Geum.ru

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Тема 9. Україна на шляху самостійного
державного розвитку.
Трансформаційні процеси в політиці, економіці та соціальній сфері
в перші роки незалежності (1991-1994 роки)

План


1. Державотворення та політичний розвиток України в 1991-1994 рр.

2. Труднощі формування національної економіки й прорахунки в її реформуванні.

3. Зовнішня політика незалежної України. Вихід України на міжнародну арену.

1. Державотворення та політичний розвиток України
в 1991-1994 рр.


Після проголошення незалежності України та підтвердження цього акта Всеукраїнським референдумом почалася розбудова незалежної Української держави. Головними завданнями цього процесу були:
  • творення власної суверенної держави;
  • демонтаж тоталітарних структур;
  • становлення багатопартійності;
  • перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову економіку;
  • національне відродження;
  • утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародного права.

У незалежній Україні була введена нова державна символіка й атрибутика. У січні 1992 р. затверджено новий гімн “Ще не вмерла Україна” (автор музики М. Вербицький), у лютому 1992 року затверджено малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом великого Державного герба. Україна створила власні Збройні сили, були сформовані інститути влади. Таким чином, було утворено всі атрибути держави від кордонів до нагородної системи.

В Україні було сформовано три гілки влади. Вищим законодавчим органом стала Верховна Рада, що обирається на 4 роки. Новим елементом у структурі вищої виконавчої влади став інститут Президента. Президент обирається всенародним голосуванням терміном на 5 років, він є главою держави, главою виконавчої влади і верховним Головнокомандуючим. Вищою судовою інстанцією є Верховний Суд України. У березні 1992 р. український парламент ухвалив закон про введення посади представника Президента на місцях. У червні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила закон “Про об’єднання громадян”, який визначив правові основи діяльності політичних партій. Услід за цим у 1992-1994 рр. їх кількість значно зросла.

У країні склалася реальна багатопартійність, яка поділяється на три напрямки: ліві партії, центристські та праві. Ліві партії мали на меті побудувати соціалізм або суспільство, де буде забезпечена соціальна рівність громадян, домінуватиме державна власність на засоби виробництва. Сюди належали Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України. Центристські партії дотримувалися поміркованих політичних позицій, виступали за розвиток ринкових відносин, розвиток приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення. До них належали Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія зелених, Народно-демократична партія України. Праві партії виступали за ринкові реформи, пріоритет приватної власності, захищали ліберальні цінності. До них належали Народний Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів. У середині 1993 р. нараховувалось до 60 політичних партій, з них 21 офіційно визнана.

У 1992-1994 рр. політична ситуація в країні була досить гострою. Погіршувалось соціально-економічне становище, дуже швидко змінювалися прем’єр-міністри. Верховна Рада змінила чотири уряди – В. Масола (травень-жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад 1990 – жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 – вересень 1993 р.), Л. Кравчука (Ю. Звягільського) (вересень 1993 – червень 1994 р.), розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними. Йшла боротьба за владу між Президентом Л.М. Кравчуком та Верховною Радою, яка заперечувала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992-1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не спрацювала. Суперники звинувачували один одного в погіршенні соціально-еконо­мічного становища. У цій ситуації президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити повноваження і провести нові вибори.

У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради за мажоритарним принципом, а в червні-липні – вибори Президента України. У результаті виборів значну частину місць отримали комуністи й соціалісти. На це вплинуло тяжке соціально-економічне становище республіки, погіршення рівня життя людей, віра частини населення в те, що можна повернути дешевизну товарів і доперебудовний рівень життя за допомогою комуністів. Цьому сприяло також певне розчарування частини громадян у результатах функціонування незалежної держави, побутування думки, що в усіх бідах винна незалежність. Головою Верховної Ради України було обрано соціаліста О.О. Мороза, який замінив І. Плюща (грудень 1991 – травень 1994 р.).

2. Труднощі формування національної економіки
та прорахунки в її реформуванні


На економіку України руйнівний вплив мали загальна економічна криза, що охопила СРСР в кінці 80-х років ХХ ст., та розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні. 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство.

Завдання реформування економіки зводилися до структурної перебудови промислового виробництва, до переходу до ринкових відносин і пошуку шляхів економічної кооперації і партнерства в нових умовах. Ключовим завданням було проведення ефективної приватизації, тобто продаж державних підприємств приватним підприємцям, що були готові вкладати кошти в їхній розвиток. У процесі приватизації і всієї економічної політики були допущені грубі прорахунки. Було оголошено про поступовий характер переходу до ринку, що означало збереження державного сектора в економіці на невизначений термін. Багато керівників підприємств використовували дану ситуацію: вони бажали отримувати від держави на пільгових умовах сировину, електроенергію, наполягали на підвищенні заробітної плати. Підприємства продовжували працювати неефективно, не приносили доходів, а багато чиновників і представників адміністрації державних підприємств скористалися ситуацією і використовували свої державні посади заради особистого збагачення. Державний бюджет регулярно не виконувався. Стихійний перехід до ринкових відносин призвів до різкого збільшення імпорту в Україну дешевих, але неякісних іноземних товарів. Почався відтік грошей за кордон, українські підприємства легкої та харчової промисловості швидко банкрутіли.

Високі податки призвели до виникнення “тіньової економіки”. Більшість підприємців прагнула уникнути сплати податків. У 1993 р. інфляція набула надзвичайних розмірів, у жодній країні світу не було такого дефіциту Державного бюджету. Прагнучи знайти ресурси для бюджету, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найвищу у світі ставку податку з громадян – 90 % від одержаного прибутку. За такої ставки будь-яка комерційна діяльність ставала невигідною. Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні в 1994 р. погіршилася порівняно з будь-якою країною світу, за винятком тих, що воювали.

Було вжито серйозних заходів щодо стабілізації карбованця, інфляція скоротилася, але спад у виробництві залишався і набував катастрофічних розмірів. Масовим явищем стало безробіття, особливо в невеликих містах. На державних підприємствах нормальним явищем стали затримки з виплатою заробітної плати або її видача продукцією даного підприємства.

Реформи в першій половині 90-х років ХХ ст. не торкнулися сільського господарства. Зберігалися колгоспи і радгоспи, що працювали неефективно. Щовесни їхні керівники наполягали на забезпеченні села дизельним паливом і бензином для проведення посівних робіт. Держава справно виділяла гроші, що ще більш підштовхувало інфляцію. Імпорт дешевої продукції призвів до того, що багато колгоспів і птахофабрик не витримали конкуренції. Виробництво зерна, м’яса, молока постійно скорочувалося. Безробіття охопило і село.

У першій половині 90-х років ХХ ст. відбувалося утвердження приватної власності та приватизація дрібних підприємств. У 1991-1993 рр. у приватну (зокрема кооперативну) власність перейшло 3,6 тис. підприємств та організацій. Приватні підприємства працювали ефективно і швидко збільшували обсяги виробництва. Дуже швидко розвивалися сфера обслуговування, торгівля, легка промисловість. У приватні руки перейшли майже всі дрібні підприємства, значна частина великих і середніх підприємств. Але не завжди підприємці діяли в рамках закону. Ряд підприємств після приватизації не змогли відновити ефективне виробництво. Незважаючи на всі негативні моменти, приватний бізнес забезпечував реальне зростання виробництва, робочі місця, нагромадження капіталу.

На початку 90-х років ХХ ст. відбувався процес створення національно-фінансової системи. Сформувалася мережа комерційних банків. З метою виходу з рубльової зони на території республіки в 1992 р. були введені купони багаторазового використання, які були замінені в 1996 р. на справжню національну валюту – гривню. Запровадження фіксованого курсу купоно-карбованця щодо долара і рубля призвело до зростання оборотів тіньової економіки та відтоку вітчизняних капіталів за кордон.

За перші роки незалежності економіка України потрапила у глибоку кризу, яка торкнулася практично всі сфер господарського життя і серйозно загальмувала розвиток суспільства. Національний дохід у 1993 скоротився на 15 %, продуктивність праці – на 13 %. В середині 1993 р. в Україні нараховувалось 5 382 збиткових підприємств та організацій, а це 16 % від загальної кількості. В останні місяці року почалася гіперінфляція: у 1993 р. емісія грошей становила 12 299 млрд. крб., що на 25 разів більше, ніж у попередньому році. Причини такого стану:

1) нечіткість, непослідовність, половинчастість реформаційного курсу в економіці, який ґрунтувався не на продуманому підході, а фактично визначався співвідношенням політичних сил у суспільстві;

2) Україні не вдалося оптимально вирішити співвідношення між ступенем власної автономності і ступенем взаємної інтеграції країн СНД. Спостерігалась переоцінка реальних можливостей української економіки: не було враховано, що вона структурно побудована на принципі незавершеності, позбавлена цілісності. Близько 80 % усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів, сировини тощо;

3) загострення енергетичної кризи через обмеженість власних паливно-енергетичних ресурсів, енергомістке виробництво, застарілі технології переробки нафти і газу. У 1992 р. Росія підвищує експортні ціни на енергоносії, це змінює динаміку цін в Україні. У 1992 р. ціни в паливній промисловості України збільшилися в 227 разів, в електроенергетиці в 52 рази, в нафтохімічній промисловості в 55 разів;

4) відсутність державного регулювання економіки.

Протягом 1991-1993 рр. рівень життя населення України знизився в 5,6 рази, споживання основних продуктів харчування знизилося до рівня 1952-1955 років. Масовим явищем стала бідність. Швидко виник величезний розрив між доходами нової української буржуазії й інших громадян. Держава намагалася вирішувати соціальні проблеми, але в умовах спаду виробництва майже всі соціальні програми були згорнуті.

3. Зовнішня політика незалежної України.
Вихід України на міжнародну арену


8 грудня 1991 р. у Мінську зустрілись лідери Росії, України та Білорусії і заявили про припинення дії Союзного договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі 21 грудня до складу СНД увійшло 11 колишніх союзних республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. Виникнення нового геополітичного об’єднання СНД не зняло міжреспубліканських суперечностей, а виявило нові. Найбільш небезпечні конфлікти виникли між Росією та Україною з приводу долі Чорноморського флоту, Криму та умов постачання в Україну енергоносіїв з Росії. Ці три проблеми й сьогодні є основними у відносинах між цими державами.

Після розпаду СРСР відбулися помітні зміни у міжнародному становищі України. За період з грудня 1991 р. по лютий 1992 р. Україну як незалежну державу визнали більше 80 країн світу, на 2 червня 1992 р. – вже 118 держав. На 1 січня 1993 р. республіку як незалежну державу офіційно визнали 132 країни світу, з них 106 встановили з Україною дипломатичні відносини. На початок 1994 р. ця цифра зросла до 140. З листопада 1990 р. по січень 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. На початок 1993 р. в Україні зареєстровано 336 представників інофірм із 45 країн світу, функціонувало 812 спільних підприємств.

У липні 1993 р. Верховна Рада затвердила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Пріоритетними для України стали:
  • активна участь у загальноєвропейському процесі;
  • співробітництво з країнами СНД;
  • співробітництво з країнами ЄС і НАТО.

Україна стала нейтральною державою, яка прагнула підтримувати дружні відносини з усіма державами.

На відміну від більшості країн СНД Україна змогла уникнути національних конфліктів. У роки незалежності повернулися на історичну батьківщину кримські татари, були відкриті численні культурні центри для національних меншин, держава підтримувала процес відродження національних культур. Конституція, Декларація прав національностей України і Закон України “Про національні меншини в Україні” гарантує всім громадянам дотримання їхніх прав. В Україні діяло понад 450 національно-культурних товариств.

Одним із найважливіших напрямків української зовнішньої політики були відносини із тими державами, які виникли на теренах колишнього СРСР і зараз об’єднуються в СНД. Ці відносини ґрунтувалися на спільній багатовіковій історії, міжетнічних зв’язках, економічних взаємозв’язках і певній взаємозалежності, яка виникла і багато в чому ще існувала на початку 90-х років ХХ ст. в рамках колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Деякі політичні сили Росії негативно сприйняли незалежність України та виступили за відновлення “Великої Росії”, розпалюючи шовіністичні настрої серед росіян, що проживали на території України (близько 11 млн.). Із самого початку існування незалежної України російські парламентарі почали дискусії щодо територіальної приналежності Криму. Вони доводили, що акт 1954 р. про передачу півострова до складу України є неконституційним. У липні 1993 р. російський парламент прийняв рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Рада Безпеки ООН у тому ж 1993 р. визнала безпідставними територіальні претензії Росії щодо Криму. Україна чимало зробила для забезпечення переселення в Крим 250 тис. кримських татар. У лютому 1992 р. була відновлена Автономна Республіка Крим. Кримська проблема тісно пов’язана із проблемою Чорноморського флоту. 30-31 травня 1997 р. був підписаний широкомасштабний політичний Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Росією. Сторони зобов’язалися будувати свої відносини на основі територіальної цілісності, непорушності кордонів. Урегульовано проблему Севастополя та Чорноморського флоту. Основні бухти Севастополя були передані в оренду Росії на 20 років за 2,5 млрд. доларів.

Іще однією важливою зовнішньоекономічною проблемою України була ядерна зброя. Після розпаду СРСР Україна стала третьою ядерною державою. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна відмовляється від ядерної зброї, не має військових супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. Тому було проведено ядерне самороззброєння України.

Україна розширювала і активізувала свою участь у різних міжнародних організаціях. У 1990 р. вона стала членом наради з безпеки і співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. – Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У листопаді 1995 р. Україну прийнято (раніше, ніж Росію) до такої впливової організації, як Рада Європи. Важливе значення мають відносини між Україною і Європейським Союзом – організацією, яка має на меті створення політичного та валютного союзу західноєвропейських країн. У 1994 р. підписано угоду про співробітництво між Україною і ЄС, що відкрила шлях до асоційованого членства нашої країни в цій організації, дала простір для розвитку торговельно-економічних зв’язків. Розвивалися відносини України з НАТО.

Підприємства України здійснювали зовнішньоторговельні операції із партнерами більш як 164 країн світу. Найбільші імпортні надходження йшли із Росії, ФРН, Туркменістану, Польщі, але структура експорту залишалася в основному сировинною.

Отже, Україною були налагоджені тісні зв’язки та відносини з різними впливовими міжнародними організаціями протягом 1991-1994 рр. Проте залишалося ще багато невирішених зовнішньополітичних і економічних проблем.