Реф ерат на тему

Вид материала

Документы

Содержание 2. Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 р.р. 3. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії.

Подобный материал:

• Ооо «Реф-Технологии», 10.72kb.
• Список литературы к курсу «Информационная культура личности», 973.8kb.
• План Понятие абсолютной монархии. Абсолютизм в Западной Европе: Англия и Франция. Абсолютизм, 19.76kb.
• Оипп гоу тоиуу, 94.76kb.
• Комплекс властивостей особистості вчителя, що забезпечує самоорганізацію високого рівня, 63.66kb.
• Родительское собрание на тему, 98.67kb.
• Примерная тематика курсовых работ, 678.61kb.
• Тазики в закарпатье все ещё "заряжают", 86.31kb.
• Реферат по предмету «морская энциклопедия» на тему «судовые дымовые трубы», 163.04kb.
• Дидактические задания для учащихся 10 класса на тему: «Мутация», 6.65kb.

Реферат на тему:

Україна в 30-х роках. Утвердження тоталітарної системи соціалізму


П Л А Н


1. Індустріалізація України, її особливості та наслідки.


2. Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 р.р.


3. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії.


1. Індустріалізація України, її особливості та наслідки.


До 1926 року економіку СРСР та України в основному було відбудовано. Постало питання про перспективи її подальшого розвитку. Очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу після повоєнної кризи стабілізували свою економіку. Це ускладнювало ситуацію для більшовиків, значна частина яких не вважала за можливе будувати нове суспільство без революції. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала втілювати в життя теорію будівництва соціалізму в одній державі – великомасштабний багаторічний соціальний експеримент.

Вирішальною ланкою при цьому повинна була стати індустріалізація створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більше того – необхідною.

Особливостями її реалізації були:

1. Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Ці галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.
   
2. Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.
   
3. Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.
   
4. Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерел – одне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби. Форсована індустріалізація прискорила згортання НЕПу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчу і бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами, Змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати «зверху» замість попередньої практики колективних договорів.
   

У промисловості згідно з постановою Раднаркому 1927 року, трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 року з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30-х років вони взагалі перестали існувати. У 1928 році синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об’єднання – главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 року синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

У 1927 році розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 року замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками – з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов’язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилась лише одна функція – забезпечувати доходи казни.

У 1930-1932 р.р. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 році було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 році – ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.

Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти або згортати будівництво, нащо сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв’язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, алей непрямі податки.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську – знижувались. Не еквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстра ординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості: у важку промисловість переливалися кошти з легкої. З 1927 року стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківським установами на добровільних засадах, а від тоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.

Одним з найважливіших джерел доходів держави став продаж горілки. Надзвичайним інструментом для поповнення державної казни стало значне збільшення випуску паперових грошей, майже не забезпечених товарами. Відбувалося стрімке зростання цін. За роки перших п’ятирічок державні роздрібні ціни на хліб зросли в одинадцять разів. Ринкові ціни були значно вищими. Реальна зарплата робітників до кінця першої п’ятирічки зменшилась на 20%.

Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 році була запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі, промислові товари. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів «воєнного комунізму». Згортання товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму.

У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку:

1. заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок;
   
2. ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів, чи приоритетному піднесенні спершу одного з них.
   

З багатьох варіантів окреслювалися два головні:

1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сількогосподарської продукції та імпорту обладнання, а це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалася на кілька десятиліть.

Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумніви ефективність цього варіанту. До того ж у монопольно правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.

2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічного самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорстокому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці.

Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення – до криз НЕПу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко за збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військо-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася період НЕПу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.

Перша п’ятирічка почалася в жовтні 1928 року, а підготовка плану зава вершилася тільки на весні 1929 року. У травні 11 Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив п’ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п’ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському «коригуванню» з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об’єктивних підстав для цього не було. У 1931-1933р.р. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928-1929 р.р. до 5% у 1933 році.

Плани першої п’ятирічки всупереч заяві Сталіна у січні 1933 року про їх дострокове виконання втілити у життя не вдалося, хоча на шляху індустріалізації були й певні успіхи. У 1932 році було введено до ладу найбільшу тоді в Європі Дніпровську гідроелектростанцію. У жовтні 1931 року випустив перший трактор Харківський тракторний завод, а вже в наступному році він дав країні 16,8 тис. машин.

Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій. Однією з причин цього було застосування масових репресій до технічних кадрів. Не відповідав дійсності висновок про дострокове виконання другого п’ятирічного плану. Досягнення промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням ресурсів з села, його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, село забезпечило індустріалізацію країни.

Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 році промисловий потенціал у 7 разів перевищив рівень 1913 року. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла 2 місце в Європі за виплавлянням чавуну, 4 за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислово не розвинутими. Прискорився процес урбанізації. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, над централізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.


2. Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 р.р.


У другій половині 20-х років чітко окреслилася тенденція до зниження темпів виробництва продукції сільського господарства, що гальмувало розвиток промисловості. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними роками зменшилося майже на половину. В основі такої відсталості була розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнатурального сільськогосподарського виробництва.

Виходом с такої ситуації було укрупнення господарств, зміцнення матеріально-технічної бази села, справедливіша й гнучкіша політика цін. Укрупнення господарств мало відбуватися еволюційно, завдяки їх саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати цей процес з допомогою колективізації, тобто об’єднання господарств з відчуженням засобів виробництва.

Наприкінці 1927 року 23,7% всіх дворів становили бідняки, 72,3% - середняки, 4% - заможні. В жовтні 1929 року понад 10% господарств, в основному бідняцьких, були об’єднані в колгоспи.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 року. У січні наступного року керівні органи визначили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україна опинилася в другій групі регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 року, або на весні 1932 року. Іншим було ставлення до найзаможнішого прошаку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стало одним з головних практичних заходів «всеосяжної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКПб від 30.01.1930 року «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», за якою всі куркульські господарства поділяли на три категорії. До першої зараховували «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до судових рішень їх належало «ізолювати» в тюрмах, концтаборах. До другої категорії належали «економічно міцні» господарства, які не чинили опору. Їх разом з сім’ями висиляли у північні райони країни. «Менш міцним» господарствам «середнякам», які не чинили опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 року. За цей час під розкуркулювання потрапило 61 887 (2,5%) господарств. Площа вилученої землі становила 582 тис.га, кількість відібраної робочої худоби – 58,6 тис.голів, вартість конфіскованого майна 40,4 млн.крб. майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями та свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й масові виступи на селі. За деякими даними, в селах України у 1930 році відбулося понад 40 тис. повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів кількість колективних господарств різко зменшилась. Восени у колгоспах залишалося менше третини селян України, в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 року. Вишукуванням нових куркулів, що мало на меті залякати селян. Одноосібника намагалися задушити й податками. За таких умов селянин змушений був йти до колгоспу. Невдовзі колгоспний лад таки «переміг». До кінця 1932 року у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Сільське господарство занепадало внаслідок знищення заможного прошарку селянства.

Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 р.р. Селяни багатьох районів України голодували. Голод вдалося зупинити, проте належних висновків з цього керівництво країни загалом не зробило, що спричинило ще більшу трагедію.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно доставалося не їм) призвела до величезних втрат. До першого листопада 1932 року від селянського сектора України було отримано лише 132 млн. пудів хліба. У зв’язку з цим керівництво країни направило в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісію очолював В.Молотов. Головним засобом хлібозаготівель були репресії. Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель заносили на чорну дошку. Статус чорної дошки означав фактичну блокаду: припинявся підвіс товарів, заборонялися торгівля, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов’язаннями. Села оточувались регулярними військами, що прирікало їх на голод. Терор голодом мав зламати опір і незадоволення українського селянства. Від глоду селяни втікали в міста і тисячами вимирали просто на вулицях. Вимирали цілі села. Ширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили майже 150 тис., від голоду 1933 року – від 3 до 3,5 млн.осіб. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права й інтереси селян. Було ліквідовано економічну самостійність селянства, знищено найпрацьовитішу його верству. Колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалось.


3. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії.


Першим політичним процесом стала так звана «шахтинська справа» 1928 рік. За нею були притягнені до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв’язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи безумовно були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв’язках з «контреволюційними» організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, не рідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було не припустимим. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати грунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

«Шахтинська справа» зачепила до тисячі осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші – повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. Одинадцять осіб засудили до вищої міри покарання – розстріл, більшість була ув’язнена на строк від 4 до 10 років.

Поняття «шахтинці» стало узагальнюючи, синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах і в пресі, репетицією для організації нових процесів.

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації, - буржуазно-кадецької «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до двох тисяч осіб (судили 8) сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалася повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цей процес, як і в «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки у роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 року половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув’язнення.

Один з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україні. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнанні підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отримали різні строки ув’язнення, але і після цього «філіали СВУ» продовжували розкривати ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 році була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М.Грушевського та М.Яворського. Усіх 50 (членів УНЦ) у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув’язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили строки ув’язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 році. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було не можливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» - перед усім фахівців сільського господарства.

Так наприкінці 20-х на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів».

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верст населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 рік. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 р.р. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовистських партій. З 1937 року репресії захопили широкий загал партійних радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з м10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся позасудового.

Всього в Україні з 1930 рік по 1941 рік було розкрито більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль», Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.