Geum.ru

Держава І право київської русі

Вид материалаДокументы

Содержание


2. успільний лад
3. Державний устрій
4. Характеристика права
Подобный материал:
  1   2   3

ДЕРЖАВА І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

  1. Утворення, розвиток і занепад Київської Русі.
  2. Суспільний лад.
  3. Державний устрій.
  4. Характеристика права.


1. Утворення, розвиток і занепад Київської Русі

У “Літописі Руському” (який містить “Повість временних літ”, “Київський літопис” і “Галицько-Волинський літопис”) тричі згадується назва “Україна”: під 1187 і 1189 рр. (у Київському літописі) та 1213 р. (у Галицько-Волинському літописі). Науковці вважають, що назви існували паралельно – “Україна” як назва краю і “Київська Русь” як назва держави. З кінця 16 ст. назва “Україна” вживається в офіційних документах іноземних держав.

Формування державності на території України відбувалось у процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов`ян і зародження феодальних відносин у 7-9 ст. “Повість временних літ” згадує такі східнослов`янські племена: поляни (їх очолили брати Кий, Щек і Хорив та заснували м.Київ), сіверяни, древляни, дуліби (згодом вони розділились на бужан і волинян), уличі, тиверці, хорвати – з них вийшли українці; дреговичі, кривичі, радимичі – від них походять білоруси; словени (ільменські слов`яни – з центром у м.Новгороді) і в`ятичі – предки росіян. Усі ці племена становили певну етнічну і культурну спільність. У 7-8 ст. східні слов`яни проживали територіальною сільською общиною (“мир”, “вервь”), яка була союзом індивідуальних господарств (малих сімей), притому існувала колективна власність на общинні землі, які періодично перерозподілялись між окремими сім`ями.

Патріархальне рабство у східних слов`ян не переросло у рабовласницьку формацію з таких причин:

1. масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання рабів було б надто дорогим і нерентабельним;

2. сільська община затримувала розвиток рабовласництва;

3. була відсутня широка варварська периферія, яка б постачала рабів-полонених;

4. високий рівень розвитку продуктивних сил зумовив зацікавлення робітника у застосуванні знарядь праці, що стало несумісним з використанням незацікавлених рабів;

5. рабовласницький лад в інших державах вже відмирав.

У 8-9 ст. у східних слов`ян виділяються заможні сім`ї, формується соціальна верхівка суспільства, яка поступово привласнює собі право збирати з членів общини продукти на загальні потреби общини і розпоряджатись ними, тобто виникає рання форма продуктової ренти. Знать, яка феодалізується, проживає в укріплених “городищах” - зародках міст. Представники знатних родів очолюють племена, а згодом стають князями зі спадковою владою, що стало початком процесу перетворення союзів племен у феодальні князівства.

До часу утворення Київської Русі існувало понад 100 східнослов`янських племен, об`єднаних у 14 великих союзів племен – за назвою племені, яке їх об`єднало. На початках формою організації їх правління була військова демократія. Союзи племен створювались передусім для війни і оборони, тож на чолі їх ставав військовий ватажок, який витісняв інших старійшин. Військо становили усі боєздатні чоловіки, з яких почала виділятись дружина ватажка. Ще зберігались первісні демократичні установи – Народні збори (Віче) і Рада старійшин, але Народні збори перетворились у збори воїнів, що виконували волю військового ватажка, який, спираючись на дружину, міг нехтувати звичаями племені. Тобто, відбувався процес перетворення органів суспільного самоврядування у державні органи, а військової демократії – у військово-ієрархічне правління-князівство. Завершувалось оформлення відокремленої від населення публічної влади з апаратом управління, що поширювалась на окрему територію. Військовий ватажок союзу племен ставав управителем-князем, а його близьке оточення – його радниками і намісниками.

Найінтенсивніше розвивалось створене у 7-8 ст. об`єднання союзів племен полян і на межі 8-9 ст. виникає перша держава (як союз союзів племен) східних слов`ян - Руська земля, в яку увійшли союзи племен: Русь*, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Цей союз охопив територію близько 120 тис.км2 і простягнувся на 700 км на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об`єднанні, ймовірно (науковцями достовірно не встановлено), династія Кия, представниками якої у середині 9 ст. були князі Дір і Аскольд. Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно збирав данину з населення. Здійснювались дипломатична діяльність (у 839 р. надсилались посли до візантійського і німецького імператорів) і військові походи (у 860 р. флот з 200 кораблів з`явився під Константинополем - Царгородом). Джерелом права був звичай. Особливо захищались майнові відносини – забезпечувалось право володіння, користування майном і право власності; данина, полюддя, податки, а також майнові права сім`ї. За особливо тяжкі злочини передбачалась смертна кара. Існував княжий суд, який засуджував, зокрема, до вигнання, та “божий суд”, який судив на підставі поєдинку сторін. У 867 р. було засновано першу християнську єпархію і охрещено верхівку суспільства на чолі з князями. У 9 ст. Русь охоплювала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

У середині 9 ст. виникає друга слов`яно-фінська Новгородська держава внаслідок об`єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які запросили на престол у 862 р. 3 братів-варягів: Рюрика, Синеуса і Трувора. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем над землями словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і муроми). По смерті Рюрика у 879 р. у Новгороді князював Олег (879-912), що теж походив з варяг. У 882 р. він здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда і Діра, заволодів Києвом та об`єднав два політичних центри в єдину державу – Київську Русь. У 883-885 рр. він розширив її територію на підкорених древлян, сіверян, радимичів. Олег уклав договори Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр., які засвідчують, що Київська Русь мала розвинену політичну систему і національне право та виступала як рівноправний з Візантією суб`єкт міжнародного права.

За правління Ігоря (912-945), вбитого древлянами при повторному зборі з них данини (полюддя), було встановлено залежність Новгорода від Києва та укладено договір Київської Русі з Візантією 944 р. Його дружина Ольга (945-960 - регентство від імені малолітнього сина) не вела воєн (лише хитро і підступно помстилась древлянам за вбивство її мужа) і прийняла християнство. ЇЇ єдиний син Святослав (960-972) здійснив багато походів і був убитий печенігами (степові кочові варварські племена) при поверненні з Болгарії. У 972-979 рр. точилась боротьба за престол між його синами Володимиром, Олегом і Ярополком. Володимир, прозваний у народі Великий (980-

_________________

* Слово “Русь” згадується з 8 ст. у візантійських і арабських джерелах як союз полян, сіверян та інших східних слов`ян. Походження назви дослідники пов`язують з топономікою України (географічними назвами на території розселення цих племен): притока Дніпра – Рось, притока Росі – Росава, р.Роска на Волині. У російській імперській, а згодом радянській історичній науці була поширена теорія норманського походження назви праукраїнських племен, а відтак і давньоукраїнської держави – Київської Русі. Норманська теорія була обгрунтована у 18 ст. німецькими вченими Г.Байєром, Г.Міллером та А.Шлецером на підтвердження історичних витоків політичного верховенства на слов`янських теренах вихідців із Скандинавії, а саме Голштинської феодальної династії, яка з другої половини 18 ст. правила у Росії під ім`ям Романових. Суть норманської теорії полягає у тому, що нібито словом “русь” фіни називали одне з варязьких (норманських) племен, яке завоювало Новгород і ватажок якого Рюрик був запрошений на Київський престол; відтак, нібито, східні слов`яни були неспроможні, згуртувавшись, зорганізувавшись та об`єднавшись у єдину спільноту і обравши з-поміж себе кращого, розумнішого, досвідченішого лідера, ватажка, керівника, самостійно створити власну державу, - а тому звернулись за допомогою до сусідів-варягів, які й створили Київську Русь; тож держава східних слов`ян виникла під впливом і безпосереднім втручанням зовнішніх чинників. Очевидно, що радянська історіографія усіляко підтримувала цю теорію, категорично стверджуючи, що слов`янські народи Радянського Союзу (а передусім, український) апріорно (первинно), історично не здатні створити власну державу, а отже їх повинна об`єднувати у єдине державне утворення певна зовнішня сила. На сьогодні норманська теорія походження Київської Русі спростована науковцями та визнана політично сфальсифікованою і науково спотвореною, - адже на час прибуття варягів у Русь (а власне, у Новгород – центр праросійських племен) вже понад століття існувало автохтонне плем`я Русь, яке й спричинилось до об`єднання сусідніх східнослов`янських племен у перше давньоукраїнське державне утворення – Руську землю.


1015), завершив об`єднання усіх східнослов`янських земель та частини фінських і литовських племен у складі Київської Русі - на початку 11 ст. територія Київської Русі становила 1,1 млн. км2 з населенням близько 4,5 млн. чол. З 988 р. він запровадив християнство як державну віру - у великих містах було засновано єпархії і Київський єпископ отримав титул митрополита; з прийняттям християнства було створено церковні суди. У 992 р. він здійснив похід на Закарпаття і відтоді там закріпилась назва “Русь”. З місцевих старших дружинників він призначав намісників і воєвод, зникли місцеві “ясні князі”. Володимир Великий віддав управління різними землями Київської Русі своїм 12 синам (від різних дружин), а центральне управління зосередив у своїх руках. По смерті Володимира за престол боролись його сини Святополк (прозваний у народі Окаянним – за вбивство своїх братів Бориса і Гліба, та Святослава), Мстислав і Ярослав, прозваний у народі Мудрий, який переміг (1019-1054) і об`єднав майже усі руські землі, крім Полоцька. При ньому було укладено першу збірку законів “Руську Правду”, яка діяла на всій території Київської Русі. Остаточно утвердилось християнство (близько 1039 р.), було засновано Київську митрополію (за століття Київський князь Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1149) розірвав церковний зв`язок з Константинополем, самостійно призначивши Київського митрополита). Київська Русь за часів Ярослава Мудрого вела широку дипломатичну діяльність, а сам князь встановив багато особистих міжнародних зв`язків*. У заповіті Ярослав Мудрий поділив державу між 5 синами: Ізяславом (посідав Великий Київський престол у 1054-1068 рр., та внаслідок народного повстання у Києві у 1068 р. Київським князем було проголошено Полоцького князя Всеслава Брячиславича, згодом - у 1070-1073 рр. і 1077-1078 рр.; загинув у битві з сином Святослава Олегом), Святославом (1073-1076; відібрав престол в Ізяслава за підтримки брата Всеволода), Всеволодом (1078-1093), - які утрьох утворили союз, який вирішував усі справи у Київські Русі, - та Ігором і Вячеславом, а Галичину дав внуку Ростиславу – сину померлого Володимира. Відтоді розпочався період розпаду єдиної Київської Русі. У 1093-1113 рр. князював Святополк Ізяславич, Київська Русь зазнавала частих половецьких нападів. У 1097 р. з ініціативи князя Володимира Всеволодовича Мономаха відбувся Любецький з`їзд, на якому князі спробували припинити чвари і об`єднались для боротьби із зовнішніми ворогами, та було узаконено владу кожного князя у його землі-вотчині. В 1113 р. помер Святополк, у Києві відбулось народне повстання проти бояр і купців, і на престол запросили Володимира Мономаха (1113-1125), що пообіцяв обмежити лихварську сваволю та забезпечити права закупів. Він відновив великокнязівську владу на більшій частині руських земель; вів вдалу боротьбу з половцями. У 1125-1132 рр. князював його найстарший син Мстислав Володимирович; він підкорив полоцьких князів; та його правління стало завершенням періоду єдності на Русі. У 30-40-х рр. 12 ст. Київська держава внаслідок князівських міжусобиць розпадається. У 1169 р. молодший син Мономаха суздальський князь Андрій Боголюбський (батько Юрія Долгорукого – засновника Московського князівства) зруйнував Київ, що стало початком занепаду Київської Русі; а у 1203 р. Київ спустошив князь Рюрик і половці. У 1240 р. Київ взяли монголо-татари, що започаткувало панування монголо-татарського іга. Тож до остаточного занепаду Київської Русі спричинились 2 чинники: внутрішній – князівські міжусобиці, і зовнішній – монголо-татарська навала.


2. успільний лад

У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі та бояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення; а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь

________________

* Ярослав Мудрий одружився вперше з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, а вдруге – з дочкою візантійського імператора Анною; його дочка Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а овдовівши, - короля Данії Свена Єстрідсена; дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а овдовівши, - регентшою упродовж 15 р. при неповнолітньому синові Філіппі І; дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І; сестра Ярослава стала дружиною польського короля Казимира ІІІ; син Ізяслав одружився з німкенею.


– він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen – володіння) і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy – більший) – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри – дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялось на: 1. чорне (монаше) – ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі; і 2. біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення – станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення – “люди”, “чернь” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан населення Київської Русі становили смерди. До середини 11 ст. більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину – спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11–напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь – служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам). Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою; але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ряду”. Однією з категорій рядовичів були закупи – селяни (смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр – брали у них грошову позику (“купу”) і отримували від них земельний наділ або осідали на землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати на полі (ролейний закуп), доглядати худобу феодала (випасати її), тобто мав відбувати панщину. Феодал наділяв закупа господарським знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент, тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах, напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного (“обільного”) холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його феодал (“господар”), а закуп ставав повним холопом. За провину феодал міг піддати закупа тілесному покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала; у незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі скаргою на свого господаря.

Окрему категорію людей становили ізгої (“гоїти” – “жити”) – люди, позбавлені свого попереднього стану, які вибули з однієї категорії людей і не потрапили до іншої; тобто, “зжиті”, вижиті, вибулі з певного соціального стану, верстви, групи люди, які не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. Залежно від того, з якого стану вони потрапили в ізгойство, ізгої поділялись на 2 види: 1. вільні – вихідці з вільних верств суспільства: збанкрутілі купці; діти священиків, які не навчились грамоті; сини, батьки яких померли, не отримавши права власності; вони були вільні, поки самі не ставали закупами чи холопами; 2. залежні – холопи і челядь, які викупились з рабства на волю; здебільшого вони залишались під владою свого господаря, а якщо йшли від нього, то ставали залежними ізгоями; ці вільновідпущеники здебільшого переходили у залежність від церкви.

До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди – селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, та прощеники.

Невільними, рабами були челядь і холопи. Джерела рабства: військовий полон (перетворення у челядь; а всі решта джерела спричинювались до холопства); купівля невільної людини, одруження з рабинею без “ряду” (без укладення договору з її господарем), продаж збанкрутілого боржника (зокрема, купця за борги), самопродаж, покарання закупа за провину чи втечу від феодала, народження від батьків-холопів, вступ “без ряду” на посаду тіуна (уніфікована, узагальнена назва всіх князівських слуг з різними функціями) чи ключника до феодала. Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого господаря. Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а сам був власністю свого господаря. Господар відповідав за угодами, укладеними його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар (сплачував потерпілому штраф); за вбивство холопа його господар отримував компенсацію (“урок”). Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг отримати свободу через самовикуп або звільнення його господарем, внаслідок чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на господарствах і вони ставали залежними селянами. Згодом рабство майже зовсім зникло, зокрема, цьому сприяло християнство, яке не визнавало невільництва, а поза тим, історично давньоруському народу не була властива така форма суспільних відносин.

Міське населення поділялось на 2 основні групи: 1. міська аристократія – князі, бояри, вище духовенство, купці (за укладуваними ними угодами в разі їх банкрутства отримували пільги); “градини”, “купчини”, лихварі та “гості” – купці, що займались зовнішньою торгівлею; 2. міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство. Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці оподатковувались або відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали за їх станом. Представники державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія. Вільні ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів. З 12 ст. міська верхівка почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням князівського престолу укладали “ряд” (договір) з Вічем.