Geum.ru

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до розділу 1
Людина в системі правоохоронної діяльності
2.2. Людина в системі правоохоронної діяльності
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Висновки до розділу 1


Зазначене у цьому розділі обумовлює можливість зробити наступні висновки:

Правоохоронна діяльність по своїй суті є діяльністю соціальною. Вона залишається такою до тих пір, поки вона втілює в собі ту загальну волю, яка закріплена в законі і яка тільки і робить цю діяльність правовою (законною). Отже, діяльність конкретного працівника залишається правовою (законною) до тих пір, поки він діє в рамках тих повноважень, які надані йому суспільством, законом. У цих межах його діяльність має правовий, законний характер, оскільки він лише здійснює ту соціально необхідну діяльність, яку такою визнає суспільство. Як тільки працівник правоохоронного органу приступає до особистого „зміцнення” та „покращення” закону, він робить те, що робить будь-який правоохоронець: загальну волю, відображену в законі, підміняє своєю власною волею і тим самим цю особисту, приватну волю робить загальним законом. В результаті його діяльність з правоохоронної автоматично перетворюється в протиправну, оскільки вона порушує саму ідею права.

Аналіз природи та суті правоохоронної діяльності показує, що вона являє собою виключно складний та суперечливий соціальний феномен. Обумовлена конкретно-історичними обставинами, вона несе в собі всі проблеми та протиріччя даного соціального співтовариства і поза цих обставин її неможливо не зрозуміти, ні пояснити. Ось чому юридичний аналіз правоохоронної діяльності, безумовно, обов’язковий та необхідний, повинен бути доповнений її філософсько-правовим аналізом.

Знайомство з реальною правоохоронною діяльністю з очевидністю демонструє той факт, що в ній відносини виникають і складаються не між абстрактними суб’єктами права, а між конкретними людьми, що мають свідомість, почуття і волю, а також певні ідеали, переконання, цілі і інтереси. Все це, природно, відображається на характері і змісті цих відносин, на характері і змісті правоохоронної діяльності. В цьому контексті вирішальним елементом правових відносин стає правосвідомість його учасників, їх правові переконання і, перш за все, їх розуміння самої природи права, їх суб’єктивне сприйняття і переживання права, їх особисте до нього відношення.

Можна сказати, що істина психологічної концепції полягає в тому, що вона правильно виокремлює суб’єктивну природу права, його психологічну і соціально-психологічну обумовленість, розкриває соціально-психологічний механізм його дії в суспільстві. Однак безсумнівне і інше. При всій важливості врахування суб'єктивної природи права („живе” право), його атрибутивного характеру, ця природа і цей характер не вичерпують собою повністю природу і сутність права як соціального феномену в цілому.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Р О З Д І Л 2


ЛЮДИНА В СИСТЕМІ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


2.1. Природа і сутність людини як об’єкта правоохоронної діяльності

(гносеологічний рівень)


Здійснений аналіз природи та сутності правоохоронної діяльності вказує на те, що при значній важливості юридичних норм, що регламентують цю діяльність, її глибинна природа та сутність як діяльності виключно суспільної, у значній мірі детермінована природою та сутністю самої людини. Саме ця теза вказує на необхідність та актуальність дослідження природи та сутності людини як об’єкта і суб’єкта правоохоронної діяльності. Звичайно, що такий розподіл є дещо умовним, хоча у філософському плані мова іде про одну і ту ж людину. В юридичному значенні людина, що вступила в правовідносини у сфері правоохоронної діяльності, є суб’єктом цих відносин, який володіє певними правами і обов’язками. Однак, якщо ми будемо розглядати правоохоронну діяльність у більш широкому значенні як різновид соціальної діяльності, то у цій системі координат людина виступає саме як об’єкт такої діяльності, тобто категорія, на яку правоохоронна діяльність націлена. Саме характеристика людини у якості суб’єкта і об’єкта правоохоронної діяльності надає можливість визначити місце і роль людини у правоохоронній діяльності в різних аспектах, з різних позицій і тим самим більш глибоко і конкретно зрозуміти, з однієї сторони, місце і роль людини, а з іншої – сутність самої правоохоронної діяльності.

Існуючі у філософії концепції людини, що повинні стати світоглядовою основою розуміння її природи та сутності, мають загальний, багатоаспектний і складний характер [124, с. 68]. Тому їх достатньо складно використовувати для аналізу природи і сутності людини як об’єкта і суб’єкта правоохоронної діяльності. Це пояснюється двома основними причинами.
  1. В силу надзвичайно важкого рівня абстракції та загальності концепцій. Спільна сторона та необхідність світоглядових концепцій очевидна, оскільки вони дають цілісну, загальну оцінку та характеристику людини, аналізують її як унікальний, єдиний та неповторний феномен реальної дійсності. Однак, з іншого боку, вони носять настільки абстрактний, загальний характер, що застосувати їх для конкретного аналізу конкретної сфери життєдіяльності людей практично неможливо.
  2. В силу спірності самих варіантів світоглядного вирішення проблеми людини.

В результаті ні один з філософських варіантів неможливо взяти за беззаперечну основу для аналізу питань, що нас цікавлять.

В цьому плані слід особливо наголосити на теологічних (супранатуралістичних) варіантах вирішення проблеми людини [273, с. 27]. Слід прямо визнати, що вони базуються на таких підставах (откровення, бачення, озоріння), що раціональне використання їх матеріалу для аналізу реальної людини є більш ніж проблематично.

Використання лише природно-наукових варіантів вирішення проблеми людини також проблематично, оскільки вони настільки „деталізують” людину, що нівелюється її цілісна, якісна характеристика і оцінка. Отже, ці концепції, безумовно, необхідні і дуже корисні у філософії, роблять сумнівною саму можливість зрозуміти якісну специфіку людини як об’єкта та суб’єкта правоохоронної діяльності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Однак тут і постає питання – який стан людини вважати природним: а) стан насильства та несправедливості, війни проти всіх; б) стан „наявного буття” сучасного суспільства, що регулюється законом; в) стан як „досконалий стан людини як з точки зору благоденства, так і з точки зору моральної доброти”? Зрозуміло, що в залежності від того, який стан вважати „природним”, прямо залежить розуміння „природного права” та „природних прав” людини.

Якщо природне право розуміти як „існуюче в природі безпосередньо”, що прямо виходить з якогось „природного стану” людей, то існування такого права є більш ніж проблематичним.

По-перше, як вже зазначалося, відсутній будь-який об’єктивний критерій визначення різниці між природним та „неприродним станом”. Форми спеціального та державного „стану” такі ж природні для людини, як і додержавні. Можливо говорити лише про різні якісні рівні стану життя людини, але уявляти їх як природні та неприродні немає ніяких підстав. Таке протиставлення можливе лише у тому випадку, якщо розглядати державно-правовий стан суспільства як якусь штучну конструкцію, нав’язану людям ззовні, таку, що суперечить їх природній суті. Але таке допущення не має під собою жодної реальної підстави і, отже, немає такої підстави протиставляти один одному різні етапи розвитку єдиного процесу вдосконалення людства. В цьому значенні регулювання відносин між людьми за допомогою звичаїв та традицій є таким же природним, як регулювання цих відносин за допомогою права і моральності.

По-друге, і це мабуть головне, „природне право є наявним буттям сили і надання вирішального значення насильству, а звичний стан – стан насильства та порушення права, про який неможливо сказати нічого більш істинного, як тільки те, що з нього необхідно „вийти” [69, с. 334]. Так що говорити про якесь природне право може і можливо, але наділяти його якимись ідеальними та абсолютними якостями якогось абсолютного права немає ніяких підстав.

Зовсім інша справа, коли природність права „визначається по самій суті справи, тобто відповідно своєму розумінню”. А оскільки „суть справи” полягає в тому, що „право” і всі його визначення засновуються виключно на вільній особистості, на самовизначеності, що є швидше за все протилежністю природного визначення”, то навпаки, саме „суспільство є тим єдиним станом, в якому право має свою дієвість: те, що слід обмежити і чим слід жертвувати, є якраз безчинство та насильство, що властиві природному стану” [69, с. 333].

При такому підході природність права та природних прав людини розуміються зовсім інакше. Їх природність полягає в тому, що вони відповідають своїй „природності” (суті справи), тобто засновані „виключно на вільній особистості”. В цьому полягає суть права. Ця суть права прямо витікає з „природності” людини, із самої її природи, з того факту, що людина – вільна істота. Це складає основне визначення її природи” [68, с. 31]. В цьому плані визнання свободи людини – основа розуміння суті права та природних прав людини. Оскільки, з точки зору права, „людина протистоїть людині як абсолютно вільна істота...” [68, с. 34], то „право полягає в тому, щоб з кожним окремо інший поводився як з вільною істотою, оскільки лише тоді вільна воля має в іншій людині саме себе як предмет та зміст” [68, с. 36].

Іншими словами, якщо немає абсолютного визнання вільної волі кожної із сторін, то немає і права. Є підкорення, примус, але права немає. „В основі права лежить свобода окремої людини, і право полягає в тому, щоб я спілкувався з іншим як з вільною істотою. Розум вимагає дотримуватися права. По своїй суті кожен є вільною людиною. В силу своїх особливих властивостей люди різні, але різниця ця не торкається абсолютної волі як такої. Тут вони суть одне і те ж, і тут поважати іншого – значить поважати самого себе. Саме це і призводить до того, що порушенням права однієї людини завдаються збитки усім в їх праві” [68, с. 53].

Наявність права в суспільстві не лише природно, але і необхідно. Тому „коли порушено право іншого, кожен відчуває себе ображеним, оскільки право є чимось загальним. Отже, правопорушення ми не можемо вважати чимось таким, що нас безпосередньо не стосується. Ми відчуваємо себе ще більше ображеними ним, що право є щось необхідне” [68, с. 36]. Неважко зрозуміти, що при такому підході обґрунтування природного права здійснюється шляхом обґрунтування його природної необхідності в суспільстві. Його природність витікає з самого способу спільної життєдіяльності людей. В цьому і полягає його соціальна, а не природна властивість.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Доказ „загальності або рівності” полягає в тому, що „вчинок – це закон, який ти встановлюєш і який саме своєю поведінкою ти признав в собі і для себе” [68, с. 47]. Суть даного доказу зрозуміла. Якщо ти порушуєш порядок, встановлений загальним правом (законом), то своїм вчинком на місце загального закону ставиш свій закон, який ти признав в собі і для себе”. Але якщо ти свої дії признав законом, то буде цілком законним, якщо і з тобою будуть вчиняти згідно твого „закону”, тобто застосовувати до тебе той самий спосіб дії, який ти сам признав законом. Ось чому грабуючи іншого, ти грабуєш себе! Вбиваючи кого-небудь, ти вбиваєш і самого себе” [68, с. 47]. Тому по суті вбивцю вбиває не держава, він вбиває себе сам, встановивши закон „в собі і для себе”, згідно з яким його вбивство є законом. Держава лише виконує той „закон”, який вбивця визнав „в собі і для себе” законом і який він своїм вчинком оголосив загальним законом. Зрозуміло, звичайно, що „цей закон дійсний ... лише для того, хто вчиняє несправедливо, тому що тільки він, так вчиняючи, признає цей закон, а інші не признають. Той, хто несправедливо вчиняє, сам підпадає під цей принцип або цей закон, який і повинен бути здійснений стосовно до нього. Несправедливість, яку він скоїв, стосовно до нього є справедливістю, тому що під цією другою дією, що ним признається, відновлюється рівність. Тут ми маємо лише формальне право” [68, с. 48].

Безумовно, природне право і природні права людини – це далеко не одне і те ж. Але між ними є і щось загальне, що дозволяє гегелівську методологію аналізу природного права використовувати для аналізу природних прав людини.

Якщо розуміти природні права людини як права, „існуючі безпосередньо в природі” і дані людині природою як якісь вічні, абсолютні, незмінні права, то таких прав, звичайно, немає. Природа в принципі не може дати ніяких прав. Право по „самій суті справи” ґрунтується виключно на вільній особистості, тобто право по суті своїй – явище суто соціальне, суто людське. Правові відносини – це завжди відносини між людьми. З природи людини випливає її природне право на життя, але це право має сенс лише у відносинах з іншою людиною. Безглуздо говорити про це право з природою, яка насилає на людину повінь або землетрус. Безглуздо тлумачити про „права” зі звіром, для якого людина лише „природний” продукт харчування.

Зовсім інша справа, коли природність прав людини розуміють в тому значенні, що вони природним шляхом випливають з самої суті права (суті справи), із самої природи людини, із самого способу спільної життєдіяльності людей. В цьому значенні вони дійсно природні, оскільки без них неможливе нормальне, природне життя людини і суспільства. При такому підході право на життя є цілком природним, оскільки воно випливає з природи людини як живого створіння і порушення якого веде до загибелі людини. Це право випливає саме з „суті справи”. Людина до тих пір людина, поки вона жива, тому кожна людина хоче жити і має право на життя. Оскільки вона сама хоче жити, вона признає це право і за кожною іншою людиною. Недотримання цього природного права веде до загибелі людини і суспільства [97, с. 39].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

в) провести ледь помітну, але реально існуючу межу між правами людини і правами громадянина;

г) визначити гуманістичну, а отже, і правову суть конкретного закону, конкретної правоохоронної діяльності;

д) розкрити та пояснити справжню природу та суть правоохоронної діяльності як діяльності, спрямованої на забезпечення та захист природних прав та свобод людини.

Вияснення природи та суті людини як носія та володаря природних, невід’ємних прав і свобод дозволяє розглядати ці права і свободи більш предметно, більш конкретно, і, що саме головне, стосовно до конкретної сфери людської діяльності, в нашому випадку – діяльності правоохоронної. До розгляду людини як суб’єкта правоохоронної діяльності ми і переходимо в наступному підрозділі.

2.2. Людина в системі правоохоронної діяльності

(антропологічний і теоретико-методологічний аспекти)


З’ясована вище сутність та природа людини надає можливість визначити її особливості у сфері правоохоронної діяльності, як об’єкта її впливу.

При цьому, необхідно пам’ятати, що і у сфері правоохорони будь-яка людина характеризується двоєдиною природою – вона користується наданими правами та спричиняє активний вплив на відповідну сферу суспільних відносин.

У першому випадку людина є носієм певних прав і свобод, забезпечувати, охороняти і гарантувати які покликана правоохоронна діяльність. Тому важливим є визначити, які права і у якому обсязі належать кожній людині і на цій підставі ясно сформулювати, які права і свободи людини закріплює національне законодавство та які права і свободи повинна гарантувати людині правоохоронна діяльність [180, с. 31].

У другому випадку людина розглядається як активний суб’єкт особливого різновиду соціальної діяльності, а саме, – діяльності правоохоронної. У цьому плані нас найбільше цікавлять її суб’єктивні особисті якості, які спричиняють значний вплив не лише на її діяльність, а і на поведінку. Чим обумовлені і від чого залежать її особисті якості? Як вони формуються та розвиваються? Як вони впливають на діяльність і поведінку людини? Від чого взагалі залежить поведінка людини? Іншими словами, в цьому аспекті людина цікавить нас як активна, вільна, творча, мисляча особистість (суб’єкт) що безпосередньо здійснює конкретну правоохоронну діяльність. Особа що має певне ставлення до життя, розуміння його сенсу, володіє певними ідеалами, моральними та духовними цінностями, і, що для нас особливо важливо, певною правосвідомістю, правовими переконаннями і уявленнями [57, с. 17]. Дослідження цих суб’єктивних особистісних факторів, що спричиняють значний вплив на конкретну правоохоронну діяльність, видається нам особливо актуальним та необхідним. В цілому, такий підхід дозволяє більш глибоко зрозуміти природу і суть правоохоронної діяльності, виявити її основні протиріччя і на цій основі запропонувати шляхи та засоби її практичного удосконалення [293, с. 3].

Основна методологічна складність вирішення поставленого завдання виявляється у відсутності єдиної загальновизнаної концепції розуміння природи і сутності людини. Хоча не важко зрозуміти, що різноманітне розуміння природи і сутності людини автоматично тягне за собою різне розуміння таких фундаментальних соціальних феноменів, як суспільство, держава, право, правопорядок та правоохоронна діяльність.

При такому реально існуючому стані справ єдиний вихід полягає у аналізі найбільш типових концепцій людини, виявленні їх сильних та слабких сторін і на цій основі розробити теоретичну концепцію розуміння природи і сутності людини, придатну для нашого аналізу людини як об’єкта та суб’єкта правоохоронної діяльності [74, с. 72].

Перше ключове питання проблеми, що досліджується, – це питання про природу людини. В принципі, говорячи словами М.А. Бердяєва, „є два способи аналізу людини – зверху і знизу, від Бога і духовного світу і від несвідомих космічних та теллургічних сил закладених в людині. З вчених, які розглядали людину знизу, мабуть, найбільше значення мають Маркс і Фрейд” [36, с. 343]. В зв’язку з цим зазначимо про те, що оскільки аналіз людини „знизу” поданий в нашій літературі більш ніж широко, ми основне навантаження робимо на дослідження людини „зверху”. Погляд для нас достатньо новий, але на нашу думку, незвичний і досить цікавий та перспективний [71, с. 229].

Отже якою ж є природа людини? В літературі у процесі пошуку відповіді на це питання склалися два погляди.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Починаючи вивчення природи людини, дослідник обирає чітку методологію свого дослідження [131, с. 170]. Вибір цієї методології прямо залежить від того, як він розуміє природу людини. В результаті:
  • приступаючи до вивчення природи людини, дослідник вже ніби знає, в чому природа того об’єкта, який він ще тільки збирається досліджувати, тобто результат дослідження йому відомий до самого дослідження;
  • заздалегідь обмежується сама можливість отримання справжніх знань про об’єкт, що досліджується, тобто обрані методи пізнання можуть дати тільки ті знання, на отримання яких вони розраховані. Наукові методи забезпечать знання про природну природу людини, релігійні методи – про божественну природу людини і т. д. Недивно, що обрана методика дослідження передбачить результат дослідження;
  • проведене дослідження по суті, безрезультатно, оскільки результати, отримані за допомогою обраних ними методів пізнання лише підтвердять те, що ми вже знали на початку дослідження. Природні методи підтвердять натуральну природу людини, релігійні – божественну, супранатуралістичні, відповідно, супранатуралістичну.

Як вийти з того хибного кола в даний час не зовсім ясно. Один із запропонованих та можливих варіантів полягає в тому, щоб синтезувати всі отримані про людину знання в якесь єдине, цілісне знання про людину [154, с. 75].

На цьому шляху виникає вкрай складна проблема.

Як синтезувати знання, отримані за допомогою принципово різних способів та методів пізнання (наука філософія, релігія і т. д.)? Наскільки істотні відмінності між цими методами, особливо добре спостерігати на прикладі природно-наукових та релігійних методів пізнання.

Як відомо, і наука і релігія претендують на володіння справжніми знаннями про людину. Кожна з них пропонує власні методи її дослідження [123, с. 121].

Наука, виходячи зі звичайної природи людини, вирішує питання досить просто. Для неї людина такий же природний об’єкт дослідження як і будь-який інший природний об’єкт. Отже , методи його дослідження та вивчення повинні бути такими ж як при вивченні будь-якого природного об’єкта, тобто раціональні , загальнонаукові методи пізнання. Але в цій „простоті” є очевидне протиріччя. Науці необхідно довести, а не брати за аксіому той факт, що людина такий же природній об’єкт як і всі інші, що мало вивчаються. Суперечка відбувається про те, чи зводиться природа людини до її природних якостей, чи в ній є і щось надприродне. Отже, позиція сучасної науки з методологічної точки зору далеко не бездоганна.

Але не менш складні проблеми постають і перед релігією. Оскільки релігія ґрунтується на божественній природі людини, то застосування природних методів для її пізнання стає неможливим. Іншими словами, абсолютно неправомірним, оскільки очевидно, що людина, яка має лише природні здібності пізнання, в принципі не може отримати за їх допомогою знання про надприродне. Для цього потрібні якісь принципово інші методи пізнання. Методи, які застосовуються для отримання знання про надприродне, повинні відповідати природі цього об’єкта, тобто вони повинні бути надприродними. Такі надприродні методи (одкровення, видіння, прозріння) і використовує релігія для пізнання та пояснення природи людини [132, с. 93].
  • Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  • вирішити це завдання до цього часу не вдалося.

Філософська антропологія пропонує відкинути усякі апріорні, світоглядні установки щодо розуміння людини і зайнятися безпосереднім вивченням самої людини, засновуючись на отриманих позитивних знаннях про неї [10, с. 104]. Завдання здавалося б, ясне. Справа в тому, що так звані позитивні знання про людину самі по собі мало що дають. Як тільки вони додаються до людини, вони, по-перше, зразу ж піддаються певній світоглядній інтерпретації, яка від самого „позитивного” знання мало що залишає. Скажемо, інстинкт продовження роду – емпіричний факт. Але тлумачити цей факт можливо як за Фрейдом, так і за Марксом. І першому випадку цей факт буде підтверджувати біологічну природу людини, у другому – соціальну. Звідси виходить, що позитивні знання не стільки пояснюють справжню природу людини, скільки підтверджують наші світоглядні уявлення про цю природу.

По-друге, і це головне, ми наші позитивні знання про людину ніяк не можемо співставити з внутрішнім світом, внутрішньою природою самої людини. Інакше, ми зі своїм позитивним (об’єктивованим) знанням про людину не можемо ”влізти” в саму людину, в суб’єктивний світ конкретної людини. Отже, ми не можемо співставити наші знання про природу людини з самою цією природою. Ми можемо лише так чи інакше інтерпретувати наші знання, а ця інтерпретація, звичайно, залежить лише від наших уявлень про природу людини. Співставити наші позитивні (об’єктивовані) знання про людину ми можемо лише з такою ж об’єктивованою її природою, яка вже опредметнилась, об’єктивувалася. Порівнюючи наші позитивні знання з цією опредмеченою природою людини, ми і робимо наші висновки про цю природу. Саме по „опредмеченому” існуванню людини роблять висновки про саму природу людини. Не дивно тому, що вибір „опредмеченої природи людини як критерію оцінки природи самої людини, в кінцевому результаті і визначить оцінку природи людини [99, с. 15-16].

Якщо за основу беруть біологічну природу людини, то отримують біологічну антропологію; якщо культуру – культурну антропологію; життя – філософію життя і т. д. Але в результаті ми знову маємо справу не зі знаннями про саму природу людини, а з нашою інтерпретацією цього знання, як правило, світоглядною. Іншими словами, намагаючись за допомогою позитивного знання відійти від апріорних світоглядових установок на людину, ми до них і приходимо, оскільки будь-які позитивні знання ми повинні співставити з людиною, з її життям, а це і складає світоглядовий аспект будь-якої проблеми [127, с. 283].

Це протиріччя добре усвідомлює екзистенціоналізм [138, с. 19]. Намагаючись уникнути його, він в принципі відмовляється від аналізу об’єктивованих форм буття людини, намагаючись пізнати його природу і суть шляхом безпосереднього самопізнання і самоспостереження. Але в результаті ми знову отримуємо знання не стільки про природу людини, скільки про природу настрою тієї чи іншої людини – письменника або філософа. Хоча звичайно, по них ми можемо в якійсь мірі робити висновки про інших людей. Але при всьому цьому „покинутість в світі” скоріше характеристика частини сучасної інтелігенції, ніж характеристика природи людини як такої [326, с. 89].

З огляду на все вищевикладене, одна із заслуг філософської антропології полягає в тому, що вона наочно засвідчила, що для розуміння та пояснення позитивних знань необхідні якісь початкові світоглядні принципи, якісь базисні методологічні підстави. В силу цього, філософська антропологія змушена була включати в себе такі світоглядні та методологічні підстави. Звідси виокремлення в рамках філософської антропології – антропології біологічної, культурної, релігійної і т. д.

Не дивлячись на усі недоліки філософської антропології, не дивлячись на справедливість багатьох заперечень її критиків, ми вважаємо, що запропонована нею методологія дослідження природи і суті людини в даний час є найбільш обґрунтованою і перспективною. Тому, не погоджуючись з багатьма конкретними рішеннями, запропонованими в рамках філософської антропології, сам шлях, сам напрямок пошуків ми вважаємо правильним. В загальному плані можна сказати що методологічні принципи дослідження природи і суті людини, що використовуються в цій роботі, лежать в руслі філософської антропології, хоча і не тотожні з нею.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Насамперед суб’єктивно, для самих себе, ми неминуче – центр перспективи. В силу наївності, мабуть неминучої в перший період, наука спочатку уявляла, що вона може спостерігати події в собі такими, якими вони відбуваються незалежно від нас. Інстинктивно фізики та натуралісти спочатку діяли так, ніби їх погляд зверху падає на світ, а їх свідомість проникає в нього, не піддаючись його впливу та не змінюючи його. Тепер вони починають усвідомлювати, що навіть самі об’єктивні їх спостереження цілком проникнуті прийнятими першоосновними посиланнями, а також формами або навичками мислення, що відпрацювалися в процесі історичного розвитку наукового дослідження. Врешті-решт людина знову приходить до самої себе і в усьому, що вона бачить, розглядає саму себе” [17, с. 220]. Отже, будь-які наші знання – це людські знання прямо визначені природою і суттю людини, способом її життєдіяльності.

Але якщо людина – центр перспективи, то людина одночасно центр конструювання універсуму. Тому, до неї слід зводити врешті-решт всю науку. І це також необхідно, як і вигідно якщо воістину бачити – це існувати повніше, то давайте розглядати людину – і ми будемо жити повніше” [271, с. 35].

Усякий інший підхід до розуміння людини не просто помилковий, він в значній мірі небезпечний. „Людина, що вивчається сама по собі у вузькому плані антропологами і юристами, – щось дуже мале і навіть зменшуючи індивідуальність людини, що занадто виділяється, маскує в собі цілісність і наша свідомість, розглядаючи людину, схильна подрібнювати природу і забувати про її глибокі зв’язки і безкінечні горизонти – впадати в дурний антропоцентризм” [63, с. 37].