Geum.ru

Видання четверте

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

    Скіфський муд­рець Абаріс був 570 р. до РХ пос­лом Скіфії у Греції, при­яте­лю­вав з сла­вет­ним філо­со­фом Піфа­го­ром. Бать­ко грець­кої про­зи Пе­ресід був скіфсько­го по­ход­жен­ня. Ан­глійсь­кий про­фе­сор бо­гос­лов’я о. Ф. Фе­рар пи­ше, що рік на­род­жен­ня Хрис­та вста­но­вив уче­ний скіф Діонісій Ексігус, що був ігу­ме­ном у Римі і по­мер там 525 ро­ку. Се­ред свя­тих Ук­раїнсь­кої Цер­к­ви є три скіфи: Інна, Пин­на та Рим­ма.

    Римський по­ет Овідій був на виг­нанні в Доб­руджі. Там він дізнав­ся про скіфів і пи­сав, що во­ни ста­ви­ли­ся до рим­лян з по­гор­дою, бо рим­ля­ни вда­ва­ли­ся до хит­рощів у війні, отож скіфи вва­жа­ли їх за ди­кунів, а се­бе за ли­царів (при­га­дай­мо: „Іду на вас“ на­шо­го кня­зя Свя­тос­ла­ва). Скіфи вва­жа­ли свою мо­ву, націю, куль­ту­ру ви­щою за рим­сь­ку - пи­ше зди­во­ва­ний рим­ля­нин. І він виз­нає, що ли­цар­с­т­ва скіфів справді не мож­на за­пе­ре­чи­ти: ве­ли­кий скіфський загін ото­чив уде­ся­те­ро мен­ший загін рим­лян. Рим­ля­ни відмо­ви­ли­ся зда­ти­ся і хотіли би­ти­ся до ос­тан­нь­ого во­яка. За та­ку хо­робрість скіфи ви­пус­ти­ли їх на во­лю. Кож­ний скіф від ко­ро­ля до се­ля­ни­на но­сив зброю і мав бо­йо­во­го ко­ня. Ко­ли при­хо­ди­ла війна, ки­дав свою пра­цю і їхав до сво­го пол­ку. От­же, ук­раїнсь­ке ко­зац­т­во має 2-ти­ся­чолітню тра­дицію. На­род, де кож­ний має зброю - це на­род вільних лю­дей. Кож­ний скіф будь-яко­го суспіль­но­го ста­ну мав пра­во на най­ви­щу дер­жав­ну по­са­ду, як­що він своїми діями довів, що гідний її. А це ж за­са­да на­шо­го За­порізь­ко­го Ли­цар­сь­ко­го Ор­де­ну. Теж 2-ти­ся­чолітня тра­диція.

    Року 529 до РХ во­ло­дар най­мо­гутнішої тоді імперії Пер­сь­кої Кир на чолі ве­ли­чез­но­го війська про­бу­вав во­юва­ти Скіфію. Скіфський ко­роль Ідан­тир роз­бив Ки­ра. Нас­туп­ник Ки­ра Дарій зно­ву про­бу­вав 513 р. до РХ во­юва­ти Скіфію і заз­нав ще гіршої по­раз­ки, хоч мав ве­ли­чез­не, як на ті ча­си, військо: 700 ти­сяч во­яків, 600 бо­йо­вих ко­раблів. Скіфи до­щен­ту роз­би­ли 55 ро­ку в Дакії рим­сь­ке військо Мар­ку­са Кра­ку­са. Ге­ро­дот пи­сав про війну єги­пет­сь­ко­го фа­ра­она Се­сос­т­ри­са з Скіфією. Про ту війну пи­са­но й єги­пет­сь­ки­ми ієрогліфа­ми, ли­ше скіфів на­зи­ва­ють „рус“. Се­сос­т­рис жив у дру­го­му ти­ся­чолітті до РХ - ти­ся­чу років до ви­га­да­но­го ар­хе­оло­га­ми при­хо­ду скіфів в Ук­раїну.

    Скіфи за­во­юва­ли май­же всю Ма­лу Азію і па­ну­ва­ли там 28 років (634-606 рр. до РХ). Во­ни не зай­ня­ли Єги­пет ли­ше то­му, що фа­ра­он Пса­метікус відку­пив­ся ве­ли­кою да­ни­ною. Про за­во­юван­ня скіфа­ми Па­лес­ти­ни пи­ше єврей­сь­ка Біблія. Пе­ре­бу­ва­ючи в Пра­ук­раїні, Ге­ро­дот за­пи­сав від скіфів їхню ле­ген­ду: бог не­ба (бать­ко ро­до­на­чаль­ни­ка скіфів ко­ро­ля Тар­ги­на) ски­нув їм з не­ба зо­лоті плуг, яр­мо для волів, меч і ке­лих, тоб­то бла­гос­ло­вив їх на жит­тя, яке зна­ме­ну­ва­ли ті речі - рільниц­т­во, пра­цю, цивілізацію, військо­ву си­лу, дер­жав­ну не­за­лежність, бо­роть­бу, во­лю, шля­хетність, ли­цар­с­т­во, віру в Бо­га, по­ша­ну ду­хов­них ціннос­тей, куль­ту­ру. Ко­ли вду­ма­ти­ся у зміст, у влас­ти­вості всієї праісторії та історії Ук­раїни, то місти­ка цих зна­мень ви­явить­ся про­ро­чою. Хрест, меч, плуг зна­ме­ну­ють історію Ук­раїни від Трипільської до­би й досі, вка­зу­ють на приз­на­чен­ня Ук­раїни. Ця ле­ген­да ство­ре­на на­ши­ми прап­ред­ка­ми 3 ти­сячі років то­му. У пе­ре­го­во­рах з Візантією наш ко­роль Свя­тос­лав Ве­ли­кий ска­зав: „…без то­го скіфо-ру­си не за­ми­рять­ся“. Отож, наші пред­ки ото­тож­ню­ва­ли се­бе з скіфа­ми.

    Німецькі істо­ри­ки (а за ни­ми й наші) твер­дять, що в 4-му ст. до РХ прий­ш­ла з Азії в Ук­раїну ди­ка ор­да сар­матів. Во­ни за­во­юва­ли скіфів і за­па­ну­ва­ли в Ук­раїні. Це - чер­го­ва ви­гад­ка. Са­ме в 4 ст. до РХ май­же вся Греція жи­ви­ла­ся ук­раїнсь­ким хлібом, а грець­ка про­мис­ловість - ук­раїнсь­кою си­ро­ви­ною. Війна в Ук­раїні зу­пи­ни­ла б це пос­та­чан­ня, спри­чи­ни­ла б го­лод і без­робіття. Та­ке ве­ли­ке не­щас­тя грецькі істо­ри­ки за­пи­са­ли б ра­зом з при­чи­на­ми йо­го, бо грецькі торгівці їзди­ли по всій Пра­ук­раїні. А в грецькій літе­ра­турі то­го й пізнішо­го ча­су не­ма й на­тя­ку на якусь війну в Ук­раїні в 5-3 ст. до РХ. На­томість Ге­ро­дот ще в 5-му ст. до РХ (отже, до ви­га­да­но­го німця­ми при­хо­ду сар­матів) пи­сав, що сар­ма­ти жи­вуть в Ук­раїні на пра­во­му бе­резі Вол­ги. Сар­ма­ти бу­ли од­ним зі спо­конвічних пле­мен ве­ли­ко­го пра­ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. Грецькі істо­ри­ки пи­шуть, що сар­ма­ти і скіфи - це пле­ме­на од­но­го на­ро­ду. Сар­ма­ти сиділи на Волзі, в їхніх ру­ках був ве­ли­кий тор­го­вель­ний шлях до ба­га­то­го і куль­тур­но­го півдня: Ма­лої Азії, Індії, Ки­таю. Сар­ма­ти ба­гатіли ма­теріаль­но і куль­тур­но, про що свідчить ар­хе­ологія. Чо­му ж во­ни з’яви­ли­ся на місце скіфів?

    Причиною при­чин за­не­па­ду ве­ли­ких дер­жав є мо­раль­ний за­не­пад їхньої провідної вер­с­т­ви. Надмірно зба­гатіла, во­на дба­ла про свій доб­ро­бут і ве­се­ле жит­тя більше, ніж про доб­ро­бут і без­пе­ку дер­жа­ви. Ця до­ля спітка­ла Єги­пет, Ва­ви­лон, Рим. З цієї при­чи­ни втра­ти­ло вла­ду в Пра­ук­раїнській дер­жаві плем’я скіфське, а пе­реб­ра­ло вла­ду плем’я сар­мат­сь­ке без ніякої війни. В мо­ги­лах скіфської арис­ток­ратії ар­хе­оло­ги зна­хо­ди­ли ве­ли­чез­ну кількість зо­ло­тих ре­чей. Скіфи не змішу­ва­ли­ся з гре­ка­ми ні кров­но, ні куль­тур­но, і вза­галі не втру­ча­ли­ся в жит­тя грець­ких ко­лоній на Чор­но­мор­щині, за­до­воль­ня­ючись да­ни­ною з них. Звиклі до торгівлі Вол­зь­ким шля­хом, сар­ма­ти за­ду­ма­ли пе­реб­ра­ти в чор­но­мор­сь­ких греків мо­но­полію на зовнішню торгівлю до своїх рук. Сар­матські торгівці, май­с­т­ри, ремісни­ки, арис­ток­ратія осе­лю­ва­ли­ся в Та­наїсі, Ольбії, Пан­ти­ка­пеї, Хер­со­несі, Фа­на­горії та в інших чор­но­мор­сь­ких містах і по­ма­лу опа­но­ву­ва­ли торгівлю та про­ми­сел, а сар­матські ко­ролі та уря­довці спри­яли їм. У чор­но­мор­сь­ких містах сар­ма­ти і гре­ки змішу­ва­ли­ся куль­тур­но і кров­но. Пос­та­ла но­ва лю­ди­на - гре­ко-сар­мат. Роз­ви­ну­ла­ся міша­на гре­ко-сар­мат­сь­ка куль­ту­ра і релігія. За­вер­шив­ся цей роз­ви­ток ство­рен­ням сар­мат­сь­ко-грець­кої дер­жа­ви - Бос­фор із сар­мат­сь­ким ро­дом ко­ролів Спар­таків. Рим про­бу­вав підби­ти під свою вла­ду Бос­фор­сь­ку дер­жа­ву, але її ко­ро­ле­ва Ди­на­ма відби­ла ті спро­би. Бос­фор­сь­ка дер­жа­ва існу­ва­ла ти­ся­чу років (480 до РХ - 360 по РХ).

    Через наші чор­но­морські міста річка­ми Дніпром, До­ном, Ку­бан­ню, Дністром пли­ла ши­ро­ким і гли­бо­ким по­то­ком най­ви­ща куль­ту­ра світо­вих її осе­редків: Єгип­ту, Ма­лої Азії, Індії, Ки­таю, Візантії, Ри­му. І пли­ла в Ук­раїну ця най­ви­ща куль­ту­ра дві ти­сячі років за Трипільської дер­жа­ви, ти­ся­чу років за скіфо-сар­мат­сь­кої, півти­сячі років за Ан­т­сь­кої, півти­сячі років за Києво-Русь­кої. Чо­ти­ри ти­сячі років без­пе­рер­в­но­го жи­во­го зв’язку Ук­раїни з осе­ред­ка­ми най­ви­щої куль­ту­ри і цивілізації. На­ша Чор­но­мор­щи­на від си­вої дав­ни­ни бу­ла ве­ли­ким вог­ни­щем ук­раїнсь­кої куль­ту­ри. На­щад­ки бос­форців - елінізо­ва­них пра­ук­раїнців, зук­раїнізо­ва­них елінів - ці на­щад­ки ство­ри­ли пра­ук­раїнсь­ку аз­бу­ку (дру­гу по гітітській), пе­рек­ла­ли вже в пер­ших століттях хрис­ти­ян­с­т­ва Св. Єван­геліє на пра­ук­раїнсь­ку мо­ву. Во­ни, а не гре­ки, по­бу­ду­ва­ли хрис­ти­янські хра­ми на Чор­но­мор­щині і в са­мо­му Києві ще століття пе­ред хре­щен­ням Ру­си Во­ло­ди­ми­ром. І пер­шим мит­ро­по­ли­том Ук­раїни-Ру­си був не чу­жи­нець грек, а ук­раїнець Нас­тас Кор­сун­сь­кий (тоб­то з Хер­со­не­су). І не чу­жинці, а самі ук­раїнці по­бу­ду­ва­ли в Києві чу­до тодішньої архітек­ту­ри і мис­тец­т­ва - Свя­ту Софію.

    Історики по­чи­на­ють ук­раїнсь­ку історію з ІХ ст., зга­ду­ючи ли­ше кілько­ма на­тя­ка­ми про безмірно більше, безмірно ба­гат­ше жит­тя Пра­ук­раїни до ІХ ст. Чи­та­ючи їхні праці, мож­на по­ду­ма­ти, що ве­ли­чез­не куль­тур­не і ма­теріаль­не ба­гат­с­т­во і мо­гутність Києво-Русь­кої дер­жа­ви та її сто­лиці Києва якось рап­то­во пос­та­ли з по­рож­нечі і роз­ви­ну­ли­ся до своєї ве­личі за яки­хось два століття. Навіть шко­ляр знає, що куль­ту­ра роз­ви­ваєть­ся до ве­ли­кої ти­ся­чоліття­ми. А національ­ну куль­ту­ру тво­рять і роз­бу­до­ву­ють не чу­жинці, а твор­чий геній влас­но­го на­ро­ду. Ко­ли ж на­род і по­зи­чає щось у чу­жинців, то на­дає всьому власні національні фор­ми і навіть зміст. Архітек­ту­ра, мис­тец­т­во Київсь­кої Св. Софії - наскрізь своєрідні, та­ких не­має ніде у світі. Мис­тец­т­воз­навці ре­тель­но шу­ка­ли чу­жих впливів і не знай­ш­ли. Не знай­ти їх і в інших тво­рах ук­раїнсь­ко­го твор­чо­го генія, нап­рик­лад, у за­ко­но­давстві. От­руєні по­чут­тям своєї національ­ної ниж­чості, ма­ло­ук­раїнці хворіють на раб­сь­ку хво­ро­бу „впли­во­манію“. Не ли­ше в СРСР, а й у вільно­му світі ма­ло­ук­раїнські на­уковці чо­мусь ви­шу­ку­ють і на­го­ло­шу­ють всілякі чу­жи­нецькі впли­ви на творчість ук­раїнців.

    Після хре­щен­ня Ук­раїни приїха­ло сю­ди ба­га­то греків-свя­ще­ників, які при­вез­ли свої цер­ковні за­ко­ни, а тоді цер­ковні за­ко­ни пра­ви­ли і за дер­жавні. Наші за­ко­но­давці чи­та­ли грецькі за­ко­ни, але скла­да­ючи ук­раїнсь­ку збірку за­конів „Русь­ку Прав­ду“, відки­ну­ли грецькі. „Русь­ка Прав­да“ - на­йе­тичніші, най­лю­дяніші, най­п­рог­ре­сивніші, най­де­мок­ра­тичніші за­ко­ни в тодішньому куль­тур­но­му світі. Чи мог­ли во­ни ви­ник­ну­ти за 2-3 по­коління? При­га­дай­мо ве­ли­ку збірку гітітських за­конів з 16 ст. до РХ. При­га­дай­мо пог­ля­ди скіфсько­го філо­со­фа Ана­хар­зи­са, при­га­дай­мо за­ко­ни Бос­фор­сь­кої дер­жа­ви. Вже в пер­шо­му ж столітті після ох­ре­щен­ня Ук­раїни з’явля­ють­ся в Києві значні бо­гос­лов­сь­ко-філо­софські тво­ри. Не пе­рек­ла­ди, а на­пи­сані ук­раїнця­ми, які тоді їзди­ли за кор­дон здо­бу­ва­ти ви­щу філо­соф­сь­ку освіту, при­га­дай­мо Св. Єван­геліє і Псал­тир пра­ук­раїнсь­кою мо­вою, що їх знай­шов 860 ро­ку в Хер­со­несі св. Ки­ри­ло.

    В Х- ХV ст. ук­раїнсь­ка пор­це­ля­на вва­жа­ла­ся за кра­щу в Європі, бо ук­раїнські гон­чарі ма­ли по­над 2-ти­ся­чолітній досвід. При­га­дай­мо, що мис­тец­т­воз­навці ХХ ст. за­хоп­лю­ють­ся мис­тець­ким ба­гат­с­т­вом трипільських гон­чарів з 2-го ти­ся­чоліття до РХ. В Х-ХV ст. у Європі най­до­рож­че ціни­ли­ся ви­ро­би ук­раїнсь­ких ювелірів, бо їхня мис­тець­ка кра­са та техніка ви­ро­бу пе­ре­вер­шу­ва­ли інші. Нічо­го див­но­го: ук­раїнські май­с­т­ри ма­ли ти­ся­чолітню шко­лу ще з сар­мат­сь­ких часів. Як свідчать чу­жинці, в Х-ХV ст. Київ був куль­турніший і ба­гат­ший за Па­риж чи Лон­дон. Він зай­мав по­над 500 гек­тарів. Роз­бу­ду­ва­ти та­ку куль­ту­ру та ба­гат­с­т­во мож­на ли­ше за ти­сячі років. І справді, Київ не на­ба­га­то мо­лод­ший за Дніпро-Сла­ву­ту. Київські пе­че­ри ви­ко­па­ли пра­лю­ди ста­ро­кам’яної до­би 7 ти­сяч років то­му. Ченці ли­ше очис­ти­ли їх від кісток, че­репків, див­них кам’яних зна­рядь і т. п. ре­чей безмірної ар­хе­ологічної вар­тості, слідів первісних лю­дей Києва. Київ бу­ду­вав­ся і пе­ре­бу­до­ву­вав­ся де­сят­ки разів. Спо­руд­жу­ва­ли ве­ликі бу­дин­ки, прок­ла­да­ли ву­лиці, от­же, ко­па­ли і пе­ре­ко­пу­ва­ли зем­лю сотні разів, зни­щу­ючи ти­сячі ар­хе­ологічних свідків історії Києва. Про­те ар­хе­оло­ги знай­ш­ли в Києві і пе­че­рах сліди ве­ли­ко­го по­се­лен­ня лю­дей, що існу­ва­ло без­пе­рер­в­но 7 ти­сяч років то­му. Навіть дов­ше. В Києві знай­де­но кістки пра­лю­ди­ни, що жи­ла 40 ти­сяч років то­му.

    Київ за­се­лю­ва­ли лю­ди за Трипільської до­би 5 ти­сяч років то­му, за Скіфської і Сар­мат­сь­кої 2 ти­сячі років то­му і на­далі без­пе­рер­в­но. От­же, Київ чи не най­с­тар­ша сто­ли­ця в Європі. Київ уп­ров­довж не століть, а ти­ся­чоліть був найбіль­шою на сході твер­ди­нею євро­пей­сь­кої куль­ту­ри і цивілізації. Є та­ким і сьогодні. Маємо пов­не пра­во наз­ва­ти Київ Вічним Містом. Він і за віком, і за своєю ва­гою у світовій історії ко­ли не пе­ре­ви­щує, то що­най­мен­ше дорівнює іншо­му Вічно­му Місту - Ри­мові. Наш ста­рез­ний Київ має пов­не пра­во на­зи­ва­ти­ся ІІІ Ри­мом. В йо­го істо­рич­но­му сяйві пре­тензії мос­к­винів („Мос­к­ва - ІІІ Рим“) виг­ля­да­ють ка­ри­ка­тур­но.

    Про ук­раїнсь­ку дер­жа­ву IV-XI ст. наші старі істо­ри­ки ли­ше на­тя­ка­ють. Мо­лоді вчені ли­ше по­чи­на­ють шу­ка­ти її сліди, про­те вже вид­но, що в V-VI­II ст. існу­ва­ла в Ук­раїні ве­ли­ка дер­жа­ва антів. Заг­ро­жені азійсь­кою на­ва­лою наші осе­ред­ки куль­тур­но­го і дер­жав­но­го жит­тя при­род­но пе­ре­су­ва­ли­ся на захід. Так сто­ли­цею Ан­т­сь­кої дер­жа­ви ста­ло місто Го­лов­сь­ке, роз­та­шо­ва­не на місці те­перішнь­ого Льво­ва. От­же, Львів фак­тич­но на 600 років стар­ший, ніж йо­го офіційна мет­ри­ка 1256 ро­ку. Го­лов­сь­ке-Львів став у нас­туп­них століттях го­лов­ною бра­мою, че­рез яку йшли в Ук­раїну здо­бут­ки євро­пей­сь­кої куль­ту­ри і цивілізації. Після зни­щен­ня мос­к­ви­на­ми 1169 р. (і до­ни­щен­ня та­та­ра­ми 1240 р.) Києва сто­ли­цею ук­раїнсь­кої дер­жа­ви став Львів.

    Доречно ска­за­ти про один з ви­явів по­чут­тя національ­ної ниж­чості у на­ших істо­риків. Во­ни на­зи­ва­ють Оле­га, Оль­гу, Свя­тос­ла­ва, Во­ло­ди­мирів так, як на­зи­ва­ли їх наші літо­писці. А люд­сь­ка мо­ва - це жи­вий ор­ганізм, що роз­ви­ваєть­ся, з’явля­ють­ся нові сло­ва, старі сло­ва на­бу­ва­ють но­во­го змісту. В Х-ХV ст. ук­раїнсь­кий ти­тул „ве­ли­кий князь“ оз­на­чав як­раз те, що в Західній Європі ти­тул „ко­роль“. І справді, всі західно-євро­пейські ав­то­ри ти­ту­лу­ва­ли тоді і ти­ту­лу­ють те­пер Оле­га, Оль­гу, Свя­тос­ла­ва, Во­ло­ди­мирів та інших во­ло­дарів Ук­раїни „ко­ро­ля­ми“, а ча­сом й імпе­ра­то­ра­ми. Те­пер ук­раїнсь­ке сло­во „князь“ оз­на­чає осо­бу ви­щої арис­ток­ратії, як у західних євро­пейців „гер­цог“, „граф“ то­що. До 1917 р. в мос­ковській імперії бу­ло кілька де­сятків князів. У ма­ленькій Грузії теж кілька де­сятків. Пе­рек­ла­да­ючи літо­пи­си Х-ХVII ст., наші ав­то­ри пе­рек­ла­да­ють ар­хаїчні сло­ва, що те­пер ма­ють інший зміст, су­час­ни­ми, інак­ше чи­тач ба­га­то чо­го не зро­зуміє. Чо­му ж во­ни не пе­рек­ла­да­ють зас­таріле „ве­ли­кий князь“ на „ко­роль“? Ад­же зна­ють, що во­ло­дарі найбіль­шої і най­куль­турнішої тоді в Європі дер­жа­ви - Ук­раїни-Ру­си бу­ли ІМПЕ­РА­ТО­РА­МИ, а не гра­фа­ми, гер­цо­га­ми. Мос­к­ви­ни наз­ва­ли своїх дрібних князів „ца­ря­ми“, хоч во­ни не зас­лу­го­ву­ва­ли навіть ти­ту­ла „князь“.

    Українські міста і се­ла ма­ли пов­не місце­ве са­мо­уп­равління спо­конвіку ще й до Русь­кої дер­жа­ви. За ко­ро­ля Ярос­ла­ва Муд­ро­го Ук­раїна ма­ла вже свою влас­ну збірку за­конів зви­чаєво­го пра­ва „Русь­ка Прав­да“, що їх ство­рив наш на­род за ти­ся­чоліття. Як ми вже зга­ду­ва­ли, упо­ряд­ни­ки „Русь­кої Прав­ди“ не взя­ли з грець­ко­го пра­ва нічо­го, що не уз­год­жу­ва­ло­ся з ук­раїнсь­ким зви­чаєвим пра­вом, нап­рик­лад, жор­с­то­ких тілес­них по­ка­рань, смер­т­ної ка­ри, не взя­ли упосліджен­ня жінки, не взя­ли не хрис­ти­ян­сь­ко­го став­лен­ня до невільників і т. п. Але за об­ра­зу честі „Русь­ка Прав­да“ ка­ра­ла тяж­че, ніж за фізич­не уш­код­жен­ня. Мос­ков­сь­кий про­фе­сор пра­ва В. Владімірський-Бу­да­нов у книжці „Обзор рус­ско­го пра­ва“ свідчить, що в мос­ков­сь­ко­му за­ко­но­давстві і пра­восвідо­мості не­має най­мен­шо­го сліду впливів „Русь­кої Прав­ди“.

    За до­би Ли­тов­сь­ко-Русь­кої дер­жа­ви наші прав­ни­ки до­пов­ни­ли в XVI ст. „Русь­ку Прав­ду“ і це до­пов­не­не ви­дан­ня наз­ва­ли „Ли­тов­сь­ким Ста­ту­том“. При­га­дай­мо, що дер­жав­ною мо­вою бу­ла тодішня ук­раїнсь­ка. Ли­тов­сь­ко-Русь­ка дер­жа­ва бу­ла вже кон­с­ти­туційною мо­нархією зі своїм пар­ла­мен­том - Сей­мом, що зібрав­ся впер­ше 1401 ро­ку. Ра­зом з „Ли­тов­сь­ким Ста­ту­том“ наші прав­ни­ки ко­дифіку­ва­ли 1499 ро­ку ук­раїнсь­ке зви­чаєве пра­во місько­го са­мо­уп­равління. Тоді в Західній Європі міста та­кож ма­ли са­мо­уп­равління за т. зв. Маг­де­бур­зь­ким пра­вом. Наші прав­ни­ки зна­ли йо­го, але, як і за Ярос­ла­ва, не бра­ли з Маг­де­бур­г­зь­ко­го пра­ва нічо­го, що не уз­год­жу­ва­ло­ся з ук­раїнсь­ким. От­же, і збірка за­конів про са­мо­уп­равління міст є влас­ним тво­ром ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. А німецькі істо­ри­ки (за ни­ми і наші) чо­мусь наз­ва­ли цю на­шу збірку та­кож Маг­де­бур­зь­ким пра­вом. „Ли­тов­сь­кий Ста­тут“ і „Маг­де­бур­зь­ке пра­во“ бу­ли де­мок­ра­тичні, са­мо­уп­равління бу­ло справжнім. А це за­пе­ре­чу­ва­ло мос­ков­сь­ке цен­т­ралізо­ва­не, дес­по­тич­не без­п­рав’я. Та ска­су­ва­ти їх Мос­ков­щи­на не ма­ла си­ли дов­го після Пе­ре­яс­лав­сь­кої по­раз­ки 1654 ро­ку, ли­ше пос­ту­по­во, в міру зміцнен­ня своєї вла­ди в Ук­раїні, що­раз більше їх по­ру­шу­ва­ла. Маг­де­бур­зь­ке пра­во ска­су­ва­ла 1835 ро­ку, а Ли­тов­сь­кий Ста­тут - 1842 ро­ку.

    Українська літе­ра­тур­на мо­ва за­ро­ди­ла­ся ще в пер­шо­му ти­ся­чолітті до РХ. Най­с­тар­шу пи­са­ну звістку про неї маємо в „Житії св. Кос­тян­ти­на“, де оповідаєть­ся, що св. Кос­тян­тин (св. Ки­ри­ло) знай­шов 860 ро­ку в Кор­суні (Хер­со­несі) св. Єван­геліє та Псал­тир, пи­сані „русь­ки­ми пись­ме­на­ми“, і лю­ди­ну, що чи­та­ла йо­му їх. Св. Ки­ри­ло на­ро­див­ся і виріс у грець­ко­му місті Со­лунь, де по­ло­ви­на на­се­лен­ня бу­ли слов’яни, от­же, знав обидві мо­ви. От­же, та мо­ва роз­ви­ва­ла­ся століття­ми пе­ред 860 ро­ком. То­му-то й змог­ли ук­раїнці пи­са­ти на­укові тво­ри в ХІ ст.- мит­ро­по­ли­ти Іларіон (1051), Клим Смо­ля­тич (1155), єпис­коп Ки­ри­ло Турівський (1130-1182), Да­ни­ло Па­лом­ник (1108), Те­одосій Пе­чер­сь­кий (1035-1074), невідо­мий на ім’я ав­тор „Сло­ва о пол­ку Іго­ревім“ (1187), літо­пи­си ХІ і пізніших сторіч, М. Смот­риць­кий (1587), Х. Філа­рет (1596-1608), І. Ви­шен­сь­кий (по­мер 1625), ав­тор ук­раїнсь­ко­го слов­ни­ка Л. Зи­заній (1596), ав­тор дру­го­го ук­раїнсь­ко­го слов­ни­ка П. Бе­рин­да (1627), К. Став­ро­вець­кий (1620), Е. Пле­те­нець­кий (1617), З. Ко­пис­тен­сь­кий (1620), мит­ро­по­лит П. Мо­ги­ла (1596-1647), С. Косів (1653), П. Го­ля­тов­сь­кий (1659), Л. Ба­ра­но­вич (1666), А. Ра­ди­ви­лов­сь­кий (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туп­та­ло (1689-1705) та інші708. Кож­ний з них мав най­ви­щу євро­пей­сь­ку освіту, знав тодішні міжна­родні на­укові мо­ви: ла­тин­сь­ку та ста­рог­рець­ку. Во­ни пе­рек­ла­ли ба­га­то творів євро­пей­сь­ких філо­софів, на­уковців, пись­мен­ників. В XVII ст., крім філо­соф­сь­ких та бо­гос­лов­сь­ких творів, ук­раїнці на­пи­са­ли ба­га­то по­етич­них, те­ат­раль­них: К. Са­ко­вич, М. Дов­га­лев­сь­кий, С. Ляс­ко­рон­сь­кий, В. Ла­шев­сь­кий, Т. Про­ко­по­вич, Л. Гор­ка, М. Ко­за­чин­сь­кий, Ю. Щер­баківсь­кий та інші. Істо­ричні праці пи­са­ли Р. Ра­куш­ка, Г. Граб’янка, С. Ве­лич­ко, І. Гізель, П. Ко­ха­нов­сь­кий та інші.

    Все XVII ст. три­ва­ла в Ук­раїні зброй­на бо­роть­ба з за­жер­ли­ви­ми сусіда­ми. Навіть і за та­ких нес­п­ри­ят­ли­вих об­с­та­вин Ук­раїна йшла в пер­ших ла­вах куль­тур­но­го євро­пей­сь­ко­го жит­тя. Нап­рик­лад, че­хи по­ча­ли дру­ку­ва­ти книж­ки 1478 ро­ку, ук­раїнці - 1491, по­ля­ки - 1497, сер­би - 1553, мос­к­ви­ни - 1664 ро­ку. Пер­ша дру­ко­ва­на книж­ка в Ук­раїні „Апос­тол“ вий­ш­ла 1574 ро­ку. „Біблію“ та „Псал­тир“ над­ру­ко­ва­но в Ос­т­розі 1581 ро­ку. Львівська дру­кар­ня ви­да­ла 1591-1722 ро­ка­ми по­над 160 ти­сяч примірників кни­жок. Київсь­ка Пе­чер­сь­ка дру­кар­ня ви­да­ла в другій по­ло­вині XVII ст. по­над 100 кни­жок. Чи­ма­ло з них на 500 і ти­ся­чу сторінок. Е. Сла­ви­нець­кий пе­рек­лав 1658 ро­ку з ла­тин­сь­кої „Вра­чев­сь­ку Ана­томію“ Ан­дрія Ве­залія. С. Ру­син на­пи­сав 1534 ро­ку ве­ли­ку (870 стор.) книж­ку про лікарські рос­ли­ни.

    Москвини по­ча­ли дру­ку­ва­ти книж­ки на 160 років пізніше за ук­раїнців, а пер­шим мос­ков­сь­ким дру­ка­рем був дат­ча­нин В. Га­тон, а дру­гим - ук­раїнець І. Фе­до­ро­вич. В. Га­то­на мос­к­ви­ни вто­пи­ли, а І. Фе­до­ро­вич втік в Ук­раїну. Ук­раїнці до­по­мог­ли йо­му зак­лас­ти но­ву дру­кар­ню, і він ви­дав кілька ук­раїнсь­ких кни­жок. Га­то­но­ву та Фе­до­ро­ви­че­ву дру­карні мос­к­ви­ни спа­ли­ли, і в Мос­ков­щині не бу­ло жод­ної дру­карні ще 100 років. В Ук­раїні бу­ло: чо­ти­ри у Львові, три в Києві, по одній в Стря­тині, Кри­лосі, Угор­цях, Уніві, Пе­ре­мишлі, Ос­т­розі, Дер­мані, По­чаєві, Ра­хо­ма­нові, Чет­вертні, Луць­ку, Чорні, Кре­менці, Жи­то­мирі, Бер­ди­чеві, Чернігові709. В XVII ст. кож­ний освіче­ний ук­раїнець знав ла­тин­сь­ку та од­ну (ча­сом і більше) євро­пей­сь­ку мо­ву. Дат­сь­кий по­сол Ю. Юст, що був в Ук­раїні 1710 ро­ку, ди­ву­вав­ся, що не ли­ше ук­раїнсь­ка шлях­та, мит­ро­по­лит, а й ченці Києво-Пе­чер­сь­кої Лав­ри ма­ли ви­со­ку освіту та куль­тур­ну, євро­пей­сь­ку по­ведінку і роз­мов­ля­ли без­до­ган­ною ла­ти­ною. Ю. Юст не вірив своїм очам, ба­чу­чи пись­мен­них се­ля­нок710. А тоді в Західній Європі навіть арис­ток­рат­ки бу­ли ма­ло­пись­менні, у Мос­ков­щині - царі не­пись­менні, навіть князі - цілко­ви­то не­пись­менні. Ук­раїнці чи­та­ли євро­пей­сь­ку літе­ра­ту­ру від Арис­то­те­ля і до най­новішо­го тоді (XVII-XVI­II ст.) Воль­те­ра. Київсь­ка Ака­демія ма­ла ве­ли­чез­ну кни­гозбірню. Всі се­редні шко­ли (во­ни бу­ли тоді при мо­нас­ти­рях) теж ма­ли кни­гозбірні. Навіть при­ватні кни­гозбірні бу­ли ве­ликі, як от: у Т. Про­ко­по­ви­ча - 3 ти­сячі кни­жок, у Т. Ло­па­тин­сь­ко­го - 1400, С. Явор­сь­ко­го - 600, Д. Туп­та­ла - 300, Я. Мар­ке­ви­ча - 300, а кош­ту­ва­ли кни­ги тоді сток­рат­но більше. У всій Мос­ков­щині не бу­ло тоді (XVI­II ст.) стільки кни­жок, скільки їх ма­ли ці кілька ук­раїнців.

    Від Скіфської до­би аж до XVI­II ст. ук­раїнсь­кий се­ля­нин орав своє по­ле зі зброєю при боці. От­же, по­над 2 ти­сячі років ук­раїнсь­кий се­ля­нин не був приг­ноб­ле­ним греч­косієм, ду­хов­ним ра­бом, а вільним рільни­ком-во­яком вод­но­час. Че­рез та­ке не прой­шов жод­ний інший євро­пей­сь­кий на­род, хіба що перші євро­пейські по­се­ленці в ко­лись дикій Аме­риці. І навіть пізніше кріпац­т­во не зро­би­ло ук­раїнсь­ко­го се­ля­ни­на ду­хов­ним ра­бом. Кож­ний кріпак знав, а най­го­ловніше відчу­вав, що він мо­же, має си­лу сам ски­ну­ти кай­да­ни не­волі, втікши у вільний, без­меж­ний, ук­раїнсь­кий степ, що ря­ту­вав ук­раїнця від ду­хов­но­го раб­с­т­ва. Степ ви­хо­ву­вав і зміцню­вав в ук­раїнця по­чут­тя влас­ної гідності та праг­нен­ня до не­за­леж­ності, до волі. По­чут­тя влас­ної гідності - ос­но­ва ду­хов­но­го арис­ток­ра­тиз­му. Чу­жинці, які по­бу­ва­ли в Ук­раїні, ди­ву­ва­ли­ся з арис­ток­ра­тиз­му ук­раїнсь­ких се­лян711. І по століттях кріпац­т­ва ук­раїнсь­кий се­ля­нин на­за­гал ли­шив­ся ду­хов­ним і куль­тур­ним арис­ток­ра­том. Те­перішнє приг­ноб­лен­ня, покірність на­шо­го се­ля­ни­на - це ли­ше по­вер­хо­вий, нег­ли­бо­кий вплив тим­ча­со­во­го (ли­ше 200 років кріпац­т­ва у 5-ти­ся­чолітній історії). А та­ке не є спад­ко­вим і ми­не у вільній Ук­раїні. Ге­рої під Кру­та­ми, під Ба­за­ром, у чо­ти­ри­кут­ни­ку смерті, в ук­раїнсь­ко­му війську 1917-1922 рр., в УПА, 500 без­с­мер­т­них ук­раїнок в Кінгірі і т. п.- май­же всі во­ни бу­ли се­лян­сь­ки­ми дітьми. Про арис­ток­ра­тизм на­шо­го се­лян­с­т­ва пи­са­ли ук­раїнські й іно­земні ет­ног­ра­фи: „Українсь­кий се­ля­нин-гос­по­дар - це не ду­хов­ний витвір чу­жо­го міста, як нап­рик­лад, ук­раїнсь­ка інтелігенція. Ні, він - рідна ди­ти­на ук­раїнсь­кої, а не чу­жої землі. Землі, що її щед­ро зро­шу­ва­ли своєю та чу­жою кров’ю три­валі по­коління ук­раїнців. Ук­раїнсь­кий се­ля­нин - це арис­ток­рат, що зберіг по­ва­гу цього ста­ну, знач­но більше, ніж те­перішня ро­до­ва арис­ток­ратія. Наш се­ля­нин по­гор­д­жує го­ло­тою, бо й сам со­ро­мить­ся сво­го убоз­т­ва. Не­роб­с­т­ва, злодійства не за­бу­ває до де­ся­то­го по­коління. Не засміче­ний „сов­ре­мен­ны­ми ог­ня­ми“, він справжній ду­хов­ний арис­ток­рат“712 (пи­са­но до 1917 р.). Іно­земці на­зи­ва­ють увесь наш на­род ли­цар­сь­ким, або „ко­заць­ким“. Слуш­но, бо після споль­щен­ня на­шої арис­ток­ратії та шлях­ти ко­зац­т­во по­хо­ди­ло пе­ре­важ­но з се­лян­с­т­ва. До споль­щен­ня ба­га­то ко­заць­ких ота­манів по­хо­ди­ли з ста­ро­київсь­кої арис­ток­ратії, скажімо, князі Зас­лавські, Зба­разькі, Ру­жинські, Пу­зи­ни, Сапіги і т. п. Зас­нов­ни­ком За­порізь­кої Січі був на­ща­док київсь­ких ко­ролів, князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий. За своїм зви­чаєм за­по­рожці пе­рез­ва­ли йо­го на Бай­ду. Д. Виш­не­вець­кий мав ви­со­ку освіту, ба­га­то по­до­ро­жу­вав по Європі, вив­ча­ючи її куль­ту­ру, дер­жав­ний лад та стан євро­пей­сь­ко­го ли­цар­с­т­ва. Був на ос­т­рові Маль­та гос­тем у Мальтійсь­ко­го Ор­де­ну, вив­ча­ючи йо­го лад. Д. Виш­не­вець­кий мав ши­ро­кий дер­жав­ниць­кий світог­ляд, гли­бокі знан­ня і провідниць­кий хист. У роді Виш­не­вець­ких жи­ви­ми бу­ли тра­диції дру­жин­ників київсь­ких ко­ролів. На тих тра­диціях Д. Виш­не­вець­кий зас­ну­вав і За­порізь­кий Ор­ден (на 25 років пізніше за Мальтійсь­кий), до­дав­ши де­що з досвіду Мальтійсь­ко­го. Пізніше за­по­рожці їзди­ли на Маль­ту вив­ча­ти мальтійсь­ке військо­ве мис­тец­т­во, а мальтійці приїзди­ли на За­поріжжя вив­ча­ти ко­заць­ке. В За­порізь­ко­му Ор­дені бу­ло ба­га­то ук­раїнсь­ких арис­ток­ратів та шлях­ти, час­то з євро­пей­сь­кою універ­си­тет­сь­кою освітою. Не­пись­мен­них за­по­рожців май­же не бу­ло. По­сол до За­порізь­ко­го Ор­де­ну від імпе­ра­то­ра Ру­доль­фа ІІ Еріх Ля­со­та пи­ше, що за­порізькі ли­царі дос­ко­на­ло зна­ли всі тон­кощі євро­пей­сь­ко­го ети­ке­ту і в то­ва­ристві по­во­ди­ли­ся, як євро­пейські арис­ток­ра­ти, що стар­ши­на доб­ре зна­ла ла­тин­сь­ку мо­ву, а чи­ма­ло з них ще й якусь євро­пей­сь­ку713. Євро­пейські ли­царські ор­де­ни бу­ли ста­нові, тоб­то прий­ма­ли ли­ше арис­ток­ратів та шлях­ту. За­порізь­кий ор­ден був де­мок­ра­тич­ний, але не в су­час­но­му, спот­во­ре­но­му ро­зумінні цього сло­ва, тоб­то од­ноп­равність усіх. У За­порізь­ко­му Ор­дені існу­вав ієрархічний поділ. У всій Січовій Рес­публіці бу­ли ста­ни: арис­ток­ратія (знач­не то­ва­рис­т­во), шлях­та (стар­ши­ни), ли­цар­с­т­во (ко­за­ки), се­редній стан (про­мис­ловці, торгівці), се­ля­ни та ремісни­ки. Але поділ існу­вав не за по­ход­жен­ням, а за зас­лу­га­ми, за про­фесією. Двері до стар­шин­сь­кої гідності і до „знач­но­го то­ва­рис­т­ва“ бу­ли відчи­нені кож­но­му, хто довів, що має ро­зум, військові знан­ня, провідницькі здібності, твер­ду вда­чу і мо­раль­ну чис­то­ту. Стар­ши­ну на чолі з ко­шо­вим оби­ра­ли всі за­по­рожці. Ко­за­ки вільно і відкри­то кри­ти­ку­ва­ли їх і ски­да­ли Ко­заць­кою Ра­дою, але ви­ко­ну­ва­ли кож­ний на­каз стар­ши­ни не­ухиль­но. Са­мо­дис­ципліна бу­ла ду­же су­во­рою: за крадіжку за­би­ва­ли києм при­люд­но на смерть. Хо­ча й лю­би­ли доб­ре ви­пи­ти, про­те в по­хо­дах ка­ра­ли смер­тю то­го, хто бо­дай хиль­нув714. Істо­рик XVI ст. пи­сав: „За­по­рожці ма­ють за­ко­ни й дис­ципліну давніх рим­лян“715. Інший наз­вав за­по­рожців „ли­царі сте­пу, ге­рої в бою, за­бо­ро­ло Євро­пи на азійсь­ко­му кор­доні“716.