. Підтвердженням послугує й твердження видатного дослідника проблем націй та націоналізму Е. Гелнера: "Конкретизуючи, абсолютизуючи, узаконюючи різновиди нерівності суспільство не лише підсилює її, але й робить прийнятною, надаючи їй ореол необхідності, усталеності та природності. Те, що відповідає природі речей і тому є вічним, не може бути ні приниженням особистості, ні чимось нестерпним" [2].

По-друге, "елітаризм" є легітимаційною ідеологією суспільств з високим профілем стратифікації (в тому числі, політичної), тобто суспільств яким властива соціальна нерівність. За твердженням С. Ліпсета: "Політичні цінності і управлінський стиль вищого класу також стосуються рівня національного добробуту. Чим бідніша країна і чим нижчі життєві стандарти низових класів, тим більше вищі страти схильні витлумачувати нижчі як вульгарні та невиправно нижчі, тобто як ниці касти поза межею нормального суспільства" [3]. На думку цього ж автора, економічний розвиток країни та зростання добробуту призводить до зміцнення (кількісного і якісного) середнього класу. В цьому сенсі, слід зауважити, що саме ця соціальна група є основним конкурентом тих домінуючих соціальних груп, які претендують на статус "еліти". Відповідним чином, чим більшим і потужнішим є середній клас, тим менш "елітаристським" є суспільство.

По-третє, "елітаристські" легітимації притаманні політичним устроям і системам з низьким, або середнім ступенем ефективності. Інакше кажучи, ефективні політичні устрої і системи не потребують "елітаристських" виправдань. За твердженням С. Ліпсета, існує два основні критерії оцінки стабільності політичної системи – ефективність і легітимаційність. Перший критерій стосується того, наскільки політична система задовольняє базові потреби населення і найпотужніших соціальних груп в рамках суспільства. Легітимаційність стосується віри населення і найпотужніших соціальних груп соціуму у відповідність політичної системи їх ціннісним уявленням. Таким чином, в разі втрати політичною системою частки ефективності, вона може підтримуватись вірою в її ціннісну виправданість. Одним із способів підтримки малоефективних політичних систем є нав’язування домінуючими політичними групами решті суспільства цінностей "елітаризму". Зростання, з різних причин, ефективності політичних систем об’єктивно призводитиме до ослаблення "елітаристських" легітимацій. Доволі часто саме "елітаристські" цінності домінуючих груп шкодять ефективності політичних систем. Загалом, попередньо виокремлюються два способи "омани мас" – обіцянка майбутніх благ (брехня) та переконання себе і решти в тому, що зверхність одних та упослідженість інших є "природною" (елітаризм). Девіз послідовних "елітаристів" мало чим відрізняється від напису на воротах в нацистських концтаборах смерті: "Кожному – своє". Різниця лише у ступені відвертості і тому, що навіть фашистські режими не лише передбачали, але й вимагали масової політичної участі.

Таким чином, послідовно "елітаристське" суспільство (якщо таке можливе взагалі) нагадуватиме в’язницю, в якій "еліта" – не більше ніж наглядачі. Найкращим варіантом для "елітаристів" було б неусвідомлення рештою суспільства свого упослідженого та підлеглого статусу. Зрештою, не існує "еліти" яка б не мріяла укорінитися навік. Однак, в сучасному суспільстві це просто неможливо, що й породжує потребу в специфічних легітимаційних ідеологіях "елітаризму". Неможливим це є, в тому числі, завдяки націоналізму – посутньо егалітаристському соціальному руху та ідеології. Справді: "Якщо нація одна, то чому в ній повинні існувати посутньо кращі і посутньо гірші, тобто фактично дві нації?" Переважно, політична нація народжується з боротьби, боротьби масової, боротьби всіх, а не окремих та обраних (важко знайти хоча одну національно-визвольну війну, перемогу в якій отримала б "національна еліта" і яка не вимагала жертовності всієї нації). Через те, постає питання "ставок" – за що борються нації? Аж ніяк не за те, щоб замість інонаціонального зверхника і пригноблювача отримати свого власного, "елітного". Привертають увагу такі слова одного з провідних теоретиків націоналізму Е. Сміта: "Заряд націоналізму мав масовий і демократичний характер. Він наступав на феодальні порядки і жорстокі імперські тиранії, проголошуючи суверенітет народу і право всіх народів самим визначати свою долю в рамках власних держав, якщо вони того побажають" [4]. Однак, такого бажання може й не виникнути і саме тут зринає "елітаризм", який претендуватиме на те, щоб завершити національно-визвольні змагання, так чи інакше переконуючи інших, що всі ці змагання були спрямовані винятково на те, щоб привести до влади "національну еліту". Проте, з огляду на егалітаризм будь-якого національного руху, національно-визвольне змагання, в результаті якого до влади приходить "еліта", може вважатися незавершеними, таким, що стало жертвою олігархічного паразитизму на національних почуттях.

Націоналістичне "бажання" нації самій вирішувати свою долю має бути реалізованим остаточно, і першою історичною ознако такої реалізованості є відмова від будь-якого "елітаризму". Разом з тим, не можна виключати політико-психологічної ситуації "колективної втоми". Особливо, коли йдеться про такий інтенсивний і всеосяжний емоційний стан, як національне піднесення. Саме в момент такої втоми і з’являються претенденти на "елітаризм" – економічні шахраї (олігархи) чи "підгодовані" за імперських часів "національні інтелігенти", які, згідно твердженням Й. Шумпетера: "... володіють усним і писаним словом, але від інших, так само обдарованих, відрізняються браком безпосередньої відповідальності за практичні справи" [5]. Для останніх, за часів імперії та національного гноблення, етнічна належність стала фахом, а нині цей фах вони намагаються перетворити на "елітарний" статус. Можливий і союз означених груп, коли "національні поети" оспівуватимуть "національних олігархів" на тлі їх спільної переконаності, що саме вони й становлять "еліту" нації. Хоча, цілком припустимий і протилежний випадок – конфлікт, коли олігархи потрясатимуть "реальними" грошима, а "національна інтелігенція" – фіктивною духовністю. Причому, кожна сторона такої боротьби за "елітний" статус вважатиме себе справжньою "елітою", а супротивників – "піною історії".

Справжня європейська нація не потребує "еліти", а соціальну нерівність сприймає як таку, що має бути якщо не подоланою, то, принаймні, нейтралізованою. Крім того, сучасний "елітаризм" не може вважатися навіть залишком феодалізму. В подолання останнього внесок націоналізму є чи не найвирішальнішим, адже нинішнім "елітам" вочевидь бракує шляхетної мужності, самопожертви, лояльності аристократичних верхівок феодальних суспільств. Ці суспільства просто не потребували будь-яких "елітаристських" легітимацій, а доводили своє право панувати власною силою та шляхетністю. Означені дві якості разюче відрізняють феодала від олігарха, соціальний тип якого замішаний на "дурних" грошах та безпардонному позерстві. Загалом, сповідування і практикування "елітаризму" є найкоротшим шляхом до неефективних суспільств – політичної апатії та економічного споживацтва одних і моральної та матеріальної зверхності інших.

Нарешті, "елітаризм" є легітимаційною системою вже усталених політичних устроїв і систем, тобто революційне чи трансформаційне суспільство навряд чи сприйме "елітаристські" виправдання, спрямовані на підпорядкування, а не заохочення до дії. В цьому сенсі, не слід сплутувати групу політичних лідерів з домінуючою групою, яка ціннісно захищає свій статус, переконуючи себе та решту суспільства в тому, що вона "еліта". Загалом, мовиться про статус, а не клас чи професійну групу, тобто належність до "елітної" групи якісно відрізняється від належності до групи класової чи професійної. Остання відмінність є особливо важливою, адже доволі часто "елітаризм" витлумачується як фах чи функція, така собі, "робота для обраних". Саме в усталених суспільствах (з відповідно усталеними політичними устроями і системами) статусна структура є найбільш розвиненою, що створює передумови для залучення "елітаристських" легітимацій. Отже, маємо ідеальний тип політичної спільноти: в якій домінуюча група застосовує "елітаристську" легітимаційну стратегію підтримки свого домінуючого статусу; яка відзначається соціальною нерівністю і недостатньо ефективна, однак, є досить усталеною і стабільною. Вочевидь, всі ці ідеально-типові риси простежуються в тих конкретно-історичних політичних устроях, які можуть визначатися як олігархічні.

"Елітаризм" є різновидом глибоко закамуфльованої легітимаційної ідеології – ідейної системи, яка ніколи не постає у своїй відвертості, а потребує приховуючих або захисних концептів. Одним з таких концептів є націоналізм. Причому, націоналізм як ідеологія, а не як масовий суспільний рух чи культурна установка сучасної людини-політичної. Адже: "Бути нацією – це по суті сама універсальна легітимна цінність політичного життя сьогодення" [6]. Таким чином, домінуюча група ("еліта" – в її самовизначенні) залучає цінності націоналізму і, відповідно, експлуатує національні почуття задля підтримання свого домінуючого статусу. В цьому випадку, так звана "еліта", не формує націю, а паразитує на об’єктивному процесі націотворення. Під час такого паразитування власне націотворчі процеси загальмовуються і деформуються, витворюючи, в результаті, дві нації чи, радше, два етноси з яких домінуючий переконує підлеглий в тому, що вони становлять одну націю. Багато в чому, така ситуація нагадує окупацію. Від такого відвертого погляду на реальний стан речей рятує саме націоналістична риторика, яка виправдовує домінування одних, а інших, даруючи їм ілюзію національної єдності, перетворює на ідеальний об’єкт експлуатації. Олігарх ніколи не відмовиться від ресурсів, які роблять його олігархом і націоналістична риторика є частиною цих ресурсів. Таким чином, видатна та всеосяжна історична сила націоналізму починає використовуватись домінуючими групами соціально нерівних та неефективних суспільств для збереження свого панівного становища. Націоналізм, в тому числі (якщо не головним чином), є соціальною силою, яка може бути по-різному використаною (як і призвести до різних наслідків) в різних типах суспільств, тобто бути структурно модифікованою. Так само можна говорити про різні типи індустріальних суспільств чи різні типи соціумів масової участі та глобальних ідеологій. Тут також соціальні сили індустріалізму і квазі-релігійного ідеалізму (масового прагнення до політичного "спасіння") по-різному модифікувалися різними соціальними структурами.

Домінуюча політична група ("еліта") переконує націю в тому, що саме вона її створила і завдяки їй ця нація існує й розвивається. Проте, необхідно наголосити, що нації не творяться, а виникають об’єктивно. Безперечно, поступ етнічної групи до національної спільноти мусить кимось очолюватись. Однак, лідери нації не тотожні її "еліті". Остання виникає згодом, коли процес націотворення вже більш-менш завершений. Можливі декілька варіантів трансформації національного лідерства: припинення після утвердження етносу в національному статусі; заміна лідерів національного руху іншими домінуючими групами, які, власне, і можуть визначати себе як "еліти"; нарешті, його трансформація (переродження) в "еліту".

Передусім, національний лідер є джерелом харизми, яка, однак, є лише історичною миттєвістю і, рано чи пізно, виникне потреба в пошукові інших джерел легітимації. Вибір на користь певного джерела легітимації залежить від того, яке національне суспільство виникло внаслідок процесу націотворення. Якщо це бідне, несправедливе, ієрархічне та політично неефективне суспільство, то цілком можливим є звернення до "елітаризму". В таких національних суспільствах на статус "еліти", переважно, самопризначаються не ті, хто привів націю до політичної незалежності, а соціальні групи, котрі або залишилися у спадок від попередніх часів національного гноблення (колишні імперські чиновники, патріархальні етнічні лідери); або збагатились в буремні часи націотворення та боротьби за незалежність; або були тими, хто підтримував та здійснював задуми національних лідерів (зокрема, військовики, члени політичного апарату національно-визвольних та націоналістичних партій). Інакше кажучи, національну революцію здійснюють герої-мрійники, а з її наслідків можуть скористатися різні соціальні групи. Це можуть бути технократи, це можуть бути бюрократи, це можуть бути партійно-політичні лідери та "апаратники", це можуть бути олігархи. Саме в останньому випадку, легітимаційна ідеологія "елітаризму" стає в найбільшій нагоді.

Безперечно, між проблематикою "елітаризму" і проблематикою "соціальної трансформації" (в тому числі, тієї, що веде до утворення національної держави) є очевидний зв’язок. Так, Г. Алмонд говорить про чотири основні проблеми політичного розвитку: побудова держави, побудова нації, політична участь, розподіл. Перша стосується інтеграції та контролю; друга – ідентичності та лояльності; третя – задіяння всіх членів суспільства до процесу прийняття політичних рішень; четверта – рівномірного розподілу політичних ресурсів і цінностей. Отже, згідно з цим видатним компаративістом, вирішення, в процесі розвитку політичної системи, чотирьох означених ним проблем має призвести до більшої рівності і задіяності всіх громадян, а не до виокремлення та домінування "еліт" [7]. Інший класик політичної науки, розмірковуючи над умовами успіху соціальної трансформації, стверджує, що легітимаційна криза транзитивної політичної системи виникає в двох випадках, коли під загрозою опиняються традиційні та консервативні інститути; а також коли основні соціальні групи суспільства залишаються поза процесом прийняття політичних рішень [8]. Таким чином, ліпсетівські рецепти успішної політичної трансформації виключають "елітаризм", пропонуючи поміркований егалітаристський консерватизм.

Привабливою (в сенсі легітимаційного ефекту) є теза про "еліту" як про соціальну групу, котра, водночас, володіє цінностями і продукує цінності. Причому, оскільки "елітарному" статусу належить мати своє виправдання, то ціннісне продукування має переважати ціннісне володіння, тобто "еліті" належить бути ціннісно продуктивною. Проте, у випадку "національної еліти", проблема і полягає в тому, що нічого нового вона просто не може створити, через те, що національні цінності є лише переосмисленими, ресимволізованими, запозиченими етнічними цінностями (Е. Сміт), які політично уніфікуються та політично перенав’язуються новопосталій нації як її "висока культура" (Е. Гелнер). Націоналістичні ідеології та ідеологи, загалом, позбавлені креативності, однак, не через власну творчу неповноцінність, а через історичну специфіку націоналістичного руху і націотворчих процесів. Таким чином, націотворчий рух, по суті зорієнтовуючись на політичну рівність та культурну уніфікацію, об’єктивно не може призвести до витворення "еліти", коли така виникає, – рух можна або вважати незавершеним, або жертвою паразитування.

Безперечно, в суспільному житті існують сфери, яким властива жорстко-ієрархічна організація (армія, бюрократія), однак, національні відносини до цих сфер не належать – це посутньо урівнюючі та уніфікуючі відносини. Якщо в суспільних відносинах й існує "залізний закон" до витворення "еліт", то націоналізм і націотворення спрацьовують проти цього закону, постаючи, свого роду, контр-тенденцією. Загалом, можна стверджувати, що в будь-яких суспільствах діють дві протилежні тенденції – до нерівності і до урівнення. Прагнення до створення національних спільнот є історичною формою саме останньої тенденції. Через те, олігархічне суспільство не може вважатися повноцінним національним суспільством – це, приховане за націоналістичною риторикою, співіснування двох етносів, "великого" і "малого" народів, новітньої версії патриціїв і плебеїв. Останній історичний випадок стосується донаціональної доби, а тому домінуючою групою (патриціями) експлуатувався політичний патріотизм, а не національна ідентичність. Однак, така форма плебейської боротьби з патриціями як: відмова від участі у війнах; демонстративне небажання збройно захищати своїх здирників та експлуататорів; байдужість до будь-яких пропагандистсько-патріотичних закликів з боку патриціїв є переконливим та актуальним історичним уроком для народів посткомуністичних олігархій, котрі доволі часто стають жертвами і заручниками своєї національно-державної лояльності. В останньому сенсі, масова відмова від участі в чергових олігархічних виборах (як початок нової стадії національної революції) стало б сучасним корелятом античної відповіді плебеїв патриціям.

Отже, самопризначена "еліта", задля збереження власного домінуючого статусу, неминуче звертатиметься до того чи іншого різновиду "національного елітаризму". Одначе, вже зазначалось, що націоналізм (і як соціальний рух, і як ідеологія, і як культурна установка) є посутньо егалітаристським. Через те, постає проблема залучення до "національного елітаризму" посутньо "елітаристських" ідеологічних концепцій. Так, наприклад, перевагу однієї раси над іншою передбачають класичні расові доктрини. Відповідно, "національна еліта" може виправдовувати свій статус расовими перевагами. Так само, олігархічним групам з "елітаристськими" претензіями в нагоді можуть стати і цивілізаційні доктрини, коли ці групи претендуватимуть на історичне призначення бути носіями "вищих" цивілізаційних цінностей. Сама структура цивілізаційних вчень, зокрема ідеї А. Тойнбі про роль "творчих меншин" у витворенні цивілізацій, створює сприятливі передумови для їх використання в "елітаристських" легітимаціях. Оскільки, кожна цивілізація чи культурно-історичний тип є, передусім, партикулярною системою цінностей, то неминучою є поява суспільних груп, які претендуватимуть на виняткову місію носіїв цих цінностей.

Показово, що "елітаризм" суперечить переконанням більшості "батьків-засновників" європейської політичної думки. Так, Ж.-Ж. Руссо стверджує: "Людина народжується вільною, проте, скрізь вона у кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є насправді навіть більшим рабом, аніж вони" [9]. Отже, згідно з класиком, "елітаристське" суспільство є так само обтяжливим для "еліти", як і для решти позаелітних "мас". Адже, будь-яка "еліта" є заручником свого статусу, оскільки залежить від схильностей, станів, слабкостей і переваг тих, над ким домінує.

ІІІ. Політичні еліти в олігархічних режимах.

В першій половині 90-х років ХХ ст. на пострадянському терені серед численних і різноманітних концепцій політичної науки важко було б відшукати настільки популярну і поширену доктрину, як теорія правлячих еліт. Основною причиною подібної популярності стало співпадіння інтересів, з одного боку – колишніх штатних пропагандистів і офіційних популяризаторів ортодоксального марксизму-ленінізму, які з полегшенням відшукали нове стабільне джерело доходів, а з іншого – посткомуністичної бюрократії, що цілком обґрунтовано побачила в цій концепції конче необхідну легітимізацію своєї влади. Пристрасно заангажоване тлумачення та вульгаризація ідей В.Парето та Г.Моска їх "послідовниками" призвела до фактичного парафразу деякими політологами гегелівської тези "все дійсне – розумне": всі, хто править – еліта.

В інтерпретації цих дослідників сам факт перебування людини при владі постав переконливим доказом її приналежності до обраної групи найбільш здібних та продуктивних членів суспільства, об’єктивним і нейтральним свідченням високих організаторських талантів та професіоналізму, інтелектуальної переваги і громадянської мужності, доброчесності, енергійності та вражаючого динамізму. Таким чином, привілейоване положення вищих ешелонів політичної ієрархії стало виправдовувалась вже не лише їх "пролетарським" походженням і високою класовою свідомістю, довірою партії та народу, складністю і відповідальністю покладених на них завдань, але й видатними особистими якостями та чеснотами цих непересічних індивідуумів.

На жаль, історичний шлях пострадянських "демократій" надто вже короткий, внаслідок чого важко кваліфіковано та неупереджено охарактеризувати правлячі еліти цих країн на основі їх власних досягнень, здобутків і прорахунків. Тому, на нашу думку, було б цікаво проаналізувати відповідність вищезгаданих ідеальних політологічних схем суспільним реаліям на прикладі інших держав, відшукавши відповідні історичні аналогії, адже правлячі еліти суттєво відрізняються за своїм характером в залежності від структури соціуму і типу політичного режиму. Оскільки вже наприкінці 90-х р. в Росії за членами політичної та економічної верхівки країни міцно затвердилась прізвисько "олігарх", а переважна більшість політологів характеризує пострадянські режими або як олігархії з сильними автократичними тенденціями ("семибанкірщина"), або політичні автократії, що ґрунтовані на економічній олігархії, в цій роботі ми розглянемо деякі специфічні особливості олігархічних правлячих еліт.

В сучасній політичній науці зустрічається чимало різноманітних систематизацій типів політичних режимів, проте лише деякі з них являються загальноприйнятими і вважаються класичними. Найбільш відомою, мабуть, є запропонована ще Платоном схема диференціації типів управління державою в залежності від двох критеріїв – кількості осіб при владі та дотримання ними правових норм. Так, правління одного, невеликої групи або усього народу за умови підпорядкування законам являють собою відповідно монархію (від грецького monarchia – одновладдя), аристократію (грецьк. aristokratia, від aristos – найкращий і kratos – влада), та демократію (від грецьк. demos – народ), а в разі порушення чи ігнорування встановлених юридичних приписів вони перетворюються на "неправильні форми врядування" – тиранію (від грецьк. tyrannis – одноособове насильницьке правління), олігархію (грецьк. oligarchia, від oligos – нечисленні та arche – влада) і охлократію (від грецьк. ochlos – натовп). Запозичивши в цілому цю схему, Арістотель по-своєму переосмислив і доповнив її. На його думку, ключовою ознакою, що притаманна зразкам легітимного (законного) панування і яка відрізняє їх від формально подібних деспотичних аналогів, є головна мета здійснення влади – якщо перші діють заради блага всієї спільноти, то останні обстоюють інтереси лише правлячої верхівки.

Дане тлумачення не зазнало суттєвих змін аж до нашого часу, тож і в сучасній політології олігархія розглядається як політичний режим, при якому влада належить вузькому колу осіб. Ця група функціонує як постійне об’єднання, яке контролює основні позиції в суспільно-політичному та економічному житті соціуму, на свій розсуд і у власних інтересах здійснюючи беззаконне насильницьке правління.

Саме за наявністю (точніше, відсутністю) основного параметру деспотичних режимів – загального блага, справжня олігархія відрізняється від "олігархії" так званої, яка є невід’ємною формою управління соціальними організмами, адже, як переконливо довели Міхелс і Острогорський, тенденція до зосередження влади в руках нечисельної групи керівників постійно супроводжує процес професіоналізації будь-якої політичної організації, що перебудовує свою внутрішню структуру з метою підвищення її ефективності та дієвості. З цієї точки зору влада завжди є "олігархією" в тому розумінні, що вона належить нечисельній групі, але при цьому зовсім не обов’язково ця група залишається замкненим колом та ігноруються інтереси інших верств суспільства. Так, марксистсько-ленінська концепція буржуазного типу влади як "фінансової олігархії" значною мірою була відкоректована самим життям, а натомність збалансована і зважена політика правлячих еліт на Заході сприяла поширенню в наукових колах і популяризації в широких масах сучасної демократичної інтерпретації давньої теорії аристократії – концепції "меритократії" відомого англійського соціолога М. Янга (від лат. meritus – гідний), що етимологічно означає владу найбільш обдарованих.

Як правило, становлення олігархічного режиму відбувалось або в результаті виродження аристократії, або було наслідком і прямим результатом гігантських політико-економічних катастроф, коли у вирі великих соціально-історичних збурень з суспільного дна на поверхню піднімалася піна, утворюючи з елементами, що зазвичай не тонуть, суцільну однорідну масу, в той час як решта спільноти, шокована і деморалізована кардинальними змінами існуючого ладу, виявляла повну неготовність до боротьби за свої інтереси, все глибше і глибше занурюючись у стан аномії.

Розглядаючи різновиди олігархії, за критеріями детермінант могутності можна виділити два основні її типи: олігархію багатства – плутократію (від грецького plutos – багатство) і олігархію статусу – бюрократію (від франц. bureau – бюро, канцелярія). Безумовно, в чистому вигляді жоден з цих варіантів паразитичної правлячої еліти не зустрічається, оскільки політично домінуюча група як правило водночас є і найзаможнішою, проте завжди можна визначити – чи то домінування олігархії у суспільстві забезпечується головним чином її майновим станом (багатством), чи то її офіційним положенням (статусом).

Характеризуючи світоглядні особливості політичної еліти олігархічного типу можна відзначити, що на відміну від аристократії, яка зазвичай розглядала свою владу як служіння і обов’язок (перед Богом, монархом, державою, народом), олігархія завжди розцінювала власні владні повноваження як своєрідний чек на ім’я всієї країни, що дає право на безкарне збагачення і зловживання своїми привілеями. Традиційно олігархи сенс свого життя і поклик долі вбачали в швидкому нагромадженні капіталів будь-якими засобами, ігноруючи при цьому морально-етичні забобони і громадський осуд; що ж до інших проблем, прямо не пов’язаних з їх матеріальними інтересами, вони зазвичай виявляли крайню нерішучість, викликану звичайною байдужістю. Як свідчить історичний досвід, повністю позбавлені ідеалізму та месіанізму олігархічні правлячі еліти так і не змогли розв’язати жодного серйозного історичного завдання з тих, що стояли перед їх країнами, оскільки вони навіть і не здогадувалися, в чому ті завдання полягають.

Фактично, олігархічна еліта зосереджувала всі права суспільства в своїх руках у формі привілеїв, невдовзі спрямовуючи їх проти самого соціуму, оскільки кожному більш-менш значному члену правлячої верхівки закон і традиція гарантували право бути безкарним злочинцем. Якщо ж в разі виняткових обставин той чи інший представник олігархії опинявся на лаві підсудних, то рішення по справі (як правило, на його і свою користь) приймалося колегами і товаришами "підозрюваного", які або в минулому вже побували його місці, або зробили достатньо, щоб опинитися там у майбутньому. Так, наприклад, змальовуючи римські суди періоду пізньої республіки, відомий німецький історик Т.Моммзен характеризував їх як місця, в яких чиновники, що обкрадали провінції та союзників, мали сплатити невеликий податок тим магістратам, які були змушені залишились вдома. Загальна продажність не мала винятків, а той, хто відмовлявся дати чи взяти хабар, вважався не чесною людиною, а особистим ворогом.

Втім, було б помилкою розглядати олігархію як монолітну групу, міцно спаяну круговою порукою. За своєю структурою вона зазвичай складалася з групи конкуруючих "сімей", створених на основі різних принципів і ознак (родинні зв’язки, територіальне земляцтво, національно-релігійне угруповання, відносини клієнт-патрон, галузевий принцип, створені навколо сильного лідера і т. д.). Як і будь-яка еліта, олігархія поступово формувалась у відокремлений від решти суспільства однорідний свідомий прошарок з особливим типом ментальності та притаманним почуття змови, об’єднаний спільністю соціального походження і досвіду, проте все це аж ніяк не заважало постійному суперництву як між різними кланами, так і всередині кожного з них. Ця боротьба не переростала у відкриту ворожнечу аж доти, доки зберігалося почуття корпоративної солідарності, проте після чергового загострення відносин між "сім’ями" вона неминуче перетворювалася у війну на знищення з усіма її крайнощами. Так само як в ідеальній схемі Платона "правильні" форми правління мають тенденцію вироджуватись в деспотичні, навіть помірковані олігархії, намагаючись утримати владу, поступово еволюціонували в терористичну диктатуру якоїсь кліки. Як слушно з цього приводу наголошували Платон і Аристотель: "Олігархія в крайнощах стає тією самою тиранією".

Якщо в сфері політики різні олігархії поступово схилялися до тиранії, то в галузі економіки вони все більше і більше трансформувалися в клептократію (від грецьк. klepto – красти) – владу, яка виправдовуючись різноманітними причинами руйнувала та розкрадала багатства суспільства, причому внаслідок некомпетентності в управлінні державою заподіяна шкода значно перевищувла розміри вкраденого. Як відзначав Наполеон (щоправда, не обізнаний з пострадянським історичним досвідом): "Якщо злодійство має якісь межі, то глупота – жодних". Оскільки єдиною функціональною і дієвою галуззю державного управління за подібних умов залишалась система організованої корупції, то саме олігархічні правлячі еліти, збудовані на принципах непотизму і фамільного патронату, явили світу неперевершені зразки поганого управління, ніби навмисне обираючи найнездарніших осіб для найвідповідальніших посад.

Зрештою, за олігархічного правління саме поняття злочину втрачало свій негативний моральний зміст, адже він виправдовувався не лише звичайним "так роблять усі", але й легітимізувався прикладом найвищого керівництва. Так, перерахувавши сорок способів привласнення чиновниками державного майна, Каутілья – головний міністр індійського імператора Чандрагупти Маурія, із справжнім брамінським спокоєм зазначив: "Як неможливо не скоштувати меду чи отрути, якщо вони знаходяться в тебе на кінчику язика, так само для урядового чиновника неможливо не відкусити хоча б трохи від державних доходів. Як про рибу, яка пливе у річці, не можна сказати, що вона п’є воду, так і про урядового чиновника не можна сказати, що він бере гроші" [10].

Рідкісне поєднання бездарності та безчесності в середовищі правлячої еліти олігархічного типу супроводжувалось хворобливим бажанням виділитися серед інших не шляхом заслуг, а за допомогою відзнак. Чимало відомих дослідників історії стародавнього Риму, характеризуючи період олігархічного правління, зазначали, що найяскравішим свідченням занепаду особистої гідності і втрати почуття честі змиршавілої аристократії тієї жалюгідної епохи стала ганебна гонитва за почесними відзнаками і титулами. Нині пристрасне жадання пострадянською елітою державних нагород, церковних і громадських відзнак, так само як і нестримний потяг неписьменних до наукових ступенів і звань, не йде в ніяке порівняння із жагою римської олігархії, оскільки в той час провінції неодноразово звертались з проханням до центральної влади відразу надавати новопризначеним намісникам разом із посадою титулатуру і зовнішні відзнаки імператорів (полководці, які здобули визначну перемогу над сильним ворогом), щоб задовольнити їх марнославство без шкоди для місцевого населення. Той же Т.Моммзен вказує, що деякі магістрати, втративши надію добитися від сенату чи народних зборів почестей тріумфу, самовільно сходили з тріумфом хоча б тільки на Альбанську гору, а кількість претендентів на жрецькі посади була настільки значною, що довелося не лише збільшити чисельність існуючих колегій авгурів, понтифіків та хранителів пророцтв оракулів, але й створити ще одну – розпорядників бенкетів на честь богів, яка головним чином переймалась тим, щоб добре випити та поїсти могли не тільки боги, але й їх служителі [11].

За своєю природою правляча еліта олігархічного типу завжди використовувала всі можливі і неможливі способи виокремитись і відокремитись від решти суспільства. Подібно до островів розкошу в морі злиднів і бід, спеціальні аристократичні квартали, місця для розваг і відпочинку, навчальні заклади і лікарні, одяг і засоби пересування, їжа, напої, домашні тварини та різноманітні дрібнички окреслювали особливу життєву сферу олігархії, що різко контрастувала і майже ніяк не співвідносилась з життям звичайних смертних. Всі спроби боротися проти цієї кричущої і безумної розкоші виявилися марними, адже, за свідченням давніх римлян, з кількох тисяч представників олігархічної знаті лише троє дотримувалися законів проти розкоші, причому це були навіть не самі законодавці.

Серед усіх деспотичних режимів олігархія являлась найбільш небезпечною для єдності суспільства, оскільки сприяла його найбільшому розкладу і розбещенню. Як цілком справедливо відзначав К. Маркс: "Думки пануючого класу є в кожну епоху домінуючими ідеями; це означає, що той клас, який є пануючою матеріальною силою суспільства, в той же час є його духовною домінуючою силою" [12], тож правління паразитичної корпоративної кліки викликало крах солідарності соціуму, корупцію (розклад) традиційних моральних цінностей усієї спільноти, адже олігархія з її апологією грабунку і крадіжки була фізично неспроможна висунути будь-яку об’єднавчу ідею для всього суспільства – хоч злодії інколи і крадуть разом, проте завжди кожен з них краде лише для себе. Якщо слова Прудона "власність – то є крадіжка" можна тлумачити як цікаву образну метафору, то власність олігархії, як правило, була крадіжкою в прямому розумінні цього слова, тому хоча серед пересічних громадян про це і не говорили відкрито, але цього не забували, та й правляча верхівка сама не надто намагалась приховати шляхи свого навдивовижу швидкого збагачення.

Оскільки цінності будь-якої системи не лише тісно пов’язані між собою, але й обумовлюють одне одну, то олігархічний тип правління сприяв тиражуванню у суспільстві настроїв злодійства і неробства, щирої відрази до чесної праці, відвертого глузування з принципів ідеалізму і альтруїзму, що поступово призводило до деформації і повної маргіналізації соціуму, коли корисливість і безчестя з часом просякали усі його структури. Описуючи періоди олігархічного правління і античні історики, і сучасні дослідники змальовують різний ззовні, але тотожний по суті моральний розклад всього суспільства: міцно вкорінена серед усіх станів думка, ніби бідність – найбільша ганьба і найтяжчий злочин; відношення до порядності як до застарілого забобону, який давно своє віджив; схильність до сервілізму і продажності, коли купити можна все – бандитів і суддів, народні збори і сенат, представників закону і сам закон – адже вулична гетера і найвищий державний магістрат по суті відрізняються лише за своїм тарифом; поширення споживацьких настроїв, неробства та гультяйства, азартних ігор та споживання алкоголю (наркотиків), заперечення сімейних цінностей та шлюбу; бездумна розкіш, повна відсутність смаку і марнотратство.

Подібне розбещення народу насправді завжди прекрасно узгоджувалося з вигодами самої олігархії, оскільки останній доводилося жертвувати тільки благом суспільства і держави, а не власними матеріальними інтересами. Вважаючи, що вчасно відкриті шинки перетворюють масові заворушення в народні гуляння, олігархія активно сприяла прямому і опосередкованому підкупу населення, запроваджуючи нові свята й відновлюючи давно забуті урочистості, намагаючись перетворити громадське життя на безкінечний і перманентний карнавал.

Не слід також вважати цей стан аномії результатом правління олігархії лише римського, чи, більш широко, європейського цивілізаційного типу. Один з найдавніших легістських трактатів стародавнього Китаю – Шан Цзюнь Шу ( Книга правителя області Шан) описує подібну ситуацію: "Якщо покарані злочинці будуть займати державні пости, то благородні мужі почнуть зневажати свої посади…Якщо благородні мужі почнуть зневажати свої посади, вони почнуть соромитись своїх нагород…Якщо злодії будуть ходити в шовковому одязі та їсти м’ясо, то і низький люд кинеться шукати вигоди цим же шляхом…Коли низький люд кинеться за вигодою цим же шляхом, він почне вихвалятись своїми злочинами" [13].

Втім подібна політика і систематичні подачки не спроможні були нейтралізувати жорстокий суспільний антагонізм і протистояння. Олігархічний режим неминуче призводив до зосередження всього майна в руках вузької групи осіб, яка протистояла знедоленому і злиденному соціуму, провокуючи гострі соціальні конфлікти та наражаючи державу на серйозну небезпеку. Навіть такі апологети нерівності, як Платон і Арістотель, застерігали, що економічна прірва, яка розділяє громадян, є надто небезпечною політичною обставиною, щоб її можна було б ігнорувати, адже "значна різниця в накопиченні багатства несумісна з надійним управлінням".

Панування корпоративної кліки призводило до олігополії (від грецьк. poleo - продаю), викликало зубожіння основної частини населення, відчуження народу від влади та сприяло різкому послабленню держави. Між правлячою елітою і народом був відсутній той моральний зв’язок, який один лише може дозволити країні пережити будь-які випробування, адже де немає спільності інтересів, там не може бути спільності цілей, не кажучи вже про єдність дій. Цілком природно, що характеризуючи взаємини між олігархічною верхівкою Риму та рештою населення, Т.Моммзен пише, що вони лише тим відрізнялися від відносин між воюючими сторонами, що обидві сторони не визнавали міжнародне право [14]. Не дивно, що наставляючи імператора, один з фундаторів школи легізму Гунсунь Ян застерігав в своїй роботі, що без активної протидії "злочинні сановники стануть торгувати владою заради доходів, чиновники різних звань почнуть обдирати народ… Тому там, де сановники суперничають через особисті інтереси і не піклуються про народ, нижчі віддаляються від вищих, що означає – в державі з’явилась тріщина. Коли чиновники потай обдирають людей, це і є черв’яки, що завелись у народі. В Піднебесній майже ніколи не було такого випадку, щоб не загинула держава, в якій завелись черв’яки і з’явилась тріщина" [15].

Розглядаючи в ретроспективі історію людства, можна побачити, що успішних прикладів боротьби з олігархічним правлінням дуже мало. Якщо спроби позбавити влади певну групу осіб досить часто увінчувались успіхом, то намагання взагалі ліквідувати олігархію як певний тип політичного режиму залишались марними. Як правило, революція проти певного олігархічного режиму водночас являлася реставрацією олігархії як такої, відновленням якщо не колишніх правителів, то старої системи. Відповідно, попри зміну облич при владі, обличчя самої олігархічної системи змінювалося вкрай рідко. Саме цю її особливість і мав на увазі К.Маркс, коли зазначав, що: "Олігархія увічнює себе не за допомогою постійного збереження влади в одних і тих же руках, а тим, що вона поперемінно випускає владу з однієї руки, щоб тут же підхопити її іншою" [16].

Перш за все цей феномен пояснюється тим, що певна структура соціуму детермінує відповідний лише їй тип політичного домінування, тож якщо скинути конкретну кліку було не так вже й важко, то трансформувати протягом короткого часу суспільство, яке змінюється вкрай повільно і має тенденцію постійно самовідтворюватись, надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. В деяких полісах Стародавньої Греції під час жорстокої політичної боротьби інколи майже повністю вдавалось фізично знищити або усунути від влади усіх представників старої олігархічної політичної еліти, проте через деякий час внаслідок сталої соціальної стратифікації цей тип політичного режиму швидко відновлювався.

В містах-державах античної Греції чи середньовічної Італії скинути владу родової аристократії (олігархії) інколи вдавалося за допомогою тиранічного правління, яке власне і виникло в процесі боротьби між родовою знаттю і демосом. На відміну від ідеальних схем Платона чи Арістотеля, реальні історичні форми тиранії часто діяли за підтримки більшості населення і були спрямовані на покращання матеріального стану і політичного положення демосу, розвиток ремесла і торгівлі, що дозволяє розглядати їх як перехідну ланку до демократії, принаймні – створення її необхідних соціальних передумов.

Історичний досвід свідчить, що успішна боротьба проти олігархії має бути добре продуманою і хронологічно спланованою комплексною системою послідовних заходів, зорієнтованою на ліквідацію детермінантів її могутності та трансформацію суспільних структур. Щоб максимально послабити опір панівної корпоративної кліки, її противники намагались використовувати в своїх цілях суперництво різних кланів, часто подавали боротьбу з політичною системою як покарання окремих осіб. Для боротьби з олігархією бюрократичного типу найкраще підходила розроблена Шень Бухаєм та іншими легістами доктрина "сін мін" [17], що являла собою систему методів організації державного управління та контролю діяльності чиновників. Створена з метою змусити бюрократію виконувати волю правителя, а не нав’язувати йому власну, вона включала в себе вимоги систематичного оновлення апарату, жорсткої дисципліни, цензорського нагляду, кругової поруки і особистої відповідальності: "Мудрий правитель використовує своїх сановників таким чином, щоб їх посади обов’язково залежали від їх успіхів, а нагороди від заслуг".

Для протидії олігархії плутократичного типу завжди найбільш ефективним методами були заходи по блокуванню можливостей її незаконного збагачення. Конфіскація майна також з успіхом застосовувалася з цією метою, проте інколи подібна тактика перетворювалась на самоціль і вироджувалась в банальний грабунок, ведучи до перегляду всіх майнових відносин у суспільстві та ставлячи під сумнів саме право приватної власності, що викликало небезпеку масштабних соціальних збурень.

Ті політичні сили, що успішно боролися з олігархією, як правило спирались на чітке і зрозуміле законодавство, оскільки волюнтаристські методи і неприховане насильство виглядали як тиранічне безумство, викликали безлад і в перспективі лише посилювали позиції олігархічної правлячої еліти. Ще понад два тисячоліття тому, характеризуючи внутрішньополітичне становище в тогочасних китайських державах, легісти стверджували: "Ті, хто в наш час прагне гарного правління часто нехтують законом, і в цьому причина смути в їх державах". На їх думку "якщо правитель і сановники нехтують законом і діють виходячи виключно із власних міркувань, в державі неминуча смута. Якщо при введенні закону провести чітке розмежування прав і обов’язків, і при цьому заборонити порушувати закон з корисливими намірами, обов’язково буде встановлене гарне правління". Вони також наполягали на концепції всезагального застосування закону, оскільки лише так можна навести порядок: "Для управління державою досконаломудрий встановлює єдині правила настанов, єдині правила нагород, єдині правила покарань… єдині правила означають – ранги знатності не рятують від покарань" [18].

Врешті решт, вічних форм державного правління не існує. Чим більше конкретний зразок реального політичного режиму нагадує ідеальний тип класичної олігархії, тим швидше він зникає з історичної арени. Якщо еліта не може ефективно вирішувати нагальні проблеми суспільства, її влада приречена, проте при цьому слід усвідомлювати, що без активної боротьби мас за свої права зміни взагалі ніколи не ставали для них змінами на краще. Пасивність соціуму завжди лише сприяла заміні одного деспотичного режиму на інший, а їх правління, як засвідчує народна мудрість, ніколи не буває таким поганим, щоб воно не могло стати ще гіршим.


Література

1. Almond G., Powell G. Comparative Politics: Developmental Approach.  Boston: Little and Brown Company, 1966.  Р.35.

2. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм. – К.: Таксон, 2003. – С.41.

3. Lipset S. Political Man. – Baltimore, Maryland: The John Hopkins University Press, 1981. – Р.51.

4. Смит Э. Национализм и модернизм. – М.: Праксис, 2004. – С.20.

5. Шумпетер Й. А. Капіталізм, соціалізм і демократія. – К.: Основи, 1995. – С.189.

6. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. – М: «Канон-пресс-Ц», «Кучково поле», 2001. – С.27.

7. Almond G., Powell G. Comparative Politics: Developmental Approach.  Boston: Little and Brown Company, 1966.  Р.323.

8. Lipset S. Political Man. – Baltimore, Maryland: The John Hopkins University Press, 1981. – Р.65.

9. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К.: Пор-Рояль, 2001.  С.8.

10. Облонский А.В. Бюрократия и государство. – М. – Институт государства и права РАН ,1996. – С.12.

11. Моммзен Т. История Рима. М.: Фолио, 2001, Т.1, кн.3, С.379.

12. Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения .(2-е изд.) - М.: Политиздат, 1969, Т.3, С.45.

13. Книга правителя области Шан (Шан Цзюнь Шу) М.: Наука, 1968. – С.174.

14. Моммзен Т. История Рима. М.: Фолио, 2001, Т.2, кн.4, С.147.

15. Книга правителя области Шан (Шан Цзюнь Шу) М.: Наука, 1968. – С.198.

16. Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения .(2-е изд.) - М.: Политиздат, 1969, Т.11, С.372.

17. Переломов Л. С. Конфуцианство и легтзм в политической истории Китая. – М.: Наука, 1981. – С. 198.

18. Книга правителя области Шан (Шан Цзюнь Шу) М.: Наука, 1968. – С.204.