Geum.ru

Моделі Програми підвищення рівня життя сільського населення в україні Київ 2004

Вид материалаДокументы

Содержание


Головна мета реформування соціальної інфраструктури
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Вступ



Об’єкти соціальної інфраструктури повинні мати свого реального власника, здатного забезпечувати їх ефективне використання. Функціонування, розвиток соціальної сфери, поліпшення якості житлово-комунальних, соціальних, побутових послуг має позитивне значення як для кожного громадянина окремо, так і для держави в цілому, адже саме розвиненість соціальної сфери визначає рівень добробуту населення.

Доступність послуг багато в чому залежить від розвинутості об’єктів соціальної сфери. Що означає термін “доступність послуг”? Найпростіше, доступність послуг – це можливість одержати послугу і спроможність її оплатити.

З огляду на те, що органи місцевого самоврядування зобов’язані управляти комунальним майном, яке знаходиться на території місцевої громади, а відповідних коштів для його утримання не мають (соціально-культурна інфраструктура потребує постійних витрат на утримання об’єктів на належному рівні, на поточний і капітальний ремонти, заробітну плату обслуговуючому персоналу, оплату комунальних послуг), бюджетних коштів, як правило, не вистачає, вони змушені шукати нові механізми та шляхи забезпечення життєздатності об’єктів соціальної сфери та комунальних підприємств.

Посадові особи органів виконавчої влади, які пройшли шлях пошуків і сумнівів щодо залучення фінансування об’єктів соціальної інфраструктури та методів використання зазначених об’єктів і їх ефективного функціонування в межах чинного законодавства, діляться своїм досвідом та найбільш ефективними результатами роботи.

Метою цієї публікації є надання допомоги місцевим органам влади та самоврядування у підвищенні якості та ефективності управління об’єктами соціальної сфери на місцевому рівні та, опосередковано, у виконанні комплексних завдань розвитку місцевості і проведення відкритого діалогу між органами місцевого самоврядування, місцевою громадою та діловими колами.

Основне завдання – допомогти забезпечити ефективне використання і управління об’єктами соціальної інфраструктури, переданими у комунальну власність, а також створення стимулів до надання ними соціальних послуг, шляхом демонстрації успішних моделей і практик, роз’яснення їх потенційної корисності для сільських жителів, активнішого залучення недержавних організацій.

У період реформування колективних сільськогосподарських підприємств, у зв’язку з кризовим станом економіки, різким скороченням бюджетного фінансування, неплатоспроможністю, заборгованістю сільськогосподарських підприємств, соціальна сфера села опинилася на межі руйнування. Це унеможливило задоволення потреб населення в соціально-культурних і побутових послугах та створення належних умов життя на селі. У зв’язку з цим, для забезпечення подальшого функціонування і розвитку соціальної інфраструктури села, виникла потреба в її реформуванні, яке передбачало вирішення питання щодо нових власників соціальних об’єктів колективних сільгосппідприємств.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” об’єкти соціальної сфери, інженерні мережі та споруди комунального господарства, що перебували у власності колективних сільськогосподарських підприємств, у процесі їх реструктуризації можуть передаватися в комунальну власність. Передача об’єктів соціальної сфери, що перебували/перебувають (ще понад 30 відсотків об’єктів не передано через обмеженість коштів місцевих бюджетів на їхнє фінансування) на балансах сільськогосподарських підприємств недержавної форми власності, в комунальну власність територіальних громад, здійснюється відповідно до Указу Президента від 9 березня 2000 року № 398 “Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств”, в якому зокрема передбачено, що головною умовою передачі є збереження їх мережі та функціонального призначення.

Отже, органам місцевого самоврядування необхідно забезпечити їх належне функціонування, зберігши мережу та функціональне призначення, не знизивши при цьому рівня якості надання послуг населенню.

Одним із напрямків роботи в рамках Програми підвищення рівня життя сільського населення в Україні є діяльність, пов’язана з допомогою органам місцевого самоврядування при передачі об’єктів соціальної сфери, які були на балансі реформованих колективних господарств, у комунальну власність, та відпрацювання ефективних моделей управління цими об’єктами.

Фахівці органів місцевого самоврядування та експерти Програми підвищення рівня життя сільського населення в Україні у тісній співпраці доклали чималих зусиль і випробували багато варіантів, шукаючи підходи до вирішення поставлених завдань. Під час розробки моделей управління об’єктами соціальної інфраструктури було використано декілька підходів. Їх результати висвітлені в цій публікації. Тут представлені кращі взірці роботи об’єктів соціальної інфраструктури в сільській місцевості, які створювалися за підтримки Програми підвищення рівня життя сільського населення в Україні, що фінансується Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії.

Водопостачання традиційно вважається послугою соціальною і завжди надавалася за дуже низькою ціною, а в сільській місцевості, де майже всі витрати брали на себе сільськогосподарські підприємства, і зовсім безоплатно. За останні десять років ціни на ці послуги стрімко зростали, а якість, навпаки, різко знижувалася. Для того, щоб забезпечити безперебійне постачання послуг, необхідно відновити мережі, які були занедбані в так званий перехідний період, замінити старі спрацьовані технічні вузли і агрегати, а це все потребує коштів, і доволі значних. Неспроможність колишніх власників та місцевих органів влади забезпечити виконання ремонтних і відновлювальних робіт, утримувати в належному стані об’єкти водо- і теплопостачання призвела до занепаду цих мереж, погіршення якості послуг, а то й припинення їх надання.

Більшість населення, яке користується централізованим водопостачанням, нарікає на якість питної води. Якість води майже не контролюється, норми споживання часто завищені, їх дотримання також не контролюється з різних причин, і через відсутність приладів обліку, і через відсутність відповідних спеціалістів, а іноді й через небажання щось змінювати. Низький тиск і аварії у водогінній мережі призводять до частих перебоїв у водопостачанні.

У зв’язку з відмовою від жорсткого централізованого планування ще на початку 1990 років минулого століття, зменшенням державних дотацій та штучної підтримки систем водо- і теплопостачання виникла проблема доступності послуг. Різкий перехід від системи оплати комунальних послуг з державного бюджету за рахунок платників податків до фінансування за рахунок оплати споживачів послуг разом з реорганізацією колективних сільськогосподарських підприємств, які утримували об’єкти, що надавали такі послуги, став чи не однією з основних причин обмеження доступності послуг.

Про перехід до повного відшкодування вартості комунальних послуг Україна оголосила в середині 1990 років, приєднавшись до рекомендацій Ради Організації Економічного Співробітництва і Розвитку.

Саме з цієї реформи і почалися проблеми з доступністю послуг для переважної більшості населення. Хоча держава й оголосила програму допомоги малозабезпеченим сім’ям, проте з різних причин багато сімей не змогли нею скористатися.

У сільській місцевості свій відбиток, і чи не найбільший, наклала реструктуризація сільськогосподарських підприємств, коли об’єкти соціальної інфраструктури, які утримувалися за рахунок підприємств, залишились “нікому не потрібними”.

У зв’язку з високим рівнем бідності серед сільського населення споживачі послуг неспроможні платити більше. Людям важко змиритися з такою ситуацією, вони не можуть зрозуміти, чому потрібно оплачувати те, що надавалося безоплатно, чому необхідно збільшувати оплату за неякісні послуги, тим більше, що рівень доходів швидше знижувався, ніж збільшувався. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, рівень бідності в сільській місцевості постійно збільшувався: 1999 р. – 29,3%, 2000 р. – 31,3%, 2001 р. – 35,2%. У цілому за період з 1999 р. до 2003 р. рівень бідності у сільській місцевості зріс на 3,8%. Через надмірне підвищення цін на життєво необхідні послуги людям довелося знизити рівень їх споживання або зовсім від них відмовитися. Це призвело до загострення санітарно-епідеміологічного стану, росту захворюваності серед населення тощо.

Вважається, що сім’я не може платити за водопостачання, якщо оплата цих послуг потребує значного скорочення витрат на інші товари і послуги першої необхідності (продукти харчування, медичні послуги тощо).

Ще одним негативним фактором є низька платіжна дисципліна населення. Оскільки часто не застосовують жодних фінансових чи інших санкцій за несвоєчасну сплату за користування комунальними послугами, з’ясувати реальну причину погіршення платіжної дисципліни фактично не можливо. Одні не платять тому, що не вистачає коштів, інші – бо впевнені в безкарності.

На процеси, які проходили в цілому по всій країні, свого часу наклалися проблеми, пов’язані з реструктуризацією колективних сільськогосподарських підприємств і так званою “безхозністю” об’єктів соціальної сфери, які розташовані в сільській місцевості. Сільське населення залишилося поза межами доступності до найнеобхідніших соціальних послуг.

У зв’язку з низьким рівнем доходів населення, а відповідно, і платоспроможності, необхідністю підвищення тарифів на послуги для підтримки реформування господарств, які надають послуги, реорганізацією і реструктуризацією колективних сільгосппідприємств виникла необхідність пошуку нових підходів і шляхів до забезпечення населення необхідними послугами.

Головна мета реформування соціальної інфраструктури – збереження й забезпечення ефективного функціонування і подальшого розвитку сфери послуг у сільській місцевості для задоволення потреб населення в соціально-культурних, житлово-комунальних та побутових послугах.

Досвід роботи в цьому напрямі свідчить, що найбільш ефективними є моделі створення сільського комунального підприємства, сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу, сільського сервісного центру, взаємодії органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями та приватними підприємцями, про що йтиметься далі.