Загальні положення
| Вид материала | Документы |
- І. Загальні положення, 60.53kb.
- Загальні положення, 157.52kb.
- Ббк 9(4укр)301я73 Г64 Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення, 2089.93kb.
- Положення про методичну раду освітньої установи Загальні положення, 138.49kb.
- И в срок Вступ 3 Розділ І загальні положення про право інтелектуальної власності, 107.82kb.
- І. Загальні положення, 36.77kb.
- 1. загальні положення, 89.5kb.
- Положення про загальні збори учасників публічного акціонерного товариства комерційного, 272.94kb.
- Закон україни, 706.59kb.
- Закон україни, 745.76kb.
Усіх вищеперерахованих професійних прав не має фахівець у галузі права. На жаль, досі залишається незрозумілим, хто це такий і який у нього статус.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16.11.2000р. положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Це рішення, на перший погляд, зрівняло процесуальний статус адвоката і інших фахівців у галузі права в кримінальному та адміністративному процесах. Однак при більш докладному аналізі резолютивної частини стає зрозумілим, що фахівцям у галузі права (не адвокатам) позиція Конституційного Суду України впевненості не додала. Причина в словах “... і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи”.
Верховний Суд України у Постанові Пленуму від 24.10.2003р. № 8 “Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві” спеціально наголосив, що повноваження захисників – фахівців у галузі права на участь у справі повинні бути підтверджені документами, визначеними спеціальним законом, яким цим особам надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам, а також угодою або дорученням юридичної особи. І далі, з відчуттям легкої іронії читаємо: “При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах.” Іронія в тому, що спеціального закону, який би надавав фахівцям у галузі права брати участь в процесі як захисникам не існує. І це всім відомо: і фахівцям, і суддям. Таким чином, фахівці у галузі права знову опинилися за межами кримінального процесу.
Яке ж це має значення для цивільного судочинства?
Звертаємо увагу, що коментована норма завершується словами “... в порядку, встановленому законом”. В логічно-змістовному взаємозв‘язку цю частину речення можна відносити:
1) до правової допомоги. В цьому випадку слід розуміти, що правова допомога надається в порядку, встановленому законом;
2) до адвокатів та інших фахівців. В цьому випадку законодавець підкреслює, що допомога надається саме адвокатами і фахівцями у галузі права, які діють в порядку, встановленому законом. Іншими словами, порядок, встановлений законом, регулює діяльність адвокатів та фахівців у галузі права щодо надання правової допомоги;
3) лише до фахівців у галузі права. В цьому випадку акцент робиться на тому, що іншими фахівцями у галузі права допомога надається в порядку, встановленому законом. Іншими словами вони теж можуть надавати правову допомогу але порядок її надання встановлюється законом. При цьому якщо такого закону не має, то й допомогу надавати такі фахівці не можуть.
Враховуючи наведену вище правову позицію Верховного Суду України щодо участі фахівців у галузі права як захисників в кримінальному судочинстві, припускаю, що найбільш близькою до неї буде останнє, третє тлумачення.
Слід звернути увагу на ст. 56 ЦПК, в якій вже прямо зазначено, що правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. Адвокат окремо не згадується, оскільки саме він і є таким фахівцем.
Таким чином, вищенаведені міркування дають підстави для висновку, що в цивільному процесі, так само як і в кримінальному, фахівці у галузі права не мають права надавати правову допомогу. Але їх участь у справі можлива в іншому процесуальному статусі – у статусі представника. Відповідно до ст. 40 ЦПК представник повинен мати повноваження, а не фах у галузі права. Представником може бути і не юрист.
Сторонам слід мати на увазі, що обрання представника – це відповідальна справа, яка може істотно вплинути на весь процес. Його помилки матимуть наслідки безпосередньо для самої сторони.
4. Коментована стаття не передбачає конкретних умов надання правової допомоги. Вони визначаються договором доручення.
Цивільне процесуальне законодавство не передбачає випадків обов‘язкової участі у справі особи, яка надає правову допомогу чи представника (за винятком участі законних представників). Кожна особа самостійно вирішує чи є у неї потреба скористатися правовою допомогою.
Перешкодою для реалізації права на правову допомогу є малозабезпеченість громадян, і, як наслідок, недоступність кваліфікованої правової допомоги. Чинним законодавством не передбачено випадків надання безкоштовної правової допомоги в цивільних справах. До вирішення цієї проблеми на державному рівні, слід взяти до уваги практику, яку запровадила Київська міська державна адміністрація, яка, наприклад, у 2004 році виділила кошти в сумі 200 тис. грн. для фінансової підтримки Київської міської муніципальної колегії адвокатів на забезпечення безоплатною правовою допомогою малозабезпечених верств населення м. Києва. (розпорядження № 465 від 23.03.2004 “Про забезпечення правовою допомогою малозабезпечених верств населення м. Києва в 2004 році”).
Стаття 13. Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень
1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом.
1. Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 128 Конституції України одією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Апеляційне та касаційне оскарження судових рішень є формою перевірки законності та обгрунтованості рішень суду вищестоящим судом з метою скасування неправильних судових рішень.
В коментованій статті конституційний принцип оскаржуваності судових рішень певною мірою видозмінений. За Конституцією України, оскарження рішення суду забезпечується в усіх випадках, крім випадків, встановлених законом. Іншими словами, за загальним правилом можуть бути оскаржені будь-які судові рішення, але, як виняток, не оскаржуються ті, щодо яких є пряма вказівка в законі. В основу цієї конституційної норми закладений принцип “Дозволено те, що не заборонено законом”.
Натомість, в коментованій статті перебачено, що судові рішення оскаржуються у випадках та в порядку, встановлених цим Кодексом. Тобто об‘єктом апеляційного або касаційного оскарження можуть бути лише ті судові рішення, щодо оскарження яких є пряма вказівка закону: дозволено те, що передбачено законом. Цей принцип реалізований у ст. 293 ЦПК, яка передбачає вичерпний перелік ухвал (а відповідно до ст. 208 ЦПК ухвала є формою судового рішення), на які може бути подано скаргу окремо від рішення суду. Інші ухвали оскаржуватися окремо від рішення не можуть. Не передбачено можливості їх оскарження і разом з рішенням. Щодо них можна подати лише заперечення (а не скаргу), які включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
На наш погляд, ст. 13 ЦПК України суперечить п.8 ч.3 ст. 128 Конституції України. Крім того, порушено й вимоги ст. 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Вважаємо, що право особи на оскарження рішення суду у ст. 13 ЦПК, порівняно із Конституцією, обмежено.
2. Правом апеляційного та касаційного оскарження наділені дві групи осіб:
1) особи, які беруть участь у справі. Це право має кожна з цих осіб окремо. Подання колективних скарг не допускається. Разом з тим, передбачено право приєднатися до скарги (ст. 299 ЦПК);
2) особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки. Ці особи набувають права оскаржити рішення суду тому, що воно прийнято щодо їх прав або (та) обов‘язків, в той час як вони участі у цій справі не брали.
Рішення є таким, що вирішує питання про права та обов‘язки особи, яка не брала участь у справі, якщо рішення суду (його резолютивна частина) безпосередньо створює, змінює або припиняє певні правовідносини (як правило ті, що були предметом судового розгляду) за участю скаржника. Сама лише згадка про певну особу у мотивувальній частині або аналіз правовідносин за її участю не є підставою для виникнення у неї права на оскарження рішення.
Оскаржуючи рішення суду, особа, яка не брала участі у справі, повинна зазначити, про які саме її права та обов‘язки вирішено питання у рішенні. Більш докладно до коментар до ст. _______ ЦПК.
Стаття 14. Обов'язковість судових рішень
1. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
2. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
3. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.