Керівник проекту

зав. відділом соціальних структур

Інституту соціології НАН України

д.соц.н., професор

_________________ Макеєв С.О.

“____” ___________ 2009 р.

2009

У 2008 і 2009 роках співробітники Інституту соціології НАН України та Інституту соціології РАН виконували проект «Соціальна структура, ціннісні орієнтації та образ майбутнього громадян Росії і України: порівняльний аналіз», підтриманий грантами Президії НАН України і Російського гуманітарного наукового фонду. Емпіричну базу запланованих і здійснених наукових розробок склали, по-перше, дані третьої хвилі Європейського соціального дослідження (2007 рік, 26 країн-учасниць), у якій були задіяні і виконавці проекту. А також, по-друге, зібрані в 2009 році в репрезентативних опитуваннях в обох країнах дані про сприйняття найближчого майбутнього по спільно розробленій методиці (в Україні опитано 1800 осіб, у Росії – 1415). Отримані результати підсумовані в декількох відносно автономних сюжетах.

Ціннісна сфера двох країн: домінація аномії

Росію та Україну часто називають «перехідними суспільствами». При цьому цілком зрозуміло, коли і як цей перехід розпочався і не зовсім ясно, чим і коли він завершиться. У самому загальному вигляді, ціль ясна – жити в такому суспільстві, де існують законність і порядок, громадяни благоденствують, а у відносинах між людьми переважають порядність та справедлива оцінка внеску кожного в загальну справу. У Древній Греції для такого стану суспільства був свій термін - «євномія», який, утім, так і не набув поширення, на відміну від «аномії» - поняття, що позначає беззаконня, відсутність ясних норм поведінки, якими могли б керуватися люди, щоб жити одночасно і благополучно і чесно.

Коли феномен аномії та його наслідки для суспільства почали вивчатися соціологічними методами, вдалося цілком переконливо довести, що розгубленість людей в умовах зміни звичних норм і цінностей може призвести до важких соціальних і особистісних колізій. Поява категорії "аномія" у якості одного з ключових понять у соціологічній концепції Е.Дюркгейма часто пов'язують з політичною нестабільністю, що виникла внаслідок Французької революції. Проблеми аномії та соціальної організації знову попадають в поле зору соціологів після Першої та Другої світових воєн, а також кожного разу після економічних та соціальних криз.

І в Росії, і в Україні з початку 90-х років минулого сторіччя феномен аномії одержав надзвичайно широке поширення. Про це свідчили істотне зростання поширеності різних форм девіантної поведінки, формування соціально-психологічної атмосфери, у якій переважаючими стали почуття недовіри до соціальних інститутів, непевності й песимізму. Зрозуміло, навряд чи можна було очікувати, що пострадянська трансформація обійдеться без серйозних наслідків для ціннісно-нормативної системи. Це випливало із соціологічної теорії аномії, створеної Е.Дюркгеймом та Р.Мертоном: будь-яка зміна соціальної ситуації, що супроводжується соціальною реорганізацією, неминуче викликає аномічні реакції в суспільстві. Однак показник поширеності аномічної деморалізованості в перший же рік незалежного існування України перевершив усі найпесимістичніші очікування. Як показували репрезентативні для дорослого населення України опитування, більше 80% населення зазнали стану аномічної деморалізованості. З тієї ж теорії випливає, що стан загальної аномії не може тривати невиразно довго, і на зміну соціальній дезорієнтації приходять нормативні і ненормативні реакції на аномію. Такого роду реакції спостерігалися вже на першому етапі пострадянських трансформацій у дослідженнях, проведених із застосуванням шкал соціального цинізму, авторитаризму і соціальної дистанції.

В останні роки вже не одна п'ята, а біля третини населення здатні протистояти деморалізуючому впливу аномії. Однак феномен «деморалізованої більшості» в українському суспільстві усе ще зберігається. Що стосується Росії, то даного виміру показників динаміки аномії за загальноприйнятими у світовій соціології методиками не знайдено, однак, судячи з окремих проявів аномічної деморалізованості (песимізм, непевність у своїх силах, недовіра до соціальних інститутів тощо) можна цілком обґрунтовано припустити, що в порівнянні з 90-ми роками минулого сторіччя рівень аномічної деморалізованості знизився дуже істотно. Сьогодні навряд чи можна стверджувати, що руйнівного впливу аномії зазнала більшість населення Росії. Проте російські соціологи доходять висновку, що нинішній стан суспільства в Росії є, власне кажучи, аномічним.

У результаті масової аномічої деморалізованості досить ймовірним є формування двох типів ціннісно-нормативних підсистем: традиційно-архаїчної (заснованої на вимозі повернути стару систему цінностей) та авторитаристської (заснованої на потребі приведення до влади сильної особистості, що зможе встановити "новий твердий порядок"). В поєднанні з декларованими Росією та Україною цінностями і нормами відкритого демократичного суспільства, традиціоналізм та авторитаризм відкривають дуже вигадливі шляхи виходу з аномічного стану і створення «нового соціального порядку», для якого в Росії були знайдені своєрідні визначення-оксюморони («імперський лібералізм», «освічений авторитаризм», «керована демократія»), а в Україні – дуже банальні ідеологеми «національного відродження» та «європейського вибору» як альтернативи «багатовекторній політиці», характерної для першого етапу пострадянської трансформації. Узагалі ж, «керована демократія» – цілком адекватний термін для характеристики сучасної російської соціально-політичної дійсності, оскільки він відбиває примхливе сполучення автократії та демократії, політичних воль і їхнього обмеження, формальної наявності і практичної відсутності опозиції правлячому режиму. Важче знайти придатний термін для України. За аналогією з Росією, українську модель підтримки соціального порядку можна назвати «керованою охлократією», коли внутрішньо елітарні конфлікти в критичних ситуаціях вирішуються за допомогою апеляції до мас.

Росія та Україна обрали різні шляхи подолання пострадянської аномії. Консолідація суспільства та формування нового соціального порядку в Росії здійснюється на основі помірної автократії, сакралізації влади, великодержавної ідеології, орієнтованої на євразійство, і підозрілості стосовно Заходу як потенційній загрозі відродженню «Великої Росії». Український шлях «деаномізації» пов'язаний зі спробою державно-національного самоствердження, що включає дуже суперечливі складові – ідеологію «європейськості», готовність протистояти автократії в сполученні з традиціоналізмом, ізоляціонізмом та вірою в сакральну роль чергового опозиційного політичного харизматика.

Позиція в соціальній структурі та ціннісні орієнтації

У Європейському соціальному дослідженні для об'єднання респондентів у більш великі категорії (класи) використовується стандартна методика, яка запропонована Дж.Голдторпом та Г.Ганзебумом. Для цілей порівняння позицій у соціальній структурі та ціннісних орієнтацій населення в Росії та Україні вона була збільшена до шести основних класів: керівники, службовці з вищою освітою, працівники рутинної нефізичної праці, працівники кваліфікованої фізичної праці, працівники некваліфікованої фізичної праці, самозайняті. Факторний аналіз усієї сукупності наявних показників ціннісних орієнтацій мешканців двох країн виявив структуру, що складається з 16 факторів, які описують 3 узагальнених типи ціннісних орієнтацій: соціальні орієнтації, самооцінка/самосприйняття, задоволеність. Виявлено, що конкретні елементи, що входять до кожного із трьох типів ціннісних орієнтацій відрізняється в Україні і Росії – те, що значущо для українців, не зовсім збігається по значущості для росіян. Продемонструємо це на прикладі першого типу (соціальні орієнтації). В Україні класова позиція сильніше всього корелює з тривожністю та в однаковій мірі із соціальним визнанням, довірою до міжнародних організацій (коефіцієнт eta склав 0,16 та 0,15 відповідно). У Росії найпотужніший зв'язок виявлений між класовою позицією та соціальним визнанням (eta = 0,18), потім по мірі зменшення кореляційного зв'язку йдуть доброзичливість (eta = 0,13) та ступінь тривожності (eta = 0,12).

В Україні найвищий ступінь тривожності відчувають кваліфіковані робітники, працівники рутинної нефізичної праці, а також некваліфіковані робітники. В Росії навпаки, представники цих трьох класових позицій переживають найменший ступінь тривожності. Що стосується соціального визнання з боку суспільства, працівники рутинної нефізичної праці та кваліфіковані працівники в Україні відчувають його недолік, тобто представникам цих двох класових позицій не вистачає соціального визнання з боку суспільства. В Росії недолік соціального визнання відчувають працівники рутинної нефізичної праці та некваліфіковані робітники, а також самозайняті. Хоча фактор «доброзичливості» для України не значущій (коефіцієнт eta = 0,05), проте майже для всіх представників класових позицій, крім некваліфікованих робітників, властиве доброзичливе відношення до людей. Для Росії, цей фактор значущій (коефіцієнт eta = 0,13), і тільки некваліфіковані робітники, а також працівники рутинної нефізичної праці довірчо відносяться до людей. Найвищий ступінь недоброзичливості зафіксований у самозайнятих. Ступінь толерантності у представників 6 виділених класових позицій у двох країнах дуже схожий. Нетолерантне відношення до чужого способу життя відчувають представники таких соціальних позицій, як самозайняті та некваліфіковані робітники. Фактори «довіри до органів влади» та «міжнародним організаціям» в Україні були окремими, причому фактор «довіри до міжнародних організацій» має один з найвищих коефіцієнтів кореляційного зв'язку в порівнянні з іншими соціальними орієнтаціями (коефіцієнт eta = 0,15). З усіх соціальних класів, тільки представники двох класових позицій довіряють міжнародним організаціям керівники та самозайняті. Для росіян були зафіксовані наступні тенденції: довіра до різних органів влади відчувають керівники, службовці з вищою освітою та некваліфіковані робітники, а наведення порядку і справедливості в країні не підтримують працівники рутинної нефізичної праці та кваліфіковані робітники.

Відрізняються ієрархії взаємозв'язку класової позиції із шістьма показниками, що конституюють тип «самооцінка/самосприйняття». Для України максимальний зв'язок зафіксований між позицією в класовій структурі та ступенем задоволеності своїм життям (коефіцієнт eta = 0,21), а в Росії він склав 0,18 з показником «самоствердження». Якщо в Росії клас керівників та клас службовців з вищою освітою не відчувають потреби в самоствердженні, то в Україні чим вище класова позиція, тим сильніше виражена потреба в самоствердженні. У російському суспільстві почуття конформності притаманне тільки працівникам рутинної нефізичної праці, а в українському – навпаки, вони дотримуються поглядів, що відповідають нонконформізму, при цьому найвищий ступінь нонконформізму виявляють самозайняті.

Таким чином, якщо в Україні чим освіченіше респондент, тим менше ступінь тривожності та нереалізованості і тим вище ступінь соціального визнання, впевненості у своїх силах, а також ступінь задоволеності як життям, так і роботою, то для росіян чим вище освіту вони здобули, тим сильніше почуття тривожності й у той же час тим позитивніше оцінка соціального визнання і вище ступінь задоволеності своїм життям і роботою. Крім того їм притаманні такі якості, як непевність у своїх силах, почуття нереалізованості і незадоволеності собою, а також потреба в самоствердженні.

Стилі споживання засобів масової комунікації громадянами Росії та України

На підставі даних Європейського соціального дослідження виявлені й описані інформаційно-культурні стилі споживання засобів масової комунікації в обох країнах у контексті загальноєвропейських тенденцій. Традиційні медіа – преса, радіо та особливо телебачення, залишаються в Росії та Україні основними засобами суспільної комунікації. У самих загальних показниках щодня більше половини мешканців Європи по 1,5-2 години дивляться телебачення, по 0,5-1 години слухають радіо, до 0,5 години читають газети. Україна і Росія по-різному вписуються в цю картину, указуючи на основні між ними розбіжності. Якщо в Україні цілком відтворюється середньоєвропейський зразок, то в Росії – тільки у відношенні преси, тоді як телебачення дивляться значно більше (більш половини – по 2-2,5 години на день), а радіо більше половини дорослого населення взагалі не слухає. По інтенсивності споживання телебачення Росія, поряд з Великобританією, Кіпром та Болгарією, попадає в групу країн, де дивитися телевізор – обов'язкова складова стилю життя, але тільки Болгарія дає унікальний приклад беззастережного пріоритету телебачення над радіо.

Структура європейської телеаудиторії відтворюється згідно наступного зразка: з віком, зниженням рівня освіти, доходу, професійного статусу та збільшенням розміру населеного пункту телевізор дивляться більше. Практика підвищеної включенності в телебачення найбільш типова для людей похилого віку з невисокою культурною компетентністю, міського середовища. У Росії ця лінія зберігається, але винятковим диференціатором служить вік та почасти професійний статус, хоча інтенсивність того, як часто проглядають телепрограми, мало залежить від доходу і місця проживання, тобто соціальні розбіжності усереднюються, телевізор дивиться саме масова публіка. Специфічність української моделі полягає в тому, що найбільш вагомими факторами інтенсивного телеспоживання є більш висока освіта, поряд з невисокими доходами, а також проживанням у великому місті, простіше говорячи, йдеться про практику інтелігентної міської публіки.

Довіра до медіа в двох країнах відрізняється. За даними моніторингу «Українське суспільство», що проведиться Інститутом соціології НАН України, рівень довіри мешканців України до телебачення, радіо, преси коливається в останні роки в межах 30% і майже стільки ж медіа не довіряють. Щоб бути точним варто сказати, що тільки після президентських виборів наприкінці 2004 року зафіксований помітний зиґзаґ довірчого ставлення до медіа: у 2005-му рівень довіри до них підвищився з 28% до 36%, але в 2006-му опустився до 31%. Водночас дані вказують на дві особливості. По-перше, установка на авторитетність медіа в якості інформаційного джерела відносно стійка і не піддається настільки очевидному ламанню подібно тому, як це спостерігається у випадку інститутів влади. Схоже, медіа сприймаються цілком автономною структурою, що не залежить цілком та повністю від домінантної політичної еліти: політична ситуація змінюється, щось відбувається і з самими медіа, а їм майже в тім самим ступені довіряють чи не довіряють. В українському досвіді медіа завжди довіряли більше, ніж владним структурам, що практично не мають суспільної поваги, і тільки в 2005 році, на піку політичної мобілізації громадян, картина була зворотною. По-друге, реакція на медіа як на інструмент впливу політичних еліт також безперечна. У 2005 році медіа довіряли майже половина тих громадян України, які вважали себе «у виграші» у результаті «помаранчевої революції» (49%), і тільки четверта-п'ята частина з тих, хто вважав себе «в програші» (23%). У той же час серед не визначених щодо політичного резонансу підтвердилися середні оцінки (30%).

У Росії ступінь довіри до медіа в цілому вище, ніж в Україні: у період 2003-2005 років у межах 45% росіян думали, що сьогоднішні преса, радіо, телебачення цілком заслуговують довіри, у межах 25% – не зовсім довіряли їм, у межах 18% – зовсім не довіряли. Найбільш високі оцінки росіян у відношенні Центрального телебачення, рівень довіри до якого зріс з 39% у 2003 році до 44% у 2005-му, причому серед мешканців села до 53%, тоді як всі інші медіа викликають довіру не більш ніж у 10% громадян. Таким чином, можна прийняти за факт політично преференційне відношення до медіа мешканців України та централізоване опікування росіян за допомогою телебачення.

Альтернативу традиційним медіа і насамперед телебаченню вбачають в електронних комунікаціях. Однак така перспектива для Росії й України усе ще вкрай невиразна, оскільки використання Інтернету в наших країнах безпрецедентно низьке за європейськими мірками. У першу чергу це стосується України. За даними Європейського соціального дослідження у розвинених скандинавських країнах Інтернетом користуються більш ніж три чверті дорослої аудиторії, у колишніх соціалістичних країнах – від третини до п'ятої частини, в Україні – менше десятої частини громадян. Масове українське «інформаційне суспільство» формується, на відміну від європейських країн, поза прямим включенням в Інтернет, оскільки більшість дорослої аудиторії ізольовано від світової мережі (80%, 94% відповідно).

Політичні орієнтації громадян Росії та Україні

В Європейському соціальному дослідженні власне про політику задається близько сорока запитань. Досить умовно вони поділяються на дві великі категорії. Одні з них спрямовані на з’ясування орієнтацій чи переваг, тобто думок респондентів щодо окремих політичних аспектів суспільного життя (інтерес до політики, довіра до соціальних інституцій, політична самоідентифікація, задоволеність функціонуванням окремих підсистем суспільства тощо). Другі фіксують поведінкові аспекти: участь в різноманітних політичних практиках та акціях, приналежність та робота в партійних структурах.

Якщо уявити вправно сконструйоване та ретельно виконане емпіричне дослідження ціннісних та політичних орієнтацій і настанов громадян, то воно з необхідністю включало б два основних елементи: а) виявлення й коректний опис відмінностей та збігів в них; б) вияснення того, що означають встановлені несхожості та подобизни, що за ними скривається чи, точніше, як їх можна коректно пояснити. Втім, якими б наполегливими не були домагання до дослідника завершити цикл й пред’явити як опис явищ та процесів, так і їхнє пояснення, це не під силу, як правило, ані окремому досліднику, ані колективу чи об’єднанням колективів (в суспільних науках така кооперація практично не має місця).

Основна причина в тому, що орієнтації та настанови людей складаються під впливом загальнокультурних, національно-культурних, та локально-культурних ситуацій, зразків, норм та традицій, комбінована дія яких має фіксований результат у вигляді настроїв чи оцінок, однак процес його отримання не вдається розкласти на складові й зрозуміти у подробицях чи навіть їхніх агрегаціях. І тому в пред’явленні пояснень дуже легко впасти в поверховість чи навіть банальність, що й зустрічається досить часто. Не випадково переважна більшість компаративних обстежень й не ставить за мету пояснити соціокультурні відмінності – лише відтворити їх як найточніше. Дотримуючись саме такої тактики підсумуємо спостереження за політичними настановами та ціннісними орієнтаціями населення Росії та України за матеріалами Європейського соціального дослідження.

1) Політичні уподобання громадян України більш виразні: вони масовіше позиціонують себе ближче до правої частини політичного спектру, частіше говорять про існування близької їм партії, тут менше, ніж в Росії тих, хто не дивиться телевізійні новини, не слухає новинні програми радіо та не читає газетних матеріалів про політику.

2) І для росіян, і для українців політика достатньо складна і майже половина з них не здатна скласти власне уявлення про політичні проблеми. На відміну, наприклад, від громадян скандинавських країн, які не схильні перебільшувати заплутаність та хитросплетеність політики. Проте і там ускладнення із формуванням власної думки має теж приблизно половина населення.

3) В Україні громадяни виявляють вищий інтерес до політики, проте серед регулярних та уважних спостерігачів за політикою в Україні більше, аніж в Росії тих, хто вважає її складною для зрозуміння та здатних виробити особисте уявлення про політичні проблеми.

4) І громадяни Росії, і громадяни України «скоріше не довіряють» соціальним інститутам й «скоріше не задоволені» станом й функціонуванням уряду, економіки, систем освіти та охорони здоров’я. Проте в Україні респонденти налаштовані значно критичніше до основних елементів політичної сфери.

Оцінка громадянами України соціально-економічної ситуації та образ майбутнього

За даними дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України і Київським міжнародним інститутом соціології в червні 2009 року, три чверті населення (74%) згодні з твердженням, що в країні існує дуже велика різниця в доходах, а 70% переконані, що за свою працю вони отримують менше, ніж заслуговують. У такому відчутті глибокої асиметрії в доходах українці практично не знають собі рівних в Європі. Як свідчать результати Європейського соціального дослідження 2007 року (29 країн-учасниць), в Україні 57% респондентів повністю згодні з тим, що уряд повинен приймати заходи для зменшення відмінностей в доходах людей (більше тільки в Болгарії – 61%, в Угорщині 52%, в решті країн менше 40%). За даними квітневого опитування 2009 року Інституту соціології НАН України 81% опитаних вважає, що сучасне українське суспільство є несправедливим, а граничний ступінь несправедливості українського суспільства відмітили 48% респондентів. Тобто це домінуючий настрій серед усіх верств населення.

Те, що Україна у наступні 10 років зможе-таки наздогнати економічно розвинені країни, вважають, з різним ступенем вірогідності, лише 26% респондентів. Проте дві третини громадян України (66%) дотримуються думки, що відстань між Україною та розвиненими країнами до 2020 року радше зросте. Більшість респондентів (57%) впевнена, що українське суспільство через 10 років у плані справедливості не зміниться. 25% респондентів вважають, що суспільство стане справедливішим, 18% дотримуються протилежної думки. Показово, що консервацію сучасного несправедливого стану справ до 2020 року прогнозує більшість респондентів в усіх соціально-демографічних групах. Якщо намагатися намалювати портрет такого собі узагальненого оптиміста щодо побудови справедливої України, то це буде ймовірніше киянин чи мешканець півдня України, людина з середньодушовим доходом набагато вищим за прожитковий мінімум, з першим ступенем вищої освіти, прихильник капіталізму і той, хто активно включився у ринкові відносини (самозайнятий, власник сімейного бізнесу).

Посилення через 10 років конфлікту «багаті/бідні», очікують 73% підприємців і лише половина (48%) – працівників фінансово-економічного профілю. Конфлікт «політики/громадяни» загостриться на думку 57% зайнятих у фінансово-економічній сфері (максимум) і 33% аграріїв (мінімум). Розвиток цього конфлікту прогнозують також 40% держслужбовців, що близько до середнього значення за вибіркою. «Трудові конфлікти» посиляться до 2020 року на думку 58% підприємців (максимум) і 30% зайнятих в аграрному секторі (мінімум). Про те, що трудові конфлікти згодом посиляться, йдеться у відповідях 35% самозайнятих, 42% найманих працівників. Конфлікт «ліві/праві» максимально передбачається працівниками фінансово-економічного профілю (48%) і мінімально працівниками підприємств торгівлі, сфери послуг (24%). Члени політичних партій частіше, ніж громадяни, вільні від партквитка, прогнозують, що до 2020 р. в Україні спалахнуть конфлікти між «лівими» та «правими» (46% проти 29%).

Відповіді на запитання « Якщо подумати про майбутнє, як Ви (Ваша родина) будете жити років через 10» свідчать, що частіше почуття надії фігурувало в анкетах держслужбовців (58%) і студентів, аспірантів, курсантів (51%), рідше – в анкетах робітників промисловості, будівництва, транспорту (без вищої або середньої спеціальної освіти) – 26%, безробітних – 28%. Максимальні побоювання зафіксовано у відповідях пенсіонерів (40%), мінімальні у тих, хто ще навчається (17%) і працівників фінансово-економічної сфери (18%). Переважно з надією думають про власне майбутнє і майбутнє своєї родини через 10 років 56% працюючих у сімейному бізнесі, 42% – самозайнятих і лише 32% найманих працівників, які не мають владних повноважень на підприємстві.

Коротка анотація.

Comparative data on one of the schemes most used in modern sociology testify to affinity of a profile of class structure of Ukraine and Russia to countries of Eastern Europe, and their appreciable discrepancy with profiles of countries of Western Europe. Basic difference consists in much more smaller relative number of representatives of an service class and petty bourgeoisie and simultaneously — in more to a dale of industrial working class and agricultural workers. Divergences in a class card of two countries consist that in Russia in comparison with Ukraine above a share of an service class and working class, in Ukraine is traditional above a share of agricultural workers. Information-cultural styles of consumption of mass media are revealed and described by citizens of Russia and Ukraine, the conclusion that mass «the information society» is formed here, unlike the European countries, out of direct inclusion in the Internet therefore as the majority of an adult audience is isolated from a world network (80 %, 94 % accordingly) is drawn. Differences in political attitudes and preferences of the population are fixed: in Ukraine respondents consider itself to the "right" part of a political spectrum more often and declare the support of concrete political party. In Russia citizens trust governments’ institutes more and are more satisfied by functioning of education systems and public health services. According to respondents of both countries communications between the power and citizens are minimum. Valuable orientations of the population of Russia and Ukraine are close enough and considerably differ from valuable orientations of the population of the European countries.

The collected information concerning a modern condition and prospects of development of the Ukrainian society has shown, that 3/4 Ukrainians consider as its society in which the dominant characteristic is injustice. Thus, than respondent is older, than is more often it specifies in extreme degree of injustice. From half to two thirds respondents considers that the basic conflict in Ukraine is the conflict between rich and poor. It is more than half of respondents consider, that the Ukrainian society in 10 years in respect of justice will not change. Conservation of a modern state of affairs till 2020 is predicted by the majority of respondents in all socially-demographic groups. Only 26 % in Ukraine believe that in ten years the country will catch up with economically developed countries, 66 % citizens consider that by 2020 lag of Ukraine will increase. The structure of subjective well-being or happiness is revealed. The comparative analysis of sensation of happiness in Ukraine and Russia has shown, that similarity in its structural determination are provided by the highest contribution of set of indicators «satisfaction of life», the average contribution of the block of indicators "work" and the least – indicators "public work". Expressive difference consists that in Russia the sensation of happiness is to the greatest degree connected with indicators «relations to social institutes», and in Ukraine – with indicators «the self-description of personal qualities». That is in the first case (Russia) we see institution determination of sensation of happiness, and in the second (Ukraine) - intrapersonal determination.

Бібліографічний список публікацій, виконаних в рамках проекту за весь термін виконання проекту.

Макеєв С.О. Ціннісні орієнтації населення Росії і України // Українське суспільство 1994-2008. Соціологічний моніторинг / Під ред. д.е.н, академіка НАН України В.Ворони і д. соц. н. Н Шульги. Київ: Інститут соціології НАН України, 2008. –C.176-185. 0.4 д.а., укр. м.

Головаха Є.І., Паніна Н.В. Пострадянська аномія в Росії і Україні: сучасний стан і шляхи подолання // Общественные науки и современность (Росія). – 2008. - № 6. – С. 5-10.

Головаха Є.І. Соціальні наслідки економічної кризи (перше півріччя випробувань) // Українське суспільство 1994–2009. Соціологічний моніторинг / Під ред. д.е.н, академіка НАН України В.Ворони і д. соц. н. М Шульги. Київ: Інститут соціології НАН України, 2009. 0.5 д.а., укр. м.

Костенко Н.В. Інформаційно-культурні стилі в Росії і Україні // Социологический журнал (Росія). – 2009. №1. –С.47-69. рос. м.

Патракова А.Л. Соціально-класові позиції та ціннісні орієнтації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2009. №1. – С.169–185. укр. м.

Патракова А.Л. Структурна обумовленість сприйняття щастя в Україні і Росії // Українське суспільство 1994–2009. Соціологічний моніторинг / Під ред. д.е.н, академіка НАН України В.Ворони і д. соц. н. М. Шульги. Київ: Інститут соціології НАН України, 2009. 0.5 д.а.. укр. м.

Бєлєнок О.А. Економічна ситуація та розшарування суспільства в оцінках і очікуваннях населення // Українське суспільство 1994–2009. Соціологічний моніторинг / Під ред. д.е.н, академіка НАН України В.Ворони і д. соц. н. М Шульги. Київ: Інститут соціології НАН України, 2009. 0.5 д.а. укр. м.

Керівник проекту С.О.Макеєв

Blog

Керівник проекту

Содержание

З В І Т

Керівник проекту