Українську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника
| Вид материала | Документы |
| Світла душа |
- “Степан Олійник”, 72.23kb.
- Роль гри у розвитку дитини, 75.89kb.
- Інформаційні системи І технології в обліку та аудиті бєлокоз О.І., аспірант Науковий, 456.07kb.
- Григора Тютюнника «Зав'язь», 118.94kb.
- Могилянська Академія" Реферат з курсу, 107.42kb.
- Назва реферату: Як парость виноградної лози, плекайте мову Розділ, 24.82kb.
- Григіра Тютюнника «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любить», 204.21kb.
- Вісторичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез), 4381.38kb.
- Сценарій відкритої виховної години, 153.84kb.
- Інфляція та антиінфляційні заходи, 418.04kb.
Оті хвилини серед мосту над Ташанню... В зорях, що при самому дні лежать і ясніють крізь темне мілководдя у небо поміж хащами й кущиками туманів і туманців, поміж лататтям і щучими сплесками... І то до самісінького світання, до тої пори, коли повітря наливається срібною блакиттю і видно було б, либонь, край світу, якби не Беєва гора,— видно кожен листочок на далеких деревах, навіть зубці-пилочки на них видно, кожен пагін куги посеред плеса, кожну китичку на очеретах, обтяжену досвітньою росою — така була свята пора і тиша свята.
— ...Я йому знаєш що написав на «Вирі»? — глухо, як завжди в розмові тихій, отій розмові, що так до ладу серед розлогості світанку, коли, як кажуть, душа душу чує, мовив Григорій.— Я йому написав: «Нехай над тобою, Василю, завжди ячать білі лебеді». Експромтом написав... Але чую — влучив. Так йому пасують лебеді над кучерявою чуприною...
Ми говорили про Вас, Василю Сидоровичу. Говорили, і я вже бачив Вас — Ваше світле чоло, і синю вроду очей, і Вашу товариську душу «чув», як Григорій Тютюнник,— лебедів над Вами. Чув і шанував, хоч і не знав Вас особисто і домислював добро й талант Вашої душі. То щаслива хвиля в житті кожного, хто має і любить товариша і витворює його собі. Ви знаєте се високе щастя — любити товариша! Інакше як би Ви зуміли так глибоко любити Людину...
Потім з Ваших трудящих долонь знялася «Лебедина зграя» і понесла у своїх крилах велику шанобу Сина, смуток і втіху, сміх лагідний і трохи печальний — глас душі безмежно доброї і мудрої. Вона понесла між Люди Вашу думу про дивовижний і пречистий, наче ота «непочата» вода з вавілонських джерел, світ нашого народу. Як листя на деревах удосвіта, бачаться мені вавілонці. Та й кожен! Кожен, мов джерело з-під товщі земної. Кожен, мов творіння, а творіння — неповторне.
Бачу Вашого світлого Явтуха, і перо само біжить назустріч йому, щоб іще раз ним помилуватися: «Щонеділі зодягав сорочку-вишиванку, поверх неї чорну касторову камізельку — їдине, що дісталося йому в свій час із панського гардероба, бриля собі виплітав власноручно й так розфранчений ставав при воринах та міг непорушно стовбичити там доти, доки вважав се доцільним, вдаючи із себе бозна-якого хазяїна. Тим часом штани мав останньої ветхості, ноги були потріскані й вічно червоні, як у підвареного рачка,— все те старанно приховувалося за вориньми, зате свою верхню частину він міг демонструвати скільки завгодно, і коли вітався з перехожими, стримано та самоповажно, то їм, напевне, уявлялися гарні шаровари на Явтухові, ялові чоботи та добротний вовняний пояс у три кольори...»
Образ на чверті сторінки — то щільник меду трудового, в ньому відтворилося ціле суцвіття народних характерів...
Отже, в полудень віку хай Вам, Василю Сидоровичу, буде видно далеко, як далеко бачить лебедина зграя в многотрудній путі своїй до ласкавого сонця, а ясен цвіт слова бринить над Вашою сивиною!
СМІХОТА
Новела
«Ти, Демидику, пий. Ще випий та закуси добренько. Може, картопелька вихолонула, то я свіженької всмажу,— навала Киля своєму небожеві Демидові Пиляю, найкращому в селі тесляреві й столярові, і підсовувала йому то хліб, нарізаний тоненько, не по-селянському, то виделку, важку, з імлисто-блакитного срібла, то пляшку, почату вже.— Наїдайся під зав’язку, бо в тебе ж оно сама кость, як подивиться».
«Кость»,— подумав Пиляй, зморено усміхаючись: наробився за день біля пилорами. І пив, наливаючи в чарку рівно ковток, щоб не сп’яніти в чужій хаті, і закушував теплою смаженою картоплею з огірком, і розмірковував, чого б то дядина отак йому годила. Раніше було і здоровкалась не дуже, а це — ба.
Демид і справді був худий, далі нікуди. Що породи такої, а то ще і в роботі скажений: не поклич їсти, сам не здумав. Шия тонка, самі жили, вважай, сухожилля та борлак гострий, і комір сорочки, хоч був застебнутий, опадав кругом неї так низько, що видно було засмаглу ямку під горлянкою. Коли Пиляй закидав голову назад, випиваючи свій ковток з чарки, то ключиці під сорочкою випиналися двома дужками, а як сутулився над сковородою з картоплею, на спині видно було гострі хребці.
Сидів Пиляй у старовинному кріслі на гнутих ніжках (такі зараз у музеях стоять) і видавався в ньому не мужиком, а довгошиїм підлітком — може, тому, що крісло було широке як для його статури. Рушника нового, аж рипучого, що Киля подала заслати коліна, Демид, подякувавши, не взяв, щоб не забруднити об штани робочі в пилорамівському мазуті й сосновій живиці, а поклав на обидва худі та гострі коліна свій картуз із круглою, наче її циркулем обвели, рудою плямою від поту й посіченою на козирку матерією, крізь яку виглядав старий жовтий картон. Для роботи картуз.
Киля теж підсіла до столу супроти небожа, згорнула в пелені поморщені білі руки і дивилася, як він їсть. А в очах, вицвіло-горіхових, масних од ласки, ворушилося два жовті лисичі хвостики: виль-виль, виль-виль... Пиляй бачив ті хвостики краєм ока і міг би прищикнути їх поглядом чи словом (він не любив лукавих), але стримувався: як-не-як — дядина.
І частувався мовчки.
Домочадівка була не руда і не прокислувата, якою скупенькі люди одбувають непроханого гостя чи далекого родича, а — первак, вогонь. Пиляй наливав ще ковток, роздивлявся чарку, обертаючи її за ніжку, і думав, що такими чарками пили, мабуть, іще за царя та й то не селяни — так і бризкала вона у всі боки малиновими скалками проти надвечірнього сонця у вікнах,— а од смаженої картоплі відмовився.
«Демид, тітко-дядино, ніякою їжею не вередує,— сказав.— Демидові так: хоч і вовна, аби кишка повна. А про те, що сама кость — не дивіться. Бо кость у Демида залізна. Демид, тітко-дядино, як струже фуганком, то метрову, якщо не довшу, стружку жене. Та не якусь там, а берестову».
Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так, як звик говорити з усіма,— хай то начальство буде, родич, товариш а чи так собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово на долоню, роздивлявся його з усіх боків, тоді подавав тітці, щоб і вона роздивилася. Коли ж Демидові треба було казати щось про себе, як от зараз, то робив він це так, ніби йшлося не про нього, а про сторонню, хоч і добре знану й шановану людину на ім’я Демид. В іншого така мова про себе схожа була б на вихвальки або пиху дурну, а в Пиляя — лише на чисту правду, від якої нічого не віднімеш і додати не додаси:
«Демид, тітко-дядино, хоч і худий, ну не блєдний, як у тій пісні співається: «Ой, машина, колпак мєдний, сидить милий худой-блєдний»...— І навіть не усміхнувся. Суворо сказав. Пиляй завжди суворо жартував.
«Та я ж не про те, матінко рідна, що ти кволь, неміч абощо,— аж страхнулася Киля, і зробила круглі очі, і руками замахала на Демида, як на дим.— Я про те, щоб ти наївся, натоптав пузце. Бо коли ж я ще отак тебе причастую, як ти щоденно на роботу та й на роботу, усе повз двір та й повз двір, наче дядина тобі чужа чужина...» — У Килиному голосі забриніли сльози, вона вмовкла, ще й кінчиком хустки попід очима двічі махнула.
Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув на тітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив. Мовляв, хай полоскоче людина себе жалощами, коли їй так хочеться. І знову налив ковток і випив непоспіхом, роздивляючись поверх чарки по хаті, у якій ніколи за сорок з лишком років не був: малим — батьки не пускали, а виріс — сам не хотів.
Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядькові вечерю на різдво. Ішов до хрещеної матері, а ноги самі занесли у дядьків двір. І не тому, що дядько і дядина родичі — дядько і дядина тоді ні з ким у світі не родичалися,— а щоб подивитися, як у них у хаті. Казали-бо, що там чого тільки й немає: і телефон, і патефон, і м’який диван, і підлога дерев’яна, і годинник аж під стелю, ще й бемкає... Казать казали, а чи бачив хто насправді — хтозна: дядина не любила, щоб до неї в дім ходили, і, вгледівши, що хтось там пхається у двір, вибігала на ґанок або тихенько, щоб той, хто прийшов, не почув, накидала защіпку. Демид, тоді ще Демидко, знав це, чув од людей, від батька й матері, та от — заманулося побачити той годинник, що аж під стелю. А мо’, він ще й забамкає при ньому?.. Якби хоч раз!
І завернув у дядьків двір.
Ніч була темна. Тільки від снігу і видно по селу; стежки риплять на морозі, собаки валують — діти вечерю носять, бідненьку, повоєнну. Ввійшов у двір, прогупав чобітьми повз причілок, щоб не застати хазяїв зненацька, заглянув у щілину між віконницями — світиться. Кахикнув для сміливості... І в цей час його хтось боляче, мов ковальськими кліщами, ухопив за плече. Обернувся — дядько. Без шапки, у кожушанці наопашки, кітель розстебнутий, а з-під нього сорочка випущена біліє. Видно, з-за хати вивернувся. «Ти чого шпигуєш тут попідвіконню, га-а? Хто направив, кажи, га?» — Чути: випивши.
Тоді впізнав Демида і розціпив пальці-кліщі на плечі. «А-а, це ти...— Засопів спокійніше, мирніше.— Чого тобі, послали за чимось? Чи так, провідать?»
Демид швидко, затинаючись, пробелькотів те, чого баба навчила:
«Добрий вечір, з святим вечором... Казали батько й мати... щоб я вам... вечерю поніс. Осьо...» — підняв угору, щоб дядько побачив маленький білий вузлик. Там було два пироги — з квасолею один і з буряком та калиною другий. «Цсс! — Дядько низько нахилився до Демида й заозирався в темряву.— Який батько? Що ти мелеш? Батька ж немає вже!.. «Батько»... Хто тобі насовітував нести нам вечерю — мати?»
«Ні... Я сам»,— признався Демид і опустив вузлик.
«Не треба нам вечері. Дядько випростався. — У нас є що вечеряти.— Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові в руку новенький лопотючий папірець-грошину.— На. І як треба буде матері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину не смій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Не подивлюся, що родич».— І пішов на ґанок, клацнув засовом.
Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягся швиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.
«Казала ж тобі: не йди. Не послухав»,— дорікнула мати.
«Кортить же,— заступилася баба.— Ломаку треба було взять, одмахався б. Ми було...» — І вона почала розказувати, як було колись.
А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішої місцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе. «Казали батько...» Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже ж невдоба!»
«Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?» — спитала мати.
Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу, що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку:
«Чого ви направили мене казати отако: «Казали батько й мати»?! Тата ж немає!»
Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потім озвалася винувато:
«Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку. Звиняй дурній своїй бабі...» — І теж заплакала...
Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь не вщерть і випив.
— Оце по-геройскому,— похвалила Киля.— А то цідиш ковточками, наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси ж тепер, пригніти її кляту.
Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонився тітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідності люди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вже давно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стіни попід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висіли темно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів’ячі гнізда, стеля по обидва боки від сволока провисла, а на підлозі з широкої, колись дзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, за дядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил і на ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.
«Так чого б я, дитино, в тебе просила?» — долинув голос тітки.
«То скажете, дядино»,— відказав, не обертаючись.
«Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своєму рідненькому зробив».
Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці, вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі, дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився на дядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хоч ніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в Демида картуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту, дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядька з тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько, очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе, а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.
І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синій патефон і співав на всю вулицю: «Ой ты радость молодая, невозможная». Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошки широкої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і через вінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі ті літери означали не дядини прізвище, ім’я та по батькові, а чиїсь чужі.
«То що ж ви хотіли, дядино?»
«Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробив дядькові хрест на могилу».
Демид знову довго мовчав, тоді сказав:
«То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?..»
«Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і він уже старенький там лежить, і я уже десь... Учора вуж ліз через поріг, то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годі вже, тітко, жить. Так що, зробиш?»
Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отой рушник — пригірщ пшона, отой рушник — мисочка кукурудзи, отой рушник — сухарик, а он отой рушник — втішливе слово тітчине, а за тим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.
«Ну, якщо так хочете, то зроблю, чого ж».
«Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то... молоде, звісно, дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь же хрести стоять, а ми хіба не такі?»
Демид слухав її і думав:
«Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали і туди хочуть піти і там обкрасти».
«Добре, тітко, зроблю хрест».
І пішов п’яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого Головню Петра і каже:
«От тітка вамовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю, з чого його зробить?» Петро засміявся та й каже:
«Гм... і що, гм, зробиш?»
П’яний був.
«Зроблю»,— сказав Демид і пішов додому.
Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, і знайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов усохлу грушу, постукав її обушком попід прикорнем — глухо гуде, тут згнило всередині, стукнув вище — нічого, дзвенить, значить, серцевина жива. Спиляв її, привіз кіньми колгоспними, сказавши, що піде на реманент. А верхівку до себе привіз, обпилював, обтісував, обстругував, а коли груша показала своє тіло і свої жили сині і червоні, він тоді побачив, що з неї хреста на дядька не вийде, та він і ждав цього, що не вийде.
Робив хрест місяців зо два, та все згадував, та все згадував. Згадував духовий оркестр, який ішов у білих костюмах чогось і в пилюзі, згадував стахановку, яка приїхала з Москви, і всі її трошки боялись, хоч вона жила з ним по сусідству, згадував, як ішов на фронт, згадував, як у дядька грав патефон, згадував материні розповіді про рушники, згадував бабині прокльони і робив хрест. А зробивши, поклав його на візок і вночі повіз на кладовище. Сам віз. Як віл-бовкун. Віз і радів, що ніхто його не бачить, бо вже ж Петро розказав, що він дядькові ставить хрест. Привіз на кладовище, на бугрі там ще горбки виднілися проти місяця, а тут, внизу, трава росла та акації опадали цвітом: пожовк він, рано впав, сонце спекло і бджоли не напаслися.
«Отут десь, отут десь,— думав Демид,— лежать і мої, і Петрові, і дядька Степана, отут десь і досі мати ходить і не знайде, де ж хто лежить».
Відтак за акацією звалив хрест із візка, викопав яму і боявся, щоб лопата не натрапила на цеглину чи кістку, укинув у неї хрест, хоч тяжко було — груша дичка, налита соком, вкопав, обтоптав, обгупав чобітьми при місяці і, сказавши: «Слава богу», покотив порожній візок назад. Їхав селом, візок підстрибував на вибоях, а він думав: «Слава богу, що не ризикнув, слава богу».
А другого дня пішла селом сміхота: «Поставив Демид хрест не на дядькові, а на порожньому місці». І коли Демид ішов на роботу, дядина перестріла його біля двору .й сказала:
«Що ж ти, Демидику, забув, до дядько лежить, чи що? Та боже ж мій, ми ж таки родичі?»
Демид дивився їй просто в очі і не змигнув навіть оком, і довго мовчав, а дядина зирила на нього очима недобрими, тоді сказав:
«Я, дядино, зробив такий хрест, як сонце, і мені було шкода ставити його над одним чоловіком. То я й поставив його над усіма. Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядько залив сала за шкуру, і над тими, що про це нічого не знають. Над пам’яттю. Звиняйте, мені вже пора в плотню»...
МЕДАЛЬ
Новела
Десь під вечір, після кількаденної відлиги, взялося на мороз. Данько знав про те напевно, навіть не злазячи з печі,— знав по тому, як з хати ще опівдні змандрувала важка, настояна на кутковій цвілі сирість, а замість неї вбрався сухий лоскотний дух, од якого стало легше дихати, хоча й холодніше. Було в Данька ще кілька приміт: осокір, що ріс біля причілкової стіни, перестав густи віттям і ледь чутно задзвенів ним, а вітер у бовдурі вже не шепелявив, як раніше, і не товкся під стріхою, а козакував собі кругом хати, посвистуючи та порипуючи іржавим прибойцем у наличнику, на якому висіла навкосяк старовинна одностулкова віконниця — єдина на всі четверо вікон.
Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював коло бугаїв постійником, бо заслаб остаточно: ноги понабрякали так, що вже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очима налилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов отерпли. Сусіди, де були молодші й здоровіші, заносили Данькові щовечора горнятко чорної квасоляної юшки з громадського казана і, доки він їв, точніше пив, підставивши долоню під підборіддя, розповідали щораз одну й ту ж новину.
— Казали, дядьку, голова, щоб ви завтра на роботу йшли, бо всі бояться до бугаїв підходити.
Данько швидко навхилки випивав юшку, завжди рівно в три ковтки, прожовував п’ять-шість розімлілих квасолин з денця і, трохи відпочивши від ще більшого голоду, казав:
— За юшку, передай, спасибі... А на роботу — негодящий, скажи... Скажи: ніг не подужає дядько. Мовляв, руками ще сяк-так володає, а ногам — квит...
Сусіда мовчки погоджувався, бо й сам бачив, що дядько зовсім охляли, забирав порожнє горня і йшов собі. А Данько ще довго ворочався на холодній черені, боячись заснути, бо тоді йому верзлася їжа: куліш, затірка, оладки з кукурудзяного борошна, товчена картопля, житні пироги з буряком та калиною — одне слово, те, що він їв останні два роки по демобілізації. То були тяжкі, виснажливі сни. Данько прокидався від них украй змучений, обмацував тремтячою рукою холодні простінки, коминок, широко розплющував очі, намагаючись збагнути — наснилися йому ті ласощі, а чи й справді він їв...
Та найтяжчими були сни з тих часів, коли він воював у Польщі. Тоді йому снилися й пахли інші страви — такі масні, що з них і пара не схвачувалася, і такі густі, що й ложкою не повернеш. А ще вздрівалися й пахли йому молодою живицею сиві Сандромирські сосни та по-вранішньому вологі піски на косогорах, і дими з ротних кухонь були такі голубі й прозорі, що зливалися з небом і манили кудись, немов хотіли піднести його, Данька, тоді ще не старого дебелого солдата петеерушника, кудись високо-превисоко, під самісінькі хмари...
— Дядьку, дядьку! — загукали раптом знадвору і постукали в шибку: — Чуєте, дядьку Даниле? Казали голова, щоб ви швиденько вставали та йшли в сільбуд.
— Чого? — кволо запитав Данько. Але, збагнувши, що його з-під вікна не почують, тяжко звівся на лікоть і, набравши в злежані легені більше духу, крикнув: — Чого, питаю?
— Хтозна, не кажуть! Звеліли тільки, щоб ви вставали та йшли мерщій...
Данько зітхнув і приліг на подушку. А перепочивши якусь хвилю, став обертатися ногами до злазу.
В сінях він довго обмацував темні закутки, доки знайшов старий навильник, що правив йому за костур, і, важко підтягуючи ноги, переступив поріжок.
Надворі було вже поноченько, хоч заграва на заході ще не згасла, а тільки опустилася нижче до землі й затужавіла над обрієм густо-червоною смугою. На річці тьмяно поблискував тоненький після відлиги лід, пахло мерзлими верболозами та сухими очеретами, а по горі попід лісом синіли прикидані снігом скирти, обсмикані знизу і тому схожі на великі гриби.
Де-не-де по селу вже світилося, і ті поодинокі, негусто розкидані вогники зорили з-під стріх, як вовчі баньки з-під приметених кущів... Однак у більшості хаток не світилося й не куріло з бовдурів, як то бувало завжди зимовими вечорами. Це трохи підбадьорило й заспокоїло Данька — не тільки йому скрутно, а й людям,— і, важко опершись на ціпок, він потяг за собою широкий, як борозна, слід у пухкому наметі.
По дорозі до сільбуду не видно було й лялечки. Данько дійшов до мосту і там пристояв трохи, зіпершись одною рукою на поручень, а другою на костур. Під мостом гули од морозу палі, тоненько дзуреміли протяги, наче хтось у порожню пляшку дув, і було трохи моторошно слухати ту вечірню зимову пісню. Данько рушив далі. Посеред мосту його разів зо два хитнуло вітром, так, що він аж заточився був, але не впав, лише сперся на костур, як старий ворон на підранене крило.
В сільбуді Данька, мабуть, уже давненько ждали, бо виконавець зустрів його ще на порозі й одразу ж повів у ту половину приміщення, де була сільська Рада, просто в кабінет голови. Там при світлі двох великих каганців сиділо кілька членів виконкому, бригадири й голови колгоспів. Побачивши Данька, вони привітно заусміхалися йому й один поперед одного припросили сісти, поглядаючи при цьому на молоденького уповноваженого з району, що врочисто підвівся назустріч Данькові.
— Ось і наш герой! — сказав голова сільради.
Уповноважений потис налиту Данькову руку і, швидко пустивши її, запитав:
— Ну, как жізнь, папаша?
— Та так,— намагаючись усміхнутися, одказав Данько.— Як у людей, так і в нас…
Потім запала якась незручна мовчанка, і серед тиші було чути, як важко дихає Данько і як похрипує у нього в грудях.
— Ну, то що, товариші, будемо починати! — звернувся голова до присутніх і вже строгіше — до виконавця: — Одарко, люди зійшлися?
— Та є душ семеро...
— Почнемо.
Всі підвелися. Данька підхопили під ту руку, в якій не було костура, і повели в зал. Побачивши урочисто освітлену сцену і стіл, накритий червоною скатертиною, Данько так захвилювався, що йому аж у ноги щось гаряче вступило, і вони пробилися ще неслухнянішими.
— Отакої, бач, ні ждано, ні гадано...— забурмотів він, часто кліпаючи очима.— Чуєш, ні ждано, ні гадано...
ІЦо саме було те «ні ждано, ні гадане», Данько не знав. Однак відчував, що вже не не даром його сюди покликано і не даром отак ловко зустрінуто.
Далі він уже майже нічого не міг затямити до пуття, бо в залі було тепло од великих потрісканих груб, і його зморило в сон. Чув тільки в напівзабутті, що промовці всяк хвалили його в своїх виступах, називали відважним воїном у недавньому минулому і кращим тваринником по сільраді на сьогоднішній день.
Потім підвівся уповноважений і прочитав бумагу, в якій говорилося, що за хорошу самовіддану працю на тваринницькій фермі Данило Якимович Глиця нагороджується медаллю «За трудову доблесть». Голова сільради покликав Данька на сцену, назвавши його при цьому повним ім’ям та по батькові, а в президії лунко заляпали долоні. Данько здригнувся від оплесків і підвів голову. Перед очима в нього закружляла червона пляма на освітленій сцені, потім одне по одному проступили обличчя тих, що були в президії.
— Йдіть же, дядьку, йдіть! — зашепотіли з залу.
— Куди? — не тямив Данько.
— На сцену, медалю получать!
— А-а...
Данько важко підвівся й рушив до президії. Східці на сцену були високі, тому Данько довго діставав до них ногою, а діставши, почав виважувати й другу, та мало не впав при цьому, бо друга нога не піддавалася — немов примерзла до підлоги.
— Може б, ви мені її сюди подали? — сказав Данько, підводячи голову до президії, але тої ж миті його підхопили попід пахви, і він опинився на сцені.
Простягнувши руку далеко вперед, уповноважений заквапився йому назустріч, ще раз, як і в кабінеті голови, швидко потис руку і, штиво всміхаючись, сказав:
— Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою, бажаю вам здоров’я і ще більших трудових успіхів!
У президії, а за тим і в залі знову заляпали в долоні. Уповноважений дістав з маленької синьої коробочки блискучу медаль і пришпилив її до засмалцьованої Данькової куфайки. Данько зняв шапку й переступив з ноги на ногу, не знаючи, що йому треба робити: йти назад чи постояти ще, бо оплески не вщухали.
— Можо, ви, Даниле Якимовичу, хочете щось сказати? — спитав голова.
В залі притихли.
— Та що ж казати? — замулився Данько.— Спасибі, звичайно. Як-не-як — почот... Одне слово, чого ж?.. І за пожелання спасибі. Аякже...
...По дорозі додому Данько одчепив медаль — навіщо ж їй теліпатися поверх куфайки? — і затис її в кулаці. Проти ночі мороз брався ще більший, ніж був звечора. Медаль не зігрівалася в Даньковому кулаці і студила старечі пальці, як крижина.
Увійшовши в хату, Данько поклав медаль на мисник, туди, де лежали й інші нагороди, привезені ще з війни, а сам почовгав до лежанки погріти руки. В лежанці топилося вже давненько, але, прикидана всяким ганчір’ям, вона ще держала в собі утробне цегляне тепло, від якого в Данька на мить запаморочилося в голові, а по тілу пройшли приємні, схожі на судому дрижаки. Данько сунув руки ще глибше під ганчір’я, шукаючи найтеплішої місцини, і раптом натрапив пальцями на якісь гостренькі зубчики, що стриміли із шпарки в черені. Він видлубав той зубчик неслухняними одубілими пальцями і тільки тоді зрозумів, що те був соньок — повненький дорідний соньок. Данько обережно поклав його в рот і розлущив. Зернятко опинилося на язиці і вже ось-ось мало потрапити на кутні, але виприснуло і впало за щоку. Данило дістав його звідти пальцем і повагом, як жорнятами, став розтирати зубами. В роті зробилося масно й солодко, запахло теплою олією... Потім він добув і розлущив ще з півдесятка соняшничин. А коли шпарка була вже геть розколупана і з неї запахло сажею, Данько раптом відчув, що його шлунок прокинувся. Десь під грудьми народилася гаряча хвиля і покотилася все нижче й нижче, зогріваючи кожен м’яз.
Данькові стало важко дихати й зробилося душно. Він вийшов за поріг, притулився спиною до одвірка й заплющив очі, прислухаючись до того, як оживає і водночас мліє його тіло, а ноги наливаються якимось лоскітливим, неприємним теплом і підламуються...
З-за комишів над річкою сходив місяць, червоно заблищав льодок на чистоводах, порипували вмерзлі в кригу верболози, а десь на шляху басовито гули дроти. Данило розплющився — повагом, ледве розліипивши повіки — і перше, що побачив, був пухлий від снігу кущ бузини на причілку, на якому чомусь полум’ям униз горіли свічки, а тоненький голос з-під того куща солодко, мов русалка, співав знайому Данькові ще з дитинства колядку:
Ше-ед-ши трі-є ца-а-рі
Ко Хре-сту со дара-ми-и-и...
Данько опустився на поріжок, заплющився і, посміхаючись до місяця, став слухати колядку...
СВІТЛА ДУША