Середньовічні університети Європи: характерні особливості
| Вид материала | Документы |
- Тема: «Культура Західної Європи в V-XV ст. Середньовічні знання та освіта», 109.43kb.
- Дипломна робота на тему: Глобалізація світогосподарських зв’язків, 1844.31kb.
- Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа), 20.21kb.
- Реферат на тему: Історичні землі України, 527.69kb.
- Реферат на тему: Зачіски стилю бароко, 102.84kb.
- “Розвиток ринкової економіки в Україні”, 103.75kb.
- 1. Охарактеризуйте біологію як науку про живу природу. Які основні методи використовують, 94.7kb.
- Контрольна робота, 216.68kb.
- Громадянське суспільство активно долучається до святкування Днів Європи в містах України, 151.37kb.
- Співробітництво України з Радою Європи, 66.36kb.
- Середньовічні університети Європи: характерні особливості.
Епоха середньовіччя охоплює період V — початок XVI ст. Від Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в її західному різновиді — католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначила розвиток культури. Перші університети було відкрито в Болоньїї (1088), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та в інших містах Європи. Ці освітні заклади мали самоврядування і користувалися певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів. Саме перші середньовічні університети заклали підвалини широкої енциклопедичної освіти, яка зовсім не передбачала спеціалізованої підготовки
У середньовічних університетах було чотири факультети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5— 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи, які закінчували цей факультет, діставали ступінь «магістра мистецтва». Особи, які закінчували повний курс навчання в університеті (11—13 років), здобували вище звання — «доктор наук».
Навчання в них проходило в формі лекцій: професори та магістри читали й коментували праці авторитетних церковних і античних авторів. Влаштовувалися публічні диспути богословського і філософського характеру, в яких брали участь професори, а також студенти. Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи — трактати. Викладання в середньовічних університетах велось на латинській мові. $0 Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від слова schola — школа); найбільш яскраво схоластика відобразилась в середньовічному бого-слів"ї. Фактично середньовічні університети були професійними цехами зароджуваної з початком розвитку капіталізму інтелігенції, активно затребуваної дедалі більшими містами. Це принципово відрізняло їх від фактично гуманітарних гуртків античності, коли не було потреби в масовій підготовці випускників унаслідок глобального домінування сільського господарства.
Середньовічні університети сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний дух епохи Відродження.
- Класична ідея університету: модель університету Вільгельма фон Гумбольдта.
В історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетського життя – від
найширшої автономії до контролю з боку державних або інших патронуючих органів.
Класична модель університету передбачала широку автономію і самоврядування. До
основних принципів університетського самоврядування історично належали: виборність
ректора, деканів, керівників кафедр, професорів, викладачів; колегіальний характер вищихорганів управління і прийняття найважливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів, студентів, підрозділів університету; вирішення
проблем зв’язку університету з суспільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим нормативним документом організації університетського життя його Статуту
У XIX ст. було обґрунтовано декілька концепцій розвитку університетської освіти
європейського рівня, провідне місце серед яких по праву відводиться ідеї дослідницького
університету Вільгельма фон Гумбольдта і теорії інтелектуального університету Джона Генрі Ньюмена. За ініціативи В. Гумбольдта було засновано Берлінський університет (1809).Оскільки головним завданням вищих навчальних закладів В. Гумбольдт вважав поєднання „об’єктивної науки і суб’єктивного знання”, залишаючи провідне місце за наукою, то основною ідеєю створення університету стала єдність науки і освіти, вдосконалення у
конкретній науковій галузі упродовж життя, академічна свобода в дослідженні й навчанні.
Берлінський університет вважався одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів-
комплексів, оскільки об’єднував Академію наук, Академію мистецтв, медичні лабораторії,
обсерваторію, ботанічні сади, природознавчі й мистецькі колекції. Отже, передбачалося
відродження освітньо-наукової цілісності університету, включення його в громадське життя, державна підтримка університетської автономії. Проте, упродовж останньої третини ХХ століття ця класична модель зіткнулася із певними соціальними і економічними проблемами. По-перше, безпрецедентна масовизація вищої освіти у багатьох країнах Європи призвела до інфляції освітніх практик і до хронічного недофінансування вищої освіти. По-друге, було помічено, що високий рівень громадян із вищою освітою не має позитивного впливу на досить високий рівень безробіття у країнах-членах ЄС. Отже, знання, що мислилося як свобода, виявилося неефективним для вирішення „критичної маси” соціальних і економічних проблем.
3.Діяльність Ради Європи та Євросоюзу в галузі вищої освіти.
Передісторія Болонського процесу сягає 1954 року, коли у Парижі держави-члени Ради Європи підписали Європейську культурну конвенцію, в якій було наголошено на необхідності запровадження полiтики спiльних дiй, спрямованих на збереження європейської культури та заохочення її розвитку. Конвенція наголошувала на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них європейської культури.a
Спроби надати загальноєвропейському характеру вищій школі фактично розпочались в 1957 році з підписання Римської угоди, за якою діяльність ЄС у сфері освітньої політики обмежувалася заохоченням співпраці між державами-членами без втручання у зміст навчального процесу та організацію освітніх систем окремих країн. Водночас актуалізується питання щодо порівняння освітніх систем для взаємовизнання дипломів.
З першої спільної конференції міністрів освіти
Європи (1967 р.) починається вироблення єдиного загальноєвропейського підходу до вищої освіти. Конференція міністрів освіти (1971 р.) визначила п’ять основних положень загально-європейського виміру в освітніх системах: взаємне визнання дипломів; формування Європейського університету; кооперація у розвитку вторинної вищої освіти;створенняєвропейського центру розвитку освіти; заснування необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти. Вони розвинулись у Програмі дій (1976р.):вільнийвступдовищоїшколи;визнання
дипломів; спільні програми навчання; короткі освітні програми тощо.
У 1983–1992 рр. відпрацьовуються правові аспекти освітянської євроінтеграції, розробляються відомі міжнародні проекти – COMET,
ERASMUS, LingWa, TACIS та ін., прийнято Європейську конвенцію про загальну еквівалентність періодів університетської освіти (1990 р.)
Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам.
Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи.
4. Основні положення Загальної Хартії Університетів (1988р.)
18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, ректори 430 університетів Європи підписали так звану Велику Хартію – документ, що окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватися університети та інші вищі навчальні заклади, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Основні принципи
1. Університет є самостійною установою усередині суспільств із різною організацією,що є наслідком розходжень у географічній і історичній спадщині.
2. Викладання і дослідницька робота в університетах повинні бути нероздільні для того, щоб навчання в них відповідало потребам, що змінюються, запитам суспільства і досягненням у науковому знанні.
3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя.
4. Університет є хранителем традицій європейського гуманізму.
Для досягнення цих цілей у світлі вищевикладених принципів вимагаються ефективні засоби, що відповідають теперішнім умовам.
1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам університетського суспільства мають бути надані необхідні засоби для її реалізації.
2. Набір викладачів і визначення їхнього статусу повинні відбуватися відповідно до принципу невід’ємності дослідницької діяльності від викладацької.
3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, повинен гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, при яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.
4. Університети, особливо європейські, розглядають взаємний обмін інформацією і документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти, як основний елемент постійного прогресу знань.
Підписуючи Хартію, університети підтверджують свою належність до академічної співдружності, яка долаючи політичні та соціальні бар’єри, формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає всім громадянам потрібні права та свободи, різноманітні порівнянні та адекватні послуги у сфері культури, науки й освіти.
5.Головні ідеї Сорбонської декларації (Париж, 1998).
25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.
Головні положення цієї декларації такі:
- формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;
- міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;
- орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;
- використання системи кредитів (ECTS);
- міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);
- надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;
- підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;
- підтвердження Ліссабонської конвенції;
- пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;
- стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;
- формування Європейського простору вищої освіти;
- зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;
- консолідація позиції, яку займає Європа в світі, через постійне вдосконалення і оновлення освіти, доступної всім громадянам ЄС.
6. Сутність автономії вищого навчального закладу
Автономія університетів є однією з найстаріших форм самоврядування, яка ще від часів середньовіччя сприяла перетворенню їх у найбільш вагомі чинники суспільного наукового прогресу. Запровадження університетської автономії передбачає децентралізацію й демократизацію управління ВНЗ, демократизацію навчального процесу, підвищення відповідальності ВНЗ за якість освіти, а також за результати своєї праці перед суспільством, відповідальність за впровадження і дотримання академічних свобод і цінностей у ринковому суспільстві
Реальна автономія університету передбачає його незалежність від політичних партій, громадських та релігійних організацій, розмежування прав, повноважень та відповідальності держави, органів управління освітою і вищого навчального закладу на користь останнього. Це забезпечує йому довгоочікуваний режим інституційної та академічної свободи, правоздатності, тобто адекватну сукупність прав і обов’язків, чого бракує чинному законодавству. Разом з тим, держава залишає за собою право конструктивної співпраці з ВНЗ і контролю відповідності їхньої місії загальнонаціональним пріоритетам через систему зовнішнього моніторингу якості освітніх послуг та засобами фінансового регулювання за підсумками моніторингових дій.
Істотна відмінність автономного університету від звичайного полягає в тому, що він повністю відповідає за якість своєї професійної діяльності перед суспільством - щонайперше, в особі власної академічної та студентської спільноти, далі перед споживачем освітніх послуг, місцевою громадою і т.д. Реалізується це шляхом постійного моніторингу освітньо-наукової практики ВНЗ з широким висвітленням його результатів у ЗМІ через систему наглядових і піклувальних рад, асоціацій випускників, об’єднань батьків студентів, органи студентського самоврядування тощо.
Надається право самостійного прийняття остаточних рішень щодо присудження наукових ступенів і вчених звань, визначення внутрішньої структури, штатного розпису і чисельності працівників, співвідношення студентів і викладачів у межах фонду заробітної плати, збільшення до 50% обсягу вибіркової частини змісту освітньо-професійних програм за рахунок скорочення обсягів та переліку дисциплін нормативного блоку, встановлених галузевими стандартами вищої освіти, запровадження нових міждисциплінарних спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр», встановлення особливого порядку переведення та поновлення студентів з метою стимулювання їхньої мобільності.
7. Болонська декларація (1999) і основні цілі Болонського процесу.
Болонська конвенція (або Болонська декларація) - угода щодо стандартизації підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в ЄС
Документ підписаний 19 червня 1999 р. в місті Болонья міністрами освіти 29 країн Західної і Центральної Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 р.
Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до 6 таких ключових пропозицій:
1. Уведення двоциклового навчання.
2. Запровадження кредитної системи.
3. Контроль якості освіти.
4. Розширення мобільності.
5. Забезпечення працевлаштування випускників.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти.
Основні цілі Болонського процесу зводяться до наступного:
-побудова Європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;
-посилення міжнародної конкурентоспроможності як національних, так і в цілому Європейської систем вищої освіти;
-досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти;
-формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи у цілому;
-підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та Європейських культурних цінностей;
-змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж.
8. Запровадженя дворівневої (двоциклової) системи вищої освіти: основні підходи.
Уведення двоциклового навчання є однією з 6 основних пропозицій, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й - до одержання першого академічного ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).
Більшість європейських країн сприйняли реформування вищої освіти як належне, що забезпечує послідовне здобуття ступенів “бакалавр”, “магістр” і “доктор філософії”. Така структура навіть стала світовим стандартом. Правда, в деяких сферах освіти, в першу чергу в медицині, ветеринарній медицині, окремих технологіях, ступінь “бакалавр” не забезпечує набуття повної професійної компетенції. Тут, отже, мають право на існування і проміжні кваліфікації.
Двоетапна система вищої освіти запроваджується на основі двох ключових навчальних циклів: незакінчена вища (додипломна) освіта і закінчена вища (післядипломна) освіта, причому тривалість першого циклу – не менш трьох років.
Вчений (академічний) ступінь, що присвоюється по завершенні першого циклу, на європейському ринку праці має сприйматися як відповідний рівень кваліфікації. По завершенні першого циклу вищої освіти присвоюється вчений (академічний) ступінь бакалавра.
Кінцевим результатом другого циклу навчання на протязі 1-2 років має бути вчений (академічний) ступінь магістра, як у багатьох європейських країнах. Навчання на другому циклі йде за індивідуальними програмами, у складанні якої активну участь беруть студент та науковий керівник.
При здобутті вченого ступеня мають видаватися стандартизовані Додатки до дипломів, які містять детальну інформацію про навчання, призначену для навчальних закладів і потенційних роботодавців.
Отже, дворівнева система навчання передбачає прийняття європейської системи зрозумілих і сумірних ступенів. В українських вузах її запровадження — це часто перетворення навчання за програмою спеціаліста на систему бакалавр-магістр.
9. Академічна мобільність як стратегічна мета Болонського процесу
Академічна мобільність студента в Україні — це можливість упродовж періоду навчання провчитись один або більше семестрів в іншому вищому навчальному закладі, де готують фахівців з цієї ж спеціальності із зарахуванням дисциплін (кредитів) та періодів навчання; ефективніше розвивати інтелектуальний потенціал, оскільки студент може самостійно обирати навчальний заклад, курси, предмети.
Академічна мобільність - важлива складова процесу інтеграції вищих навчальних закладів у міжнародний освітній простір, а також важлива якісна особливість європейського простору, що передбачає обмін людьми між вищими навчальними закладами та між державами.
Міжнародної академічної мобільності Україна ще не відчула. Майже всі поїздки за кордон українське студентство здійснює коштом батьків, спонсорів, закордонних благодійних фундацій тощо. Закордонне навчання і стажування за рахунок ВНЗ або держави становить менше 10 % від зазначеної кількості “мобільних” українських студентів. Більшість таких візитів є наслідком двосторонніх договорів обміну студентами між університетами України та Європи.
Чинним укр.законодавством не передбачено грантів та позик студентам для навчальних поїздок за кордон. Проект Указу Президента про надання стипендій Президента України талановитим студентам і молодим науковцям для навчання та стажування в провідних зарубіжних університетах і дослідних центрах, яким передбачається виділення п’ятдесяти студентських стипендій щорічно, не вирішує проблеми в масштабах держави.
Ситуація з міжнародною академічної мобільністю кадрів ще гірша: стажування викладачів українських вищих навчальних закладів у провідних європейських університетах ніяк не координується і не фінансується українськими ВНЗ або державою; створення спільних програм підготовки фахівців із провідними європейськими університетами не набуло поширення; укладення міжуніверситетських двосторонніх договорів про обмін кадрами відбувається епізодично; виконання спільних наукових програм із провідними університетами ЕПВО має одиничний характер.
Отже, академічна мобільність стає невід'ємною складовою сучасної освіти і зростатиме надалі. Для України досягнення ефективної міжнародної академічної мобільності в контексті Болонського процесу реальне лише за умови створення продуктивної системи національної мобільності, нормативно-правової бази, організаційно-економічного механізму, визначення джерел фінансування та готовності до партнерства.
10.Європейський вимір якості навчання: основні підходи.
Згідно з концепцією Болонської декларації, яка сповідує принцип інституційної автономії, основна відповідальність за забезпечення якості лежить на ВНЗ. Але оцінювання якості на рівні ВНЗ не достатньо, тому необхідна і зовнішня незалежна експертиза. У світовій практиці застосовуються різні підходи до оцінювання якості роботи ВНЗ: репутаційний (на основі експертних оцінок), результативний (за об’єктивними показниками) і загальний, який має базуватися на технології ТQМ – Total Quality Management. Кількість підходів може бути більшою: традиційний (престижність ВНЗ), науковий (відповідність стандартам), менеджерський (задоволення клієнта), споживчий (сам споживач визначає якість), демократичний (користь вищого закладу для суспільства)
Якість освіти повинна гарантуватись державою і відповідати міжнародним вимогам.
Завдання забезпечення (гарантування) якості вищої освіти є багатоплановим і включає:
- наявність необхідних ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних, інформаційних, наукових, навчально-методичних тощо), вирішальним з яких є кадри.;
- організацію навчального процесу, яка найбільш адекватно відповідає сучасним тенденціям розвитку національної та світової економіки та освіти;
- контроль освітньої діяльності ВНЗ та якості підготовки фахівців на всіх етапах навчання та на всіх рівнях (рівні ВНЗ, державному рівні, міжнародному (європейському)).
Історично сформувались “англійська” модель якості освіти, яка базується на внутрішній самооцінці академічної спільноти, і “французька” модель, що ґрунтується на зовнішній оцінці ВНЗ з погляду його відповідальності перед суспільством. “Американська” модель поєднує ці підходи і, здається, є найбільш прийнятною.
11 .Призначення та головні функції Додатку до Диплому
Академічна довідка оцінювання знань (додаток до диплома) – документ, що додається до диплома про вищу освіту з метою
поліпшення міжнародної «прозорості» і полегшення професійного й академічного визнання
спеціальності (диплома, ступеня, сертифіката і т.п.). Додаток до диплома призначається для опису
сутності, рівня, змісту і статусу навчальної роботи, виконаної людиною, чиє ім'я внесене у
вихідний кваліфікаційний документ, що доповнюється цим додатком. У додатку до диплома не
повинні міститися будь-які судження щодо достоїнств, чи еквівалентності визнання кваліфікації.
Додаток до диплома являє собою гнучкий інструмент, що не носить наказовий характер і
призначений для економії часу, коштів і праці. Документ може бути адаптований стосовно до
конкретних потреб.
Документ видається державними установами відповідно до зразка, розробленим Об'єднаною
європейською комісією (ОЄК), Радою Європи (РЄ) і робочою комісією ЮНЕСКО, що апробували
й удосконалили зміст цього документа.
Головними функціями Додатку до диплома є:
- гарантування його володарю визнання роботодавцями набутих ним знань і вмінь;
- зазначення можливості, яку надає отримана кваліфікація щодо доступу до подальшого академічного чи професійного навчання;
- інформування щодо подробиць, які стосуються прав випускника вищого навчального закладу, відносно його професійного статусу.
12.Мета і ключові особливості Європейської кредитно-трансферної системи (ЕСТ8).
Європейська кредитно-трансферна система (ЕCTS) – це система, яка створена для забезпечення єдиної міждержавної процедури виміру й порівняння між закладами освіти результатів навчання студентів, їхнього академічного визнання. Вона розроблена для забезпечення мобільності студентів, спрощує розуміння і порівняння навчальних програм та досягнень студентів як між вітчизняними, так і іноземними навчальними закладами.
ECTS базується на тому принципі, що студент стаціонару за навчальний рік повинен отримати 60 кредитів. Кредити у даній системі можна отримати лише при успішному виконанні роботи, передбаченої навчальним планом. Робоче навантаження студента у системі ECTS складається із відвідування лекцій, семінарів, самостійних та індивідуальних занять, підготовки власних проектів, здачі іспитів тощо. У більшості європейських країн загальний обсяг роботи студента протягом навчального року визначається нормативно в рамках 1500 – 1800 годин, тобто один кредит дорівнює 25–30 годинам навчального навантаження. Завданням ECTS є збільшення прозорості систем навчання в різних країнах та сприяння студентським обмінам в країнах Європи через надання змоги студентові здійснювати трансфер (перезарахування) та накопичення кредитів. Трансфер кредитів гарантується відповідними угодами між університетами, що скеровують та приймають студента на навчання, та самим студентом.
Хочеться зазначити, що ECTS у своїй основі базується на трьох ключових елементах: інформація, взаємна угода і використання кредитів ECTS.
Кредитом є обсяг навчального матеріалу, який може бути засвоєний студентом із певного курсу, причому кредит складається зі змістових модулів або блоку змістових модулів. Кредитно-модульна система передбачає укрупнення змістових модулів, які складають кредит. 1 кредит дорівнює 36 академічних годин. Змістові модулі кредиту є окремими самостійними частинами дисципліни, які логічно об’єднують кілька навчальних елементів модуля відповідно до навчальної програми. Вони вивчаються студентами послідовно і завершуються модульним контролем. Контроль успішності студентів забезпечується модульно-рейтинговою системою оцінки знань.
Для отримання ступеня бакалавра потрібно набрати 240 кредитів., ступеня магістра – 300 кредитів.
Кредити зараховуються після успішного складання підсумкової роботи. Кількість нарахованих кредитів від оцінки не залежить.
13. Основні інструменти ЕСТS
Основними інструментами, на основі яких відбувається перезарахування кредитів, отриманих студентом за час навчання в іншому університеті, є
— Інформаційний пакет навчал. дисциплін
Кожен заклад, що викор. естS, випускає інформ. пакети як довідники для потенційних партнерів. Ін форм. пакет надає письмову ін форм. студентам і працівникам про навчальні заклади, факультети, організації, структуру навч. програми та окремих дисциплін. Це чіткі документи, які описують те, що заклад пропонує, у такий спосіб, щоб студенти змогли оцінити, що із запропонованого підходить їм найкраще.
— Аплікаційна форма студента
Щоб заповнити "Аплікаційну форму", студент повинен бути добре ознайомлений з програмою навч., яку вибирає в закордонному навч. закладі. Студент також може включити в "Аплікаційну форму" другий і третій навчальний заклади на вибір, якщо його заява щодо першого закладу не буде прийнята.
— Академічна угода
Коли три залучені сторони - студент, місцевий навч. заклад і закордонний навчальний заклад - домовилися про програму навчання за кордоном, вони підписують "Академічну угоду".
— Опис навчальних досягнень
Опис навч. досягнень ("Академічна довідка") за формою ects викор. для задокументування виконання студентом навч. навантаження протягом певного періоду із зазначенням вивчених навчальних дисциплін, отриманих кредитів, оцінок в локальній системі оцінювання та системі ects.
— Шкала оцінювання ECTS
Шкала оцінювання ects була розроблена для того, щоб допомогти навчальним закладам перенести оцінки, виставлені іншим університетом. Шкала оцінювання ects основана на концепції поділу студентів на достатньо широкі групи за результатами перевірки знань
— Знак ects
Знак ects (ects Label) присвоюється навчальним закладам, які успішно викор. ects у всіх навчальних програмах.
14. Навчання впродовж життя у контексті Болонського процесу
Цікаво прослідкувати, як змінювалося і закріплювалося у документах Болонського процесу розуміння важливості навчання впродовж життя, як видатного суспільного явища.
В Сорбонні (1998) міністри-засновники відзначають важливість навчання впродовж життя, але термін "lifelong learning" не застосо-
вують. У Декларації було записано: Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової кар'єри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя.
В Болоньї (1999) з‘являється знайомий вже нам термін "lifelong learning",але навчання впродовж життя згадується лише як одна з можливостей набуття кредитів поза межами навчального закладу:
Кредити можуть також набуватися поза сферою вищої освіти,включаючи навчання впродовж життя, якщо це визнано відповідними Університетами.
У Празі (2001) відношення до LLL змінилося докорінно (у жовтні 2000 р. було опубліковано меморандум ЄК відносно навчання впродовж життя,було визнано невід‘ємним елементом Європейського простору ВО.
У майбутній Європі, де знання складатимуть основу суспільства та економіки, стратегії навчання впродовж життя необхідні для того, щоб витримувати випробування конкурентоспроможності та застосування нових технологій і для зміцнення соціальної єдності, забезпечення рівних можливостей та покращення якості життя.)
Через 2 роки на Берлінському саміті прогрес у навчанні впродовж життя розглядався як одне з дев‘яти зобов‘язань Болонського процесу.
Міністри звертаються тих, хто створює структури кваліфікацій в Європейському просторі вищої освіти,. використовувати широкий спектр гнучких шляхів навчання,можливостей і методик з належним застосуванням кредитів ECTS. Вони наголошують на необхідності розширення можливостей для всіх громадян, згідно з їхніми уподобаннями і здібностями, до навчання впродовж життя, як на шляху до, так і в межах вищої освіти.
Можна з упевненістю прогнозувати, що на Бергенському саміті у 2005 році цьому питанню буде приділено не менше уваги. За останні роки з‘явилося багато важливих офіційних публікацій європейських організацій, серед яких слід відзначити Інформаційне
повідомлення ЄК "Нові перспективи для навчання (November’2001), у якому наводяться рекомендації щодо дій (у відношенні до LLL) на національному, інституційному,субінстуційному рівнях, а також на всіх рівнях (не забуваючи про регіональний рівень).
15 Привабливість Європейської вищої освіти як ціль БП
Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:
-полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;
-розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.;
-зростанню привабливості європейської вищої освіти
Враховуючи тенденцію зменшення частки студенства у суспільстві наступні роки – пройдуть під егідою боротьби за нього з боку різних освітніх систем світу. Європейська система має на меті привабити абітурієнта наступними перевагами:
1 Створення єдиної структури кваліфікацій дозволить уникнути двозначностей в оцінці освітнього рівня людини, що прагне продовжити навчання чи знайти собі роботу в іншій країні ЄС.
2 Мобільність є однією з базових переваг сучасної європейської освітньої політики.
Її базова ідея полягає в тому, що в сучасному світі дедалі відкритіших кордонів освіта та знання стають транскордонним та транснаціональним явищем.
Навчання, стажування та дослідницька робота закордоном збагачує індивідуальний досвід людини, надає їй можливість дізнатися більше про інші моделі створення та поширення знань, дозволяє їй розширити мережу своїх контактів та свого спілкування, і дає їй змогу вивчити низку інших іноземних мов.
3 Забезпечення якості вищої освіти. Створення цього добровільного реєстру є наріжним каменем Болонського процесу, адже допомагає посилити мобільність студентів, дослідників і викладачів, підвищуючи рівень довіри і взаєморозуміння між ВНЗ із різних освітніх систем. В список Реєстру матимуть право увійти лише ті агенції і заклади, що вже продемонстрували свою відповідність принципам забезпечення якості в Європі
4 Сучасний світ є світом мобільності, в якому урухомилися не лише речі, але й здатності людей продукувати ці речі, компетенції, якими володіють люди. Старі професії застарівають, натомість народжуються нові спеціальності і нові перспективи, для яких ще бракує навичок та освіти. Відповідно європейська система освіти хоче привабити студента можливістю ціложиттєвого навчання, яка буде стане реальністю за допомогою взаємозарахувань, раніше пройдених предметів. Тобто склавти іспит з певного предмету потрібно лише раз за життя.
16. Історичні етапи становлення та розвитку вищої освіти в Україні
У 1998 році у м. Болоньї європейськими міністрами освіти була підписана спільна декларація про єдині засади розбудови системи вищої освіти у Європі.
Сьогодні вищі навчальні заклади України приймають на навчання до 70% випускників шкіл.У зв’язку з проголошенням Україною про свій намір приєднатися до ЄС система вищої освіти потребує докорінного реформування.
Спроби надати загальноєвр. характеру вищій школі фактично розпочалися в 1957 р. з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти 1971 та 1976 років, у Маастріхтському договорі 1992 року. Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснац. проблем освіти. В 1997 р.під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна втч), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації.
25 травня 1998 року було прийнято Спільну декларацію (Сорбонська декларація), якою і був започаткований Болонський процес. Сама Болонська конвенція була підписана 18-19 червня 1999 р. в м.Болонья. Таким чином, в 1999 р. до Болонського процесу були залучені 28 євр. країн.
Нині в Україні налічується 1003 вищих навчальних закладів, з яких понад 300 здійснюють освітню діяльність на університетському рівні. Щорічно до вищої школи на навчання вступають 408 000 осіб, що вдвічі більше ніж п’ять років тому. За кошти держави навчається 50 відсотків укр.студентів, інші – за рахунок власних коштів, кредитів тощо.Укр.професорсько-викладацький загал – це 78 тисяч викладачів, із яких 12 відсотків – професори.Однією із передумов входження України до єдиної Європейської зони вищої освіти є досягнення системою вищої освіти України цілей Болонського процесу.
Із 1998 по 2004 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій на яких було сформульовано шість ключових принципів цього процесу:
1. Введення двоциклового навчання.
2. Запровадження кредитної системи.
3. Контроль якості освіти.
4.Розширення мобільності.
5.Забезпечення працевлаштування випускників.
6.Забезпечення привабливості європейської системи освіти.
17.Формув. суч. с-ми ВО України. Заг. характер. структури ВО.
Структура ВО України побудована відповідно до стр-ри освіти розв. країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнар. організаціями. Але досвід інших країн ніколи не буває зайвим. Ступеневість ВО полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.
Виходячи із структури ВО, її перший ступінь передбачає здобуття ВО освітньо-квалі-фікаційного рівня "Молодший спеціаліст"; другий - "Бакалавр" (базова ВО); третій-"Спеціаліст", "магістр" (повна вища освіта).
Прийняття такої розгалуженої схеми має принципове значення, оскільки це гарантує людині вільність вибору і дає можливість отримати освіту у відповідності до розумових і професійних здатностей
Термін навчання:
Молодший спеціаліст – на базі повної заг. серед. освіти – не більше 3 років; на базі базової заг. середн. освіти – не більше 4 років;
бакалавр – на базі повної заг. серед. освіти – не більше 4 років;
при наявності “молодшого спеціаліста” - 2-3 роки;
спеціаліст – на базі відпо-відної освітньо-професійної програми підготовки бака-лавра – не більше 1 року чи 1,5 для певних спеціаль-ностей;
магістр -- на базі відповідної освітньо-професійної програ-ми підготовки бакалавра – не більше 1 року чи 1,5 для певних спеціальностей;
на базі відповідної освітньо-професійної програми підго-товки спеціаліста – не більше 1 року.
Важливе завдання перед освітою України поставлено тезою навчання впродовж усього життя людини. Ринок праці швидко змінюється, що диктує необхідність ство-рення короткотермінових навчальних програм перепід-готовки й підвищення квалі-фікації кадрів. Цю важливу функцію має виконувати с-ма післядипломної освіти.
Сьогодні відбув. позитивні зміни у формуванні компле-ксної с-ми післядипломної освіти, як складової частини нац.освіти. Функціонує понад 500 держ. та недерж. Навча-льних закладів та підрозділів, із яких близько 200 вищих навчальних закладів після-дипломної освіти, підпо-рядковані безпосередньо Міністерству освіти й науки України. Поряд із цим 23 міністерств та відомств мають власну мережу закла-дів, серед яких найбільш вагомі - аграрна, промислова та транспортна галузі. Через с-му післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі близько 30 тис. отримують вищу освіту різного освітньо-кваліфікаційного рівня з 58 спеціальностей.
18.Законодавство України про Вищу освіту. Основні положення закону України „Про вищу освіту”.
Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається з законів України "Про освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність", ”Про вищу освіту” та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до нього. Діючийпроекк закону був прийнятий у 2002 році, зміни вносяться регулярно. Якщо міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про вищу освіту, то застосовуються правила міжнародних договорів.
Закон ”Про вищу освіту” визначає пpавовi, оpганiзацiйнi, фiнансовi та iншi засади забезпечення конституцiйного права громадянина на вищу й пiслядипломну освiту, вiльний i всебiчний розвиток своєї особистостi, ствоpює умови для забезпечення потpеб суспiльства i деpжави у квалiфiкованих фахiвцях, функцiонування й розвитку системи вищої освiти. Метою цього закону є забезпечення кожному громадянину України можливостей розвитку його духовного i фiзичного потенцiалу, формування самостiйної i розвинутої особистостi як члена демократичного суспiльства, урегулювання вiдносин, пов'язаних з педагогiчною та науковою дiяльнiстю в системi вищої освiти, створення умов ефективної пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв для забезпечення розвитку всiх сфер суспiльного життя.
Основними завданнями цього закону є визначення:
1)правового статусу суб'єктiв системи вищої освiти у сферах освiтньої та наукової дiяльностi, матерiальних та моральних стимулiв для учасникiв навчально-виховного процесу;
2)основних цілей, напрямiв та принципiв державної полiтики у сферi вищої освiти, що забезпечує її прiоритетнiсть;
3)економiчних, соцiальних та правових гарантiй освiтньої та наукової дiяльностi в системi вищої освiти, свободи педагогiчної та наукової творчостi;
4)повноважень органiв державної влади щодо здiйснення державного регулювання та управлiння у сферi вищої освiти.
- Входження вищої освіти України до Болонського процесу: основні проблеми та шляхи їх вирішення.
Основними проблемами входження вищої освіти України до Болонського процесу є :
1. Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.
2. Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою.
3. Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.
4. Збільшення розриву звязків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.
5. Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра.
6. Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.
7. Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.
8. Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки.
9. Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних.
Щоб вирішити дані проблеми потрібно :
- удосконалити двоступеневу структуру вищої освіти;
- прийняти прозорі та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій;
- врахувати європейську практику організації акредитації та контролю якості освіти;
- підтримувати і розвивати європейські стандарти якості;
- ліквідувати перепони для мобільності студентів, викладачів та дослідників;
- запровадити сучасні підходи інтеграції вищої освіти і науки у справі підготовки магістрів та аспірантів;
- забезпечити подальший розвиток автономності й самоврядування в системі вищої освіти та науки.
20. Кредитно-модульна система навчання у вищій школі. основні підходи
Кредитно-модульна система організації навчального процесу – це новітня модель національної системи вищої освіти, яка враховує засади Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи (ECTS) і є найбільш оптимальним варіантом для зміни наявної системи вищої освіти України.
Серед дослідників існують різні погляди на впровадження кредитно-модульної системи навчання і проблеми, пов’язані з трансформацією традиційної української вищої освіти, переваг і перспектив нової моделі навчання.
Концептуальна ідея дослідження полягає в тому, що запровадження кредитно-модульної системи організації навчання студентів економічних факультетів вищих навчальних закладів має ґрунтуватися на вимогах державних стандартів щодо професійної підготовки фахівців з урахуванням потреб сучасного ринку праці та зарубіжного досвіду, теоретичних положеннях особистісно зорієнтованого підходу до організації процесу професійної підготовки майбутніх фахівців, науково обґрунтованої моделі педагогічних умов запровадження цієї системи.
Перевагами кредитно-модульної системи навчання, на нашу думку, є таке:
- організація навчання, за якої враховуються інтереси і здібності студентів;
- посилення індивідуалізації взаємостосунків викладача зі студентами;
- посилення контролю за діяльністю студентів викладачем протягом семестру, що активізує його роботу протягом усього періоду навчання;
- підвищення мотивації студентів до навчання та їх відповідальності за його результати;
- зростання самостійності, самовизначеності, самопізнання і самооцінки процесу і результату своєї діяльності за рахунок самостійної роботи, яка є базовою формою навчання відповідно до концепції Болонської системи освіти;
- закріплення самостійних досягнень;
- об’єктивність оцінювання знань студентів.
Ще одним вагомим і позитивним чинником кредитно-модульного підходу є рейтингова система оцінювання знань студентів, сутність якої полягає в тому, що студент виконує всі види навчальних робіт у межах залікової одиниці, на основі чого виводиться підсумкова оцінка.
Таким чином, розглянувши стан впровадження КМСОНП, проблеми, переваги і перспективи, пов’язані з ним, доходимо висновку, що цей процес зумовлює перехід від педагогіки з ознаками авторитаризму до педагогіки тактовності та толерантності.