Етимологія
| Вид материала | Документы |
СодержаниеМорське дно Рухи води Ріки, що впадають Російська експансія XX століття Чорне море й українці Природні ресурси Чорного моря і Причорномор'я Чорне море в публіцистиці, науці, і культурі |
- Реферат з логіки на тему: Логіка Давньої Індії, 199.95kb.
- 1. Етика як наука: етимологія терміну, поняття, структура, завдання та функції. Основні, 139.33kb.
Чо́рне мо́ре (болг. Черно море, груз., рос. Чёрное мо́ре, рум. Marea Neagră, тур. Karadeniz) - море між Європою і Західною Азією (проходить водна межа між Європою і Малою Азією). Сполучене протокою Босфор із Мармуровим морем. Площа 422 тис. км², найбільша глибина до 2 211 м (на південь від Ялти), солоність 17-18 ‰. Нижче глибини 150 м органічне життя відсутнє (сірководень). Розвинене рибальство (ставрида, скумбрія, тюлька, кефаль, бички, шпроти, осетрові, камбала, хамса, судак, креветки). Чорне море — важливий район транспортних перевезень: зерно, залізна руда, металопрокат, боксити, непродовольчі товари особистого вжитку. Один з найбільших курортних регіонів Євразії.
Чорне море — внутрішнє континентальне море Атлантичного океану (пов'язане з ним через протоку Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське та Середземне море), знаходиться між масивом Східної Європи на півночі, Малою Азією на півдні, Кавказом на сході і Балканським півостровом на заході. Чорне море омиває береги України, Росії, Грузії, Туреччини, Болгарії і Румунії.
Етимологія
Чорне море мало в минулому різні назви. Стародавні греки називали його деякий час «негостинне море» (завдяки бурхливості й браку островів), але після успішної колонізації берегів Чорного моря — «морем гостинним». Арабські подорожники і письменники називали Чорне море Руським. Київський літопис — Понтійським (або Понетським) морем. З часом прищепилася у різних народів сучасна назва «Чорне море» (тур. Karadeniz), може, через чорний колір води на значній глибині, може, також завдяки його бурхливості.
Геологія
Ймовірні межі озера, що існувало до прориву середземноморських вод крізь Босфор
За геологічними і геофізичними даними в історії формування Чорного моря виділяють чотири протяжних етапи:
Пізня юра — рання крейда
Пізня крейда — еоцен
олігоцен — міоцен
пліоцен — антропоген
Історично (з погляду геології) Чорним морем вважають басейн, що залишився по колишньому середньоєвразійському морю Тетіді (Тетіс), яке існувало від кінця палеозойської ери до середини третинного періоду. У висліді альпійських горотвірних рухів, що відбувалися в треторяді, море Тетіди поділилося на низку басейнів. Одним з них був Понтус, що простягався від Молдавії на заході до Аральського моря на сході. Наприкінці третинного періоду він відокремився від Каспійського моря і скоротився до обсягу теперішнього Чорного моря.
Впродовж льодовикової доби плейстоценської епохи рівень моря піднявся і мав кілька разів зв'язок з Середземним і Каспійським. Однак, за польодовикового часу площа його скоротилася, воно опріснилося (за рахунок танення льодовиків, та слабкого випаровування за низьких температур) й обнизилося нижче рівня океану. 6-8 тис. pоків потому утворилася Боспорська протока. Солоні води Середземного моря влилися до Чорного й виповнили його басейн. Вони знищили прісноводну фауну, і на її місці виникла солоноводна фауна Середземного басейну. У висліді підвищення морського рівня вода затопила нижчі частини річкових долин й утворила лимани.
Морфологія
Чорне море має приблизно овальну форму, рівнобіжна вісь якої простягається на 1 150 км, полуденникова (північ — південь) 580 км (найкоротша 265 км, бо з півночі в море глибоко врізається Кримський півострів). Водна поверхня Чорного моря має 420,3 тис. км², середня глибина — 1 300 м, найбільша — 2 211 м, об'єм води — 547,0 тис. км³.
Морське дно
Дно моря складається з трьох неправильних співосередніх смуг: континентальної мілини (шельфу), континентального узбіччя (схилу) і дна морського басейну (чорноморська абісаль).
Континентальна мілина — це зовнішня прибережна смуга до менше ніж 200 м глибини, слабо похилена вбік моря і прикрита третинними відкладами. Вона охоплює приблизно одну чверть морського дна, найширша на північний захід і при Керченській затоці.
Континентальний схил — це посередня смуга між континентальною мілиною і дном басейну. Воно позначене стрімким нахилом, кут якого коливається переважно в межах від 5° до 8°. На глибині приблизно 2 000 м нахил раптово зменшується і переходить у дно морського басейну. Поверхня схилу зазвичаї дуже нерівна; вона вкрита шаром глини, чорною зверху і ясно-сірою всередині. Забарвлює її сірчане залізо, відкладене у формі дуже дрібних зерен або тоненьких шпильок.
Дно морського басейну охоплює близько третини морської площі. Це пласка й одноманітна рівнина, з максимальною глибиною 2 211 м.
Острови
Чорне море має декілька дрібних островів: Довгий, Березань навпроти лиману Дніпра і Зміїний проти дельти Дунаю.
Узбережжя
Узбережжя моря вирівняне. Єдиний виняток — це Кримський півострів, який видається далеко на південь, ділячи море на західну та східну частини. Північно-західний берег Криму й південний берег континенту замикають єдину велику Каркінитську затоку. Інші кримські затоки: Каламітська на південному-заході та Феодосійська на південному-сході берега Криму.
Північно-західне узбережжя низьке й перетяте річками, найбільші з яких Дунай, Дністер, Бог і Дніпро. Дельта Дунаю низька і болотиста. На північ від неї аж до гирла Дніпра простягається стрімкий кліфовий берег Причорноморської низовини, порізаний балками і лиманами. Більші лимани (Дністра, Бога, Дніпра) сполучені з морем гирлами; менші, що тратять воду в наслідок сильного випарування, кінчаються в замкнених солоних водоймищах. На схід від лиману Дніпра кліф поступово сплощується у лагідно похилі піскові пляжі; на цьому відтинку узбережжя лежать найбільші коси на Чорного моря (Джарилгач, Тендер й ін.), що замикають більші чи менші затоки.
Північно-західне узбережжя Криму низьке й багате на озера й лаґуни. Південно-західне — пролягає прямовисно до гірських хребтів, воно частково затоплене і творить мальовничий ріасовий берег. Південно-східний берег Криму пролягає рівнобіжно з горами, які круто спадають до моря; між горами і морем простягається вузька береговина, дещо розширена при гирлах гірських річок.
Східне узбережжя моря починається на півночі низьким і пласким берегом Таманського півострова; далі на південь воно гористе.
Південне узбережжя
Південно-західне узбережжя
Затоки
Найбільші затоки:
Ягорлицька
Тендрівська
Джарилгацька
Каркінитська
Каламіцька
Феодосійська
Варненська
Бургаська
Синопська
Самсунська
Цемеська
Гідрологія
Морська вода. Пересічний об'єм води Чорного моря становить 547 000 км3. На нього впливають такі складові елементи: опади — 230 000 км3, стік континентальних вод — 310 000 км3, приплив з Азовського моря — 25 000 км3, втрата через випаровування з поверхні — 357 000 км3, витік через Босфор — 208 000 км3.
З уваги на відносно молодий геологічний вік Ч. м. і завдяки великому допливові прісних вод, що їх приносять ріки, як також опріснених вод з Азовського моря, солоність води Ч. м. є майже на 50 % нижча від океану. Вона найнижча (13 ‰) на півн. зах. і збільшується до 17 — 18 ‰ в ін. частинах моря; солоність змінюється також з глибиною моря; вона найменша у верхній верстві і зростає до приблизно 22 ‰ на глибині 730 м; глибше залишається майже така сама до дна.
Температура ділить води Ч. м. на дві нерівні верстви: верхню — до глибини приблизно 60 — 80 м і нижчу — від 80 м до дна, яка зберігає майже незмінну температуру — бл. 9° Ц. Взимку температура води верхньої верстви зростає від поверхні до глибини 500 м, влітку вона обнижується. Вертикальні зміни температури нерівномірні. На поверхні вона найнижча в лютому: від — 0,5° Ц. на півн. (тут прибережні води покриваються кригою, що сягає 10 — 20 км від берега, а навіть більше), до 5 — 8° Ц. на півдні. Найвищу температуру має вода в серпні: від .20° на півн. до 25° Ц. і вище на півдні. Вода в Азовському м. нагрівається до 26 — 27° Ц., у лиманах навіть до 30° Ц.
Густина морської води залежить від її солоності і температури. Вона найменша при гирлах рік і б. Керченської затоки (пересічно 1 010 — 1 014 гр./л. і зростає в бік відкритого моря і вниз (на глибині бл. 80 м — 1 020 гр./л.), далі залишається майже така сама до дна.
З різних газів морської води найважливіший є кисень, який підтримує органічне життя. Його кількість у верхній верстві води сягає 4 — 7 см3/л. води; зі зростанням глибини швидко зменшується до 0,5 см3, на глибині бл. 200 м. Така кількість не вистачає для підтримки органічного життя; воно зникає, за винятком кількох бактерій (мікроспора естуарії). Другу перешкоду для розвитку організмів нижче 200 м глибини становить висока кількість сірководню (H2S), яка зростає до 6 — 7 см3 на літр води на глибині 2 000 м.
Прозорість води Ч. м. доходить пересічно 16 — 22 м глибини. Вона є низька в прибережних районах (2 — 3 м) і висока в центр, частинах моря (20 — 27 м).
Рухи води
Поверхня води Ч. м. переважно спокійна. Хвилі виникають за вітряної погоди, особливо взимку. Під час бур вони можуть зростати до висоти 15 м і більше та загрожувати малим суднам. Припливи і відпливи майже непомітні, бо сягають ледве 10 см висоти.
На Ч. м. є два роди морських течій: поверхневі, спричинені циклонним типом вітрів, і подвійні течії в Боспорській та Керченській протоках, спричинені обміном вод різної густоти між двома суміжними морськими басейнами. Поверхневі течії творять два замкнені кільця. Ширина зах. кільця проти дельти Дунаю сягає бл. 100 км; воно звужується на південь; швидкість бл. 0,5 км на год. Ширина сх. кільця замкнена в межах 50 — 100 км, швидкість течії до 1 км на год.
Подвійна течія в Боспорській протоці — це обмін вод між Ч. і Мармуровим м. Менше солона й легша вода Ч. м. пливе як верхня течія до Мармурового м. зі швидкістю 1 — 2 м на секунду. Взамін, солоніша і густіша вода Мармурового тече нижньою течією на глибині 50 — 120 м до Ч. м. зі швидкістю 4 — 6 м/сек. Друга подвійна течія — це течія між Ч. м. і Азовським: солоніша вода Ч. м. переливається нижньою течією до Азовського м., а опріснена — верхньою течією з Азовського до Ч. м.
Крім горизонтальних течій існують вертикальні рухи, але вони обмежені верхньою верствою води — приблизно 80 м.
Ріки, що впадають
Дунай, Дністер, Дніпро, Південний Буг, Мзимта, Ріоні, Кодорі, Інгурі, Чорох, Кизил-Ірмак, Ешлі-Ірмак, Сакар'я.
Рослинний і тваринний світ
Найособливішою характеристикою Чорного моря є відсутність органічного життя у водах на глибині нижче 150 — 200 м, за винятком кількох анаеробних бактерій. Життя зосереджене гол. в мілких водах континентального шельфу і в річкових гирлах північно-західної частини моря.
Флора
Рослинний світ представлений фітопланктоном, що складається приблизно з 350 видів одноклітинних організмів, 280 видів донних макрофітів, кількох видів трав і морських зел. Пром. значення має морське зело філофора рубенс, що покриває понад 15 000 км- морського дна і нагромаджується до понад 5 млн т. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте морська трава зостера, багата на рибу.
Фауна
Тваринний світ Чорного моря бідний на види порівняно з середземноморською фауною (2 — 6 тис. видів). Він нараховує бл. 350 видів найпростіших тварин, 650 видів ракових, понад 200 видів м'якунів, бл. 160 видів риб і 4 ссавців: тюлень і три види дельфінів. Ссавці і риби мають пром. значення. Рибальство дає великі улови осетрових, скумбрії, сарделі, оселедців, шпротів, хамси й ін.
Історія
Античність. Зв'язки Півн. Причорномор'я з Півднем відомі з праіст. часів, ще з доби егейської культури. Вже в 2 тисячолітті тут оперували грецькі пірати й купці, які згодом створили на півн. берегах Ч. м. купецькі факторії, що перетворилися у 6 — 5 вв. до Хр. на містадержави. Важливіші: Тіра, Ольвія, Керкінітіда (Евпаторія), Херсонес, Фанаґорія, Танаїс та ін. Півн. Причорномор'я тоді заселювали скити, що їх згодом замінили сармати. Підставою нар. господарства грец. м. на Причорномор'ї була торгівля с.-г. продуктами, гол. пшеницею, яку експортовано до Греції, а імпортовано вино, олію і предмети розкоші для скитської верхівки (вироби мист. промислу, тканини тощо). Впливи високорозвиненої грец. культури сягали за посередництвом грец. м. у- глибину сх.-євр. материка. З грец. м. і міських поселень обабіч Керченської протоки в 6 — 5 вв. постало Боспорське царство з столицею в Пантікапеї. У 2 — 1 в. до Хр. воно стало частиною Понтійського царства, а з 1 в. Рим. імперії. На той час припадає другий період екон. і культ. розвитку Півн. Причорномор'я.
Наскок готів у 3 в., які увійшли в Причорномор'я й знищили більшість грец. м., а з 4 в. велике переселення тюрко-монгольських народів з Азії в причорноморські степи і далі на зах. та занепад Рим. Імперії спричинили занепад майже всіх грец. м.; найбільших втрат завдав їм наскок гунів у сер. 4 в.; за ними перейшли Півн. Причорномор'я болгари, авари й угорці. Щойно в 9 ст. Візантія (Сх. Рим. Імперія) заволоділа уцілілими в Криму кол. грец. м. (найбільше — Херсонес).
Середньовіччя
За ранньої доби укр. історії зах. Причорномор'я заселювали предки сх. слов'ян — анти, а пізніше літописні племена уличі і тиверці. Перші київ. кн. Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав і Володимир здобули і поширили доступ до Ч. м., навіть виявили морську експансію: морські походи на Царгород (860), а далі походи Олега (911) й Ігоря (945) на Візантію, які закінчилися вигідним для Руси торг, договорами. Для закріплення доступу до м. збудовано на Ч. м. ряд городів: Олешшя над гирлом Дніпра, Пересічень — правдоподібно над нижньою течією рік Дністра і Прута, Руський порт у гирлі Дону; в кін. 9 ст. Тмуторокань у гирлі р. Кубань, що стала центром Тмутороканського князівства. Намагання кн. Святослава створити другий руський причілок у гирлі Дунаю в боротьбі з Болгарією і Візантією не мали успіху. Кн. Володимир намагався здобути від Візантії півд. Крим, завоював Херсонес (Корсунь), який однак не залишився в його володінні; та Київ. держава здобула для себе природну морську границю (вперше природний кордон укр. народу), забезпечила русько-візант. торгівлю і відкрила на Русь шлях впливам візант. культури.
Зв'язок Київської держави з Ч. м. послабили орди кочовиків, які напливали зі сходу на причорноморські степи: з поч. 10 ст. печеніги, потім на недовгий час торки і з сер. 11 ст. половці. Лише з трудом продовжував Київ сполучення Дніпром з Ч. м. Вже з сер. 13 ст. була втрачена Тмуторокань, що нею заволоділа Візантія. Краще сполучення з морем мало Гал. князівство, згодом Гал.-Волинська держава, які мали пристані Білгород і Малий Галич (Ґалац).
Тат.-монгольська навала 1240 — 41 відірвала Україну від Ч. м., хоч сліди укр. поселення залишилися. Тоді ж на берегах Ч. м. постали італ. (ґенуезькі й венеційські) колонії: Кафа — Теодосія і Судак у Криму, Тана в гирлі Дону, Білгород — Монкастро в гирлі Дністра, через які проникали на укр. землі не тільки зах.-евр. товари, але й культ. впливи. Італ. міста визнавали зверхність нового володаря Криму і Причорномор'я — тат. Золотої Орди.
У кін. 14 ст., користаючи з ослаблення Золотої Орди, лит. кн. Витовт відібрав у татар частину Півд. України і поширив свої володіння над Ч. м., що й уможливило відновити укр. колонізаційні заходи, зокрема б. новозаснованих укріплень і митних городів над дол. течіями Дніпра (замок св. Івана), Дністра, Бога, порт у Хаджибеї та ін. Ці тимчасові здобутки були втрачені, коли після розпаду Золотої Орди до влади прийшли більше аґресивні орди (сер. 15 ст.): Велика Орда і зокрема Крим. ханат; останній опанував Крим та більшість Півн. Причорномор'я і 1478 визнав зверхність нової потуги — Туреччини. 1453 Туреччина захопила Царгород і з кін. 15 ст. утвердилася на всьому Ч. м., що стало відтоді майже на 300 pp. внутр. тур. м. Туреччина опанувала й італ. колонії, а Молдавія стала її васалом. Туреччина заснувала над Ч. м. фортеці Аккерман (Білгород) та Очаків; над нижнім Дніпром постали тат. укріплення. Разом з цим Ч. м. перестало бути для України вікном у світ. У висліді тат. наскоків частина лісостеп. України була спустошена, і постійно заселена українцями територія відсунулася так далеко від Ч. (й Азовського) м., як ніколи перед тим. Виявом самооборони укр. населення було козацтво, зокрема Запорізька Січ (з сер. 16 ст.), яка не тільки спинила наскоки татар, але й сама перейшла до нападів (зокрема 1589 — 1621) на своїх чайках на прибережні тат. і тур. міста: Евпаторію, Синоп, Трапезунд, на фортеці при гирлі Дунаю (Білгород, Кілію, Ізмаїл), досягаючи навіть передмість Стамбулу.
Російська експансія
Значні політ, зміни в басейні Ч. м. зайшли в кін. 17 ст., коли Москва, користаючи з ослаблення Туреччини, в ряді воєн з нею змогла здійснити свої плани: здобути доступ до теплих (Ч. й Азовського) м. і захопити тур. володіння на півн. Причорномор'ї. Спершу Моск. царство здобуло тур.-тат. фортеці на дол. Дону (1695), потім фортецю Озів. У ряді воєн з Туреччиною (1735 — 39, 1768 — 74, 1787 — 91) Росія витиснула її з півн. Причорномор'я (зокрема на підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) і 1783 заволоділа всім Крим. ханатом. 1812 до Рос. Імперії приєднано і Причорномор'я між Дністром і Дунаєм (Бесарабія). Ліквідація Крим. ханату дозволила на його швидку колонізацію українцями (почасти росіянами, менше болгарами, німцями, греками). Т. ч. укр. етногр. територія значно збільшилася (нові землі: Півд. Україна, Кубань), і вона по віках перерви вже назавжди здобула природний морський кордон та зв'язок зі світом.
Іван Айвазовський. Чорноморський флот в Феодосійській бухті. 1839
XX століття
Відроджена укр. держава 1917 охопила чорноморське узбережжя від гирла Дністра до Криму й Азовського м. по Маріюпіль. Військо УНР зайняло Крим у квітні 1918, але мусило його покинути на вимогу німців. Це й спричинило втрату Україною Чорноморського флоту у Севастополі, яка вже там підняла укр. прапори. За гетьмана П. Скоропадського Крим визнав укр. зверхність, закріпленню якої перешкодили дальші події.
З кін. 1918 до кін. 1920 півн. побережжя Ч. м. було територією боротьби між Армією УНР (1918 — 19), більшовиками, франц. десантом, військом Денікіна, а згодом Вранґеля, а також укр. повстанцями. З кін. 1920 все побережжя опинилося в руках більшовиків: воно увійшло до складу УССР, Крим і Кавказький берег до складу РРФСР; побережжя між Дунаєм і Дністром (Бессарабія) окупувала Румунія до літа 1940, коли воно було приєднане до УССР.
За нім.-сов. війни 1941 — 45, нім. військо окупувало Крим від 1941 — 42 до другої пол. 1943 — поч. 1944. 1954 Крим приєднано до УССР.
Довгий час не був вирішений міжнародно-правний статус чорноморських проток Босфору і Дарданеллів та розташованого між ними Мармурового моря, які були у володінні Туреччини. На підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) Рос. Імперія дістала від Туреччини право вільного проходу через протоки для торг. флоту. Від 1821 це право одержали й ін. держави. Право плавби військ. кораблів мали тільки Туреччина і Росія. Після Крим. війни, на підставі Паризького мирного договору, Росія не мала права тримати свій військовий флот на Ч. м., яке було проголошене нейтральним. Згодом по Ч. м. почали плавати воєнні кораблі причорноморських держав, а з деякими обмеженнями й ін. Сучасний статус проток з невеликими пізнішими змінами регулюють постанови конференції в Монтре 1936; вони передбачають свободу судноплавства по Ч. м. з деякими обмеженнями і для військ. флоту.
Чорне море й українці
Береги Чорного і Азовського моря є природними межами українських земель на півдні. Чорне море є природним кордоном України з півдня, одночасно воно пов'язує її зі світом. Цим шляхом від початку її історії проходили з півдня економічні, політичні і культурні впливи; завдяки рікам, що течуть до Чорного моря (Дунай, Дністер, Буг і насамперед Дніпро, а на східних межах України Дон), вони могли легко сягати в глибину українських земель. Дніпро і Варязький шлях були головними артеріями Київської держави, що сполучали Чорне і Балтійське моря. Над Дніпром і його притоками лежить більшість стародавніх міст Русі-України.
На північному узбережжі Чорного моря перехрещувалися впродовж віків три напрями експансії.
Народи, що жили на Україні (в IX сторіччі Київська держава), хотіли дійти до Чорного моря.
Середземноморські народи (греки, візантійці, італійці) хотіли опанувати найбільше висунену на північ частину моря.
Але на Північне Причорномор'я (у степову смугу) споконвіку приходили орди кочовиків з Азії і намагалися відсунути від Чорного моря народи, які жили на Причорномор'ї, і знищити колонії середземноморських народів.
Так виникали конфлікти за володіння північними берегами Чорного (також Азовського) морів, які тривали століттями. Це й було причиною, що український народ здобув Чорне море як свою тривалу межу пізно: остаточно тільки наприкінці XVIII сторіччя.
Сучасну (етнічну) межу українського народу над Чорним морем можна поділити на 4 відтинки:
від гирла Дунаю до Криму,
Крим (аж до Керченської протоки, що з'єднує Чорне з Азовським морем),
Кубань до Джубґи — в межах Росії,
від Джубги до Гагр, куди доходить мішана російсько-українська етнічна територія (вже зросійщена).
Економіка
Вигідне положення, недалека відстань від джерел вугілля (Донбас), залізної (Кривий Ріг, Керч) і манґанової (Никопіль) руд, зручна достава ін. сировини стали причиною буйного розвитку промисловості і значного скупчення населення на чорноморському побережжі. Найбільшими (у дужках число меш. у тис. на 1986) осередками є Одеса (1 132), Миколаїв (493), Херсон (352), Севастопіль (345), Керч (163), а поза межами УССР — Новоросійськ (175) (1985).
Транспорт
Транспорт на півночі Чорного моря розвинувся в кінці 18 століття по захопленні Причорномор'я Російською Імперією, одночасно з колонізацією краю та спорудженням портів у Херсоні (1778), Севастополі (1784), Миколаєві (1788), Ізмаїлі (1790) й Одесі (1794). 1828 року почалося на Ч. м. судноплавство (Одеса — Євпаторія), 1838 було засноване Чорноморське пароплавне товариство, а 1856 — Рос. товариство мореплавства. На розвиток морського транспорту мала вплив у 1860-их pp. будова залізниць, які пов'язували чорноморські порти зі Сх. Європою і Суецьким каналом (1867), що уможливило плавбу по Індійському океані. Чорноморський (й Азовський) флоти під рос. прапором 1913 р. складалася з 416 кораблів, 807 вітрильників і 82 моторових суден, разом 473 000 брутто т (42 % тоннажу Рос. Імперії). Укр. порти обслуговувались переважно закордонними кораблями, зокрема грец.; 87 % вантажообігу припадало на експорт і ледве 13 % на імпорт, гол. до Одеси. В експорті чорноморського басейну на першому місці стояло зерно (45 % тоннажу), далі вугілля (20 %), руди (8 %), метали (2,6 %), цукор (2 %), будів. матеріали тощо.
Воєнні події 1917 — 21 рр. спричинили майже повний занепад чорноморського флоту (1922 р. ледве 5 % довоєнного стану — всього 66 кораблів). 1925 р. вантажообіг становив 2,1 млн т (19 % довоєнного). Керівництво чорноморсько-азовського пароплавства у 1922 р. було підпорядковане Центр. управлінню морського флоту в Москві; пізніше перейменоване на Радянський торговий флот, в 1930 р. — на Укр. чорноморське пароплавство, а по війні цілковито реорганізоване й підпорядковане Мін-ву морського флоту СРСР (1954). За п'ятирічок чорноморський флот частково відбудовано й модернізовано; 1938 р. вона нараховувала 167 суден заг. тоннажем 469 000 т і 200 суден місц. значення. Обіг зріс з 5,8 млн т в 1938 р. до 10,3 млн т в 1940 р.; пасажирський рух до 2 млн осіб. Ще більше, ніж до революції, експорт переважав над імпортом; обіг із закордоном сягав 1/3 усіх обігів (1914 р. — половина). Змінилися роди вантажів; на перше місце висунулося кам'яне вугілля, далі — нафта, збіжжя, руди, метали, дерево, сіль, будматеріали та ін.
За другої світової війни загинула половина чорноморського флоту, зазнали знищення порти (особливо в Одесі й Севастополі). Довоєнного стану досягнуто бл. 1950 р., і відтоді потужність флоту і пасажирський рух постійно, зростають: 1960 р. — 19 млн т, 1965 р. — 29, 1970 р., — 38,2, 1978 — 50,3 млн т (1/3 СССР, 2 % світової). Флот повністю модернізовано; судна модерних типів збудовано на укр. корабельнях (Миколаїв, Одеса, Херсон, Керч; див. Суднобудівництво), а також за кордоном. Модернізовано порти, побудовано великий порт Іллічівськ біля Одеси, розбудовано транспортний зв'язок із закордоном. Про розвиток транспорту свідчать такі дані: 1960 р. — 16,6 млрд тонно-миль, 1972 р. — 95,0 і 1978 р. — 100,5. Як і до війни, в транспорті Ч. м. беруть жваву участь грец., англ., франц., італ. та ін. кораблі. Важливе значення має водне сполучення Дніпро — Ч. м. — Дунай. У малому каботажі спеціальне значення має привіз до Одеси вугілля із Маріуполя і нафти та манґану з портів Кавказу (Поті, Туапсе, Батум). У пасажирському русі найбільше значення має Одеса, сполучена пароплавством з усіма важливішими портами Середземного м.: Марселем, Венецією, Бейрутом та ін., а Дунаєм — з Будапештом, Бєлградом і Віднем.
Найбільшим портом (з поч. 19 ст.) є Одеса; у 1973 р. її вантажообіг становив бл. 20 млн т, у тому ч. пол. припадала на імпорт і експорт; з різних вантажів — найбільше на нафту і нафтопродукти, далі на руди, вугілля, метали, хім. речовини. За 25 км від Одеси лежить порт Іллічівськ, заснований 1950 р. як філіал одеського, від 1963 — самостійний. Через ці два порти йде різнорідна сировина і пром. продукція. Третім портом (30 км на зах. від Одеси) є порт Южний. При гирлі Дніпра — порт Херсон — розподільний центр дніпровських, морських і зал. вантажів; він є також важливим пасажирським портом. З порту в Миколаєві вивозять манґанові й залізні руди, вугілля; тут і в Севастополі розташовані бази воєнного флоту (ін. більші порти в Криму: Керч, Теодосія та Євпаторія). При гирлі Дунаю — порти Ізмаїл, Рені, Джурджулешти (Молдова). На півн. Прикавказзі найважливішим портом є Новоросійськ (переважно перевантаження нафти і цементу).
Транспорт нафти та її продуктів, злив у море брудних промислових і побутових відходів є причиною забруднення моря, на що тепер звернено увагу науковців та громадскості.
Головні порти:
Україна — Євпаторія, Керч, Іллічівськ, Южний, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Ялта
Росія — Новоросійськ, Сочі, Туапсе
Грузія — Батумі, Поті, Сухумі (Абхазія)
Туреччина — Самсун, Трабзон
Болгарія — Бургас, Варна
Румунія — Констанца
Природні ресурси Чорного моря і Причорномор'я
Вода лиманів та мілководних заток мас значну кількість солей натрію (Na), калію (K), магнію (Mg); на їх базі працює Сакський хімічний завод у Криму. В соляних лиманах (наприклад, Куяльницький, Хаджибейський) є поклади лікувальних грязей.
Чорноморський басейн багатий на біологічні ресурси; найбільше значення має вилов риби (бл. 1 млн т щороку), головним чином хамса, білуга, шпроти, осетер, севрюга, тюлька, скумбрія, кефаля, лосось, бички, оселедці, сардинки та ін. Промислове значення мають деякі водорості, з яких одержують агар-агар, йод тощо, і молюски мідії (колись використовувалась як корм для хатніх тварин). На базі цих ресурсів розвинулася харчова і легка промисловість, особливо рибоконсервна (Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Керч та ін.).
Корисні кліматичні умови, наявність піщаних пляжів, краєвид крим. півд. берега, а також згадані лікувальні грязі є причиною, що чорноморське узбережжя є найважливішим курортним, відпочинковим і туристичним районом України і всього СССР. На побережжі Ч. м. відпочивають щороку 10 — 12 млн осіб. Особливо важливі смуги для курортного господарства: берег Півд. Криму з центром у Ялті, Одеський курортний район, район Евпаторії в Криму і Кавказьке побережжя (докладніше див. Курорти).
Характерною особливістю Чорного моря є повна (за винятком низки анаеробних бактерій) відсутність життя на глибинах понад 150—200 м за рахунок насиченості глибинних шарів води сірководнем.
Узбережжя Чорного моря і басейн річок, що впадають в нього, є районами з високою антропогенною дією, щільно заселеними людиною ще з античних часів. Екологічний стан Чорного моря в цілому несприятливий.
Серед основних чинників, що порушують рівновагу в екологічній системі моря можна виділити:
- сильне забруднення річок, що впадають в море, особливо стоками з полів, що містять мінеральні добрива, особливо нітрати і фосфати. Це спричиняє за собою бурхливе зростання фітопланктону («цвітіння» моря — інтенсивний розвиток синьо-зелених водоростей), зменшення
- прозорості вод і загибель багатоклітинних водоростей.
забруднення вод нафтою і нафтопродуктами (найзабрудненішими районами є західна частина моря, на яку доводиться найбільший об'єм танкерних перевезень, а також акваторії портів). Це приводить до загибелі морських тварин і забруднення атмосфери за рахунок випаровування нафти і нафтопродуктів з поверхні води.
забруднення вод моря відходами людської життєдіяльності — скидання неочищених або недостатньо очищених стічних вод тощо.
масовий вилов риби і заборонене, але використовуване, донне тралення, що знищує донні біоценози.
- зміна складу флори і фауни водного миру під впливом антропогенних чинників (зокрема витіснення корінних видів екзотичними, такими, що з'являються в результаті дії людини). Так, наприклад, за оцінками фахівців з Одеського відділення ЮгНИРО, тільки за одне десятиліття (з 1976 по 1987 рік) поголів'я чорноморської афаліни скоротилося з 56 тисяч до семи тисяч особин.
Для охорони навколишнього середовища в районі Чорного моря в 1998 році було прийнято угоду ACCOBAMS («Agreement on the Conservation of Cetaceans of the Black Sea, Mediterranean Sea and Contiguous Atlantik Area»), де одним з основних питань коштує охорона дельфінів і китів.
Основним міжнародним документом, що регулює питання охорони Чорного моря, є Конвенція про захист Чорного моря від забруднення, підписана шістьма чорноморськими країнами — Болгарією, Грузією, Росією, Румунією, Туреччиною і Україною в 1992 в Бухаресті (Бухарестська конвенція). Також в червні 1994 року представниками Австрії, Болгарії, Хорватії, Чеської Республіки, Німеччини, Угорщини, Молдавії, Румунії, Словаччини, Словенії, України і Європейського Союзу в Софії була підписана Конвенція про співпрацю по захисту і стійкому розвитку річки Дунай. В результаті були створені Чорноморська комісія (Стамбул), і Міжнародна комісія з охорони річки Дунай (Відень). Ці органи виконують функцію координації природоохоронних програм, здійснюваних в рамках конвенцій.
Чорне море в публіцистиці, науці, і культурі
Іван Айвазовський. Чорне море. 1881
Зацікавлення чорноморською проблематикою пожвавлюється на Україні в XIX-XX століттях. За російської революції 1905 року в колах південно-українського дворянства була популярна думка про утворення автономної Чорноморської республіки з центром в Одесі. За Першої Світової війни серед українців зростає зацікавлення проблемою проток, що сполучають Чорне і Середземне море. Тоді ж у провідних українських політичних колах обговорювались плани утворення так званої Чорноморської федерації країн, що перебувають
«у сфері нашої чорноморської орієнтації, об'єднані Чорним морем, як центром комунікації, в різнорідних культурних і політичних взаєминах »
На геополітичне значення Чорного моря для України звернув увагу Рудницький. Юрій Липа розвинув «чорноморську доктрину» (1940) і створив з Л. Биковським та ін. Український Чорноморський Інститут, який виявив у 1940-их pоках досить жваву видавничу діяльність («Чорноморський Збірник» та ін. видання).
Історичним проблемам Чорного моря присвячували велику увагу українські вчені, зокрема історики, археологи й економісти (А. Скальковський, М. Слабченко, О. Дложевський, М. Міллер, А. Коцевалов, М. Тищенко й ін.). Для дослідження цих питань багато зробили також Одеське товариство історії і старожитностей і Таврійська архівна комісія, а в 1920-х роках — Одеське товариство краєзнавства й Одеське наукове товариство при ВУАН.
Над вивченням Чорного моря та його ресурсів працювали різні науково-дослідні установи: Інститут біології південних морів АН УРСР, Морський гідрофізичний інститут АН УРСР (обидва в Севастополі); Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут морського і рибного господарства та океанографії (Керч), Севастопільський відділ Державного океанографічного інституту, Чорноморський філіал Всесоюзного науково-дослідного проектного інституту морського флоту та ін.
Чорному морю присвячено увагу в українському письменстві:Т. Шевченко, О. Олесь, М. Коцюбинський, Ю. Яновський, 3. Тулуб та ін. І в мистецтві: І. Айвазовський, А. Куїнджі, С. Васильківський, О. Грищенко й ін.