В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 42

1. Війна українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої

ричини війни. Волелюбний український народ не міг змиритися з польським пануванням і в січні 1648 р. почав війну проти Речі Посполитої. У цій війні він виявив відчайдушну хоробрість і незламну мужність, пізнав радість перемог і гіркоту невдач, його полководці вражали своїми військовими та організаторськими здібностями. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, що їх зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі Конецпольського: 202

«Если нельзя достать казаков, то наказьівать их жен и детей и дом разрушить! Лучше на том месте крапиве расти, чем зти изменники будут размножаться!»1. А сторонній свідок — французький інженер Г. Боплан — стверджував, що селяни, залежні від панів, перебувають у становищі гіршому, ніж гребці на галерах, пани живуть як у раю, а селяни в чистилищі2.

Збройна визвольна боротьба була справді всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частини верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об’єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави.

Всенародний характер війни переконливо відображений у літописі Самовидця: «так усе, що живо, поднялося в козацтво...»3 «Презрение и насмешки ожидали людей, не участвовавших в вой-не», — повідомляє М. Костомаров4. Війна була загальнонародною, бо виражала об’єктивні потреби українського народу.

Передумови війни. Воєнні події 1648—1654 рр. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані «виписчики». У 1591— 1593 рр. їх очолив К. Косинський, а у 1594—1596 рр. — С. Наливайко. З посиленням в Україні загарбницької політики Польщі ширився опір українського народу. Найвизначнішим було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. під проводом Я. Остряниці (до речі, в ньому брав участь майбутній вождь народно-визвольної війни Б. Хмельницький). Це повстання було жорстоко придушено, а багато його учасників страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр було зменшено до 6000 осіб, старшинами призначалися польські шляхтичі. Ліквідувалася виборність гетьмана та вищої старшини, відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького зійська повністю контролювалася польськими комісарами.

Час золотого спокою (як у Польщі називали десятиріччя 1638—1648 рр. після придушення повстання під керівництвом Остряниці) виявився оманливим. Жарини народного гніву жевріли й на

1

Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 57.

- Де Боплан Г. Лавассер. Опис України. — К., 1990. — С. 32, 55. 1 Літопис Самовидця. — С. 57.

4 Костомаров Н. И. Малороссийский гетьман Зиновий-Богдан Хмельницкий // Ис-торические произведения. Автобиография. — К., 1989. — С. 374.

203

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 1. Війна українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої

початку 1648 р. спалахнули полум’ям великої народно-визвольної війни.

Завдання війни. Війну розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козацтва. Але поступово, в міру того, як літом 1648 р. (червень-липень) до них почали приєднуватися широкі маси українців, козацьке повстання почало перетворюватися на загальнонаціональну війну всього народу. Завдання війни множилися і ставали більш чіткими і визначеними. Правильне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмельницького, сформульовані ним на переговорах з комісарами польського уряду у Переяславі в лютому 1649 р. Досі всі соціальні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбутися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну православну українську, тобто національну, державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України і спираючись на підтримку українського народу, Б. Хмельницький заявив: «Вьібью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, те-перь буду воевать за нашу православную веру... Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидите и молчите, ляхи! Дуков и князей туда загоню, а будут и за Вислою брикаться, найду там обязательно. Не останется тут на Украине нога ни одного князя и шляхтича, а захо-чет которьій с нами хлеб єсть, пусть будет послушньїм Запорожско-му войску...»1.

Сучасні дослідники розглядають ці та інші подібні заяви Хмельницького як перше формування національної державної ідеї, яка передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України2, а самого Хмельницького вважають творцем української державної ідеї3.

Коли ж така держава була створена, постало завдання відстоювати її існування. Ці завдання стояли перед усіма учасниками війни, вони об’єднували всі класи та верстви українського суспільства в єдиний рух.

Національно-визвольна боротьба була тісно пов’язана з боротьбою соціальною. Слід враховувати, що на час війни в Україні існувало суспільство, яке складалося з антагоністичних класів. І кожен з них поряд із загальними — національними завданнями, дбав ще й про свої власні — класові інтереси. Феодали — козацька

1

Воссоединение Украиньї с Россией: документи и материальї: В 3 т. — М., 1953. —
Т. 2. — С. 117, 118, 154.

2 Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея XVII—XVIII століть.
Проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 51, 52.

3 Мироненко О. Вступ до розділу «Уроки української державності» // Мала енцик
лопедія етнодержавознавства. — К., 1996. (Далі — МЕЕ). — С. 251.

204

старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського панування українські феодали змушені були віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України — залежні селяни, міські низи — прагнули національного і соціального визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацький імунітет і самодіяльно масово по-козачувалися. Отже, народно-визвольну війну вело суспільство, яке роздиралося класовими суперечностями. Проте загальні за-здання та інтереси об’єднували учасників війни, різні класові групи населення, сприяли консолідації національних сил України.

Вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народ-ко-визвольний рух. Усе це стало однією з причин того, що війна велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б. Хмельницький. Одне з найзначніших заворушень відбулося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-магнатами, їхньою владою, а не про-ГИ трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ — взаємодопомога українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648—1654 рр. під прапори українських полків. Загальновідомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України.

Рушійні сили війни. Вирішальну роль у війні і перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони були не тільки основою військової сили, а й єдиними году-зальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б. Хмельницький та його оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українців чужинцями, Б. Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів :у допоможе «...вся чернь, по Люблин и Краков, от которой я не отступаю и не отступлю, бо це права рука наша...». Він же багато зробив у справі зміцнення союзу козацтва і селянства.

Козацтво (запорізьке і реєстрове), а також українська шляхта

стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче на-

о в їхні устрій та діяльність, а також у господарсько-політичне

життя України. Козаки утворювали передову бойову частину армії

205

Розділ 5. Створення української національної держави

ї 2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

§ 2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

українського народу і зробили вагомий внесок у перемогу над противником1.

Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів. У 1652 р. у зв’язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, зручніше місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 р. Про роль козацтва у визвольній війні яскраво свідчить таке явище: народ переніс назву «козак» на всіх учасників збройної боротьби з Річчю Посполитою.

На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно обґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського народу, переважно православного, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім’ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. «...Богдан Хмельницький козак рост-ропній в ділах козацких воєних, и у писмі біглий и часть двора королевського в поселстві будучій»2. Але ці достоїнства ніяк не захистили його від переслідувань з боку польської адміністрації. Проте не особисті образи примусили його очолити визвольну війну. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 р. і, чітко ураховуючи геополітичне положення України, очолив війну за визволення України від гноблення Польщі, за створення Української національної держави.

Навіть вороги визнавали, що поміж козаків не було рівного Б.Хмельницькому за здібностями і розумом. Життя і діяльність Б. Хмельницького вивчені в усіх подробицях, але й досі ця непересічна особистість викликає гарячі суперечки3.

1

Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина
XV — середина XVII ст. — К, 2000. — С. 225—247.

2 Літопис Самовидця. — С. 4.

3 Шевчук Валерій. Козацька держава. Етюди до історії українського державотво
рення. — К., 1995. — С. 51—87.

206

І еобхідність створення української держави та умов, що ) сприяли б цьому, виявилися на початку національно-виз-і вольної війни. Тривалий час український народ не мав 1 власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля с класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та

шняхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у

травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити

імості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із сто-

іею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого

1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля

г.ро свої наміри створити незалежну українську державу1.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організа-і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на тримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор :ільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козац-тза. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою —

‘

шеико Д. /. Нарис історії України. — С. 245, 252, 265.

207

Розділ 5. Створення української національної держави

с

таршинською радою — затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організація і компетенція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади1. Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов’язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників2.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали— загальнообов’язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем («Тіє усі полки були при гетману...»)3.

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєст-

1

Замлинський В. Визвольна війна українського народу // МЕЕ. — С. 261, 262; Укра
їна від найдавніших часів до сьогодення; Хронологічний довідник. — К., 1995. —
С.61.

2 Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю. С. Шемшученка. —
К, 1999. — С. 43—53.

3 Літопис Самовидця. — С. 57.
208

§ 2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

р

ових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельницький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я мальїй и незначительньїй человек, но Бог дал мне, что я єсть едино-владец и самодержец русский»1. Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіглих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разньїх стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали»2. Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмельницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідомо, що турецький султан називав його «славою монархів христиан-ських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данньїй Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми-лостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель поль-ской шляхтьі, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя-щенников, преследователь язьічников...»3. Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада4.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хо-

Л

ітопис Самовидця. — С. 52. : Там само. — С. 56.

■ Хмельницкий в представлений кромвеля // Киевская Старина. — Т. 1. — К., 1882. * Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея... — С. 65.

209

- • т

Розділ 5. Створення української національної держави

р

унжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисельність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб1. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска»2. І все це іменувалося козацтвом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив-

§ 2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

с

я у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв військовий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору гетьману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р. Прип’ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км2. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь1.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов’язане утримувати на свої кошти козацький реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте починаючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць

1 Воссоединение Украиньї с Росеией. — Т. 3. •

2 Літопис Самовидця. — С. 57.

210

С. 473.

211

: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: Кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 19; Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. — К., 1954. — С. 337, 345.

1ГЗ-382

Розділ 5. Створення української національної держави

2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн населення. За Білоцерківським договором територія України обмежувалася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важливим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, адміністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 рр. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна1.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім’я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну республіку2. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська національна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький3. Висловлюється і така

1

Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її
реалізація в державі Військо Запорозьке. — К., 1999. — С. 97—108.

2 Арках: М. М. Історія України-Русі. — К., С. 124. Бебик В. Історико-психологічні особ
ливості формування української державності і права // МЕЕ. — С. 197.

3 Смолій В., Степанков В. Українська національна ідея... — С. 53.

212

думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми1.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правління. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливостей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагайдачний, досвід якого було використано під час розбудови української козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб’єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 р., вже після смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зразком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі. На ці традиції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство.

Але особливість української держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних уста-

:

Уроки української державності. Проблема влади // МЕЕ. — С. 357.

213

Розділ 5. Створення української національної держави

$ 2. Форжі/ванкя української національної держави у 1648—1654 рр.

нов — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов’язують їх з особливостями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагнути сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич--ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки привласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні держави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичайні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 рр., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і можливості в організації управління державою, що будувалася. Тому він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій української держави 1648—1654 рр. був більше подібний до устрою теперішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних1.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 рр., сучасники нарекли Українською козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує

1

Драгоманов М. П. Пропащий час: українці під Московським царством. 1654— 1876// УІЖ. — 1991. — № 9. — С. 140.

214

назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «правитель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб’єктність у міжнародних відносинах — це найважливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 рр. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань одного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного положення України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключення 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав1. У 1648—1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов’язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їхнє майно. Стали з’являтися опозиційні до гетьмана групи і се-

-

Білер Гернот, Дмитрієв Анатолій. Вестфальський мир 1648 року. — К., 1998.

215

Розділ 5. Створення української національної держави

3. Становлення права Української держави

Blog

В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора