Зприйняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р

Вид материала

Кодекс

Содержание 8. Акти цивільного стану 1. Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення 2. Поняття опіки і піклування та їх види Органи опіки та піклування

Подобный материал:

• Кабінет міністрів україни постанов авід 12 березня 2003, 70.21kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1992 р. N 6-92 від 11 січня 1993, 786.74kb.
• Кабінет міністрів україни постанов авід 5 жовтня 2009, 104.84kb.
• Кабінет міністрів україни, 110.94kb.
• Єдиною умовою, від якої залежить успіх, 78.1kb.
• Постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. N 306, ст. 26 закон, 17.97kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України  від 9 грудня 1992 року n 6-92,  від 11 січня, 849.29kb.
• [за період з 1 січня по 31 березня 2011 року], 610.42kb.
• В.І. Луговий "19" вересня 2003 р. Положення, 1213.93kb.
• Законами України від 19 червня 2003 року n 980-iv, ову, 2003 р., N 30, ст. 1527, 5351.82kb.

8. Акти цивільного стану


Цивільний стан – правове становище конкретної фізичної особи як носія персоніфікованих і належних тільки їй суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Цивільно-правовий стан фізичної особи – об’єкт правової охорони цивільним та публічним правом.

Цивільно правовий стан фізичної особи моделюється на основі загально правового статусу людини. Він також визначається спеціальним правовим статусом, наприклад державного службовця і конкретизується через індивідуальне правове становище – сукупність належних певній конкретній особі суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Загальний правовий статус людей зумовлений міжнародними конвенціями про права людини і зобов’язаннями України щодо його забезпечення. В той же час міжнародне і національне законодавство особливо регулює правове становище жінок, що охоплюється гендерною політикою та правове становище дітей. Воно є більш вигідним і захищеним у порівнянні із правовим становищем чоловіків.

Спеціальний правовий статус визначається для певної категорії осіб за їх загальними ознаками: інвалід, ветеран війни тощо. Він може визначатись за професійною ознакою: лікар, державний службовець, міліціонер.

Індивідуалізує фізичну особу її особистий правовий стан: правове становище конкретні правові зв’язки даної особи. Індивідуальний правовий стан конкретизується в актах цивільного стану – діях фізичних осіб чи події, які впливають на виникнення, зміну та припинення прав та обов’язків фізичних осіб та формалізують правове становище конкретної особи. Відповідно до ст. 49 ЦКУ актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про органи реєстрації актів громадянського стану” від 24 грудня 1993 р. акти громадянського стану – засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, батьківства, зміни прізвища, імені по батькові. Ці факти підлягають обов’язковій реєстрації з метою охорони особистих немайнових та майнових прав, державних та суспільних інтересів.

Ряд фактів реєструється виключно за ініціативою фізичних осіб.

Таким чином актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Відповідно до ст. 1 ЗУ "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993р. акти громадянського стану - це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізви­ща, імені та по батькові. Цей перелік фактів підлягає обов'язковій реєстрації. Її мета - охорона особистих майнових та немайнових прав, державних і громадських інтересів. Реєстрація має інформаційну мету. З її даними в установленому порядку можуть знайомитися інші особи.

Слід відзначити термінологічну невідповідність ЦКУ де використовується термін “акти цивільного стану” та ЗУ "Про органи реєстрації актів громадянського стану" де використовується термін “акти громадянського стану”. Із введенням ЦКУ в дію всі нормативні акти повинні бути приведені у відповідність до застосовуваної в ньому термінології.

Реєстрація актів цивільного стану покладено як на спеціально створені органи, так і на виконавчі комітети сільських і селищних рад народних депутатів, яким держава делегувала такі повноваження. Відповідно до ст. 2 вказаного вище закону систему органів реєстрації актів грома­дянського стану становлять: відділи реєстрації актів громадянського стану (РАГСи) Голо­вного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад. Реєстрацію актів громадянського стану громадян України, які проживають за кордоном, проводять відповідні консульські установи та дипломатичні представництва України.

За своєю суттю акти цивільного стану - ад­міністративні акти, що їх здійснюють компетентні органи, в яких відповідні об­ставини відображаються і закріплюються офіційними документами. Вони є офіційним доказом зареєстрованих фактів і зберігають це значення доти, по­ки у встановленому законом порядку їх не буде змінено чи анульовано.

Реєстрація актів цивільного стану не має правоутворюючого значення. Вона лише встановлює, де і коли від­булися певні юридичні факти. Виняток становить тільки реєстрація шлюбу, яку закон кваліфікує як елемент правоутворюючого юридичного складу: без реєстра­ції, як і без взаємної згоди осіб, що беруть шлюб, шлюбу немає.

Серед актів цивільного стану виділяються такі акти:

1. які за­фіксують такі факти, що впливають на правове становище фізичної особи: народження та смерть¹ (визнання померлим), одруження та розірвання шлюбу, усиновлення та встановлення (визнання) батьківства;
   
2. спрямовані на індивідуалізацію фізичної особи шляхом присвоєння і реєстрації його прізвища, імені та по батькові. На підставі вчинених записів громадянам видається спеціальний документ — свідоцтво. Наприклад до одержання паспорта єдиним документом неповнолітнього є свідоцтво про народження. Перебування у шлюбі свідчить свідоцтво про шлюб. Смерть людини посвідчується свідоцтвом про смерть.
   

Не є актами цивільного стану інші реєстраційні процедури: реєстрація нерухомості, транспортних засобів, вогнепальної мисливської, спортивної та іншої зброї, реєстрація як суб’єкта підприємництва.

Закон також передбачає можливість відновлення органами реєстрації актів цивільного стану, зокрема втрачених записів за наявності підтверджуючих це документів. Деякі з них можливо встановити у судовому порядку, наприклад факт смерті. Законодавством передбачається також анулювання записів на підставі рішень суду.

У той же час не всі події та факти, які відповідно до закону впливають на правове ста­новище громадянина, підлягають спеціальній реєстрації в органах реєстрації ак­тів громадянського стану. Так, визнання громадянина недієздатним внаслідок ду­шевної хвороби або недоумства істотно впливає на його цивільний стан, але спеціальний запис про цей факт не передбачено. Не реєструється і не відображається у особистих документах, що посвідчують особу визнання її обмежено дієздатним. Це спричиняє складнощі при реалізації передбачених внаслідок обмеження дієздатності наслідків.

Можливі неточності або помилки в записах цивільно­го стану потребують їх виправлення. Їх за наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами проводять органи РАГСу за місцем проживання заявника. ЗУ "Про органи реєст­рації актів громадського стану" передбачено що зміст актів громадянського стану, а також відмо­ва в реєстрації актів громадянського стану, в тому числі у зміні прізвища, імені та по батькові, внесенні змін, доповнень, виправлень до записів актів громадян­ського стану, їх поновленні та анулюванні, можуть бути оскаржені до вищестоя­щого органу та до суду (ст.9).


Контрольні питання:

1. Поняття та значення індивідуалізації фізичної особи.
   
2. Засоби індивідуалізації фізичної особи.
   
3. Ім’я фізичної особи та його правове значення.
   
4. Місце проживання фізичної особи.
   
5. Підстави для визнання особи безвісти відсутньою.
   
6. Наслідки визнання особи безвісти відсутньою.
   
7. Наслідки появи визнаного безвісти відсутнім.
   
8. Підстав для оголошення померлим.
   
9. Наслідки оголошення померлим.
   
10. Особливості оголошення особи загиблою.
    
11. Наслідки появи оголошеного померлим.
    
12. Відмінність оголошення померлим від встановлення факту смерті.
    
13. Поняття підприємця.
    
14. Особливості правового становища фізичної особи-підприємця.
    
15. Правове становище фізичної особи.
    
16. Поняття та види актів цивільного стану.
    
17. Виправлення помилок і неточностей в актах цивільного стану.
    

Лекція 10. Опіка і піклування. (Шишка Р.Б., Кройтор В.А.)


План:

1. Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення.

2. Поняття опіки і піклування та їх види.

3. Органи опіки і піклування.
   
4. Встановлення опіки і піклування.
   
5. Зміст опіки і піклування.
   

6. Звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки.


Нормативні акти: Конституція України, ЦКУ, ЦК УРСР, СКУ, ЗУ “Про громадянство”, ЗУ “Про біженців”. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р. /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Про затвердження положень про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах. Постанова КМУ від 1 квітня 2004р. № 429, Наказ Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Про затвердження правил опіки і піклування” // Правове положення неповнолітніх в Україні: Збірник нормативних актів. /Уклад. Кройтор В.А., Євко В.Ю. Х., Еспада. 2002, С.304-316. Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с.

Література: Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984, Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. Рига. 1976.

Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. Тула: Автограф, 2001. 720с., Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с., Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: опіка, піклування, органи опіки і піклування, опікун, піклувальник.


1. Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення


Відповідно до ст.12 ЦКУ особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд. Тому здебільше особа здійснює свої права та виконує обов’язки самостійно. Але не всі суб’єкти цивільного права можуть здійснювати ці права самостійно. Перепоною для цього с можуть стати об’єктивні, в основному нездатність особи здійснювати ці права і силу недостатності обсягу дієздатності, нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, наявності фізичних вад чи похилого віку.

З часів римського приватного права для забезпечення потреби належного здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тих випадках коли особа не може і не здатна це робити самостійно слугують спеціальні правові інститути: опіки і піклування. Вони засновуються на ідеї турботи за людину, що не має достатньої зрілості для необхідних їй матеріальних засобів¹.

Здебільше це зв’язується з тими дітьми у кого нема батьків, чи батьки не в змозі належним чином виконувати свої обов’язки. Держава намагається створити для таких дітей альтернативу через спеціальні правові конструкції, що максимально наближені до сімейної моделі взаємної турботи і контролю. Ще Г.Ф.Шершеневич влучно зауважив, що опіка за своєю метою наближається до наслідування природної сім’ї.

Виходячи з таких позицій опіка і піклування у деяких приватних порядках опіка і піклування засновані на сімейних принципах. У Франції батькові належить законна опіка, але мати, яка вступила у новий шлюб, усувається від опіки. При відсутності батьків взагалі опікун призначається сімейною радою.

За Німецьким цивільним уложенням вирішення питання про призначення опікуна – виключна прерогатива опікунського суду. Обов’язки опікуна виконують батько, матір, діда чи бабу. При їх відсутності суд призначає опікуна самостійно із переважно числа родичів чи свояків.

В Англії опікун призначається заповітом батька чи канцлерським судом, який складає опікунське встановлення. Опікуном може бути призначений родич або інша особа, яка має високі моральні якості і авторитет.

В Росії опіка і піклування регулювались і межах сімейного права. Опіка означала по суті повну заміну фігури підопічного опікуном при учиненні правочинів. Опіку учиняв угоди для і від імені підопічного. Цікаво, що опіка встановлювалась над особами до досягнення ними 17 років. Навпроти піклування полягало у сприянні досвідом житейськими порадами недостатню зрілість, особи над якою встановлювалось піклування. Така особа діяла самостійно але за порадою і з дозволу піклувальника. Якщо вона виходила за межі, то піклувальник міг зупинити ці дії.

Отже традиційно опіка будувалась на ідеї сімейного зв’язку і сімейної турботи. Елементи такого підходу простежуються із часів Руської правди.

Довгий час законодавство СРСР виходило із французької моделі опіки і піклування і з часу Основ законодавство про шлюб та сім’ю, аж до вступу у силу нового ЦКУ регулювалось у межах сімейного законодавства. Новий ЦК пристав на німецьку модель опіки і піклування.

Варто відзначити, що з метою реального забезпечення охорони прав таких осіб в ст. 57 ЦКУ встановлено, по суті, імперативна вимога про те, що особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування. Такий імператив гарантується зазвичай нормами публічного права, здебільше адміністративного, яке передбачає адміністративну відповідальність.

Опіка і піклування відповідно до ст. 55 ЦКУ встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Таким чином основне завдання опіки – охорона суб’єктивних прав та законних інтересів фізичних осіб. Їх треба оберігати від учинення таких правочинів які можуть зашкодити їх особистим чи майновим інтересам. Для хворих осіб та осіб похилого віку це засіб проти зловживань зі сторони інших осіб.

Правове регулювання відносин з опіки та піклування до прийняття нового ЦКУ здійснювалось КпроШС УРСР та затвердженими Наказом Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Правилами опіки і піклування”. В ньому відзначається, що опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх захисту їх особистих і майнових прав та інтересів, як і для захисту таких же прав повнолітніх, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки.

У новому ЦКУ ці інститути врегульовано главою ЦК. Положення цієї глави є набагато ширшими чим це було у КпроШС. Є ряд новел, наприклад інститут надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав і виконання обов’язків. Варто відзначити що ці Правила багато в чому суперечать положенням нового ЦКУ і повинні бути приведені у відповідність з ним.

Сутність правового явища проявляється у його змісті і призначенні. Якщо основне призначення опіки і піклування полягає у охороні прав і законних інтересів, осіб у яких їх правові можливості із самостійного здійснення своїх прав і реальні потреби не співпадають. Крім основного призначення є додаткові: контроль за юридично значимою поведінкою підопічних, виховання їх у дусі поваги до вимог закону, співставлення своїх бажань і реальних можливостей.

Сутність проявляється у правовому зв’язку між опікуном та підопічним, обов’язком опікуна здійснювати права підопічного і виконувати за нього юридичних обов’язків. При встановленні опіки над майном забезпечується управління цим майном та охорона майнових прав власників і майнових інтересів осіб, які мають майнові вимоги до власника. Для піклувальника сутність його юридичних повноважень проявляється у контролі юридично значимої поведінки особи, над якою встановлено піклування.

2. Поняття опіки і піклування та їх види


Кожне юридичне поняття відображає його сутність та основні правові зв’язки між його суб’єктами. Зазвичай поняття в праві – результат синтезу сутнісних ознаки певного правового явища, що відображає певний блок правових норм, який має певне призначення, вказує на його персоніфікованих суб’єктів, підставу виникнення право визначає основний зміст.

Ознаки опіки м и вбачаємо у наступному:

• формалізації у чинному законодавстві як системи правових норм;
  
• підстава виникнення – рішення суду чи вказівка закону;
  
• парність правового зв’язку між опікуном та підопічним (приватно-правовий) та органом опіки і піклування та опікуном (публічно-правовий);
  
• загальна визначеність правового становища опікуна та підопічного.
  

Опіка – спеціальний комплексний інститут цивільного права згідно якого визначений законом чи призначений у встановленому порядку опікун самостійно здійснює за підопічного його права та обов’язки чи надає таку можливість підопічному під загальним контролем органу опіки та піклування.

Відповідно п.2.1. Правил опіка встановлюється над фізичними особами які є малолітніми та визнаними у встановленому порядку недієздатними. Опікун заміщає собою фігуру підопічного. Опіка також встановлюється над майном визнаної безвісти відсутньою особи. На підставі ст.61 ЦКУ опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Комплексність цього інституту зумовлена матеріально-процесуальними повноваженнями опікуна який не тільки учиняє за підопічного правочини, але в разі порушення чи загрози порушення суб’єктивних прав можу звертатися до суду. Одночасно опікун має представницькі повноваження.

За підставами виникнення опіка може бути: законна, судова і адміністративна. Відповідно перша встановлюється на підставі закону. Хоча й новий СК У на відміну від КпроШС УРСР прямо не встановлює що батьки неповнолітнього є його опікунами, але із змісту багатьох його статей це прямо випливає (статті 154, 158, 177 СКУ). Така опіка може ще бути названа сімейною.

Судова опіка встановлюється за заявою зацікавлених осіб у судовому порядку. На підставі судового рішення орган опіки і піклування призначає конкретного опікуна переважно із кола родичів чи свояків підопічного. За відсутності таки, чи неможливості їх призначення опікунами за їх особистими властивостями опікуном може бути призначена інша особа. Адміністративна опіка базується на положеннях статті 61 ЦКУ, яка передбачає встановлення опіки та піклування безпосередньо органом опіки та піклування.

Якщо особа взяла на себе добровільно опікунські обов’язки щодо особи яка зосталась без батьківської чи родинної опіки, то до моменту її узаконення доцільно вважати її добровільним опікуном, о опіку – добровільною.

Піклування – інститут приватного права згідно якого піклувальник допомагає підопічному у здійсненні його приватних прав і обов’язків порадами і дає згоду на учинення ним правочинів, а в разі загрози майновим правам і інтересам підопічного приймають міри до визнання таких правочинів недійсними. Відповідно п.2.2. Правил піклування¹ встановлюється над неповнолітніми та громадянами, визнаними у встановленому порядку обмежено дієздатними. Піклування може також бути встановлене над особами, які за станом здоров’я не можуть самостійно захищати свої права. В ст. 59 ЦКУ закріплено, що піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Як і опіка піклування може бути законним (ст.32 ЦКУ) судовим і адміністративним.


3. Органи опіки та піклування


Загальні положення про орган опіки та піклування закріплені ст. 56 ЦКУ. Згідно неї органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. Ці органи уточнені в Правилах. Відповідно до п.1.3. Правил органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є рай­онні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, вико­навчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої держав­ної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. Це відділи охорони здоров’я, освіти, органів соціальної допомоги.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та пе­редачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім'ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влашту­вання безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закла­дах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо за­безпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслу­говування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров'я здійснюють діяльність (діагностичну, ліку­вальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внас­лідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Органи опіки та піклування здійснюють свою діяльність відповід­но до чинного законодавства. Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюють­ся опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості. Обов'язки секретаря опікунської ради виконує штатний інспектор опі­кунської ради.

Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповід­них управлінь і відділів місцевої державної адміністрації:

• вирішують питання про встановлення і припинення опіки та піклування;
  
• ведуть облік щодо осіб, які потребують опіки (піклування);
  
• здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників;
  
• забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездат­них осіб, які потребують опіки (піклування);
  
• розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків свої­ми правами;
  
• вирішують згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням);
  
• розглядають спори, пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей;
  
• розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників);
  
• вирішують питання щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла;
  
• вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав непов­нолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Наприклад при відчуженні приватизованої квартири, співвласником якої є особа, стосовно якої є чи встановлена опіки чи піклування, зокрема діти, потрібна згода органу опіки і піклування.;
  
• беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав не­повнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);
  
• установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках;
  
• оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо май­на, над яким установлюється опіка;
  
• охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;
  
• провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів непов­нолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.
  

Рішення органів опіки і піклування про призначення чи звільнення опі­кунів і піклувальників від виконання своїх обов'язків, а також з інших питань опіки і піклування можуть бути оскаржені в установленому законом порядку.

Керівництво органами опіки та піклування і контроль за їх діяль­ністю здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.