О. Музичка „Грузини в Одесі: історія та сучасність”. Передмова

Вид материала

Документы

Содержание Грузини в новітній історії одеси

Подобный материал:

• Робоча програма навчальної дисципліни християнство в Україні: історія І сучасність, 2237.32kb.
• 75 років на карті держави, 1023.48kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності, 284.56kb.
• Безпека життєдіяльності І охорона здоров'я дітей та молоді XXI сторіччя: сучасний стан,, 289.14kb.
• Згідно з архівними документами, в Одесі 28 лютого 1865 р було створено Товариство витончених, 74.01kb.
• Історія військово-повітряних сил україни, 77.64kb.
• Тема Шлюб Поняття та ознаки шлюбу. Конкубінат: історія та сучасність, 32.28kb.
• Історія та сучасність захисного лісорозведення до 110-ої річниці початку діяльності, 104.28kb.
• Український бурштиновий світ Бурштиновий шлях – історія І сучасність, 774.42kb.
• Історія І сучасність. (4 год.) Виникнення І генезис поняття логіки, 447.75kb.

З книги О. Музичка

„Грузини в Одесі: історія та сучасність”.


ПЕРЕДМОВА


Працюючи над цією книгою, я дедалі більше переконувався в її гострій актуальності. Сьогодні доводиться дуже часто чути про багатоенічність Одеси, що надає місту особливої аури, але якщо уважніше придивитися до стану суспільної свідомості, історичної науки, краєзнавства, то стає очевидним, що майже вся увага одеситів сконцентрована на історії та сучасності найчисельніших національних громад (євреїв, болгар, греків, німців, поляків, росіян, українців). Вивчення історії менш численних національних громад Одеси мало помітно в сучасних історико-географічних і культурологічних дискусіях. Іноді, Одеса зображується навіть як «місто російської слави», якому приписується споконвічне панування російської національної ідеї, російського етносу, російської мови. Інші національні громади Одеси в рамках цього підходу або заважали реалізації «російської ідеї» або, у всякому разі, лише відтіняли її велич. Мало відображає сутність одеської історії інший підхід, в рамках якого Одеса зображується як центр перемоги космополітизму та толерантності, рай на землі, де не було місця відособленості національних громад, боротьби за свої національні інтереси та боротьби між цими громадами.

Здається, не погрішу проти істини, якщо відзначу, що майже всі одесити не знають про грузинську складову історії свого рідного міста. Нерідко доводилося чути доброзичливо-здивовані або, навпаки, роздратовані вигуки представників різних груп одеського суспільства у відповідь на запитання або інформацію про історію одеських грузинів. Багато з моїх співрозмовників були щиро переконані в тому, що грузини з'явилися в Одесі тільки з розпадом СРСР, причому винятково в ролі торговців на базарах. Інакше кажучи пропаганда багатьох засобів масової інформації в дусі «кавказької загрози» цілком досягає своєї нечистоплотної мети.

Цьому не варто дивуватися, адже в Одесі дуже мало таких цивілізованих атрибутів історичної пам'яті як меморіальні дошки (виключення – дошки С. Дондуа та А. Дудучава), пам'ятників, назв вулиць та площ, пов'язаних з діяльністю видатних представників грузинської діаспори Одеси. В радянські часи ще згадували про зв'язки Одеси з грузинами-більшовиками, але у 1990-ті рр. це стало неактуальним. Якщо не зважати на русифіковане до невпізнанності ім’я князя І. Джавахішвілі в назві Жевахової гори та Жевахової вулиці, у сьогоднішній Одесі немає вулиць, які б носили ім'я одеського грузинського діяча.

При цьому, звичайно, не можна сказати, що грузинські персонажі в історії Одеси були повністю зігноровані в історіографії. У цьому плані безумовними лідерами є професори Новоросійського університету, а також студенти та випускники медичного факультету¹. Ще у 1950-х рр. у новітній історіографії першим про одеський етап життя професорів-хіміків П. Мелікішвілі та В. Петріашвілі писав одеський історик Й. Портной. Його статті були опубліковані в Грузії грузинською мовою. Надалі ці хіміки залишалися лідерами серед одеських грузинів по згадуваннях у роботах різного жанру. Характерно, що на дві найпопулярніші узагальнюючі роботи з історії Одеси є лише одна згадка (але й тільки!) про одеських грузинів, і саме про цих професорів-хіміків². Той же Портной ще у 1940-х роках чи не перший і єдиний з усіх одеських істориків згадав про існування грузинського земляцтва в Новоросійському університеті³. В узагальнюючих роботах з історії Новоросійського університету коротко згадувався також історик С. Аваліані.

Цей «університетоцентризм» був розведений хіба що згаданими книгами та статтями про грузинських комуністів – учасниках революційної епопеї в Одесі у 1917 – 1920 рр. Очевидно, що ці роботи були написані у винятково заідеологізованому стилі. Про грузинських професорів та студентів і, меншою мірою, про деяких інших персонажів згадували й грузинські історики⁴. Більшість авторів використовували досить обмежене коло джерел. Незважаючи на те, що всі згадані, майже на сто відсотків біографічні роботи, прийняті мною до уваги та допомогли в написанні цієї книги (за що ми дякуємо всім авторам), вони навіть не наблизили читача до розкриття більш масштабної теми «історія одеських грузинів».

У дуже змістовному та об'ємистому двотомнику про історичні зв'язки України та Грузії, виданому на початку ХХІ ст., про грузинів в історії Одеси згадано лише мимохідь⁵. Вакуум так і не був заповнений. Не допомогло навіть проголошення 2005 року роком Грузії в Україні. Тому, коли кілька років назад вийшла моя перша стаття про грузинську сторінку історії Одеси, я мав у своєму розпорядженні дуже обмежену історіографічну базу, що не змінилося й донині⁶.

Якщо історія одеських грузинів в «дорадянські часи» хоча б до деякої міри досліджена, то радянський період є «террою інкогнита», за винятком декількох біографій. Це цілком природно, тому що інформація про нещодавні часи ще не встигнула «відкластися» в архівах та книгах. На цьому тлі навіть про новітню історію одеської грузинської діаспори написане більше завдяки брошурі за редакцією Г. Капанадзе та відповідних згадках у книзі «Мости дружби. Україна-Грузія» (Київ, 2007).

За неперевіреною інформацією від одного з представників сучасної одеської грузинської діаспори, одеські грузини неодноразово намагалися заповнити очевидну лакуну у своїй історії шляхом написання книги.

Тепер ця година, на щастя, настала – книга лежить перед читачем. У ній уперше досліджена роль грузинів у суспільно-політичній та культурній історії Одеси протягом усього періоду існування цього міста. Крім новаторської теми, у книзі вперше освітлена ціла низка питань: приблизна динаміка чисельності грузин в Одесі, своєрідний «грузинський пантеон» Одеси, тобто коло діячів, які зіграли істотну роль в історії міста, особливості національної свідомості та суспільно-політичних поглядів одеських грузинів, діяльність грузинського земляцтва, студентів-радикалів, Грузинського товариства та консульства в Одесі, роль Новоросійського університету в історії Грузії та таке інше. Як видно зі змісту книги, я не відмовився від усталеної біографічної традиції у вивченні історії грузинського народу в Одесі, але й не абсолютизував її. Так чи інакше, мене передусім цікавило життя конкретних людей, що відбито й у назві книги. З іншого боку, ця назва, не втримала мене й від висвітлення, так би мовити, додаткових питань, але в дійсності вкрай необхідних для розкриття теми в цілому. Історія одеських грузинів багато в чому залежала від ступеня інтенсивності зв'язків між Грузією та Одесою, і водночас впливала на ці зв'язки. Очевидно, Одеса та її сільська та містечкова округа були тісно пов'язані між собою, зокрема, грузини-городяни та селяни. Тому в цій книзі читач знайде згадки й про такі питання як контакти між Одесою та Грузією в різних сферах життя, а також грузинах Одещини.

Іноді, підставою для виявлення грузинів у різних одеських організаціях та установах, за відсутності даних про самосвідомість людини, служила наявність у документах типово грузинських прізвищ. Грузинська ономастика є досить консервативною та тому є досить достовірним критерієм. Але, очевидний і деякий ризик такого підходу. Грузинське прізвище не дає підстав для однозначного висновку про рівень грузинської національної свідомості певної особи. Тому було принципово важливо встановити й місце народження людини, її національну самоідентифікацію. Особливо актуальною ця інтелектуальна операція була відносно жінок з грузинськими прізвищами, тому що перевірка неодноразово показувала, що мова йшла всього лише про дружин грузинів. Але й у цьому випадку ми одержували важливі приклади міжетнічних зв'язків. Іноді джерело містило більш повні дані про національні погляди людини, особливо відносно інтелігенції, але часто – ні. Тому поняття «грузин» у цій книзі використане в подвійному сенсі – з одного боку, це людина грузинського етнічного походження, з іншого – що усвідомлювала себе частиною грузинського народу, носієм його культури. Щодо грузинської інтелігенції ці поняття найчастіше збігалися.

Усвідомлюю, що історик не може досягти абсолютної неупередженості та навряд чи на це взагалі може претендувати. Тому в цьому тексті, у значно більшому ступені, аніж в багатьох моїх попередників, звучать критичні нотки відносно комуністів та комуністичного періоду в цілому, не метаються громи та блискавки в грузинів – жителів Одеси періоду румунської окупації, вітаються дії спрямовані на реалізацію ідеї незалежності Грузії, розвитку грузинської культури, підкреслюються зв'язки грузинів з українськими патріотами. Безумовно, ці особливості тексту книги, зумовлені моїм світоглядом. В руках іншого історика ряд фактів міг би «заговорити» і по-іншому.

Але непорушними принципами для мене залишалися повнота та точність у цитуванні та систематизації історичних джерел, комплексність у висвітленні історичних явищ та біографій. Я намагався уникнути зайвих славослів'їв або спопеляючої критики історичних персонажів або подій, не вважаючи це завданням історика. На мою думку, читач одержав головне –багато нових фактів, цитат, фотографій, які допоможуть йому познайомитися з усіма етапами історії грузинів Одеси, скласти свою думку про роль грузинської діаспори та її окремих представників в історії міста. Ці риси дослідження, на мою думку, є визначальними для складного поняття «об'єктивність історика».

Саме завдяки цим принципам при написанні книги використане широке коло історичних джерел, багато з яких невідомі або маловідомі. Для вивчення більшості питань використана низка фондів Державного архіву Одеської області, особливо фонд Новоросійського університету. Допоміжний характер мали матеріали з Відділу рукописів Одеського державного історико-краєзнавчого музею, Державного архіву при Раді міністрів Автономної республіки Крим, Відділу рукописів інституту Російської літератури (Санкт-Петербург), Відділу рукописів Російської національної бібліотеки та інших. Були простудійовані вкрай важливі матеріали російсько-імперських та радянських переписів населення, зокрема, неопубліковані з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України у Києві. Використані унікальні матеріали з Галузевого державного архіву Управління Служби безпеки України в Одеській області про репресованих грузинів.

Широко використані спогади, автобіографії, некрологи грузинських діячів та їхніх сучасників, представників інших національностей, праці, приватне та ділове листування грузинських діячів, матеріали преси (інтерв'ю, огляди, звіти і тому подібне). Більшість з цих матеріалів опубліковані, але малим тиражем та в рідкісних виданнях. При дослідженні радянського та сучасного етапу історії грузинської діаспори Одеси не можна було залишити без уваги й таке складне джерело як усна інформація. За всієї суперечливості та уривчастості цих даних, вони дозволили відновити більш повну картину історії. Особливо цінними були спогади нині живих героїв біографічної частини цієї книги або їх родичів (Ж. Дудучава, Л. Горгіладзе, правнука першого грузинського консула Одеси Е. Ушверидзе Г. Рюрікова та інших). При написанні деяких біографій нашими фактичними співавторами були власне герої цих біографій (Г. Гоцирідзе, Л. Корашвілі, А. Осіашвілі, Є. Парцхаладзе, Д. і Л. Романадзе, О. Кутателадзе).

Стан джерел майже не дозволив дослідити настрої та побут грузин Одеси, які не належали до інтелігенції. Але це зауваження, на жаль, універсально для більшості подібних робіт.

Таким чином, мозаїка з розпорошених та фрагментарних джерел дозволила створити досить повну історію грузинської громади Одеси. Безумовно, враховуючи, новаторський характер книги, ми далекі від думки, що проблема вичерпана. Навпаки, ми впевнені у необхідності подальших досліджень.

Вертаючись до перших рядків передмови, підкреслю, що завдання цієї книги подвійне: наукове – заповнити очевидну лакуну в історіографії Одеси, повернути в історію призабуті імена, розширити коло історичних джерел, а також суспільна – наповнити конкретним змістом розповсюджену тезу про внесок багатьох національностей у розвиток Одеси, сприяти відродженню та увічненню історичної пам'яті про гідних громадян міста. Останнім бажанням пояснюється ще одна особливість книги – краєзнавча, тобто досить часта вказівка на «грузинські адреси» Одеси, будинки, де жили герої книги, місця їх поховань, адреси грузинських установ.