З м І с т

Вид материала

Содержание

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

Полтавське міське управління юстиції

Сутність, види та форми представництва

ПОЛТАВА

2010

З М І С Т

Вступ………………………………………………………………...4

1. Сутність відносин доручення…………………………………...5

1.1. Поняття представництва……………………………………....5

1.2. Повноваження представника за дорученням………………...9

1.3. Доручення як вид представництва…………………………..11

2. Поняття та види довіреності…………………………………...14

2.1. Сутність довіреності………………………………………….14

2.2. Форма довіреності……………………………………………16

3. Передоручення………………………………………………….20

Висновки…………………………………………………………...23

Список використаних джерел та літератури…………………….25

Вступ

Кожна особа володіє комплексом цивільних прав. Однак також важливою складовою правого статусу фізичних та юридичних осіб є реальна наявність встановленого механізму реалізації даних прав, втілення їх в життя. Очевидно, що право без відповідного реального механізму його реалізації є просто декларативним. Таким чином, механізм реалізації прав є не менш важливою частиною правового статусу фізичної, або юридичної особи.

На практиці існує безліч причин по яких особа не може особисто реалізувати всі свої права. В окремих випадках це не дозволяють зробити: відсутність фізичних можливостей, перебування в іншому місці, відсутність відповідних фахових знань, некомпетентність, занятість. Ці та інші цілком поважні причини приводять до виникнення питання про можливість здійснення своїх прав через дії іншої уповноваженої особи. Саме на врегулювання таких відносин і спрямований інститут доручення.

З постійним ускладненням суспільного життя, кризових явищ кожна особа має все менше шансів на помилку при реалізації належних їй прав, під загрозою їх втрати. Дилетантство в таких питаннях може призвести до спричинення значних матеріальних збитків, або моральної шкоди. Тому залучення представника, який є компетентним в певній сфері сприяє підвищенню захисту суб’єктивних прав учасників цивільно-правових відносин..

Правове регулювання відносин доручення знаходить своє підґрунтя в ст.ст.41-42 Конституції України. Так, значення мають норми що можливості кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Важливою є також норма про те, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Ці та інші норми закладають основи плюралізму форм здійснення цивільних прав, в тому числі і шляхом використання інституту доручення.

Правове регулювання відносин доручення регламентовано перш за все в Цивільному кодексі України. Ряд норм, що регулюють діяльність комерційного представника містяться в Господарському кодексі України. Важливе значення має також Закон України «Про нотаріат», який встановлює порядок нотаріального посвідчення довіреності. Із підзаконних нормативних актів слід відмітити Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.

Метою даного матодичного дослідження і є узагальнення чинного законодавства щодо форм, видів доручення та сутності доручення. З’ясування особливостей його форми, змісту, суб’єктного складу, виявлення особливостей передоручення.

Методичний посібник складається із трьох розділів. Перший присвячений дослідженню сутності відносин доручення, співвідношення із представництвом та дорученням. Другий розділ стосується оформлення доручення, видів, строків та порядку припинення доручення. У третьому розділі йдеться про особливості передоручення.

1. Сутність відносин доручення.1.1. Поняття представництва.

Поняття відносин доручення знаходиться на межі таких категорій цивільного права як представництво, договір доручення та довіреність. Ці категорії пов’язані спільною ідеєю, однак не є тотожними.

Згідно ст. 237 Цивільного кодексу України існують три види представництва: договірне, законне та акта органу юридичної особи.

Представництво, що ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Представництво це є правовідносини, а довіреність вже є правовим документом.

Представництво в цивільному порядку має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді).

Саме представництво пройшло довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах.

Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва. За часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебував в зародковому стані.

Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645р.р.) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з його точки зору прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку преставляють

за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням. Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна).

Новий Цивільний кодекс України (далі – ЦК) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку представляють. Однак слід зазначити, що не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Наприклад, ст. 62 ЦК УРСР передбачала, що не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Так, ст. 541 ЦК УРСР зазначала, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

А новий ЦК України містить окрему (238) статтю, яка визначає коло правочинів, які не може вчиняти представник. Так, по-перше, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, а, отже, він не має права вчиняти ті правочини, які не має права вчиняти особа, яку він представляє. По-друге, представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. По-треттє, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Мета представництва — здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи — особи, яку представляють.

У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа.

Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного права — громадянин, юридична особа незалежно від наявності у них дієздатності.

Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто в основному 16-річного віку.

Юридичні особи можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні.

Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права. Разом з тим представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є.

Представництво є складними правовідносинами за колом правових зв'язків, які утворюються між його суб'єктами. Отже, при представництві складається три кола відносин: між особою, яку представляють, і представником; між представником і третьою особою; між особою, яку представляють, і третьою особою.

Представництво необхідно відрізняти від інших зовнішньо подібних правовідносин, але різних за правовою природою. Так, представника слід

відрізняти від посередника. Хоч посередник, як і представник, вчиняє від свого імені певні вольові дії, спрямовані на укладення договору (наприклад, пошук контрагентів, проведення переговорів), але ці дії лише сприяють укладенню угоди. Вольові ж дії представника безпосередньо створюють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки.

Діяльність представника дуже схожа на діяльність комісіонера, який укладає угоди в інтересах комітента. Однак комісіонер вчиняє угоди від свого імені за рахунок комітента, представник же діє від імені особи, яку він представляє. Частина 2 ст. 237 ЦК України зазначає, що не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Таким чином, відносини доручення полягають у вчиненні юридично значимих дій однією особою від імені і за рахунок іншої.

1.2. Повноваження представника за дорученням

Як уже зазначалося, представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження.

За характером походження та змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов'язки особи, яку представляють. Повноваження можуть ґрунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо). Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Угода, укладена від імені другої особи, особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і

припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (наприклад, прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного строку або встановленого строку при здійсненні угоди.

Як свідчить судова та господарська практика, непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, вона має бути визнана недійсною, такою, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, господарські суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

Таким чином, основний зміст відносин доручення складають повноваження представника.

1. 3. Доручення як вид представництва

Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Так, згідно ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво. Розділяють такі види представництва:

1) представництво, яке ґрунтується на договорі;

2) представництво, яке ґрунтується на законі;

3) представництво, яке ґрунтується на адміністративному акті.

Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційний представник самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Таким чином, комерційне представництво являє собою діяльність, яка здійснюється особою самостійно, на свій ризик і спрямована на систематичне одержання прибутку від надання послуг з представництва осіб при укладенні ними договорів у сфері підприємництва.

Комерційними представниками можуть бути як громадяни, так і юридичні особи з урахуванням норм про їх дієздатність та правоздатність. Комерційне представництво необхідно відрізняти від комерційного посередництва. Справа в тому, що комерційний посередник діє від власного імені, хоч і в інтересах особи, яку представляє, а комерційний представник діє від імені підприємця. Крім того, комерційний посередник може представляти інтереси будь-яких осіб та В багатьох сферах, а комерційний представник — лише підприємців і лише у сфері підприємництва.

Головна…особливість…комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у випадках, передбачених законом, допускається одночасне комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни. Законному представництву присвячена ст.242 ЦК України, відповідно до якої батьки (усиновителі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом.

Представництво, за якого повноваження представника виникають з адміністративного розпорядження особи, яку представляють, або з акта органу юридичної особи, являє собою представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод. Згідно з ч. 2 ст. 244 ЦК України представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Договір доручення відноситься до групи договорів про надання юридичних та фактичних послуг. На відміну від договорів про виконання робіт, які спрямовані на отримання певного матеріального результату, договори про надання юридичних і фактичних послуг мають за мету вчинення дій, які безпосередньо не породжують матеріальних наслідків або можуть взагалі не завершуватися матеріальними наслідками.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх його умов. Усі дії повіреного тягнуть юридичні наслідки для довірителя, тобто по договору доручення нові права і обов'язки виникають для довірителя, а не для повіреного.

У зв'язку з тим, що договір доручення є фактично договором про представництво, вимоги щодо наслідків укладення угоди поза межами наданих повноважень, а також щодо довіреності, її форми і наслідків припинення довіреності, щодо передоручення поширюються і на договори доручення.

Необхідно відмітити, що доручення представляє собою вид представницьких відносин, а саме представництво добровільне, засноване на договорі. Для доручення характерна відсутність прямої вказівки закону або адміністративного акту на виникнення відносин, тобто наявність доброї волі сторін для виникнення представницьких відносин.

2. Поняття та види довіреності. 2.1. Сутність довіреності

Оскільки довіреність є односторонньою цивільно-правовою угодою, вона має відповідати загальним умовам дійсності, що їх повинні задовольняти цивільно-правові угоди.

Основним елементом доручення є довіреність. Ст.244 ЦК України визначає довіреність як письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил ЦК України, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі України "Про нотаріат" [8].

Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї е правом представника. Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

особливих вимог щодо довіреності. Довіреність має бути укладена тільки в письмовій формі. ЦК України дозволяє видачу довіреності без зазначення строку і в цьому разі довіреність зберігає чинність до її припинення. У довіреності обов'язково має бути зазначена особа, якій вона видана.

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці).

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

Із генеральною довіреністю в останні часи пов’язано ряд проблем. Так, в останні роки в цивільно-правових угодах все більше й більше застосовується генеральне доручення. Звісно, таке доручення дозволяє ряду фізичних осіб здійснювати свої права, у тому числі й тим особам, які в силу фізичних вад або хвороби самі не в змозі їх здійснити. На жаль, на практиці генеральне доручення перетворилося в завуальований договір купівлі-продажу транспортних засобів.

Внаслідок таких угод держава в масштабі України втрачає значні кошти державного мита, оскільки оформлення генерального доручення коштує менше 100 грн.., а при оформленні договору купівлі-продажу транспортних засобів стягується державне мито — 5 відсотків.

Таким чином, чинне законодавство диференціює підхід до довіреності з огляду на її специфіку і виділяє наступні види: генеральну, разову та

спеціальну довіреність. Такий поділ, як і необхідність існування всіх трьох видів довіреностей не викликає заперечень в теорії та підтверджується практикою однак існує ряд проблем, пов’язаних, перш за все із використання інституту довіреності не за призначенням. Так, часті випадки «придбання автомобіля за дорученням» призводять до виникнення численних правових конфліктів, заподіяння шкоди державі та перекручують саму правову сутність інституту доручення.

2.2. Форма довіреності

Важливим теоретичним та практичним питанням є форма довіреності.

Довіреність має бути складена у письмовій формі. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, а й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених. Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена.

Частина 3 ст.245 ЦК України передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально посвідченої. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у ст.40 Закону "Про нотаріат". Порядок посвідчення цього виду документів регулюється Порядком посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, у тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, організацією за місцем його проживання, також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

Довіреності організацій, крім тих, що видаються у порядку передоручення, нотаріального посвідчення не потребують. Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських організаціях — за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладенням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо).

Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов'язкових реквізитів. Таким обов'язковим реквізитом є дата її вчинення. Відсутність у довіреності дати вчинення робить її недійсною. Іншим обов'язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи, — прикладення печатки цієї юридичної особи.

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої її видано.

Чинність довіреності припиняється внаслідок: 1) закінчення її строку; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови особи, якій видано довіреність; 4) припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність; 5) припинення юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність; 6) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 7) смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, має право в будь-який час її скасувати, а особа, якій довіреність видано, може відмовитися від неї, що теж призводить до припинення дії довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З припиненням довіреності втрачає силу і передоручення.

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Такий самий обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність, а у разі визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною, такий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника.

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність. Разом з тим слід згадати певну новелу нового ЦК України, відповідно до якої законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час [ ст. 249].

Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання заподіянню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог цивільного законодавства в разі відмови від вчинення дій [ ст. 250].

Таким чином, форма довіреності виступає однією із гарантій дотримання прав та інтересів учасників відносин представництва. Відповідно до законодавства довіреність має бути викладена в письмовій формі. Дана вимога вбачається цілком обґрунтованою, адже у відносинах представництва завжди приймають участь три особи. Третя особа, перед якою представник виконує певні дії не може бути поінформована про його повноваження інакше, як зі змісту довіреності.

3. Передоручення

Важливим інститутом, що характеризує відносини доручення є передоручення.

В новому ЦК України (ст.240) норма про передоручення набула, так би мовити, загального для всього інституту представництва характеру. Так, представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Коли як повірений виступає юридична особа, під особистим виконанням розуміється вчинення відповідних дій його органом або компетентним працівником. Тому довіритель вправі не приймати виконання від третіх осіб. Однак це правило не стосується передоручення стосовно вчинення фактичних (технічних) дій за договором доручення. Без згоди довірителя повірений вправі звернутися до послуг третіх осіб для виконання фактичних дій з упакування, завантаження, перевезення тощо. Однак відповідальність перед довірителем за дії залучених осіб у цих випадках несе повірений, відповідаючи за їх дії як за свої.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передано відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання [ ст.245]. Строк, на який видається довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, мусить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

У разі, якщо повірений не повідомить довірителя про передоручення, він відповідає за дії заступника як за свої власні. Тому спосіб повідомлення довірителя про передоручення повинен бути таким, щоб факт інформованості довірителя у разі необхідності міг би бути підтверджений.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником первісного (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

Одночасно існує спеціальне обмеження строку дії довіреності, виданої в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення. Оскільки передоручення засновується на вперше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення.

Таким чином, порядок та умови здійснення, наслідки передоручення, представляють собою невід’ємну складову правової характеристики доручення. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто – це витікає із сутності доручення, як особистісних відносин, заснованих на повній довірі між учасниками. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Висновки

Слід відзначити, що правовідносини доручення полягають у вчиненні юридично значимих дій однією особою від імені і за рахунок іншої. Теорія доручення пройшла складний еволюційний розвиток, який бере початок ще із Стародавнього Риму. Суспільна необхідність даних дій призводить до того, що в розвинутих країнах існують практично подібні моделі представницьких відносин. Певного удосконалення відносини доручення зазнали і при прийнятті нового Цивільного кодексу України.

Мета представництва — здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які здійснюються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи — особи, яку представляють. Таким чином, основний зміст відносин доручення складають повноваження представника.

Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Доручення представляє собою вид представницьких відносин, а саме представництво добровільне, засноване на договорі. Для доручення характерна відсутність прямої вказівки закону або адміністративного акту на виникнення відносин, тобто наявність доброї волі сторін для виникнення представницьких відносин. Важливим і теоретично невирішеним є питання про співвідношення доручення та довіреності.

Чинне законодавство диференціює підхід до довіреності з огляду на її специфіку і виділяє наступні види: генеральну, разову та спеціальну довіреність. Такий поділ, як і необхідність існування всіх трьох видів довіреностей не викликає заперечень в теорії та підтверджується практикою однак існує ряд проблем, пов’язаних, перш за все із використання інституту довіреності не за призначенням. Так, часті випадки «придбання автомобіля за дорученням» призводять до виникнення численних правових конфліктів, заподіяння шкоди державі та перекручують правову сутність інституту доручення.

Таким чином, форма довіреності виступає однією із гарантій дотримання прав та інтересів учасників відносин представництва. Відповідно до законодавства довіреність має бути викладена в письмовій формі. Дана вимога вбачається цілком обґрунтованою, адже у відносинах представництва завжди приймають участь три особи. Третя особа, перед якою представник виконує певні дії не може бути поінформована про його повноваження інакше, як з змісту довіреності. Тому необхідність письмового оформлення повноважень доручення в довіреності є вірною.

Порядок та умови здійснення, наслідки передоручення, представляють собою невід’ємну складову правової характеристики доручення. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто – це витікає із сутності доручення, як особистісних відносин, заснованих на повній довірі між учасниками. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Список використаних джерел та літератури

Конституція України. //Відомості Верховної Ради. 1996. - № 16. - ст. 11.
Цивільний кодекс України //
Господарський кодекс України.
Кодекс законів про шлюб та сім’ю.
Сімейний коедкс України.
Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 //
Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419.
Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» Спеціальна література:

Blog