Проблема корупції у законодавчих та нормативних актах

Вид материала

Подобный материал:

Проблема корупції у законодавчих та нормативних актах.

Вплив корупції як соціально-економічного явища на розвиток суспільства –багатоаспектний. Саме корупція лежить в основі тіньової економіки і робить неефективними засоби боротьби з нею. Наявність корупції викривляє державну економічну політику. Корупція девальвує державну владу, розтліває моральні устої і цінності суспільства, призводить до поглиблення розшарування населення щодо рівня отримуваних реальних доходів.

Проблема корупції давно набула міжнародного характеру й зачепила у тій чи іншій мірі усі держави, у тому числі й країни з розвинутою ринковою економікою. Саме виходячи з цього, був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1996 року практично перший міжнародний документ „Декларація про боротьбу з корупцією та хабарництвом у міжнародних комерційних операціях”, що закликав держави члени ООН боротися з незаконним збагаченням державних посадових (обраних) осіб, а також запропонував заходи для ефективного застосування діючих законів, які забороняють хабарі у міжнародних комерційних операціях.

Безперечно, не міг бути тривалим підхід, при якому основними елементами корупції вважалися хабарництво і здирство, а ціль боротьби з корупцією зводилася б тільки до підвищення ступеня сумлінності, посилення конкуренції і поліпшення міжнародної ділової обстановки у світі.

Тому через сім років ООН була прийнята Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 року. Даний документ говорить про більш серйозне ставлення ООН до корупції як до явища, що несе небезпеку не лише державному устрою, а й усьому світовому товариству.

„Мета”, „Терміни”, „Сфера застосування” – ось той далеко не повний перелік глав і статей, у яких докладно розписаний порядок, спрямований на попередження та протидію корупції.

Підвищений інтерес викликають пункти, присвячені взаємодії держав, що взяли обов’язки з дотримання загально прийнятих правових принципів. У зв’язку з цим Конвенцією визначено, що кожна держава-учасник, ратифікуючи цю конвенцію, бере участь у міжнародних програмах і проектах (у рамках національних правових систем), спрямованих на попередження корупції, кримінальне переслідування громадян у зв’язку зі злочинами (визначеними такими відповідно до цієї конвенції), конфіскацією і поверненням активів (майна) його попереднім законним власникам.

Конвенція ратифікована Законом України від 18 жовтня 2006 року з деякими уточненнями.

В Україні ключовим законодавчим актом у цьому напрямку є Закон України „Про боротьбу з корупцією”. Робота проведена законодавцями й спеціалістами над цим документом, викликає глибоку повагу. Саме в цьому законодавчому акті містяться основні принципи боротьби з корупцією, визначена термінологія, відповідальність за корупційні дії та інші правопорушення пов’язані з корупцією.

Разом із тим головною проблемою реалізації цього основоположного закону є те, що в ньому практично відсутній механізм виконання основних його положень.

Так, для припинення порушень, передбачених статтею 5 Закону, відповідним органам треба мати, а відповідно й періодично обновляти інформацію про рух коштів на банківських рахунках, про частку в уставних фондах (у майні чи цінних паперах) підприємств усіх форм власності не лише державних службовців, а й членів їх сімей (стаття 6 Закону). У протилежному випадку процедура подання державними службовцями декларацій втрачає свою суть.

З іншого боку, неподання, подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи і зобов’язання фінансового характеру погрожує особі, уповноваженій виконувати функції держави, відповідальністю у вигляді адміністративного штрафу, звільнення зі служби, інше усунення від виконання функцій держави, а також є підставою для відмову в призначенні на посаду або позбавлення права болотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи (стаття 9 Закону).

Викликає також інтерес абзац третій статті 6 Закону, де вказано, що відомості про доходи, цінні папери, нерухому і цінне рухоме майно та вклади в банках посадових осіб, визначених у першій частині статті 9 Закону України „Про державну службу” та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційних виданнях державних органів України.

Але найбільшу увагу, особливо державним службовцям, треба приділити статті 5 Закону.

Усі пункти викладені чітко і жорстко. Прикладом цього може бути пункт „в” частини першої згаданої статті. У ньому ясно вказано, що державний службовець, або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права входити самостійно чи через представника або підставних осіб до складу правління або інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових закладів, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Усі подальші розділи представляють інтерес для вузького кола спеціалістів відповідних органів, що беруть безпосередньо участь у роботі з виявлення та усунення правопорушень, пов’язаних із корупційними діями, а також контролюють виконання законів у сфері боротьби з корупцією.

Безпосередньо стосується проблеми корупції також Закон України „Про державну службу”. Перш за все державний службовець, маючи особисті інтереси, як правило, ігнорує основні принципи державної служби (стаття 3 Закону) і зневажає обов’язки державних службовців (стаття 10 Закону), що відповідно перешкоджає виконанню завдань, висунутих державою.

Отже, є підстави вважати, що таким способом державний службовець здійснює корупційні дії, передбачені статтею. 1 Закону України „Про боротьбу з корупцією”, за які зобов’язаний нести персональну відповідальність. Обмеження, пов’язані з виконанням державної служби (стаття 16 Закону „Про державну службу”), указують на недопустимість здійснення такого роду дій.

Щорічне подання відомостей про прибутки та зобов’язання фінансового характеру, у тому числі й за кордоном, відносно себе та членів своєї сім’ї частково розв’язує питання припинення й профілактики вказаних порушень закону. Порядок подання, збереження та використання цих відомостей, відповідно до статті 13 Закону, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стрижнем антикорупційної стратегії держави на сучасному етапі виступає Концепція подолання корупції в Україні „На шляху до доброчесності”, затверджена Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742/2006.

У цьому документі надано науково-теоретичну характеристику корупції як суспільного явища в Україні. Особливу увагу необхідно приділити першому розділу, де показана небезпека, котру несе корупція національній безпеці та демократичному розвитку держави.

Концепцією як основні напрями розв’язання проблеми доброчесності в органах виконавчої влади визначено:

- вдосконалення інституту державної служби, адміністративних процедур у цих органах та порядку здійснення державних закупівель.

Саме у цих сферах спостерігаються тенденції до посилення корупційних ризиків.

Велику увагу в концепції приділено посиленню ролі громадянського суспільства та засобів масової інформації у виявленні та запобіганні корупції. Висвітлення засобами масової інформації проявів корупції має загальнопревентивне значення, а також безпосередньо впливає на застосування антикорупційних правових норм до конкретних посадових осіб.

Стратегічним напрямом боротьби з корупцією є посилення діяльності, спрямованої на виявлення корупційних проявів, та забезпечення притягнення винних осіб до відповідальності. Саме цим проблемам присвячено четвертий розділ Концепції.

Проблемам практичної організації контролю за недопущенням корупції присвячена низка нормативних актів Кабінету Міністрів України, до яких належить Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2006 року № 1673 „Про стан фінансово-бюджетної дисципліни, заходи щодо посилення боротьби з корупцією та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів”.

Проблема корупції має прямий зв’язок з іншою важливою проблемою – легалізацією (відмиванням) доходів, які були отримані злочинним шляхом. Такі доходи, з одного боку, можуть розглядатися як один з наслідків корупційних дій, а з іншого – є могутнім фінансовим джерелом корупції.

Не можна залишати поза увагою і той факт, що у більшості країн світу між корупцією і організованою злочинністю існує міцний, сталий зв’язок. Про це безпосередньо сказано у другому абзаці преамбули Конвенції. Ситуація загострюється також через проблему тероризму. Парадокс полягає в тому, що грошові кошти, отримані від корупційних дій, і кошти, здобуті злочинним шляхом (від реалізації наркотиків, зброї, тощо, у тому числі використовувані й для фінансування терористичних угрупувань), мають одні й ті ж ознаки, саме – невідоме походження та прихований (непрозорий) рух.

Тому світове товариство в особі Організації Об’єднаних Націй занепокоєне загрозою демократичним інститутам від руху неконтрольованих величезних активів, стабільності та безпеці суспільства і змушене посилити контроль за рухом майна та грошових коштів. Активна політика, яка проводиться різними міжнародними державними об’єднаннями з метою зменшення такого роду операцій, а також боротьби з відмивання „брудних” коштів служать найкращим прикладом.

Законодавчу базу боротьби з цим серйозним негативним проявом становить Закон України від 28 листопада 2002 року № 249-VІ „Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом”

Цим законом встановлено, що до легалізації належать дії, спрямовані на приховування коштів (іншого майна) або володіння ними, прав на такі кошти чи майно, джерела їх походження, місце знаходження чи переміщення, а також придбання, володіння або використання коштів або іншого майна. Дія Закону поширюється на громадян України, іноземців і осіб без громадянства, а також на юридичних осіб, їхні філіали, представництва та інші окремі підрозділи юридичних осіб, що забезпечують проведення фінансових операцій на території України, а також поза її межами відповідно до міжнародних договорів.

Основним механізмом боротьби з відмиванням грошей є фінансовий моніторинг (внутрішній і обов’язковий).

Внутрішній фінансовий моніторинг є діяльністю суб’єктів первинного фінансового моніторингу з виявлення фінансових операцій, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, та інших фінансових операцій, котрі можуть бути пов’язані з легалізацією доходів. До таких суб’єктів належать практично всі фінансові установи, які мають справи з готівковими та безготівковими коштами:

банки, страхові та інші фінансові заклади – платіжні організації, члени платіжних систем, клірингові заклади;
товарні, фондові та інші біржі;
професійні учасники ринку цінних паперів;
інститути сумісного інвестування;
ігрові заклади, ломбарди, юридичні особи, що проводять будь-які лотереї;
підприємства й організації, які здійснюють управління інвестиційними фондами або недержавними пенсійними фондами;
підприємства й об’єднання зв’язку та інші некредитні організації, що проводять перерахування грошових коштів;
інші юридичні особи, які здійснюють фінансові операції.

Під обов’язковим моніторингом у Законі розуміються заходи щодо аналізу інформації про фінансові операції, котрі надаються фінансовими закладами, а також заходи з перевірки такої інформації. Ці заходи здійснюють суб’єкти державного фінансового моніторингу: центральні органи виконавчої влади і НБУ, а також спеціально уповноважений орган при Мінфіні України.

Важливим моментом є встановлення критеріїв перевірки господарських операцій, вичерпний перелік яких подано в Законі.

Установлено, що суб’єкти фінансового моніторингу, їхні посадові особи, інші працівники не несуть відповідальності за шкоду, завдану фізичним і юридичним особам у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків під час проведення фінансового моніторингу, якщо вони діяли в межах повноважень, обов’язків і способом, передбаченим Законом. А якщо дії будуть незаконними, то завдана шкода буде відшкодовуватися із Держбюджету.

До викладеного слід додати, що практично усіма країнами світу визнано ефективним досить простий метод визначення тіньових активів – персоніфікація і співставлення їхніх витрат і прибутків. У першу чергу це стосується грошових коштів та майна, що належить фізичним особам.

Еволюція законодавства України змусить рано чи пізно також вдатися до цього інструмента. При цьому важливе політичне рішення має бути прийняте стосовно прибутків (власності в майні, грошових вкладах на банківських рахунках, цінних паперах), уже отриманих незаконним шляхом. Принципово існують два варіанти вирішення цієї проблеми. Такі прибутки можуть бути легалізовані або шляхом повної амністії, або шляхом оподаткування прибутковим податком за зниженою ставкою. Спробу поставити перед суспільством це питання було зроблено Президентом України в Указі „Про заходи щодо легалізації фізичними особами доходів, з яких не сплачені податки” від 31 березня 2000 року № 552/2000. Незважаючи на детально розписаний в Указі план дій, конкретних наслідків він не мав. Але враховуючи вплив викладених факторів на політичну та економічну ситуацію в країні, а також світовий досвід у цій галузі, Україна проходить цей непростий шлях, кінцевою метою якого буде стабілізація обстановки у суспільстві.

Перш за все це видно з прийняття нових законодавчих актів з протидії корупції:

-Закон України „Про засади запобігання та протидії корупції” від 11 червня 2009 року № 1506-VІ, який визначає основні засади запобігання та протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави;

- Закон України „Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” від 11 червня 2009 року № 1507-VІ;

- Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” від 11 червня 2009 року № 1508-VІ.

Ці Закони мали вступити в дію з 1 січня 2010 року, але Законами України „Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції” від 23 грудня 2009 року № 1787-VІ, та 10 березня 2010 року № 1962-VІ їх введення було перенесено на 01 квітня 2010 року, а потім на 01 січня 2011 року.

Потреба у вступі в силу цих Законів викликається не лише політичним інтересом у формуванні позитивного іміджу держави і впливом боротьби з корупцією та надання Україні цільових кредитів і інвестицій могутніми фінансовими і політичними групами, а й загрозою національній безпеці цього небезпечного явища у випадку виходу його з-під контролю.

Blog

Проблема корупції у законодавчих та нормативних актах