Geum.ru

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
1.

Ти вернувся додоми й листуєш другові з Дону, подумки доповідаєш йому, як ти їхав до нього на заробітки, знов вертався у невідомість, тіло, як вимочка, просякало чорнобильським чорнилом, — і знову їхав , степами, всепам’яттю, з черезплічною сумкою, з вірою в береженість, якої, вистачило б, щоб захистити цілі світи, та не себе від призначеного; і впівдороги, в крапці розщеплення долі, згідно закону про митарство загорнеш книгу, де йдеться про те, що саме тут маєш зморгнути зужитість, згадати адресу, ім’я, телефон, і, коли звільнений від прагнень перековзнеш майбутній кордон, серце обпалиться об беззахист і змаліє на кулю під лопаткою; і світ постане найсправжнім: хитивом прорубаних в сутінь і воду очеретів, плоскодонками в збагрілих прогалинах, абрикосовим вогнищем заперонних садів, світлою тугою полустанків, де когось завжди чекають; задимленим вітром зі степу, обнадійливим спокоєм і холодом знання, що серед цієї простої краси і чужинності треба знайти людей і вижити;світ зашморгне новизною, ліловим від безсмертнику обрієм і, хоч вгорі вже громадиться забобонна пітьма, щось гонить вовком по дійсності і все здається несправжнім, — державотруси імперій, кожен крик пугача, що віщував незворотність двобою і мсти, кожен храп жеребця, що кипів здогадом про запінену лють і наступ, кожен вибріх лисиці в долині, що нагадував про ласу здобич, розбиті щити, всюдисущу непевність полону, вигострений зір і слух, сподіванку на самого себе, прихильність долі, — все підмовляє довіритися прикметам і гнати назад, туди, де не бувши ні князем, ні смердом, ні володарем дружини, а тільки автором рукописа і молодечої глупоти, я був прийнятий, остограмлений у Західному мікрорайоні на вулиці імені загиблого космонавта, а зранку посвячений у справу, гідну пам’яті прадідів, бабусь, дідів, чиї збільшені фотопортрети прикрашають кожну сільську й висілкову хату; я став набірником замовлень, лицарем без сумніву і прописки, відчайдухом удачі, несусвітнім тріплом, підмайстром по забиванню баків, спочатку по рупьпіїсят за лурик, коли решта вітрогонів наймалися просто за рупь, але, при циганському язикові й гончих ногах, це все одно обганяло платню міністрика; зранку, з мічурінської площі , ми на вертких «Жигулях», — де в бардачку млинцями плескалось зо п’ять підроблених прав, на випадок постових оказій, справжні ж береглися, мов прострілене бойове знамено, для параду, — ми вирвалися з ядучої тісняви смрадянських проспектів, мерзоти й убозтва сірошинельних фасадів, геройських гасел, підлятини найменувань, покликаних, щоб зоднаковити в прах підневільну довколість; ми перетрамплінили залізничний міст і форсували простір в напрямі станиці Казанської; дорога на диво сприяла, нізвідки, сам по собі, зроджувався той чистосердий настрій, ритм, притаманний справжньому, а не намисленій історії, той захват, що супроводжував войовничих бранок і скіфських юнаків, коли вони, змовившись, покинули свої племена і подались геть, через степ, на берег жовтомісячний, як цивілізаційний мур, де ніч згортається в дикі тумани; той, розлитий повсюдно, голос невідомого співця, автора «Слова о полку Ігоревім», що, як завжди після затемнень, прозрівав з урочистої тривоги і ще воїн, ще спраглий честі, галопу, ратних справ, туги за тризною, смертного вітру стріл, вже бачив довколість крізь ковильну імлу марноти і, хоч заносив ногу в стремено, хоч брався за гриву, легким поштовхом кидаючи тіло в сідло, вже лагіднів, просвітлений вдячністю до всього, всерозчинним світлом безсмертя попереду, долею співця. А потім, пагорб за пагорбом, арканилася дорога, захльоснувши машину, як знесиленого раба, що йому легше збігати вниз, поміж розпеченого каменю, в коротку прохолоду байраків, достатню, аби поновити рішучість, перетривати знікчемнення, гидь здармованих днів, бо тільки з ненависті і втрат народжується любов і творчість; збігали по виступах, нишкли в скельних розламинах ящірки, схожі на джерела пилюки, неквапністю волі відлунював свист байбаків на білопіщаних обнірках, крейдяні гори даленіли й зливалися з вилісками; руку, по лікоть вистромлену за вікно, обпікала засмага, асфальт розплавлено, сито чорнів, мов натерта налигачем і заліплена мухами рана, пізно було передумувати, сідати на попутню назад, відсутність вибору, як різновид свободи, вимлоювала груди — ще підйом і попереду бачиш тісняву з машин і підвід біля одностороннього понтонного мосту; на річку звертаєш увагу пізніше— човни і водорості на обмілілому березі, рівний безвітряний блиск, хлопці пірнають з баржі на тому боці, хапаються за поренча, вилазять назад, і сліди їхні миттєво сохнуть на залізі — і тільки назва на вказівнику змушує назвати течію води рікою; це просторився Дон, найправіше правобережжя, за Геродотом осідок таємничого амазонства, по-теперішньому фемін, що знайшли своє жіноче впокорення в патріархальному світі, прихиливши й примноживши скіфську силу, олюднивши почуттям єство безстатевого войовничого несвіту, на історичну мить ставши заслоном кочівництву; то вже потім, може їхні, а може й не їхні поїхали звідти, декого підманувши з собою, збудивши в собі поганство, потяг до скаженіючого вогню, бо коли всі їдуть, циганіють, когось же тре підманути, щось вкрасти, треба, звіріючи в гонитві, в пошуку, згребти випадкову жінку, віддати їй частину себе, і, збридившись поглумом, спалити зачаття, од’їхати від диму, випити й заспівати — про те ж саме, як їхали в зжіночений, наскрізь облесливий світ, навзахід сонця, буцім додоми, їхали здібні перемагати, а опинились ніде, ніким і нічим, з кортячки обдурені срамотою; втрата потуги, далекої і манливої землі, означала більше, ніж втрата простору й сили: початок великого захиріння, — від всохлості легень, — призвів до закостеніння дух і до скелетності тіло; вихід з проспіваної землі, до запомороки забивши подих, привів до історієядухи; комуномор обернувся чорнобопошестю; комунобиль в чорнгробиль; гикали, гикали, кавкали, кавкали, та не окаялись; пошилися в глобандізм, зубами й всіма кінцівками утверджувати добробут; і дивократію. Щоб не підхопити пропащості, ти уподібнишся лікареві, що в гангренному шпиталі, дивлячись на обрубки тіл, всіх вислуховує, шкодує поглядом і втішає; уподібнишся священикові, що мусить роками, десятиліттями слухати на сповідях і спалювати в собі близький над вухом сап лихих, підлуватих, загниваючих зсередини лукавств; але іноді й ти , котрий стільки вигадав оказій і людей, підвів їх під браму вічного, повернувсь між засмикане вошкання живих, сплутав їх з власними персонажами, з нелюдами й добряками, іноді й ти дратуєшся на самого себе, звідки вони набралися, чому їх, підлогероїв, захованих і закопаних по абзацах передостанніх сторінок, так невмістимо багато в цьому задовгому для роману епілогочасі? та, все одно, попри мертвотну втому, попри знання останньої фрази, ти приречений дослуховувати про них, додивлятися, довзнавати, любити, як спільну надірвану душу, котра, ніби вовчиця на прострелених, перебитих ногах, відкорчилася в пилюці і жде тільки людського погляду і зблиску вогню в зіницях; літ стонадцять тому простіше було віднаходити героя гідного чи відверто негідного, сердечність і підступ, злукавлення і простота, віра і маловірство глибиною своїх протилежностей енергетизували письмо і силою пристрастей підносили над зоднаковінням. Жива думка була життям і мала здатність застерігати; душа приймала відвертість, ясніючи від прочитаного, як від промельку зірниці; ніщо не множило легкослів’я, легковірства, сліпоглупоти, котра тепер, при загальній поінформованості, в цвілізаційній телеобжитості часу, дозволяє подумати про нього як про час, коли завершився тривалий, довжиною в писемну історію, процес зчервивлення земного слова, співслуги небесного Слова, що позостало впочатку світу, слова, як найоб’ємнішого й найщирішого, усного, переказового, зрештою, роздрукованого свідчення про мільйони й мільярди життів, спрацьованих і загублених у німоті й виживанні; слова, як наймолодшого в мозкові, — всього декілька десятків тисячоліть, врівень олюднення людини, — засобу, здатного переплавляти свідомий і підсвідомий досвід; і от : блідопоганкова подобизна мови дозмертвляє мозковий прошарок, що допоміг вилюднити особину з низьким лобом і гембатою щелепою, прибиту гризнею над печерним вогнищем; блазень, актор, політикан, нагримована і манірна , умнякаюча телемавпа, криво’язикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; процвітаючі содомити й розуспішні гоморці сіпаються розтерзати наймалішу побожність, язик обивателя проти насильства, та його давній, пробуджений смак, його смокчуча п’явколюбов до себе, переситившись самим вмінням жити, тобто цвілізаційністю, збридивши оманами процвітання, прагне саме його, насильства, чорносолоної крові з кадрів і сторінок, оскотинення, наруги, жаху, — прагне доглипати й дочитати, немов повним ротом напхатися жирних, паруючих смальцем, кров’яних ковбасидел, і по-кротячі запасти в чорнозем ночі; в стотьмі без пробуджень, милішає і світає пам’ять: ми знову в дорозі, вертаємо звідкись від рукотворного моря, телеверсії потопу, в багажникові авто налляті сонцем, злегка рипучі кавуни з мишачими сухими хвостиками, це дарунки замовників, опортретнених і щасливих, а на задньому сидінні, могутніший скіфа, возсідає Шура, завзятий картяр, іподромник, знавець завулків і нічніжних хавір на добрій половині совдепії; на колінах в нього куйовдиться пачка «Спортлото» і улюблене слівце «мразь» переплітається з шансами виграти, й раз і назавжди обсістися, забагатівши; Шури, мені переказували вже нема, щиросердого в азарті, в розмові його таки дістала та переважна частина публіки, про яку він басив, нагинаючись до передніх сидінь «мра-а-зь» — і пристрасть всього набаченого, лихого ятрилась у зболеному переконанні. Чим далі в дорозі, попри відступи, відстані, біди, ми бачимо і долаємо приблизно одне і те ж; давнє й теперішнє устатковується в рядок, позбавлений епосу, більше розміняний на замітки в уяві, і не вловлюєш, як саме собою, поміж зітхання й скреготу, між розділових знаків болю, все частіше вихриплюється «мразь!», і тим все сказано. Кому з озвірілих заважав він, фотограф із Таганрогу, в минулому боксер, знавець Єсеніна і зірок футболу, сповнений віри в щасливішу, в прихильну, виграшну долю, митар і в’язень тисяч пасажирських вагонів, буфетів, заробітчанських доріг, здається, добував гроші для хворих брата й сестри, здається, більше романтик, ніж схильний до авантюри, і голос осіннім вітром з-понад морозних довкіль однаково втомлено і нестримно доносить хльостке, прощально кинуте гидярням світу : мра-зі! скільки їх піднеслося на помийній піні, відгодованих, чемних, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини. І все меншає, меншає тих, хто читає напам’ять поезію в тихій і бронзовій, як без’язикий дзвін, вересневій імлі, просто з раптового смутку , при в’їзді до міста.

Ніщо не минуло, поки маєш хвилину і спокій згадати готель в Карачаєвську, листяний запах дощу за вікном, гори і сутінь, і зеленкуватий графин на столі, і синю, стрімку, як смуга волошок, річку, де пробували вудити форель на коника, принаймні, так радив у одному з оповідань Ернест, і брак розчарування, що не впіймалась, густий грибний духмянок по приріччі, фотографування на схилі з чемним віслючком, гарячий лаваш, зрідні ладанові й водяній м’яті, нову дорогу, циганський поспіх і гамір їдальні за обочиною, звичне хамство, вік не миті, розхитані, мов триколісні, столи з перекинутою сільницею, вродливий профіль у зашпиленій крохмальній пілотці, бузковий від диму шашличні базарчик, раків, що шкребуться клешнями по бляшаному лотку, а продавець рукою од ліктя посовує їх на купу. Згадати! чого там тільки немає! риба на всякий смак, в’ялена, копчена, жива, соми, лящі, линки, щукери, дині з грушевим запахом, на дотик ніжні, як перси, добірний, завбільшки з сливи-угорки, чавунний від соку виноград, гори цибулі, слоїки сиру, сметани, молока, бідон з олією, поряд круги макухи, домашнє пиво, на сковороді біля жару домашня ковбаса, абрикосівка з-під поли, сміх, холодок бензину від шосе і дід у штормівці підвозить на велосипедному рулі відро оранжевих лисичок, сідає на дерев’яний ящик, і, простягнувши ногу, дістає кисет з галіфе, та вихор наскакує йому з-за спини, щоб видмухнути з обривка газети тютюн і подражнитися, засліпити зір базарному цуцикові, що кліпає до вогню, простягнувшись мордою на передні лапи; відступитися звідти подумки і йтиме слідом щовечірня тривога, де б пристати на ночівлю, — нестаріюча туга бродяги — чи є в цьому містечку якась подобизна готелю? чи випадуть вільні місця? скільки накинути адміністраторші, повсюдно, як одна, біловолосій від перекису і закудланій під овечку? смеркає — і в мріях про степове місто й серпневу жінку там бродить вино осіннє. Пора витягувати сумки з багажника; портативна друкарська машинка, як талісман, виставляється скромно напоказ, ми сидимо під фікусом в холі, вдаєм приречених, мовчимо, як підсудні перед вироком; друг вертає від стойки і роздає папірці; заповнюєм, поселяємося в обкомівський номер; він вміє з фарбованими розмовляти; не дарма ж казав один карлик юриспруденції, «мнє твой голос і рост, я б под хінірального прокурора шаріл»; все лишається з нами, спогади, як вапно на похідному кип’ятильнику, глузування з моїх літературних вправ, навряд, чи ти, Женька, виб’єшся поміж письменників, навряд, де-де, а там треба добру лапіду мати, а ти думав, там такі сидять, що вже всіх пересиділи і хочуть плямкати, строчать; пиши, пиши, от я тобі розкажу, який був случай, бери й записуй! Тепір і я розказав би, кого там бачив, з ким пив, що чув : про літпарторфеєв, котрі в шестидесятих прозріли, а в дев’яностих очолили процес і давай присягати в поті чола «відродження, спадщина, духовність, культура», аж зрештою ці безплідні, опошлені ними, звуки «відродження, спадщина, духовність, культура», почали застосовувати косяки на призивних комісіях, так переконливіше вдаючи божевілля . Жили, епігонили, вчасно підрили стіну до демохрятичних харчів — і, поки прийде господар, обуриться свиньством, дасть держаком суховил штурхана і з колійським спритом накине на задню ногу петлю з мотузки, вигризають стіни і нема таких місць, де б вони не депутякали,не вихвалялися, не послували, не свинячили, розгодувавшись на розблудові держави; час войовничих старців, що б’ються клюками, стягують один одного з теплішого й затишнішого місця на сходах; тривання потолочі, десять зрадників на десяток мародерів; благородно посивіли, повальяжніли, мають рахунки десь там, подалі, доки сільські батраки, мовби вростаючи в землю, горбатіли на бурякових гонах, обсапували і проріджували кожен корінець, за мішок цукру з гектара, а потім з грелями на плечах, вдосвіта, ополудень, уночі поспішали викидати люк-другий жому на станції, нагрібали лантух худобі і мали це за щастя; що їм до вступу в євгробу, до броньованих авто, столичної гавкітні, щоденних розкошів, свят, ювілеїв, презентацій, фуршетів — у промуляних, рудих від гною, чоботиськах і перелатаних штанях, понуріші за погорільців, ідуть і йдуть вглиб радіоактивних снігів, чорноземів, зашугані злиднями, повальним, вимушеним злодійством, ідуть видовбувати з мерзлого грунту свинцеві, з ослизлою гичкою, буряки, складати їх на купи, в кагати, в чорні піраміди надтерпіння й ревматичної ломоти, що на завтра, перетворившись у вагони цукру, поновить благоденство для тих, спраглих солодощів, далеких, що прийшли нізвідки і западуться в нікуди. Доки розблудовники й літорфеї жебрацьки скоромовили «відродження, культура, духовність», суспільство ввергалося в прірву нових смертологем, у безіменну, безлику, презервативно розраховану на загал, виблювану наркоманськими бруклінами мас-культуру; і все зрівнялось отруйним туманом закляття; за взірець править зчоловічене жіноцтво, понурі, збабнілі чоловічки, а в омріяному процвітанні, в апофеозі злонасолод, вже нікому й процвітати, крім просмерділих потом і хіттю мандавошок. Все дякуючи духівникам, «орфеям» та ще радіоактивному гетто, де час має схильність до пришвидшення, маніякальний потяг до змін; де, крім заслужених губошльопів та ударних душолюбів, нікому й подбати про вітчизну. Кадри, провірені, закальонні кадри вирішують все, дбання важливіше від минулого — так ростовський душогубило, маньяк для спецслужб був важливий в якості інформатора; і он скільки протримався! так і розмудовники, автори іллічіан, лєнініан, мавзойлєнінна плоть, трупоїдолєнінци, дихальники його сифілістичним великовченням, причаділі від його натхнення, з гадючим серцем і поблиском в погляді, з жаб’ячим потиском руки, завжди потрібні як надихальники на смрадуховність і звиродження: притягують і надихарюють, мов ходячі газові камери; недарма ж, недарма, обгризаючи м’ясо з живих мистців і виригуючи його в лігві з виводком, їх підгодовувала вовчиця-служба-мати; це при них твоє слово стало німим, відкинутим і розтоптаним , мов амброзія під столом у трупарні.

Нагло пустельніє ніч, народ докопує буряки, раптовий вітер нізвідки молодить серце пригодами; так і живу, дивлюсь на шаленство темряви, а, коли втомлює зір, вчуся терпіння у тих, що долають бурякові гони; лишилось любити самотність з багряним подихом вечорів, пригадувати друзів, спостерігати недругів, прозоріти разом з осінню, де немає містка між тліном всякої плоті і пам’яттю письменника про неї; якщо земне слово й вчить чомусь, так це відчувати миттєвість як сповільнене безсмертя; якщо списаний аркуш і важить чогось, то тільки як нагад про відчайдушну прю з несвітом, з неназваним, з недожитим, з німим і всенічним досвідом, що розливається в пітьму, заколисує в знемогу, даремність, сон, аби приховати себе від слова.

Вітаючи тебе, літній вітер, ангел доріг, пічним духом грізно обпалював вилиці, колосив поля, нагонив дрімоту на яструбів і відносив їх за виднокіл, мов тінь вказівного перста, що нагадує всьому живому: радійте! вітер вділить вам медового сінокосного тепла, вигріє нудьгу і кволість із серця, мужнійте, йдучи за ним, більшість уже пішла і шкодувати пізно; вітер, саме милосердя в батьківській, до всього звичній руці, зріднить запахи різнотрав’я з тліном біди, з туалетною аміачністю бродяг у вечірньому вагоні електрички, і в цій мішанині твоя жива, бо усвідомлена, мить згойднеться до висоти спокою, жалю — від споглядин згасання сам почуєшся померлим і день новий проживатимеш, як вік, додарований поза відпущеним терміном, і тільки вітер, що пам’ятає кожну стеблину й людську примарність, знає скільки вже здармувалося малих і великих борінь, знову наверне від надміру вдячності і схилить перед таїною і промислом Того, Хто з голубиніми хмарами невпинно щодень, щомісяць, щорік висилає тобі, малому, малий подих вічного, той сквилений холод, той вільновечірній стан, що зринувши з космічних проваль, як потопаючий, на одну обнадієну мить вдихає твоє і всього земного живе, простосерде, задивлене в осінь передчуття і, провалюючись в захмарну глибину, назад, вже збряклими легенями п’є хмільну і смертельну каламуть необжитого простору; чим далі, тим дужчає стрімнина минання, і думаєш собі, що більшість людських засад, розтривог лише оманлива вигадка, аби притлумити той паралітний жах пощезання; піднесення минуло, світ постає чіткішим, як є, бруд, зазвичай, бридкішає, мудрість книг і віків, загального й самотинного досвіду, сказати б, зніяковіла і недоречна серед безмірної наглятини з очима, як мерзлі покидьки; світ чіткішає, промерзає, нічний протяг під кригою гуготить порожніми руслами, втягуючи з морозним полум’ям туди і почуття дива, і сиротинні радощі, які втратили первозданність, і смак вина, позбавлений духмянку; до цього йшлося; магія притягань може тривати століттями; ті, що замислювали, дочекались свого; зашугане й хитрувате тутешнє дикунство зітнулося, як собака з дохлятиною, з дикунством цвілізаційним, спритнішим, вилюднілим, манірним, таким, що на своєму споді, там, де дніла душа, збовтує осад інстинктів і одбирає розум; і обоє вони, тепер однокровні, в данину за терплячість накидають погибельний обов’язок; коли за писанням романів ти розучивсь виживати, сам собі приятель, а все відразливе, як лепра з лепраками, пропадом гине без тебе, саме тоді, в тихій самотності, ніби нізвідки, нізащо, як і належить прокляттю, тебе знайде і завразить зневірливе люте безчасся, загноїть кров старими й недавніми прикрощами, неспокутним гнівом, причину якого, здавалося б, годі і відшукати, тим реальніший сміх незримців за спиною; смерть і зневіра! всеоднаковість порожнечі вчується в тому розкутому пересміхові тобі, ще вбереженому од забобонів; смерть і зневіра! лунатиме далі з бронзовим виляском піднятих щитів, і тоді, не бувши пророком, будь-хто б на твоєму місці зрозумів, що це їхнє переможне, їхнє урочисте, їхнє тріумфальне гасло; це подяка за те, що ми занадто повірили у виправну роль могили. Нахлинає прощальність, вересніє пора, коли не відаєш, смуток гризе чи моторош? де ж ворог? — безчассся, заповнене відчаєм лженадій? крижані сурми в пониззях хриплять про безсніжну, торбинно вицвілу, жебрацьки порожню осінь, і одного полудня, їдучи на велосипеді з призалізничних посадок, де від нічого робити ставив пастку на хижака, витрусивши листяну потеруху з-за коміра, знагла, безболісно, без ніякого відчуття, мов проковтнувши ціану, визнаєш давно приховане в собі, що безчасся триватиме та життя пропало. Отак, розвідвертившись про сьогоденне, пробігти вовком по дійсності — і ще день минає, смеркло, вогонь бояновою білкою кублиться в грубі; на тижні, коли нема полювання, одна втіха: нагонювати собаку по молодих лисах, що днюють, ніжаться на горбах у неприбраній сухій кукурудзі. Письменництво не дає відповідей на кляті питання; воно зобов’язує, скоріше, до стилю, непрямого втручання, нагінки, уявного пострілу в недосяжного хижака — і звір стосило втікає; мисливчий успіх дарує азарт і безліч умов: напрям вітру над видолинком, в’язкість пса, везіння, погода, колір одягу, ситий, розморений звір, чи голодний — і от він, лисяра, зірвавшись з належаного, вгрітого в бур’яні кубла, кидається напролам, приходить до тями, сповільнюється і в раптовому стрибку вискакує на міжряддя, вишневіючи проти сонця ріжками вух і спиною. Ягдтер’єр гарячкує, проскакує зопалу, губить сліда, ти вказуєш мовчки рукою, — туди, — лис пропадає з виду, губиться в чагарноті, на мить залягає, щулиться, плутає нариск, то легко й нечутно, як протяг, пливе між рядками, то на сріблястому, ковзкому животі стелиться, повзе в сухій траві, ледь сколихуються на пагорбі вершки кукурудзиння, собака з вистрибом майже насідає йому на хвоста, янчить, розривається, нюшкує зовсім поряд, звір не витерплює чекання і ложбиною, ложбиною виноситься в поле, на махах перестрибує канаву, осоку, якось аж відростає, витягується на передні лапи, летить солом’яним вогнем по ріллі, здалеку весь попелястий, з марлевою запоною на горлі, меншає, маліє придмухнутим свічковим полум’ям, а голий степ і пожухлі береги розлягаються від стрімкого гавкоту. Доки вертаюсь додоми, на яблунях крижаніє роса і крижані зорі роняться з шатра ординської ночі. В хаті гелгоче смрадіо, репетує чварламент; я вмикаю його, щоб відгонити мишей; на столі черствіє половина хлібини, крокує на місці, але долаючи прірви безчасся, будильник з великим, здивовано розплющеним оком; наніч по горищі гасатиме за горобцями куниця, тре буде зняти з ондатриніх хаток і поставити на неї капкана; сохне, пахне живицею розпалка на грубі, собака, вистрибнувши на стільця, вмощується над духовкою, зализує лапи і так засинає, вві сні притишено, глухо гарчить, мов мертвою хваткою бере звіра; я ж пробую дописати листа довжиною в невідомість і повернення. Звідси, з двадцять третього жовтня,— за п’ять осеней до пагорба тисячоліть — все ж легше опинятися в долині, там, де творчість і спогади про вересневий пором на Сіверському Донці, за Білою Калитвою, за курганом, біля якого кипіла битва Ігоря з половцями: був час, коли доля заносила всюди, куди потрапляєш підсвідомо, бо так і мало бути; і ми з тобою, стратегом набору, командувачем стількох переможних, багатих на славу й на здобич, фотобліцкрігів, як на ближні області, республіки, краї, так і на окремі поневолені станиці, без сумніву визволителем із небуття сотень тисяч упортретнених ликів, римськи поблажливим, сповненим гідності ревнителем справедливого, невідомим вітчизні героєм, майже душпастирем, хемінгуеївської вдачі добряком у короткій, до пояса, мужній шкірянці, чужим всякій кволі й пристрасті побратимом удачі, вищим середнього зросту, дещо повільним, замисленим на мить, але готовим до блискавичної дії, ми ждали перевозу з недалекого, обліпленого шахтарським висілком, берега: ріка відступала від кам’яних вимостків, золотіли чагарі по урвищах і на скелях, день дотлівав; ми стояли біля авто, білошиферний хутір підпирав небо, хотілося вікувати тутай, в чесній праці, в погожій красі; іноді ще трапляються такі години й місця, коли світлоносний час, конденсуючи досвід і уяву, пронизує непродихним щастям, мов обхукує, замовляє від злих зашпорів нетлінну душу; по обмазученій линві стікала вода, звіддалік чулось фиркання втомлених крутоспуском коней, чіткий грім копит по дощаному настилові, брязкіт ланцюга, яким перетнули в’їзд, рішучий подзвін залізного калатала, сичання лебідки, скрегіт зубів, що гризли вудила, тирговкання їздового з віжками, замотаними на лікоть; ми балакали про нічліг, про ймовірність готелю в цьому забутому закуті; мені на той час нила порожнеча після закінчення роману, відомий літераторам стан, коли невикористаність минулого, його непоправність, засліплює все оточуюче і тим самим художній простір пропалює річище для нового плину спогадів; вітер уздовж ріки розбивав хвилі об пором, гойдав, вохристого бакена; ми зійшлися на тому, що за браком готелю встигнем напитати куток, купити в’ялених рибців і слоїк домашнього вина на вечерю; коли ж пором м’яко гупнувся об газонівські шини причалу і старий перед підводою одчепив ланцюжка, мені стало якнайсумніше жаль покидати цей світлоносний берег; невипадкова осінь, скали й ріка, хіба з майбутніми сторінками, повернуться до мене згодом. От і новий роман докаторжено, розмахом ночей дописано просинь; дні після праці втрачають безжальність, нікуди поспішати, слухай, як тупцяє будильник, позіхає, потягуючись, собака. Ти б приїхав, ми сходили б на зайців, може, мишкуватиме на стерні лисиця, ополудень сита, вдоволена заб’ється в шелесткі, як рисовий папір, очерети, заходь з підвітреного боку і наставляй пса на гарячий нариск; тоді потіха! головне підстерегти лиса в найнепролазніших місцях, стояти незрушно, він підсліпуватий, боїться всього рухливого, притиснутий гавкітнею прошкуватиме по замерзлому рівчаку, дурнувато, пришиблено вистромить роззявлену морду з очеретяних простінків, скліпне очима павутиння, оскалиться хижо, петляне вбік, щоб заплутати собаку — піймай на мушку і з поправкою на пів-голови бий його вірною нулівкою; лисяра тріпнеться, підстрибнувши, кине тіло назад — добра прикмета смертельної рани — в неймовірній живучості з простріленим мозком, на перебитих лапах заскочить між будяки і там собака, захлинаючись від люті, двічі перехопить його за горлянку; стисне до тріску хрящів і мотне пащею, мов збуваючись нарешті ненависті і мсти за попередні всі свої поразки. Ми б пополуднали десь під скирдою, приставивши зброю до соломи і перчаткою накривши стволи від снігу, встали б, вага рюкзака була б теплою і неважкою на спині, прийшли б, напалили хату — й, дивись, ранкова зима зустріла б нас знову в дорогах; там раптова далеч хмелить яструбиньою полегкістю в грудях, світ стає молодим, і незбутнє і втрачене досяжним; розрив, провалля між дійсним і вигаданим, цей споконвічний поштовх до злету й мрійництва, заповнює гірський туман, форель в золотавих переливах судомиться на гачку, тріпається об суху глицю, блякне, і, загорнута в газету, пропікає холодом вод, що по ослизлому камінні тікають вниз — швидше, ніж ми наздоганяємо вечір, невідання пристанищної окраїни, береженість мовчанкою, бо в дорогах, як на війні, мало хто загадує на завтра; тим щасливішим стає приїзд, немов відпущення гріхів, немов обнадія життям, додарованим тобі понад накреслене долею і так необачно, радісно, стрімко прожите.


Ранком Нового року я йшов до лисячих нір, мела непроглядна хуга, спущений з повідка ягдтер’єр сайгачив по посадці, розплутував сліди і німо закляк перед ямою: там, на дні, прикиданий снігом, закудланий, мов брудна вівця, лежав кошлатий собака; я ткнув його чоботом, щоб побачити, чий він, і пересмикнувсь від виразу повільно, з дитячим подивом, розплющених очей, наллятих втомою вимерзлого жаху і потойбічною апатією; минулого вечора я чув дурнуваті постріли заїжджих п’яндиг, що, нічого не вполювавши, забанячивши десь під скирдою, потім гасять по всьому, що бігає, повзає і літає; відв’язаний на негоду хазяйський пес потрапив під роздачу набоїв, проте додоми не поткнувся, знаючи, що там його доб’ють скоріше; тепер він лежав на споді ями, в затишку, і терпляче, незмигно, мов щось пригадуючи суттєве, дивився в окрижанілий кут, дивився жалісно, благально, та водночас старече прозірливо, ні подих, ні зітхання не виказували життя, сніг намерзав на ошийнику з кулком, на клаповухій морді, здавалося вже бездиханній, тільки синювата сірчана туга мліла в очах і виплескувала залишок болісного тепла, безсила скліпнути іней і тоді заплющитись; я почвалав далі, обходив вітряні пагорби, переметені яри, не встрілив нічого і повернувся додоми з глухим забобоном, що рік почавсь невблаганно; енноліття апатії, вигубу та знесилля, розкиданого скрізь, зустрічало сутінню, вечором, сном, коли втома розпалювати в грубі, ждати з духовки тепла, загадувати, чи добудеш до завтра; якщо ти одрізаний від світу з розстрільністю подій, задмухуєш гасову лампу, лежиш на дні ями, маючи вдосталь пітьми для самотності, тоді без присилування уяви побачиш замерзлий простір і з туги вітру вгадаєш, з якою затятістю до всього живого він оббіловує степ, розпанахує ліси, п’є теплу кров ліхтарів, лютує здовкола хати, — і нема йому впину; ти пригадаєш дитинство в ополонці холодної війни, кукурудзяний хліб, грізні новини по чмрадіо і той знаний всім в’язням, всім хворим стан безнадійного очікування, коли малим приходив до мами на роботу і бачив вицвілі, немовби вже опромінені, плакати з цивільної оборони, мертвотні постаті в протигазах, мертвотний гриб над рівниною, мертвотні траншеї, куди треба падати обличчям вниз і ждати ось тих санітарів, що прибіжать по тебе з брезентовими похідними ношами; і ось, дочекавшись радіоактивної зими, ти думаєш: за цей час сліпі повинні б прозріти, криві розправити груди, підвестися на повен зріст і побачити, і розказати, що ж там діється поміж нами, та все, на що здатні вони: простягнути туристам фотографії небіжчиків, руїн і знов запасти в апатію; аби не відати і не знати: звідомлення про початок кінця подало Ноєві руку; без сумніву, іншим в інші часи також звідомлялося про наближення, але коли одним воно додає каяття й всезреченості , щоб після терзань,спустошень омилувати живим оновленням, то другим розпалює всезнаючий, гадючим поблиск розуму, всевіру в себе, у правильність свого способу існування , роз’ятрює самовкоханість, яка жалить лютоненавистю спроби навернення і згублює зловірних невірою в найгірше; всяке нове потрясіння закреслює дотеперішній досвід, історичну приблизність, людські способи порятунку як такі, що не вбезпечили від неминучості, від воздаяння — хто рятується за стінами Олександрійської бібліотеки, приречений згоріти і поховати знання з собою; параліч цвілізацій траплявся і внаслідок грипу, занесеного конкістадорами, та за пів космічної миті щасливі племена на нещасних кістках навряд чи скорботніють над минулим, навряд чи оплакують гріхоту нинішнього, а тільки дозрівають, досиджуються до свого грипу; та от твоя, однокровна з памороззю зима, ти прокинувся, заправляєш радіактивну постіль, вибрав позавчорашній радіактивний попіл з піддувайла, начистив радіактивної картоплі, і, поки кипить, гортаєш свої радіактивні романи, складаєш радіактивний архів на столі, мрієш влітку ловити на спінінг радіактивних підлящиків, слухаєш по брехунові своїх володарів, дикутатів, що дорікають тобі з ефіру відсутністю в нас серйозної літератури, радіактивно днюєш, розминаючи на турніку радіактивні кістки, їдеш в радіактивній електричці, зустрічаєш екологічно чистих видавців, розплющуєш віям очі, підтримуєш за лікоть ревматичну пізанську задуму, проводжаєш їх радіактивним помахом на літак, вони посміхаються пришелепувато, безглуздо, дещо причмелено за кілька днів тутешнього небуття, посміхаються, як лікар мавпі, перед тим як загнати в спинний мозок шприца, відтак поважніють і благословляють тебе, як тюремний батюшка в’язня смерті; ти минаєш тінь саркофага, далі дописуєш радіактивні сторінки, без жодного задуму когось розсовістити чи здивувати; ти, знаючи історію з ешелонами пшениці, відпроданої туди в голодний рік, коли вона жодній з демокрадій не стала впоперек горла, а кожна відібрана пригорща тут прирікала на судомні корчі сироту, не потішиш нікого й обуренням, якого так ждуть, бо ж звідки така безневинна розбійна тиша? ти знаєш, що жоден з гуманітарних туристів, спадкоємців тих, що роздавали опухлим по ополонику рідкої бовтанки і тим розчулювали свої уряди до амністії надубивць, жоден не поміняє свій паспорт на український і не залишиться тутай назавжди; то ж і ми, ступаючи на іржаву від крові арену, забудемо привітати цезаря; ми пам’ятаємо їхній погляд на гладіаторство, як на сувору, та невблаганну гру, вибір богів, подмух долі; там, між матронами, їм не загрожує ні короткий меч, ні леви; тому дозволяємо собі здогадатись, що від нас немало приховують: земля, котра стільки рятувала світ від монголів, від московитів, від комунярні, від атомних шанкрів, знадобилась для чогось вищого від примітивних загроз, якими звичні до брехні аналітики лякають своїх пуголовкоголових комп’ютерів; вищого від базікань про ісламську загрозу, про цвілізаційні сутички, про африканську народжуваність, тобто від легкої, шлункового характеру, лихоманки в межах випробуваної системи; інша справа: абсолютно незнаний, непередбачуваний, некерований досвід масової апатії і шаленої ейфорії пірових вояків, та критична маса свідомості, задіяної в ланцюгову реакцію допустимих доз; а поки що досвід, старомодно кажучи, світу тутешнього, позбавленого благодаті і радості життя, розливається дзвоном над цвинтарями старих пізнань і над тими, хто запитував по кому подзвін, пояснюючи: коли на вигуб різниці між добром і злом знадобились віки, то на знищення відміни між життям і смерю стало достатньо і дещиці літ, малої миті— і, гляньте, незримий вітер, напнувши вітрила привидів димом поліських пущ, несе без кінця, без мети, без краю вантаж тупих пріоритетів, мапи давно пощезлих земель, барила політиків, зграї блазнів, цілі шобляки мертвомозглих науковців, цілі штабелі обсмалених сенсаціями, ніжних, немов різдвяні поросята, газетних писак і тічку безруких гавкологів, що, напірнавшись біля полігонних атолів, голяка стрибають по палубі: всі впевнені в щонайближчих берегах, святкують роззброєння, початок безкровної ери, збадьорені пливуть у світле променеве майбутнє, такі приколисані міражами, що забули підключити, підінтернетити свої душі до шестисот радіактивних могильників на території зони відчуження, забули відрубати потопаючим руки, аби не хапали за борти, забули врахувати каталізацію чорнозему, протікаючи крізь який підземні води змінили властивості біологічної речовини, настрій гольстрімів, зів’ялили звичну троянду вітрів, змусили динозаврів у товщах вапняку втягувати голови і ховатись під папороть; та холод котив звідусюди; їхні фітьлософи за маслинами і вином просторікували, пофітькували, що смерть скоро щезне, безвідносно, чи стане людина кращою і знайде кращий, правдивіший від втечі в зарозум, порятунок; їхні акселерати всихали і меншали до розміру тритонів; щось більше, ніж просто життя, покидало тіла назавжди, щось таке, зрідні м’ясничому подивові хірурга, що вийняв для пересадки серце і ніде не знаходить ще й душу; коли людина сплюгавіє геть, смерть підмінятиме воскресіння, смерть стане нібито живою, як усі ми в тілі, велика туга з потопельничих плотів підніметься вище горла — і нізвідки нікого, бо незримий протяг над кораблем насилатиме апатію, одбиратиме пам’ять і поклик незрадливих берегів, розмагнічуватиме курс і вони пливтимуть доти, доки забудуть про існування суші.

Поки виношу попіл на вулицю і думаю про батьків, яким все обіцяють підвести газ від лінії, що через наші городи тече до милих, пухкеньких, євгробейських природолюбів, заклопотаних долею хутрової звірини, поки зима перетворює пустелю в подобизну закиданої манною оази, моровиця апатії, праматері самогубств, здається, притихла і я загадую про час, коли всенька