Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів заочної форми навчання Рівне 2010
| Вид материала | Конспект |
- Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
- Конспект лекцій з навчальної дисципліни «основи охорони праці» для студентів 3 курсу, 15.25kb.
- Методичні рекомендації щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни циклу, 437.53kb.
- Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» для студентів спеціальності, 2560.48kb.
- Конспект лекцій (для студентів 4 курсу заочної форми навчання спец. 050100 „Економіка, 436.93kb.
- Конспект лекцій з курсу "економіка та організація інноваційної діяльності", 588.19kb.
- В.І. Петраш конспект лекцій з дисципліни «земельне право» (для студентів 3 курсу денної, 11.41kb.
- Завдання для контрольної роботи з дисципліни “Регіональна економіка” студентів заочної, 31.81kb.
- Конспект лекцій для студентів спеціальності "Економіка підприємства" денної й заочної, 882.83kb.
- Конспект лекцій та тестові завдання з української мови для студентів 1 курсу заочної, 901.48kb.
Зміст лекції:
1. Генеральна схема планування території України: зміст та призначення
2. Порівняння існуючих сіток економічного районування території України
3. Мета створення і класифікація спеціальних (вільних) економічних зон
4. Регіональний розвиток транскордонного співробітництва в Україні
1. Генеральна схема планування території України: зміст та призначення
Важливим фактом підвищення обґрунтованості та дієвості регіональної політики стало затвердження Верховною Радою України Генеральної схеми планування території України 7 лютого 2002 року. Різні частини території вирізняються притаманними тільки їм сполученнями суспільних потреб, ресурсних можливостей, екологічних обмежень, всіх тих особливостей, які впливають на територіальний устрій країни. Чим повніша відповідність таких особливостей фактичному використанню території, тим вища ефективність розвитку, комфортніші умови життя людей. Генеральна схема планування території України розроблена з а дорученням Президента України та на виконання спеціальної постанови Кабінету Міністрів України. Замовник Генеральної схеми – Держбуд України. Головний розробник – інститут „Діпромісто”.
Генеральна схема відображає перш за все інтереси території. Тому це по суті бізнес-паспорт країни, першооснова всієї подальшої містобудівної документації. Це важлива складова національної системи стратегічного прогнозування економічного і соціального розвитку.
Використання території України характеризується значними диспропорціями, зокрема:
надзвичайно високим, економічно та екологічно необґрунтованим рівнем господарського (передусім сільськогосподарського) освоєння території;
значними площами та низькою щільністю забудови виробничих територій;
нераціональним розміщенням виробничих та житлових територій;
малою часткою територій природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення;
наявністю значних територій, використання яких законодавчо обмежується та вимагає спеціального охоронного режиму господарювання (територія радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, санітарно-захисні та охоронні зони підприємств промисловості, транспорту та зв'язку, об'єкти природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення, курорти, річки, моря, озера, водосховища та інші водойми, водозабори);
територіальною невідповідністю розміщення водоємних виробництв місцевим водним ресурсам.
Санітарно-епідемічний та екологічний стан території України, рівень природно-техногенної безпеки характеризується:
деформованою структурою господарського комплексу при переважанні виробництв з ресурсозатратними, екологічно небезпечними технологіями та значним зношенням основних фондів;
високим рівнем забруднення навколишнього природного середовища багатьох регіонів, недостатнім розвитком екологічної інфраструктури;
наявністю значних територій, що зазнають постійного впливу небезпечних геологічних процесів.
Внаслідок цього територія України відзначається надмірним техногенним навантаженням на довкілля, високим ступенем його забруднення та природно-техногенної небезпеки.
До недоліків функціонування систем розселення належать:
неузгодженість соціального, економічного, містобудівного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів та прилеглих територій;
надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах;
уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ та сіл;
ексцентричне територіальне розташування більшості обласних центрів, недостатній розвиток у центрах внутрішньообласних систем розселення (особливо міжрайонних, районних) об'єктів соціально-культурного обслуговування населення прилеглих територій та транспортних зв'язків, що не дає змоги забезпечити створення для кожного громадянина (незалежно від місця його проживання) рівних умов доступності до цих об'єктів;
недостатній рівень розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури населених пунктів.
Основною причиною цих недоліків є відсутність науково обґрунтованої загальнодержавної стратегії ефективного використання території країни.
Всі ці недоліки можна подолати з огляду на передумови використання території України, що сприяють її соціально-економічному розвитку:
вигідне геополітичне розташування в центрі Європи, на перетині комунікаційних зв'язків "захід - схід" та "північ-південь";
достатньо сприятливі природно-кліматичні умови;
наявність територій з природним станом ландшафтів;
якісний стан та висока продуктивність земельних угідь;
значні запаси мінеральних ресурсів;
розвинутий інтелектуальний та науково-технічний потенціал;
потужна багатогалузева виробнича база;
розвинута мережа населених пунктів;
наявність територій з високим потенціалом соціально-економічного розвитку;
розвинута інженерно-транспортна інфраструктура та значна її щільність;
унікальний історико-культурний, туристичний та рекреаційний потенціал;
початок формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі.
Одним із найважливіших досягнень Генеральної схеми є розроблене зонування території України. Для створення повноцінного життєвого середовища та сприятливих умов розвитку економіки, забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природної та історичної самобутності на підставі результатів оцінки природних і антропогенних чинників (вид та щільність забудови, екологічний стан тощо) визначено за видами та режимами переважного використання:
1) території з інтенсивною, переважно промисловою, міською житловою та громадською забудовою (зона урбанізації), в тому числі:
з критичним рівнем виробничо-містобудівного освоєння (центральна частина Донбасу, міста з населенням понад 500 тис. чоловік, а також міста Севастополь, Сімферополь та Херсон, їх приміські зони);
з високим рівнем виробничо-містобудівного освоєння (приміські зони Києва, Черкас, Чернігова, Житомира, Вінниці, Полтави, Сум і Кіровограда, райони, що оточують центральну частину Донбасу);
із середнім рівнем виробничо-містобудівного освоєння (Красноперекопський, Керченський промислові райони Автономної Республіки Крим, Нікопольський марганцеворудний басейн та Західний Донбас; території, що прилягають до решти обласних центрів та розвинених промислових центрів з населенням понад 50 тис. чоловік, які відіграють роль переважно міжрайонних центрів розселення);
2) території переважно агропромислового виробництва та сільської забудови (зона сільського господарства);
3) території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, водно-болотні угіддя, землі водного фонду, рекреаційного та оздоровчого призначення, інші природні території, важливі для збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (зона національної екологічної мережі);
4) території (зона) радіаційного забруднення, в тому числі відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення, посиленого радіоекологічного контролю.
Передбачається на територіях:
зони урбанізації, в тому числі:
з критичним рівнем виробничо-містобудівного освоєння - жорстке регулювання містобудівного розвитку з першочерговою реструктуризацією економічної бази та екологічним оздоровленням територій;
з високим рівнем виробничо-містобудівного освоєння - регулювання містобудівного розвитку з модернізацією економічної бази та екологічним оздоровленням територій;
із середнім рівнем виробничо-містобудівного освоєння - регламентація містобудівного розвитку із стимулюванням розбудови сучасної економічної бази та стабілізацією техногенних навантажень;
зони сільського господарства - забезпечення сталого розвитку агропромислового комплексу та сільських населених пунктів (з урахуванням характеру розселення та регіональної специфіки проживання населення), створення нових робочих місць шляхом організації малих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, підвищення рівня забезпеченості соціальною та інженерною інфраструктурою, розвитку інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції, створення інтегрованих структур з виробництва, переробки, зберігання та реалізації сільськогосподарської продукції, виведення з інтенсивного використання малопродуктивних земель, здійснення заходів з консервації та охорони земель;
зони національної екологічної мережі - забезпечення формування єдиної територіальної системи природоохоронних територій і додержання їх режиму, невиснажливого використання рекреаційних, оздоровчих та інших ресурсів;
зони радіаційного забруднення, в тому числі:
відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення - заборона всіх видів господарської діяльності, забезпечення додержання суворого природоохоронного режиму та безумовного відселення жителів;
гарантованого добровільного відселення - заборона будівництва нових та розширення діючих підприємств, курортно-рекреаційних об'єктів, обмеження сільськогосподарського виробництва;
посиленого радіологічного контролю - заборона будівництва нових та розширення діючих екологічно небезпечних підприємств, запровадження обмеження на будівництво закладів відпочинку.
2. Порівняння існуючих сіток економічного районування території України
Всі автори схем виділяють район, що складається з Донецької та Луганської областей. Він фігурує під назвою Донбас, Донеччина, Донецький, Східний. Назви районам за частинами світу (тобто за допомогою відношення географічної спрямованості) дає О.І. Шаблій [ЗО]. Коли загальна кількість районів перевищує чотири, то такий спосіб найменування стає незручним. Краще в назві району використовувати якусь іншу специфічну рису (у даному випадку Донбас, Донеччина, Донецький).
Одностайні науковці і щодо обгрунтування межі сусіднього району, ядром якого є м. Харків. Разом з Харківською областю він має у своєму складі Сумську і Полтавську області. В основі його лежить агломераційний соціально-територіальний комплекс. Тому виділення саме такого району вважаємо доцільним. Це одна із специфічних цілісних частин України. Як і в попередньому випадку, думки щодо назви району розійшлися. Його називають Північно-Східним, Східним, Лівобережним Придніпров'ям, Слобожанщиною, Слобідською Україною. На наш погляд, Лівобережне Придніпров'я як назва району не зовсім відповідає його розташуванню. Він знаходиться у Лівобережній частині України, але тяжіння до Дніпра безпосередньо не спостерігається, ядро району міститься на значній відстані від річки. З урахуванням висловлених зауважень район краще називати Слобожанщиною або Харківським.
Не виникає сумнівів щодо існування соціально-економічного району з ядром у м. Дніпропетровську. Його виділяють усі дослідники. Використовуються назви: Дніпровський (Ф.Д. Заставний [8]), Промислове Придніпров'я (О.М. Маринич [14]), Катеринославське Придніпров'я (В.А. Поповкін [23]), Центрально-Східний (О.І. Шаблій [ЗО]), Придніпровський (В.К. Симоненко [29], СІ. Дорогунцов і А.М. Федорищева [10], П.О.Маслякі П.Г. Шищенко [16]). Більшість обмежує цей район Дніпропетровською та Запорізькою областями. Нам здається слушною думка О.І. Шаблія, який вважає, що саме до цього району повинна входити і Кіровоградська область. За характером природокористування, розвитку добувних галузей промисловості вона тяжіє до Дніпропетровської області, хоча значно поступається їй своїм загальним економічним потенціалом. Остання обставина для деяких дослідників є підставою для того, щоб не включати Кіровоградську область до Придніпров'я. Але соціально-економічний район не визначається як статистична однорідність. Якщо область буде розвиватися протягом значного періоду в складі саме цього району, то параметри її економічного потенціалу поступово стануть менше відрізнятися від інших областей. До складу Придніпровського соціально-економічного району відносять Кіровоградську область автори проекту «Концепції державної регіональної економічної політики».
Існує певна соціально-економічна єдність південних областей України. Тут сформувався Причорноморський район. Він складається з Одеської, Херсонської, Миколаївської областей. Ядром виступає м. Одеса. Всі області мають вихід до моря, що визначає спільні риси їх спеціалізації (галузі морегосподарського комплексу і рекреації). Тому штучною, на наш погляд, є спроба деяких учених приєднати до району Кіровоградську область, бо вона не вписується в органічно існуючий агломераційний суспільно-територіальний комплекс. Спільні соціально-географічні риси з областями Причорномор'я має Крим, але, на думку деяких дослідників, його статус автономної республіки не дає підстав для об'єднання з ними в одне ціле. Вони пропонують розглядати Крим як окремий район (В.К. Симоненко, В.А. Поповкін та ін.), оскільки він має свою специфіку управління і розвитку. А те, що він за загальними соціально-економічними параметрами різко поступається іншим районам, у даному випадку не може служити вирішальним чинником. У той же час з позиції соціально-політичних міркувань щодо подальшої інтеграції Криму з областями України заслуговує на увагу думка включення його саме до Причорноморського району. Це дасть змогу зміцнити зв'язки Криму з іншими територіями держави, тісніше з'єднатися з ними. Доцільним вважають включення Криму до складу Причорноморського району Б.В. Буркинський, В.П. Коровкін, О.Г. Топчієв [4], П.О. Масляк і П.Г. Шищенко [16], О.І. Шаблій [ЗО], автори проекту згадуваної Концепції.
Всіма дослідниками виділяється Центральний соціально-економічний район. Його називають також Київське Полісся, Київське Придніпров'я тощо. Спостерігаються певні розбіжності щодо визначення складу цього району. Так, Ф. Д. Заставний [ 11] і В.А. Поповкін [23] обмежують його Київською, Чернігівською та Житомирською областями. О.М. Маринич [14] приєднує до них ще й Черкаську область, а О.І. Шаблій [ЗО] разом з нею включає і Вінницьку область. Частина території сучасної Черкаської області колись входила до Київської. Існують інтенсивні соціальні зв'язки між цими областями. За рівнем тяжіння до Києва Черкаська область не поступається Чернігівській або Житомирській областям. Багаторічні дослідження в Інституті географії НАН України дають підставу вважати ці чотири області єдиним агломераційним соціально-територіальним комплексом.
Ф.Д. Заставний і В.А. Поповкін відносять Черкаську область до окремого району, який включає Кіровоградську область. Доцільність виділення цього району викликає сумніви. Він не має чіткого центру—ядра, тут не утворилась соціально-економічна єдність. Має місце лише подібність областей в основному через спільні риси їхніх агропромислових комплексів. Рівень тяжіння Черкаської області до Кіровоградської менший, ніж до Київської. Спірність щодо виділення цього району визнав і сам В.А. Поповкін [23].
Автори проекту «Концепції державної регіональної економічної політики» виділяють Центральний район у складі лише Київської (разом з Києвом) і Черкаської областей. В.К. Симоненко та ін. пропонують додати до них й Кіровоградську область. За рівнем соціально-економічного тяжіння до Києва Кіровоградська область значно поступається Чернігівській та Житомирській. Тому такий Центральний район не утворить органічної єдності областей.
СІ. Дорогунцов і А.М. Федорищева Київську область (разом з Києвом) відносять до Поліського району, який ще має у своєму складі Волинську, Рівненську, Житомирську та Чернігівську область. Всі ці області мають спільні риси спеціалізації, зокрема АПК, їх об'єднує єдина Чорнобильська проблема. Водночас Волинська і Рівненська області своїми соціально-економічними особливостями, рівнем розвитку, характером тяжіння до Києва значно відрізняється від решти областей, не утворюють разом з ними єдність. До цього слід додати, що багато районів Київської, Чернігівської та Житомирської областей не відносяться до Полісся, що є ще одним чинником, який ставить під сумнів доцільність такого об'єднання. У проекті Концепції також виділяється Поліський район, але без Київської області. Таким чином, маємо розірваний район, тобто тут нема навіть географічних умов для утворення соціально-економічної єдності, оскільки Чернігівська область відокремлена від території решти областей району.
Найбільші розбіжності серед дослідників існують щодо районування західної частини України. Принципово можна окреслити два підходи. Перший передбачає виділення на цій території одного району, а другий—кількох районів, зокрема Подільського, Західно-Волинського і Карпатського. Такі назви пропонує Ф.Д. Заставний. В.А. Поповкін називає їх відповідно Поділля, Волинське Полісся, Українські Карпати. О.А. Маринич [14] використовує назву Західне Полісся. Особливість його підходу полягає у тому, що до складу цього району він включає не тільки Волинську і Рівненську області (це пропонують й інші автори), але й частину Львівської області. Роз'єднувати одну область на два райони недоцільно. Область зараз виступає як єдине ціле і повинна входити до певного району повністю. В протилежному випадку постійно будуть створюватися суперечності в управлінні і визначенні шляхів розвитку на регіональному і обласному рівнях.
Карпатський район складається з Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Тут може йти мова про певну природно-господарську і соціальну єдність, що має місце на цій території. Решта областей утворює Подільський соціально-економічний район (Тернопільська, Хмельницька та Вінницька). Виникає сумнів щодо віднесення до різних районів Тернопільської і Львівської областей. Відомо, що між ними існують тісні соціально-економічні зв'язки, які формувалися протягом тривалого часу. Ступінь єдності Львівської та Тернопільської областей, на нашу думку, більший, ніж Львівської та Чернівецької. Західно-Подільський і Подільський райони за своїм соціально-економічним потенціалом значно поступається іншим районам України. Вони не мають чітких центрів—ядер. Тому вважаємо проблематичною доцільність виділення аж трьох районів на цій території.
Заслуговує на увагу пропозиція О.І. Шаблія [ЗО] розглядати один Західний соціально-економічний район у складі восьми областей. Ядром району є м. Львів. Як негативний момент треба відзначити наявність досить великої кількості областей порівняно з іншими районами. За іншими параметрами (територія, населення тощо) він відноситься до крупних, але його можна порівняти з рештою соціально-економічних районів.
У період 1990-1997 рр. ряд вчених зробили спробу опрацювати схему членування України на економічні райони. Поряд з цим назріла потреба не обмежуватись економічним районуванням, а оскільки зв'язки між економічними і соціальними процесами нерозривні, необхідне соціально-економічне районування. Таке районування знайде широке застосування у багатьох сферах суспільної діяльності: у вивченні економіки, різних видів ресурсів, соціально-політичної та економічної ситуації в районах України, при створенні інформаційних систем про природу і суспільство тощо.
Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічного районування є схема, опрацьована О.І. Шаблієм (див. додаток 1). Він виділяє в Україні 6 соціально-економічних районів. їх ядра — найбільші міські агломерації. Недоліками цієї схеми є, на наш погляд, невдалі назви значної частини районів—Східний, Північно-Східний, Центрально-Східний, Південний. Крім того, немає підстав відносити Хмельницьку область до Західного регіону.
3. Мета створення і класифікація спеціальних (вільних) економічних зон
ВЕЗ визначається законодавством України як частина території держави, у межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності. Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-економічного розвитку регіонів, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць і вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання експортоорієнтованого виробництва, використання нових технологій, підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів. Тому створення й функціонування ВЕЗ повинне бути пов’язане насамперед з активізацією економічної діяльності в певних проблемних регіонах, оздоровленням депресивних територій і стимулюванням структурних зрушень в економіці. Прикладом ВЕЗ може служити перша в Україні спеціальна (вільна) зона, розташована в Автономній Республіці Крим — Північно-Промислова експериментальна зона “Сиваш”. До неї входить територія Красноперекопського району, у тому числі міст Красноперекопська й Армянська, загальна площа 141 тис. га, чисельність населення регіону 95,3 тис. чоловік.
Промислову зону становлять Кримський содовий й Перекопський бромний заводи, Кримський виробничий рибокомбінат, два великих хімічних підприємства — Кримське виробниче об’єднання “Титан” і Сиваський аніліново-фарбовий завод. До факторів, що дозволили створити привабливий інвестиційний клімат у регіоні ВЕЗ, належать: унікальні запаси ропи (мінеральні ресурси озера Сиваш і місцеві солоні озера) і наявність інших природних ресурсів; значний трудоресурсний потенціал, підготовлений для роботи на підприємствах; наявність виробничого персоналу хімічної промисловості й інфраструктурна облаштованість території; вигідне транспортно-географічне положення.
Основою механізму ВЕЗ є економічний режим діяльності її суб’єктів, що складається з пільгового, податкового, митного, валютно-фінансового й організаційно-правового режимів. Законодавством України дозволено створювати вільні митні зони й порти, експортні, транзитні зони, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі, рекреаційні, страхові, банківські зони й т. ін. За функціональними ознаками всі різновиди зон можна віднести до п’яти типів: зовнішньоторговельні, торгово-виробничі, науково-технічні, туристично-рекреаційні й банківсько-страхові (офшорні) зони.
Організація СВЕЗ в Україні має здійснюватись відповідно до Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (1992 р.), а також до Постанови Кабінету Міністрів України «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в У країні» (1994р.).
В Україні існують регіони із специфічними характеристиками базового рівня економічного розвитку, структури господарства, демографічної ситуації, підприємницької активності та готовності до розвитку ринкових відносин. Це вимагає використання гнучких важелів управління їх розвитком та адаптації загальнодержавних економічних програм до специфічних умов окремих регіонів. Для цього може бути використаний механізм СВЕЗ. Ринкове трансформування економіки України, подолання структурного застою і відокремленості від зв'язків світового господарства визначає такі цілі створення СВЕЗ:
стимулювання структурних змін та прискорення соціально-економічного розвитку регіону;
активізація спільної підприємницької діяльності;
збільшення поставок високоякісних товарів на внутрішній ринок;
активізація науково-технічного обміну, залучення і впровадження нових технологій;
запозичення передового організаційно-управлінського досвіду;
створення і розвиток інституцій ринкової інфраструктури;
поліпшення використання природних і трудових ресурсів, залучення зовнішніх інвестицій.
Відповідно до наявних умов доцільним є формування в Україні багаторівневої диверсифікованої структури СВЕЗ різних типів, передусім науковомістких, економічних та спрямованих на впровадження досягнень науково-технічного прогресу.
Нині в Україні є можливості для створення таких типів СВЕЗ:
комплексних багатофункціональних, що орієнтовані на обслуговування потоків зовнішньоторговельних вантажів у Закарпатській, Львівській та Одеській областях. Їх діяльність може доповнюватись туризмом, співробітництвом у галузі електроніки та машинобудування тощо;
туристичні зони в Криму, Чернівецькій та Волинській областях з ефективним режимом стимулювання інвестицій у сферу рекреації та обмеження за екологічними критеріями розміщення нових виробництв;
науково-технічні зони в Києві та Харкові, що створюються на базі провідних науково-дослідних центрів, інститутів та конструкторських бюро;
зони порто-франко в Одесі, Ізмаїлі, Іллічевську, Ялті;
ряд спеціальних митних (транзитних) зон уздовж магістралі Київ — Ліссабон (проект «45-ї паралелі»);
безмитний магазин на базі міжнародного аеропорту Бориспіль тощо.
У цілому в Україні доцільне одночасне створення кількох експериментальних зон різної орієнтації, що дасть змогу визначити реальний економічний ефект, запобігти розпорошенню коштів і неефективній конкуренції при залученні інвестицій, локалізувати можливі негативні наслідки.