А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. К.: Юрінком Інтер, 1999. 864 с. Isbn 966-7302-69-5 Кн. 1 864 с. Isbn 966-7302-72-5 Упідручнику аналізуються чинне закон
Вид материала | Закон |
- Конспект лекцій. Щукін Б. М. К.: Мауп, 2002. 128 с: іл. Бібліогр.: с. 125. Схвалено, 102.64kb.
- Виконавці, 499.61kb.
- Наукова бібліотека, 1079.08kb.
- А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор, 7165.85kb.
- Виконавці, 993.22kb.
- Виконавець, 460.42kb.
- Нові надходження за жовтень Природничі науки, 890.65kb.
- Валерій Миколайович Запорожан. О. Одес держ мед ун-т, 2008. 284 с. Рос мова. Isbn 978-966-443-009-5, 3688.41kb.
- Виконавці, 731.45kb.
- Бк 67. 9(4 Укр)304 Т35 Автор коментаря, 8181.26kb.
1990 p. знаменує собою початок реформування відносин власності і ринкових перетворень в економіці України. Безперечно, певні передумови цього були закладені раніше, починаючи з 1985 p. і до кінця 90-х р. в СРСР. У цей період невдачами закінчувалися спроби реформування економіки і створення так званого соціалістичного ринку, що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, посилення національно-патріотичної і політичної свідомості і прагнення народів союзних республік до утвердження їх політичної і державної незалежності.
Як відомо, генеральною лінією КПРС було встановлення домінуючої ролі державної власності, що в кінцевому підсумку призвело до повного одержавлення економіки, в якій державний сектор досяг 90 відсотків. З часом можливості одер-жавленої економіки стали вичерпуватися, темпи економічного розвитку різко падати.
На XXVII з'їзді КПРС були зроблено спроби поліпшити економічну ситуацію в країні і відповідно проголошено курс на економічні реформи, на "перебудову" соціалістичних від-
носин. Для цього передбачалися заходи, зокрема, щодо демократизації суспільного життя, переходу до економічних методів господарювання, посилення ролі трудових колективів у діяльності підприємств, певної децентралізації управління народногосподарським комплексом країни, розширення товарно-грошових відносин*. Всі ці "перебудовні процеси" передбачалося здійснювати в межах соціалістичної адміністративно-командної системи, реформування державної власності не планувалося.
У надрах соціалістичної системи на базі окремих законодавчих актів (законів СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність", "Про кооперацію в СРСР", "Про оренду і орендні відносини в СРСР") почав утворюватися і розвиватися новий сектор економіки, виникають процеси, не властиві соціалістичному суспільству, які суперечили офіційній ідеології.
Після прийняття в 1986 p. Закону СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність" у країні формується поза волею партійно-владних структур новий соціальний прошарок населення. Цьому сприяла і загальнополітична ситуація, і демократизація багатьох сфер суспільного життя. Крім традиційної індивідуальної діяльності (ведення особистого підсобного господарства, певних видів кустарно-ремісничих промислів) громадяни дістали право займатися багатьма новими видами діяльності, які раніше заборонялися (у сфері побутового і соціально-культурного обслуговування, надання транспортних послуг тощо). По суті започатковувалися якісно нові з економічного і правового погляду суспільні відносини, що зумовило водночас і потребу визначити походження і зміст власності даної категорії громадян, особливо власності на засоби виробництва.
Наведені соціально-економічні процеси набули нового прискорення після прийняття 26 травня 1988 p. Закону СРСР "Про кооперацію в СРСР"2, який спричинив створення нового кооперативного сектора економіки, кількісні і якісні зміни в особистій власності членів кооперативів, інтеграцію особистої власності і виробництва (шляхом використання майна громадян у виробничому процесі кооперативів, нако-
Матеріали XXVII з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. — К., 1986. - С. 3-417.
Ведомости Верховного Совета СССР. — 1988. — № 22. — Ст. 355.
пичення заощаджень громадян у вигляді акцій тощо), зародження сімейно-фермерських господарств.
Вищезазначені та деякі інші особливості розвитку відносин власності громадян стали предметом широкого наукового обговорення, яке виявило досить різні точки зору на цю проблему в той період. Так, В. П. Мозолін висловив думку про те; що особиста власність громадян СРСР існує у формі власності на предмети особистого споживання і у формі влао ності на майно, яке використовується у комерційних цілях для виробництва товарів і надання платних послуг1. Автору аж ніяк не можна відмовити в оригінальності судження. Просте, яким чином розмежовувати за зазначеною ознакою майно і якою має бути практична значимість подібного розмежування, відповіді у автора немає. Між тим загальновідомо, що одні й ті самі предмети можуть мати подвійне призначення.
Ряд авторів, зокрема В. П. Шкредов, Н. Д? Єгоров та О. В. Осипенко, запропонували розглядати власність громадян, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, як приватну або дрібну приватну власність2. Ці пропозиції, хоч і не надто сміливі, все-таки були кроком уперед порівняно зі стійким "консерватизмом" авторів попередніх років. Така "сміливість" пояснюється наближенням моменту прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР". Безперечно, приватна або дрібна приватна власність мислилася ними як допоміжна, яка мирно співіснувала з особистою власністю громадян.
Загалом же напередодні прийняття нового законодавства про власність ніхто з учених-юристів у науковій літературі не піддавав сумніву доцільність збереження особистої власності. Йшлося лише про ті чи інші модифікації особистої власності з урахуванням обраного країною курсу на формування соціалістичного товарно-ринкового господарства. Особливо показовими в цьому відношенні були погляди одного з видатних учених С. С. Алексеева.
У своїй полемічній, загалом прогресивній праці "Собственность — право — социализм" автор переконливо розкрив існуючі недоліки у формуванні відносин соціалістичної і осо-Право собственности в условиях совершенствования социализма. — М., 1989. - С. 5.
Право собственности в СССР.— М., 1989. — С. 145, 152, 153.
бистої власності, в їх правовому регулюванні, а також висловив своє бачення реформування таких відносин. На жаль, С. С. Алексееву, як і багатьом іншим авторам, не вдалося уникнути тенет фетишизму соціалістичних цінностей. На його думку, в країні виникла унікальна ситуація, за якої створення соціалістичного товарно-ринкового господарства може відбутися без участі приватної власності. Щодо особистої власності, то як компромісний варіант автор запропонував законодавче передбачити її особливу різновидність — "виробничу", яка б охоплювала певні засоби виробництва, а запровадження приватної власності розглядав як найгірший варіант розвитку суспільних відносин в СРСР1.
Судженням С. С. Алексеева щодо сутності особистої власності та перспектив її існування властиві невпевненість і невизначеність, оскільки невизначеність була притаманна всій соціально-економічній і політичній ситуації в країні. Пропозиції автора про запровадження "виробничої власності" не належали до категорії абсолютно нових. Подібна точка зору (стосовно власності громадян на особисте підсобне господарство) вже висловлювалася в літературі2, хоч не отримала широкої підтримки.
Власність громадян, зайнятих індивідуально-трудовою діяльністю (ЇТД) Є. О. Суханов визнав дрібною приватною і водночас "індивідуально-трудовою" (така думка висловлена ним після прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР">. На його думку, юридична наука змушена була ототожнювати таку власність з особистою власністю, оскільки цивільне за*-конодавство не передбачало іншої правової форми індивідуального привласнення, крім права особистої власності громадян3. Пояснення автором даної ситуації є абсолютно вірним, але воно аж ніяк не може виправдати тих авторів, які, відзначаючи наявність у власності громадян, зайнятих ІТД (у т. ч., кустарів і селян-одноосібників), ознак, не притаманних особистій власності, все-таки визнають її особистою.
* Алексеев С. С. Собственность — право — социализм. — М., 1989. — С. 159-162.
2 Козырь М. И. Правовое регулирование личного подсобного хозяйства
граждан. — М., 1981.
Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М., 1991. — С. 150—155.
На наш погляд, власність кустарів, селян-одноосібників, а згодом і власність громадян, зайнятих ІТД (якщо така діяльність була головним джерелом їхніх прибутків), містила всі необхідні економічні ознаки, достатні для визнання її особливим різновидом приватної власності, а саме — індивідуально-трудовою дрібною приватною власністю. Індивідуально-трудовою вона є тому, що джерелом її утворення могла бути особиста праця, яка виключала можливість використання найманої праці, а дрібною — тому, що вона не могла досягти значних розмірів внаслідок особисто-трудового характеру праці і встановлених обмежень її предметного складу. Однак у законодавстві 1961—1989 pp. індивідуально-трудова (дрібна) приватна власність не дістала свого юридичного визнання у зв'язку з існуючою у цей період ідеологічною і політичною системою. Тому на таку власність були поширені правила про особисту власність громадян.
З прийняттям Закону СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність" у країні почався бурхливий розвиток дрібного індивідуального товарного виробництва, поширилися процеси перетворення особистих підсобних господарств на дрібнотоварні, які давали його власникам основні прибутки.
Поширення нових суспільно-економічних відносин призводило до різкого майнового розшарування серед населення. З одного боку, в ряді галузей економіки зберігалася так звана зрівнялівка, з другого — поглиблювалися диспропорції в оплаті праці як різних, так і однакових категорій трудящих. Так, у 1989 p. середньомісячна грошова заробітна плата в народному господарстві становила 240 крб., а оплата праці колгоспників у громадському господарстві колгоспів — 196 крб. Оплата ж праці членів кооперативів, у тому числі й сумісників, перевищила 500 крб.1. Між тим за станом на січень 1990 р. у кооперативах (без сумісників) працювало 2,9 млн. чоловік. Доходи осіб, які займалися ІТД, статистикою не відзначалися, але можна з високим ступенем вірогідності припустити, Що вони були вищими, ніж у членів кооперативів. Поступово система оплати праці в державному секторі економіки почала втрачати значення універсального регулятора формування особистої власності громадян.
* Известия. — 1990. — 20 січня.
Визначаючи рівень добробуту населення даного періоду, необхідно враховувати не лише блага, які споживалися, а й ті, що накопичувалися протягом життя людини (грошові заощадження, майнові та інші цінності). Особливо показовими можуть бути динаміка і структура грошових заощаджень громадян у кредитних установах. Тут спостерігалася стійка тенденція до зростання заощаджень. Так, уся сума грошових вкладів населення в Ощадному банку СРСР в 1987 p. становила 266,9млрд. крб., у 1988 — 297,5, у 1989 — 337,7. Таким чином, у 1989 р. вклади населення порівняно з попереднім роком зросли на 40,2 млрд. крб. Це стало можливим, зокрема, за рахунок збільшення грошових виплат населенню порівняно з 1988 p. (майже на 64 млрд. крб.) і внаслідок існуючого товарного дефіциту.
Наведені суми грошових заощаджень населення вражають лише на перший погляд, але не дають однозначних підстав для висновку про високу забезпеченість основної маси населення грошовими заощадженнями. Наприклад, у 1988 р. в Ощадному банку СРСР було 197,3 млн. вкладів. Якщо взяти до уваги, що значна частина вкладників мала по два і більше рахунків, то виявиться, що майже половина населення взагалі не мала вкладів в Ощадному банку. Середній розмір вкладу в містах становив 1463 крб., у сільській місцевості — 1655 крб. При цьому не можна обійти увагою нерівномірність у розподілі вкладів між окремими категоріями вкладників, хоч серед-ньостатистичні наведені суми аж ніяк не можна вважати надмірними. У періодичній пресі, іншій літературі не раз порушувалося питання про "радянських мільйонерів". На думку Л. І. Абалкіна, такі твердження були безпідставними, оскільки статистикою Ощадного банку СРСР не було зареєстровано жодного вкладу на суму понад 200 тис. крб. Більше половини вкладів припадало на вкладників, у яких сума вкладу становила від 1 до 5 тис. крб. Великі вклади — на суму понад 25 тис. крб. становили всього 0,6 відсотка всієї суми заощаджень населення'. Все-таки категорично заперечувати можливість існування мільйонерів не слід хоч би тому, що за правилами, які діяли, громадянину дозволялося мати необмежену кількість вкладів в одному або в різних відділеннях Ощадбанку СРСР.
' Правда. — 1989. — 11 листопада.
За деякими даними, в окремих регіонах СРСР трьом відсоткам вкладників належало близько половини всієї суми вкладів'. У Києві на 5 відсотків вкладів (не вкладників) припадала майже одна третина загальної суми вкладів, що становило понад 1 млрд. крб. У пресі стверджувалося, що лише в Києві налічувалося до 150 підпільних мільйонерів, у республіці — від 2 до 3,5 тис., в СРСР — від 15 до ЗО тис. З наведеними конкретними цифрами можна і не погоджуватися, але сам факт існування мільйонерів, які незаконно нажили багатства, не може викликати сумнів, якщо враховувати, що прибутки ділків тіньової економіки обчислювалися мільярдами карбованців. Лише з 1985 по 1989 pp. в суд було передано справи на 629 осіб, звинувачених у розкраданні і хабарництві у великих розмірах. У 63 звинувачених вилучено цінностей на суму понад 1 млн. крб. у кожного2.
Накопичилося багато негативних явищ безпосередньо в народногосподарському комплексі. Управління економікою ставало все менш ефективним, порушувалися договірні зв'язки між господарюючими суб'єктами, тривав спад виробництва, що в свою чергу породжувало некерованість суспільних відносин. Ці та інші обставини вимагали негайного прийняття ґрунтовного комплексного законодавства щодо відносин власності, яке мало нормалізувати розвиток цих відносин, сприяти зародженню справжньої ринкової економіки, не рб-тяженої ідеологічними догмами. На це був спрямований Закон СРСР "Про власність в СРСР", прийнятий 6 березня 1990 p. і введений в дію з 1 липня 1990 p.3 Однак реальне становлення в Україні нового інституту права власності було пов'язано з політичними подіями, зокрема з розпадом СРСР, прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та іншими процесами, спрямованими на утвердження незалежності України, та переходом до засад ринкової економіки.
Социалистическая индустрия. — 1988. — 29 січня.
2
Омельченко Г. Тіні // Молода гвардія. — 1990. — 23 лютого.
Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної ради СРСР. — 1990. -№11.-Ст. 164-165.
11 9-321
§ 2. Формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні
Реальним втіленням споконвічного прагнення українського народу до утвердження своєї державності стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 p. Декларації про державний суверенітет України', яка заклала основоположні політико-правові, соціально-економічні принципи побудови Української держави. На основі Декларації 3 серпня 1990 p. Верховна Рада України прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР"2, в якому визначено зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи. Особливої значимості набули положення ст. 4 закону, відповідно до якої визначалася основа економічної самостійності України і передбачалися три форми власності — державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) та інші, передбачені законом форми власності. Водночас Постановою Верховної Ради України "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української РСР"3 було доручено Раді Міністрів підготувати проекти законодавчих актів про:
власність; землю; оподаткування; оренду; підприємництво;
підприємство; акціонерні товариства; банки; фінансово-кредитну систему; цінні папери і фондовий ринок; захист споживача; ціноутворення; роздержавлення та інші. Наведений перелік проектів очікуваних законодавчих актів засвідчив певною мірою прихильність найвищого законодавчого органу курсові ринкових реформ. Однак, як показав подальший розвиток подій, здійснення цих реформ відбувалося досить суперечливо, непослідовно і надто повільно.
Не випадково серед зазначених проектів законодавчих актів на перше місце поставлений проект акта про власність. Саме законодавству про власність відводилася визначальна
' Відомості Верховної Ради У РСР. - 1990. - № 31. - Ст. 429.
2 Там само. -№ 34. - Ст. 499.
3 Відомості Верховної'Ради УРСР. - 1990. - № 34. - Ст. 500.
роль у реформуванні планової одержавяеної економіки. Завдання з його створення певною мірою полегшувалося тим, що б березня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про власність в СРСР", введений у дію з 1 липня 1990 р.'. У ньому відображено нові прогресивні рішення багатьох економіко-правових проблем. Зокрема, законодавець відмовився від поняття "особиста власність громадян", ввівши в закон поняття "власність громадян СРСР" як одну з форм власності в СРСР. Це стало наслідком компромісу між прихильниками збереження особистої власності і прихильниками негайного запровадження в країні приватної власності. І нарешті'настала довгоочікувана подія в Україні. 7 лютого 1991 p. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР "Про власність", який набрав чинності з 15 квітня 1991 p.2.
Безперечно, Закон України "Про власність" сприйняв прогресивні і вдалі положення союзного закону. Водночас навіть поверховий аналіз обох законів дає змогу впевнитися у наявності істотних відмінностей в їхніх структурі та змісті.
Так, Закон України "Про власність" містить 57 статей (союзний — 34), 8 розділів (союзний — 6), преамбулу (в союзному законі преамбули немає). Отже український закон має на 23 статті і 2 розділи більше, ніж союзний закон. Ці кількісні дані мають не лише формальне, а й змістовне значення. Справа в тому, що в Законі України "Про власність" відносини власності, у тому числі і громадян, повніше регламентовано. Звертає на себе увагу і той факт, що в українському законі застосовується поняття "право власності", а в союзному — просто "власність". Відповідно названо і розділи: "Загальні положення", "Право виключної власності народу України", "Право колективної власності", "Право державної власності", "Право інтелектуальної власності", "Право власності інших радянських республік Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій", " Захист права власності". Переваги застосування поняття "право власності" в українському законі очевидні, оскільки в даному законодавчому акті йдеться про суспільні
і
Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. — 1990.-№11.-Ст. 164-165.
Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249, 250.
відносини, врегульовані правом, а не про відносини в економічному їх розумінні.
Дещо не збігаються і назви зазначених законів. Ця обставина може виявитися навіть суттєвою. Аналізуючи назву Закону України "Про власність", можна дійти висновку, що він захищає і ту власність, яка перебуває поза межами України.
В обох законах передбачено три форми власності. У Законі України "Про власність" — індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна, в союзному законі — власність громадян, колективна і державна. Зовні зазначені форми власності збігалися, але їхній зміст, як свідчить аналіз інших розділів законів, далеко не однаковий, про що далі буде сказано детальніше.
В союзному законі перераховувалися об'єкти права власності- безвідносно до тієї чи іншої форми власності. У Законі України "Про власність" визначений перелік об'єктів права власності, що є більш прийнятним для умов перехідного періоду, оскільки таким чином усувалася можливість різного тлумачення змін у правовій системі. Союзним законом було встановлено, що власник має право використовувати своє майно для будь-якої господарської чи іншої діяльності. У Законі України "Про власність" таке питання вирішено більш радикально, оскільки в ньому прямо передбачено право власника використовувати своє майно для підприємницької діяльності.
Спільним для обох законів, зокрема, є те, що в них однаково визначалася правомочність власника, який на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Причому власникові надано право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (раніше ді-' яв принцип — у межах, визначених законом). Усім власникам забезпечуються рівні права, обмеження їхніх прав можливе лише на підставі закону. Загальним для обох законів фактом ром стало також те, що норми про право власності громадян містяться перед нормами, які регулюють відносини інших форм власності (колективної і державної).
Можна назвати й іншіспільні риси та відмінності в змісті союзного і українського законів про власність. У необхідних випадках це питання висвітлюватиметься й далі.
Відповідно до постанови Верховної Ради України про введення в дію Закону УРСР "Про власність" встановлено ряд
принципових положень щодо застосування норм цього закону.
По-перше, було визнано за необхідне надалі, до приведення законодавства України у відповідність із Законом України "Про власність", застосовувати чинні акти законодавства України, оскільки вони не суперечать цьому законові. Отже, внаслідок введення такого положення дія ЦК України та інших актів законодавства щодо відносин власності виявилася обмеженою, а також постала досить важка проблема виявлення невідповідності норм раніше прийнятих актів законодавства Закону "Про власність".
По-друге, Закон "Про власність" має застосовуватися лише до правовідносин, які виникли після введення в дію закону, тобто з 15 квітня 1991 p. Щодо правовідносин, які виникли до 15 квітня 1991 p., Закон "Про власність" застосовується до тих прав та обов'язків, що виникнуть після введення в дію закону, за винятком положень ст. 15 "Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна", які мають застосовуватися до правовідносин, що виникли як до, так і після 15 квітня 1991 p.
По-третє, правила, вміщені в Законі України "Про власність" і передбачені Законом СРСР "Про власність в СРСР", мають застосовуватися з дня введення в дію Закону СРСР, тобто з 1 липня 1990 p. Ця обставина, крім того, дає нам підстави визначити новий сучасний період розвитку права власності з 1990 p.
Зазначеною постановою встановлено порядок розмежування державної власності та порядок розгляду справ судовими органами. Варто зазначити, що Раді Міністрів УРСР було доручено:
1) внести в 1991 p. на розгляд Верховної Ради УРСР проекти законодавчих актів про інтелектуальну власність та законодавчого акта, який би визначав види майна, що не може бути у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, а також спеціальний порядок набуття права власності громадян на окремі види майна;
2) до 15 червня 1991 p. подати пропозиції про приведення законодавчих актів УРСР у відповідність із Законом УРСР "Про власність";
3) привести до 1 липня 1991 p. рішення уряду УРСР у відповідність із Законом УРСР "Про власність";
4) забезпечити до 15 липня 1991 p. перегляд і скасування міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР їх нормативних актів, у тому числі інструкцій, які суперечать зазначеному законові.
Правовому регулюванню відносин власності громадян присвячений розділ 3 Закону України "Про власність", який дістав назву "Право індивідуальної власності" (у первісній редакції) і містив усього 9 статей (статті 11—19). Безпосереднє праворегулююче значення щодо власності громадян мають також ст. 2 (визначається зміст права власності та його форми), ст. З (встановлюється коло суб'єктів права власності), ст. З (встановлюється обсяг повноважень власника). Певну регулятивну функцію щодо власності громадян виконують і деякі інші статті, які або встановлюють конкретні юридичні підстави виникнення у громадян права власності (ст. 23), або визначають їх права як власників (статті 21, 25 і 38), або забезпечують захист права власності громадян (відповідні статті розділу 8 "Захист права власності") тощо. Варто зазначити, що до Закону України "Про власність" уже вносилися відповідні зміни та доповнення. Визначною подією стало прийняття Верховною Радою України 7 липня 1992 p. Закону України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України'4, відповідно до якого було вилучено поняття "індивідуальна власність" і введено нову форму власності — "право приватної власності", що ознаменувало перемогу прихильників ринкових реформ.
У зв'язку з прийняттям Закону України "Про власність" (певною мірою і Закону СРСР "Про власність в СРСР") фактично втратила чинність переважна частина норм ЦК України щодо власності, хоч законодавчих рішень з цього приводу довгий час не приймалося. Це породжувало небажаний правовий вакуум у правовому регулюванні значної і важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 p. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК та деяких інших законодавчих актів2. Так, з ЦК України були виключені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87', 88, 100—104, 106, 108,
Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 38. — Ст. 562.
2
Голос України. — 1994. — 6 січня.
Ill, 117, 120-127, 134, 135, 141, 142, 144, 146, 149, 150, 226, 227', 563 і 571. Визнано такими, що втратили чинність, статті 8—11, 14 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР" від 9 грудня 1963 p., виключено ч. З ст. 141 Житлового кодексу УРСР. Стаття 86 ЦК України була викладена в редакції ст. 2 Закону України "Про власність" з введенням до неї нової частини — шостої, у якій зазначалося, що відносини власності регулюються Законом України "Про власність", ЦК, іншими законодавчими актами. Певних змін зазнали також статті 107, 228 і 224 ЦК.
Праворегулюючого значення для відносин власності цього періоду тією чи іншою мірою набули норми багатьох законодавчих актів України, зокрема законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про господарські товариства". Земельного кодексу України, Житлового кодексу України, Кодексу законів про шлюб та сім'ю.
Наявність широкого спектра законодавчих актів, які прямо чи опосередковано регулюють на даному етапі відносини власності, явище цілком закономірне, оскільки і сьогодні триває інтенсивний процес законотворення з метою переходу від соціалістичної до ринкової економіки. Водночас у зв'язку з виключенням з ЦК України (1963 p.) великої кількості статей щодо відносин власності подальше збереження правового вакууму знижує ефективність правових гарантій, які забезпечують здійснення прав власників та їхній захист. Все це вимагає якомога швидшого прийняття нового ЦК України, в якому б відносини власності громадян дістали якнайповніше правове регулювання.
Однак Закон України "Про власність", незважаючи на прогресивний у цілому його зміст, внаслідок багатьох причин не міг вирішити усіх проблем щодо регулювання відносин власності. Деякі його положення виявилися невдалими або неадекватно врегулювали ті чи інші відносини власності, що зумовило необхідність внесення відповідних змін.
Так у п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" було записано, що власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна. Всі форми власності є рівноправними. Таким чином, на
даному етапі формування самостійної Української держави законодавці досягли певного компромісу, зберігши попередню форму індивідуального привласнення матеріальних благ і ввівши нову форму такого привласнення, тобто приватну трудову власність. Подібний поділ на дві підформи індивідуальної власності громадян, на наш погляд, практично ніякого юридичного значення не мав, оскільки перелік її об'єктів такий, що виходить далеко за межі добре відомої особистої власності. Таке формулювання мало на меті задовольнити ідеологічні погляди прихильників збереження соціалістичної власності. Так чи інакше, в Законі "Про власність в СРСР" це питання було вирішено консервативніше, хоч заради справедливості слід визнати, що під поняттям "власність громадян" можна розуміти і приватну власність.
Досить швидко законодавці самі зрозуміли, що зупинити впровадження в економіку приватної власності громадян об'єктивно неможливо. А тому 7 червня 1992 р. до п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" були внесені зміни, відповідно до яких п. 4 дістав таку редакцію: "Власність в Українській РСР виступає в таких формах: приватна, колективна, державна"'. Захопившись визначенням форм власності, законодавці забули про існування другого речення зазначеного пункту, яким стверджувалася рівноправність усіх форм власності. Тому невдовзі законодавці знову повернулися до обговорення змісту п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність", який після внесених 14 жовтня 1992 p. змін був викладений у такій редакції: "Власність в Україні виступає в таких формах:
приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними"2. У цілому ст. 2 "Право власності" набула такого змісту:
"1. Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, корис-
Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 38. — Ст. 562.
2
Там само. — № 48. — Ст. 660. (Водночас у Законі України "Про власність" слова "Українська РСР" замінено словом "Україна").
туватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.
5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту".
Таким чином. Закон України "Про власність" проголосив різноманітність існуючих в Україні форм власності, але прямо визначив лише три. Однак у розділі 2 закону законодавець окремо виділив і врегулював виключну власність народу України (статті 9 і 10). Крім того, законодавець вирішив поділити державну власність на два її різновиди: загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Закладена в законі концепція форм власності виявилася недосконалою і проіснувала до прийняття в 1996 p. нової Конституції України, в якій по-іншому сформульовано положення про форми власності. У ній, зокрема, комунальна власність була визнана самостійною формою, а колективна форма взагалі не згадується.
Важливе місце в Законі України "Про власність" посідають положення про суб'єктів права власності усіх її форм. Відповідно до ст. З закону суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього закону можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Незважаючи на те, що в ст. З закону визначено коло суб'єктів права власності, законодавець в інших статтях (статті 11, 20, 32 і 40) визначає їх додатково щодо кожної форми власності. При цьому є певні розбіжності у загальному і спеціальному переліках суб'єктів права власності, що призвело до різного висвітлення їх і в юридичній літературі.
Так, у ст. 11 Закону України "Про власність" записано:
1. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства.
2. Громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Як бачимо, п. 1 ст. 11 Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності визнаються лише фізичні особи, що відповідає загальній концепції закону. Оскільки в майбутньому приватною може бути визнана також власність юридичних осіб, то відповідно в новому ЦК України ця обставина має бути врахована.
Особливо гостро в юридичній літературі критикувалося поняття "колективна власність" та його суб'єктний склад. Багато українських учених прямо висловилися проти подальшого збереження в законодавстві про власність поняття "колективна форма власності" (О. А. Пушкін, Я. М. Шевченко, А. М. Бандурка, Л. В. Яричевська, Р. Б. Шишка та ін.)1. їх позиція є обгрунтованою, оскільки конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання зі спільною власністю, вона також породила низку суперечностей у правовому режимі майна колективних суб'єктів цивільних правовідносин зі статусом юридичної особи. Цьому сприяє недосконалість самого законодавства, в якому на однакових засадах і беззастережно суб'єктами права колективної власності визнаються трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України "Про власність"). Водночас згідно з п. 2 ст. 10 Закону "Про підприємства в Україні" майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності або повного господарського відання. Тобто власником майна визнається юридична особа, а не колектив
' Проблемы развития гражданского законодательства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин: Сб. материалов научно-практ. семинара. — Харьков, 1993; Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України: Тези доповідей і наук. повідомлень наук.-практ. конф. — К., 1993. — С.144.
орендарів, трудовий колектив чи засновники, які утворили цю юридичну особу.
Відповідно до п. 6 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" суб'єктами права власності, крім юридичних осіб, є також члени споживчого товариства і трудові колективи кооперативних підприємств і організацій. Однак, як зазначив В. І. Семчик, Законом України "Про власність" трудові колективи колективних підприємств суб'єктами права власності не визнані1.
Таким чином, у законодавстві України фактично утверджується концепція подвійного власника. І таких недореч-ностей, пов'язаних з реалізацією права колективної власності, чимало.
Особливу позицію з цього питання зайняв В. М. Коссак, який вважає, що в законодавстві за одним і тим самим критерієм — добровільне об'єднання майна з метою спільної діяльності — власність відноситься до спільної (приватної) і колективної. На його думку, колективна власність властива перехідному періоду входження в ринкову економіку і здійснення приватизації, а в перспективі має бути приватна і державна власність. При цьому колективна власність може трактуватися як спільна приватна власність (тобто об'єднання приватної власності)2. Проте автор не визначив суб'єкта такої власності і ставлення юридичної особи до такої власності.
За подальше збереження колективної власності найбільш рішуче виступив В. В. Луць, який вважає відмову від цієї форми власності необгрунтованою. Автору, однак, не можна відмовити в реалістичності оцінки правової сутності колективної власності. Колективна власність, на його погляд, не є спільною власністю окремих осіб, тому що право на частку в майні кооперативу, колективного чи орендного підприємства, акціонерного чи іншого господарського товариства має характер зобов'язальної майнової вимоги фізичної чи юридичної особи до колективного утворення. Щодо громадських, релігійних організацій (об'єднань), майнова база яких форму-
і
Кооперативне право. — К., 1998. — С. 132.