Українську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника
| Вид материала | Документы |
| Кленовий пагін |
- “Степан Олійник”, 72.23kb.
- Роль гри у розвитку дитини, 75.89kb.
- Інформаційні системи І технології в обліку та аудиті бєлокоз О.І., аспірант Науковий, 456.07kb.
- Григора Тютюнника «Зав'язь», 118.94kb.
- Могилянська Академія" Реферат з курсу, 107.42kb.
- Назва реферату: Як парость виноградної лози, плекайте мову Розділ, 24.82kb.
- Григіра Тютюнника «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любить», 204.21kb.
- Вісторичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез), 4381.38kb.
- Сценарій відкритої виховної години, 153.84kb.
- Інфляція та антиінфляційні заходи, 418.04kb.
— Хлопці, та він босий! — помічає хтось.
— Ура-а-а!
— Тита, ану гайда на «Тигра»! — пропонує Васюта Скорик.
Дурник піднімає вгору скоцюрблений палець.
— Аймомент! — і босоніж дереться на обмерзлий танк, що стоїть посеред вулиці, уткнувшись гарматою в намет.
— На лінійку-у! — гукають од училища, і ремісники, облишивши розвагу, гупотять на плац.
...Групи шикуються швидко, бо всім хочеться скоріше потрапити до їдальні. А Їгорко забув, що й ноги померзли — одно стає навшпиньки, щоб побачити за шапками замполіти. Он вони. Стоять посеред плацу з майстрами і викладачами. Ті всі в чорному, а вони в новенькій синій шинелі, з портупеєю. Щось кажуть Полулякові і посміхаються.
Та ось з-за штабеля дощок у дворі вивернувся директор училища Сахацький. Він завжди наскакує, зненацька, так що на якусь мить усі отетеріли — і ремісники, й майстри. А Валерій Максимович — ні. Ото!
— Училище, р-ренєсь! — заволав воєнрук Вітковський, міцно притискуючи до стегна ліву протезну руку.
Лінійка заніміла. Голови рвучко повернулися праворуч, але шапки в багатьох так і залишилися на місці... І в Їгорка — теж.
— Псірна-а! — І триста шістдесят носів знову злилися в одну лінію з п’ятикутними слідами зірочок на шапках.
— Здрастуйте, товариші ремісники! — тихо, щоб усі наслухали, сказав директор. Шия в нього товста і коротка, щоки лежать на комірі — червоні, натерті сукном. А очі косі, розбігаються в усі боки, тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме на нього — і всім трохи не по собі.
— Здра-жла-таш-дирек!..— ревнула лінійка, вибухаючи білою парою.
Почалася ранкова перевірка. А згодом все училище рушило до їдальні.
— Запєва-ай! — наказав фізрук Вітковський.
І ремісники різноголосо, розтягаючи пісню аж до охвістя довгої колоші, загорланили:
Я пулемйот-чи-ком ро-ди-вся,
Я полумйот-чи-ком пом-ру!..
Потім попереду почали другий, більш суворий куплет про долю кулеметника, а позаду ще весело дотягали перший:
...и-ком пом-ру!..
Біля їдальні колона розбрелася: ті почали заглядати у вікна хліборізки, слідкуючи, на скільки там не доважують; інші стовпилися біля кухні і загукали в одчинені двері:
— Зінко, винеси мняса!
— Ей, Подоляк, кинь горбушку. Я ж як чергував, то... Пам’ятаєш?
Їгорко стояв у черзі до їдальні, бо його група завжди заходила слідом за двома першими. Але сьогодні її чомусь не впускали. Крізь шибку, затулену марлею, було чути, як усередині торохтіли залізні миски, потім хтось крикнув, і в приміщенні зчинився ґвалт — гримнув ослін об підлогу, за рогом брязнула шибка, і на ожеледь під призьбою посипалося скло.
Ті, що були надворі, принишкли. Аж ось двері їдальні з гуркотом одлетіли до стіни, з густої пари почали вискакувати розчервонілі, збуджені ремісники.
— Не їж, братва! — вигукнув хтось.
— Доки нас обкрадатимуть?!
— Помиї дають...
— Не заходь, хлопці!
Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищі підсвистувач до пісні про «солов’я-пташечку», що «жалобно пойоть», заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув. Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік. Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і він опинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютине обличчя і ошкірені щербаті зуби.
— Заходь, хлопці, — злякано бурмотів Скорик.— Нам густішого дадуть! Нам — кращого... Заходь! Кращого, кажу... Ех, каврюки...
— Геть! — хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щоб відштовхнути Васюту, але не зміг: затисли.— Вислужитися хочеш, мордань, геть!
І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв у протилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхався у спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався між перекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:
— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити... Та що ж це робиться?.. Валерій Максимович... Товаришу замполіт...
Потім Їгорка знову поштовхнули. Позаду хтось налякано крикнув: «Директор!» —і вся група позадкувала до дверей, затупотіла в сінях.
Стало тихо.
— Що тут трапилось? — почув Їгорко і тільки тоді побачив директора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову і закинувши руки за спину.— Я питаю у вас, Валерій Максимович...
Замполіт пробив до нього крок і перестав посміхатись.
— Про це ж саме я хотів запитати у вас.
Сахацький рвучко одкинув голову, так що на підборідді стало видно натерті коміром червоні попруги.
— Ви розумієте, що це — бунт, політична диверсія?..
Валерій Максимович тонко посміхнувся.
— Не розумію... Мені здасться, що це лише протест обкрадених.
— Ах, он як...— видихнув Сахацький і раптом крикнув так, що Їгорка аж струснуло. — Що ви тут порядки свої заводите, свол-л!..
Їгорко завмер: Валерій Максимович рвучко похитнулися вперед і сковзнули рукою по ремінці біля правої кишені.
— Що ви сказали?! Я — свол?.. Ах ти ж крриса...
Директор набичив голову і проказав дуже тихо:
— Спокійно, товариш гер-рой. «Шашки вон» — минулося... Негайно ж скличте бюро!
Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей. Скошені очі налилися кров’ю і зробилися тупими, як у незрячого.
IV
На каланчі пробемкало вже десять годин. Сонце підбилося над містечком і заграло, задзвеніло в бурульках попід залізними дахами. Однак мороз не сідав. Гостро блищали вікна головного корпусу, порипували дерева у міському сквері, з колодязя у дворі, запрудженому ремісниками, підіймалося вгору сиве маревце.
Жодна група не підходила більше до їдальні. Хлопці шукали сонячних затишків і гнулися там од морозу. Старост не було: їх покликали до директора. Майстрів і викладачів — теж. І саме оце безвладдя найдужче пригнічувало ремісників.
— Тепер будуть дошукуватись заводіїв...— потихеньку гомоніли в натовпі.
— Виганяти почнуть...
— За віщо?..
— От побачиш...
У дворі з’явився Тита: думав, напевне, що сніданок уже закінчився, і йому щось перепаде з кухні. Він ходив од гурту до гурту, прикладав руку до шапки з червоною стрічкою, лагідно посміхався до хлопчаків, але на нього ніхто не звертав уваги... Всі стежили за парадними дверима.
Нарешті з них вийшов воєнрук Вітковський. Руки, жива і протезна, по команді струнко, губи урочисто зімкнені, голому тримає високо, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордени на очах у всієї армії, що не витримала натиску ворога й побігла, і лише він, рядовий Вітковський, вистояв і переміг...
— На плац! — хльоснув короткою командою, мов батогом.
Далі команди посипались одна за одною, майже без пауз:
— Р-ренєсь!
— Псірна!
— Етставіть...
— Р-ренєсь!
— Псірна!
— Етставіть...
Ремісники крутили головами сюди й туди, з німою покорою реагуючи на кожний виляск команди.
Першими з головного корпусу прибігли старости. Як і всяке дрібне начальство, вони були сердиті і водночас трохи пишалися тим, що питали саме з них. «От бачите, — говорили їхні обличчя, — вам усе аби жирувати, а нам — плечі підставляй...»
Хлопці почали пошепки розпитувати в них, що воно тепер буде, але тут на плац вийшов директор, оточений свитою в чорних шинелях, і по лінійці знову цьвохнула команда:
— Псірна!
Майстри квапливо розбіглися вздовж першої шеренги і стали кожен біля своєї групи. Перед лінійкою залишилися тільки замполіт, воєнрук Вітковський і директор. В руках у нього бився і лопотів на вітрі аркуш списаного в колонку паперу. Замполіт виступив уперед і важко, з придушеною хрипотою в голосі заговорив:
— Товариші ремісники... Те, що сталося сьогодні в їдальні, є тяжким злочином перед народом, що взуває вас і вдягає... Більше того: це — політична диверсія, гра на руку наших ворогів... Соромно, товариші, за вас, чиї батьки ще вчора полягли смертю хоробрих в ім’я...
Він говорив довго, час від часу підіймаючи погляд до верхівок дерев у сквері, з яких дзвінко осипалась ожеледиця, оббиваючи на дубах біле виморожене листя...
— Отже, ті, — закінчив замполіт,— хто зірвав сьогоднішній розклад занять, повинні понести сувору відповідальність перед дирекцією училища, а також перед своїми товаришами...
Валерій Максимович нахилив голену і одійшов убік. Тоді Сахацький підкликай до себе воєнрука і, коли той підтюпцем, весь час тримаючи руку «під козирок», підскочив до нього, подав йому списаний аркуш, а сам знову вп’явся очима в лінійку. Він дивився на всіх зразу, тому кожному ремісникові здавалося, ніби директор дивиться саме на нього — і всім було страшно.
— Перша група, слухай! — вигукнув воєнрук Вітковський. — Чабан, Тихонович, Приходько, Рева — два кроки вперед!
— Друга група...
Лінійка заворушилася, задні ряди почали проштовхуватись у перші, ліве крило подалося вперед, утворюючи велику дугу.
— Третя група, слухай!
Майстер Полуляк зробив кілька кроків до Сахацького і, виструнчившись по-військовому, сказав:
— У третій групі порушників нема, товаришу директор. Мої ще не встигли навіть зайти до їдальні...
Однак йому ніхто не відповів. А Васюта крадькома озирнувся на Їгорка і ще дужче випнув груди.
— Третя група...— продовжував Вітковський, — Чмутик, Сябро, Човновий — два кроки...
Почувши своє прізвище, Їгорко швидко заозирався, ніби шукаючи захисту в когось позад себе. Але там нікого не було. Ті, що стояли за ним, давно пропхалися наперед. Позаду остався біля скверу лише Василь Тита. Він стояв у заметі під молодою осичкою, урочисто притуливши брудну долоню до шапки з червоною стрічкою...
— Човновий!
Їгорко проштовхався крізь натовп і став перед лінійкою поруч з майстром. Полуляк ледь нахилився до нього, зашепотів: «Що сталося, Ігоре? Що ти зробив? Ах ти ж біда... Це — Скорик... Більш ніхто. Нас допитували порізно...»
В цей час «штрафникам» скомандували праворуч і повели до складу. «Роздягати»... — зрозумів Їгорко, бо торік з двома уже так зробили, і прикусив губу, щоб не заплакати. Але сльози виступили самі, в очах стало двоїтися. І коли Їгорко озирнувся на замполіта, то йому здалося, що перед лінійкою їх стояло два — два Валерії Максимовичі...
Біля купки дощок, звідки завжди виходив директор, Їгорко спіткнувся через обапіл, що стримів з-під снігу, зашкопиртав і згубив черевик.
— Доганяй! — сердито крикнув Вітковський.
Їгорко сів під штабелем, почав гарячково натягати черевик, але руки так тіпалися і так гаряче-сліпо було в очах, що він ніяк не міг попасти шнурком у замерзле пічко. Підбіг Полуляк, присів навпочіпки помагати і тепло захекав у Їгоркове вухо:
— Нічого, Їгорію, нічого...— а ямка на лобі дихає, б’ється, як пульс: тіп-тіп-тіп.. — Зараз я побалакаю з Валерою... Він улагодить... Нічого... Все ж таки — герой... Послухають...
— Що?! — вигукнув Їгорко, схоплюючись на ноги.— Герой?!
Рвонувся до лінійка, вдарився головою об дошку і щосили закричав.
— Ви... Ви... Чуєте... Ви?!
І в ту ж мить широка Полулякова долоня затисла Їгоркові рота.
— Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда... Захворів хлопець... Ну, що б ти робив? Захворів хлопець...
КЛЕНОВИЙ ПАГІН
Новела
Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі знають, що він Савка. А молоді — ні. Молоді кажуть: «Он сидить Христоня».
Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить — осінь почув.
На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки — «коні», теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина — стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.
Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи — білі, аж світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні, наче в нього шевських гвіздочків понабивано — вугрики вийшли.
Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були — старі люди це точно пам’ятають. А дітей — «не послав Бог». На зиму дідові дають з колгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і зсипають її на зиму в хаті, під полом.
Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло — біля хати.
А якось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:
— Здрастуйте, діду...
В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як хлопчик обізвався — зашаруділо щось, наче вода.
— Що? — сказав він.
— Здрастуйте! — вже гукнуло хлоп’я.
— А...— Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами — так не вийшло. Тільки поморщився.
— Чий ти є? — спитав.
А хлоп’я знову ботинком — човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі віями прикрило — під ноги собі дивиться.
— Нічий...
— Ха!
— Патронацький я...
— Оно! А батько ж де — на службі?
Хлоп’я посміхнулося.
— Патронацький, кажу!
— Байстрюк, значить?
Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше.
— Ану, йди сюди,— покликав і навіть пальцем поманив.
— Чого? — спитало хлоп’я.
— Іди, брат, поцілуй діда в ніс — дам копійку...
Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було.
— Хе, суч-чий син, барбос,— ніжно прошамкав старий і ще трохи посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як смеркло, поліз на піч і вже там сказав: «Байстрюк, значить. Бач як...»
Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге і третє... Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали черевичками — гралися собі осторонь, та її годі.
А котроїсь зими, на Різдво — старі люди точно знають, коли воно буває — прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:
— Чи колядувать? — загукало веселенько і вткнулося носом у шибку.
Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця, і теж уткнувся носом у скло.
— А чий ти будеш? — спитав.
— Василів!
— А...— зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав:
— А той — де?
— Який, діду? — не зрозумів хлопчик.
— Патронацький... Ходив отут.
Колядник аж рота роззявив.
— Який це? Може, Ілько-патронацький?
Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два новеньких гривеники царської чеканки.
— Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам...— показав у віконце гривеники.
Колядник засміявся.
— Ілька давно немає, діду! Він в армії служить...
Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на черінь і задзеленчали.
— Так як мені — колядувати чи не треба? — гукало знадвору.
— Нічого давать! — сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину.
Колядувати більше ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі...
...Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню — в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю.
От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається — під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить.
З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім сонця...
В «конях», під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину.
Все забув Христоня і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх — старі люди кажуть, що в нього вони точно були, — а хлопчика, Ілька-патропацького — ні. Не забув.
Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки...
СИТО СИТО...
Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я знаю — хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось. Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.
— Ану, Ільку, піди одсунь,— кажуть мати, а в самих сльози з очей — кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.
Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися... Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер одчиняти!
— Хто там? — питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і приснули в усі боки.
А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у щілини пшак-пшак... І за пазуху трохи сипнуло.
— Хто там? — прискіпуюся.
— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?
Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув швиденько, а сам — шмиг до хати, а мороз мене — хльось по ногах: таки догнав! І тітка ж слідом.
— Добривечір, Одарко! до матері. А до мене: — Здоров, зятику...
— Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги. «Зятику, зятику»! Тут ось ноги померзли, а їм — «зятику». Навприпились.
Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як маленькому.
А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непримінно й женитимусь! А мо’, я не схочу, мо’, я після війни на Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!» Казали б уже: поворожіть...
— А я оце, Одарко, до тебе,— топчуться біля порога тітка, бо таки ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок сирий, не займається, і соломи на розпал немає.
— Хіба щось погане приснилося? — питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину.
Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки глечичком — ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.
Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп — зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од лави, і від мене, і од тітки з матір’ю. А вікно — як осліпло. Наче його знадвору куликом затулили...
Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи, бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер не бігти вдруге до сусідів по жарину.
— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? — питають мати стурбовано.
А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай розгоряється швидше, бо їсти хочеться.
— Та хтозна, як тобі й сказать,— зітхають тітка.— Мені він сю ніч снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина Степанівська — вона ж йому дядина — та й розказує: бачився їй Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть, сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною манишкою, а на спині в нього — крижина, тонка та широка, аж гнеться... А ламатись — чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді наче обізвався: «Зніміть з мене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко, спитати: к чому воно отой сон?
— Ет, — стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться на вогонь.. То якби він приснився комусь із родичів по першому коліну, то що б можна було вгадувати. А дядина — що? Сказано: чужа чужина...
Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться — теж невеселий.
— А тобі що снилося? — питаються.
Тітка похапцем зітхають і починають розказувати: