Geum.ru

Isbn 966 – 610 – 060 – 6

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Таблиця

Загалом і делегатів
Комуністів та співчуваючих їм
Боротьбисти
Меншовики
Позапартійні
Не встановлено

Кількість
%
Кіль-кість
%
Кількість
%
Кількість
%
Кіль-кість
%

270
232
85,9
Боротьбисти та
меншовики разом
35
13
–
–

3
1,1
–
–

145
128
83,1
8
5,2
–
–
7
4,5
11
7,2

314
290
92,4
12
3,8
–
–
7
2,2
5
7,2

274
240
87,6
4
1,5
1
0,4
29
10,6
–
–

73
61
83,6
11
15,1
–
–
1
1,4
–
–

165
113
68,5
4
2,4
1
0,6
28
17
–
–

251
215
85,6
7
2,8
1
0,4
28
11,2
–
–

214
143
66,8
14
6,5
1
0,5
56
26,2
–
–

На заключному засіданні ІV Всеукраїнського з'їзду Рад було обрано ВУЦВК, в який увійшли 75 комуністів, 2 укапістів, 3 колишніх боротьбиста та З позапартійних.6

Прикладом тимчасової співпраці в галузі розбудови радянської влади в Україні між більшовиками та УПЛСР (борбистів) є факт використання членів партії борбистів у Головполітпуті. Прагнучи використати їх професійні якості, ЦК РКП(б) вважав за можливе доручати їм роботу політпрацівників та агітаторів, за умови, що борбисти утримаються від діяльності політичного характеру.1

Є факти, що КП(б)У підтримував як боротьбистів, так і борбистів фінансово. Прикладом цього може слугувати фінансовий звіт Харківського губкому боротьбистів за період з 15 лютого по 1 березня 1920 р. Згідно цим даним найбільші фінансові надходження до партії були направлені від ЦК КП(б)У.2 Щодо фінансування борбистів, то навіть у червні 1920 р., коли йшов процес злиття партій, ЦК УПЛСР (борбистів) звернувся до ЦК КП(б)У з проханням видати 100 тисяч карбованців для проведення підготовчої роботи до з'їзду партії в зафронтовій зоні України.3 В цілому в Україні КП(б)У як правляча партія встановлювала квоти представництва інших партій, що стояли на платформі радянської влади, у Радах. Поступово таке «співробітництво» КП(б)У з іншими партіями неминуче вело до їх розколу та влиття в більшовицьку партію.4 Підштовхувало до злиття лівих течій комуністично орієнтованих партій з КП(б)У й рішення Комінтерну. Боротьбисти за час свого існування двічі зверталися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх до Комінтерну. Однак, на той час комуністичний Інтернаціонал був під впливом більшовиків. Через це більшовикам не важко було добитися від Виконкому рішення, яке б їх задовольнило. Ще 17 грудня 1919 р. Бюро Виконкому Комінтерну одержало від КП(б)У листа, в якому викладалися факти діяльності боротьбистів, причому наводились дані, які компрометували цю партію, як таку, що «надає національним інтересам перевагу над пролетарськими, тобто класовими».5 В цьому листі насамперед наводились приклади виступів боротьбистів у їх партійній пресі. Саме ці виступи й виявилися найпереконливішим аргументом, який більшовики використовували, щоб показати «некомінтернівський» характер позицій цієї партії.

Крім того, у січні-лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи в Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В.І.Ленін, який вважав, що період спілки з боротьбистами вже пройшов, оскільки Денікіна вже було вигнано за межі України і необхідності у спільних діях з боротьбистами не стало. Він вніс до ЦК РКП(б) резолюцію, в якій вимагав: «Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму… Так само суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти лозунгу тісного і найтіснішого союзу з РСФСР. Цю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому».1

Відповідна директива була передана в Харків для ЦК КП(б)У, який слухняно взявся за її виконання. 14 лютого 1920 р. ЦК КП(б)У надіслав губернським комітетам «тези про наше відношення до боротьбистів», в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКП(б). 24 лютого ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку, але відклав його публікацію до конференції боротьбистів. ІV конференція КП(б)У ухвалила лінію на розкол дрібнобуржуазних партій і прийняття їх «красної» частини до лав більшовиків.

Як і слід було очікувати, Виконком Комінтерну 26 лютого 1920 р. виніс рішення, в якому боротьбистам пропонувалось ліквідувати свою партію та влитися до лав КП(б)У. Мотивувалося таке рішення тим, що в Україні існує українська комуністична партія – КП(б)У, і наявність декількох ідентичних партій в одній країні не буде відповідати потребам як самого українського пролетаріату, так і світового пролетаріату в цілому.

Відмова Комінтерну поставила боротьбистів перед необхідністю прийняти рішення про злиття з КП(б)У. У свою чергу, на засіданнях ЦК КП(б)У з початку 1920 р. неодноразово підіймалися питання про розробку конкретних заходів, які б підготували партії до злиття. Х.Раковському доручили вести переговори з боротьбистами про злиття «до кінця». На засіданнях ЦК КП(б)У були обговорені й тези про взаємовідносини між КП(б)У та боротьбистами.2 14 березня 1920 р. боротьбисти провели Всеукраїнську конференцію. Більшістю голосів (100 делегатів) було прийнято остаточне рішення про розпуск партії. Членам партії пропонувалось влитися до лав КП(б)У. На конференції виступили представники Комінтерну та КП(б)У –Леніна обрали почесним головою президії.3 Механізм ліквідації та входження до КП(б)У колишніх боротьбистів мав бути визначений на основі аналізу ряду протоколів засідань комісій по ліквідації колишньої партії боротьбистів з різних міст України. Загалом схема була такою: утворювались губернські трійки, до яких входило по два більшовики та по одному боротьбисту; на засіданні приймали постанову, в якій окреслювались основні кроки партії, що вливалася в КП(б)У; касири організацій боротьбистів повинні були здати всі партійні кошти до фінансових відділів КП(б)У; секретар здавав всі справи в архів губпарткому КП(б)У; всі поточні папери відправляли до канцелярії КП(б)У. Губкоми партії боротьбистів повинні були через пресу інформувати громадськість про розпуск та ліквідацію губернських організацій своєї партії. Злиття партій проходило по мірі надходження заяв та заповнення анкет боротьбистами. Передбачалось, що прийом заяв буде проводитись у кількаденний термін. У Чернігівський губернії, зокрема, відводилось для цього п'ять днів, у Луганській – сім.1

25 березня на засіданні Тимчасового Бюро ЦК КП(б)У, на якому були присутні Х.Раковський, С.Косіор, О.Шумський та інші, було заслухано повідомлення О.Шумського про розпуск УКП (боротьбистів). Після цього ЦК КП(б)У прийняв рішення видати з приводу об'єднання маніфест до робітників та селян України за підписами членів колишнього ЦК УКП (боротьбистів) та ЦК КП(б)У. Колишніх членів партії боротьбистів поділяли на тих, кого приймати у першу чергу, кого зарахувати кандидатом у члени партії більшовиків, а кого й зовсім не приймати. У першу чергу до КП(б)У вливалися колишні боротьбисти, які вступили в УКП (боротьбистів) перед окупацією України Денікіним, в другу – приймалися особи, що стали членами партії після звільнення України.2 Відповідальних працівників колишньої партії боротьбистів та її лідерів, які хотіли перейти до КП(б), більшовики, цінуючи їх досвід та професійні якості, вважали за доцільне використовувати на партійній та радянській роботі. Слід відзначити, що без бажання ЦК партій як боротьбистів, так і борбистів неможлива була на той час навіть розмова про злиття з КП(б)У. О.Шумський разом з Е.Блакитним були прихильниками самоліквідації партії боротьбистів.

Протягом 1920 р., аж до моменту злиття, боротьбисти мали можливість видавати власні друковані органи майже по всій території України. Так, у Харкові видавалася загальноукраїнська газета «Боротьба», крім того, боротьбисти мали свої видання у Києві, Одесі, Миколаєві, Єлізаветграді, Херсоні. Боротьбисти співпрацювали з більшовиками й при виданні радянських газет, наприклад «Ізвестій».3 Під час об’єднавчої кампанії газети боротьбистів закривалися, а їх працівники влаштовувалися на партійну роботу до КП(б)У, або очікували свого подальшого влаштування на загальних умовах. Інколи звільнені працівники отримували компенсацію за втрачений заробіток.4 Було розв'язане також питання, що стосувалося зарахування партійного стажу колишнім боротьбистам. Стаж зараховували з моменту розколу партії, тобто з травня 1918 р. Тим, хто вступив до партії пізніше цієї дати, партійний стаж повинен був нараховуватися з моменту їх вступу до УКП (боротьбистів).5 Крім того, дещо пізніше, до ЦК КП(б)У від верхівки УКП (боротьбистів) надійшли списки тих осіб, яким партійний стаж зараховувався повністю.6 Процес злиття обох партій розтягнувся на декілька місяців. Наприклад, Роменській комісії необхідно було закінчити злиття місцевого осередку боротьбистів з Роменською організацією КП(б)У протягом семи днів з 19 травня 1920 р. Коли ж в означений семиденний термін боротьбисти нових заяв і списків не надали, то комісія припинила свою діяльність, а тих членів партії боротьбистів, які виявляли бажання вступати до КП(б)У приймали вже на загальних умовах.1 По деяких губерніях процес злиття розтягнувся на значно довший час. У Полтавській губернії лише в липні 1920 р. губком КП(б)У призначив відповідну трійку.2 Зумовлено це було тим, що в цей час з-за недостатньої розвиненості партійного апарату, більшовики на місцях були неспроможні швидко втілювати рішення ЦК у життя.

20 березня 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила саморозпуск партій і створила ліквідаційну комісію. На це вплинула також невдача спроби УКП(б) вступити до Комінтерну і представляти там Україну. У квітні губернські та повітові організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів в КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О.Шумський, В.Блакитний, Г.Гринько, П.Любченко, А.Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КП(б)У та Раднаркомі. Частина членів цієї партії була знищена в період так званої боротьби проти «куркульського бандитизму». Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значна частина колишніх боротьбистів була виключена з її лав.

Блок з борбистами теж виявився ситуаційним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У почав переговори з ЦК борбистів про ліквідацію їх партії на умовах вступу її членів до лав більшовиків. На цей час партія борбистів нараховувала 7700 чол. Але в партії почалися хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід. У цих умовах в липні 1920 р. ІV з’їзд борбистів прийняв рішення про самоліквідацію партії.

Ліквідація цих партій чітко виявила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, рельєфно продемонструвала її розуміння політичної демократії. На рішення вищевказаних партій про саморозпуск вплинув також і постулат Комінтерну про необхідність з метою збереження єдності революційних лівих сил наявності лише одної комуністичної партії в кожній країні.

Р.І.Вєтров вважає, що «УКП(б) продовжувала б своє існування… до кінця 20-х – початку 30-х рр., тобто до здійснення колективізації, бо вона була радянською партією, комуністичною і знаходилася лише в лояльній опозиції до КП(б)У».3

На наш погляд, навряд чи таке припущення можна вважати вірогідним. Більшовики не терпіли опозиції, фракцій у своїх лавах, до початку масової колективізації у компартії були розгромлені вже й представники «лівих» та «правих», тобто групи Троцького та Бухаріна і тому навіть декларативно–декоративне існування іншої партії, яка могла б стати центром тяжіння всіх незадоволених і опозиційних сил вони б далі не допустили. Про це свідчить і їх діяльність по викоріненню навіть прокомуністичних сил і оцінки розпуску боротьбистів як значної перемоги.

Дещо тривалішим виявився термін існування Української комуністичної партії (УКП), створеної на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала всього близько 300 осіб.1 Лідерами партії були А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидо­вич. Ця партія прагнула більшої самостійності для України, заявляла про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення своєї української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, проти входження України до СРСР.

Про діяльність УКП на Київщині дає уявлення звіт Київського губвідділу ГПУ за 1923 р. У ньому, зокрема, відзначається: «Спостерігається пожвавлення УКП…» Головні мотиви агітації та вимог – національна армія та створення Українського економцентру.

На заводі Укрторфу та трампарку (м. Київ) укапісти здійснили деякий вплив і поряд зі списком комосередку були висунуті й інші кандидатури. У трампарку укапісти після того, як зачитали свій наказ, виступили з критикою непу, вказуючи, що він висосує останні соки з робітника, критикували діяльність адміністрації, яка ніби-то безгосподарно витрачає багато грошей; на доказ були наведені приклади.2

Представники УКП мали деякий вплив й на страйковий рух робітників. Так, 15 квітня 1924 р. у зв’язку із введенням на заводі ім. Петровського твердих норм виробітку і нових тарифів, які зменшили заробітну плату на 17,7%, застрайкувало 2 тис. робітників прокатного цеху. За пропозицією членів УКП вони відмовилися припинити страйк навіть після схвалення ЦК КП(б)У клопотання місцевих партійних і профспілкових органів про поновлення на заводі старої тарифної сітки.3

З ІІІ з’їзду (1922 р.) одна частина членів УКП прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга – намагалася налагодити контакт з КП(б)У. В умовах відсутності інших партій УКП могла б стати центром притяжіння опозиційних більшовикам елементів, але занадто дрібною організацією вона була. Д.Мануїльський, який був у 1921 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, говорив, що вся ця партія може поміститися на одному дивані.4 Керівництво КП(б)У дозволяло цій партії існувати і надавало фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму.

Кінець кінцем, ця гра більшовикам набридла, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У схвалив курс на ліквідацію УКП.

Спроба УКП вступити в Комінтерн закінчилася невдачею. 14 грудня 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи це тим, що партія є націоналістичною і її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. Не зважаючи на спроби ряду делегатів ІV з’їзду УКП у березні 1925 р. зберегти її, було прийнято рішення про саморозпуск партії.

У 1921-1922 рр. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія «Паолей-Ціон», які пропагували ідею еміграції євреїв.

Таким чином, у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною політичною партією в республіці. Співробітництво з іншими українськими політичними партіями було вимушено-тактичним, тимчасовим, воно не співпадало із стратегією більшовиків. Політичного плюралізму після перемоги більшовиків у громадянській війні не могло і бути. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК – ГПУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам вирішальні переваги по відношенню до інших партій. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики успішно виконали завдання по ліквідації своїх політичних супротивників. Багатопартійності не могло бути і з ідеологічної точки зору. Занадто різними були підходи до політичного, економічного та ідеологічного устроїв суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії і революційної демократії.

Однак встановлення політичної монополії більшовиків не можна пов’язувати лише з насильницьким придушенням політичної опозиції.

Причини перемоги більшовиків були тісно пов’язані з їх успіхом у громадянській війні. Декларативні гасла більшовиків у соціальній сфері виявилися більш привабливими для мас, ніж національні ідеї українських партій. Більшовикам вдалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, послідовніше і організованіше здійснювати свою політику. Соціально-еконо­мічні перетворення, які задовольняли значну частину селянства, були пов’язані з діяльністю більшовиків та російською революцією.


Розділ 5.
Партія Леніна–Сталіна:
еволюція і трансформація

Згідно з Конституціями 1919 р. і 1929 р. верховним органом УСРР проголошувався з’їзд Рад робітничих, селянських, червоноармійських депутатів, між з’їздами здійснював Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК). Між сесіями ВУЦВК найвищим законодавчим і розпорядчим органом вважалася Президія ВУЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК був Раднарком. На місцях діяли Ради різних ступенів та їх виконавчі комітети. Поступово йшло посилення центральної влади за рахунок місцевих Рад, значнішу роль починають відігравати виконкоми.

Проте провідне місце в політичній системі СРСР та Української СРР належало комуністичній партії. Завоювавши контроль в радах, більшовики почали діяти спочатку як урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія.

Оскільки основним гаслом більшовиків у державному будівництві за Леніним було зруйнування старої державної машини і утворення власної, одним з головних завдань стає забезпечення цієї машини своїми кадрами. Невипадково Ленін стверджував, що суттю партійної роботи є підбір кадрів. Висунення «своїх» на керівні посади стало альфою і омегою діяльності партійних комітетів.

Внаслідок цього радянський апарат став практично тотожним партійному. Маючи певний дефіцит досвідчених управлінців, більшовики досить часто використовували для заміщення важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які вступили до лав комуністів. Так, серед членів українського уряду у 1923 р. було троє вихідців з партій меншовиків.