Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті ХVІІІ ст. Історія України
Вид материала | Документы |
СодержаниеПровідна установа Загальна характеристика роботи Основний зміст дисертації Список опублікованих наукових праць |
- Робоча навчальна програма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності, 332.26kb.
- Міністерство освіти І науки україни, 144.72kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Історія України ХХ століття, 29.99kb.
- Завдання для самостійної роботи студентів з дисципліни «Історія України», викладач, 12.51kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити, 138.15kb.
- «сільське господарство україни першої чверті ХХ століття та його науково-освітнє забезпечення, 169.24kb.
Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті ХVІІІ ст. - Історія України
Дисертація
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Борисенко Володимир Йосипович, завідувач кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, доктор історичних наук, професор Мицик Юрій Андрійович, завідувач кафедри історії та політології Національної академії “Університет Києво-Могилянська Академія”,доктор історичних наук, професор Путро Олексій Іванович, завідувач відділу країнознавства Київського інституту “Слов’янський університет”
Провідна установа: Національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра давньої та нової
історії України
Захист відбувся “ 28 ” травня 1999 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (252001, Київ, вул. М. Грушевського, 4).
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. В сучасних умовах економічних складностей і загостреності суспільно-політичних колізій у країні, матеріальних негараздів у сферах науки і культури перед українським народом стоїть вкрай важливе завдання — подолати труднощі й зберегти національний суверенітет власної держави. Незалежність України вже не раз у минулому прагнули відстояти по-своєму її правителі — князі, гетьмани, кошові отамани, президенти... Тому правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для нинішніх науковців, а й урядовців. У цьому аспекті, на наш погляд, принципового значення набуває аналіз діяльності володаря булави початку ХVІІІ ст. Івана Ілліча Скоропадського (1646—1722), за правління якого практично припинилося державотворення в автономному утворенні — Гетьманщині й розпочався швидкий занепад самобутнього козацького устрою, створеного гетьманом Б. Хмельницьким (1595—1657). У намаганнях І. Скоропадського зберегти в основі національні органи влади, територію, фінансову систему, збройні сили, піднести міжнародний авторитет країни тощо, безперечно, вбачається історичний зв’язок епох, бо саме зараз мусимо вирішувати схожі проблеми.
У свій час відомий український історик, правознавець, археограф, етнограф і белетрист, академік О. Левицький (1866—1922), вивчаючи документальні матеріали про одного з попередників Скоропадського — гетьмана Івана Самойловича, категорично заявив: “В історії всіх країн і народів навряд чи можна відшукати правителів, власна доля яких була б такою зрадливою та мінливою, насиченою всілякими нещастями й катастрофами, як доля малоросійських гетьманів”[1].
У радянській історіографії персоналіям останніх приділялось невиправдано мало уваги. Її “офіційні” представники з різних причин не випустили в світ жодної монографії, спеціально присвяченої комусь з володарів булави України, окрім хіба що Б. Хмельницькому, авторитет і заслуги якого тоді були вже загальновизнаними. За умов панування марксистсько-ленінської методології, з її гаслом про провідну роль народних мас в історії, в працях суспільствознавців простежувалася певна недооцінка діяльності багатьох непересічних осіб, особливо коли вони належали до середньовічної соціальної еліти, тобто були гнобителями простих трударів. Видатних діячів давнього минулого зображували, як правило, лише у великих справах, у неординарних моментах їх життя. Образно кажучи, з них робили монументи. Тоді як об’єктивність та історична справедливість вимагали іншого для них — правдивої біографії з характерними рисами й індивідуальними моральними якостями. Ще в кінці 50-х років нашого століття Ф. Шевченко в одній з своїх статей закликав вітчизняних науковців покінчити з “схематизмом” і подавати в студіях кожну видатну особу в нерозривній єдності з подіями певного часу[2]. Незабаром ця праця зазнала гострої критики з боку вищих партійних керівників. В дисертації ж всебічно висвітлена діяльність одного з провідних гетьманів на тлі суспільно-політичного життя й економічного становища Української козацької держави першої чверті XVIII ст.
Наукова новизна досліждення. Постать І. Скоропадського донині залишалася у вітчизняній та зарубіжній історіографії маловиразною й майже не дослідженою. В наукових і науково-популярних студіях привалювали здебільшого уривчасті характеристики та суб’єктивно-негативні оцінки його державницької й військової діяльності. Зокрема він нерідко “традиційно” протиставлявся І. Мазепі й зображувався як космополіт, котрий втратив усяку гідність і плазував перед російським царем і вищими сановниками, як такий, що повністю занедбав економіку, культуру та козацькій устрій на Лівобережжі. Питання про формування суспільно-політичних поглядів і наявність у І. Скоропадського державницької ідеї взагалі спеціально не ставилися. Окремі вчені заперечували проведення ним будь-якої міжнародної політики. Багато біографічних помилок і неточностей щодо нього міститься на сторінках деяких видань, у тому числі й енциклопедичних.
Тому в дисертації здійснена спроба дати неупереджену характеристику гетьманської влади на грунті більш широкого залучення та глибокого аналізу тогочасних джерел, а також вивчення внутрішньої ситуації в країні через призму зовнішніх факторів, що обумовлювали її функціонування. Вперше розглянуто питання про формування державної ідеї вищої за рангом особи в Гетьманщині початку XVIII ст. Всебічно показано якими методами І.Скоропадський прагнув відстояти автономію великого регіону та зберегти його цілісність у територіальному відношенні. В праці детально аналізується зовнішня політика українського володаря булави за тяжких тоталітарних умов царату, що дозволяє певною мірою по-новому висвітлювати аспект тогочасних взаємин урядів Росії, “Малоросії” та багатьох зарубіжних країн.
Питома увага на сторінках рукопису зосереджена на ролі гетьмана у війнах і походах, як керівника козацьких полків у боях проти вояків Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Швеції, а також на трагічних обставинах у стосунках Петра І, І. Скоропадського та запорожців. (Ці аспекти до останнього залишались поза науковими інтересами істориків). Описано ставлення володаря булави до низовиків, які перебували за межами Української держави, зокрема старшинських груп на чолі з К. Гордієнком, П. Орликом і т. д. Проводиться думка певної деструктивної ролі Запорозької Січі в державотворчих процесах в Україні в першій чверті XVIII ст.
Зрозуміло, що всебічна характеристика гетьманування І. Скоропадського тематично передбачає з’ясування соціальної структури населення, законодавчо підпорядкованого йому, прав і обов’язків окремих станів чи суспільних груп. Так, у дисертації спеціально розглянуто питання про значущість володаря булави на чолі національного судочинства, визначені основні види й розміри поборів у регіоні, в тому чилі й запроваджені безпосередньо ним.
Вивчення системи оподаткування основних виробників та розвитку (або згортання) української торгівлі у зазначений період, встановлення монополії царатом на продаж багатьох стратегічно важливих товарів, дозволяє провести інтересні аналогії з сучасним економічним становищем в Україні й за її межами, зробити загальні висновки щодо деякої циклічності в процесах XVIII і XX ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукових планів відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.
Предметом дисертаційного дослідження стали повноваження гетьмана І. Скоропадського і, в першу чергу, ті з них, які були спрямовані на збереження надбань українського народу в процесі державотворення в країні. Це передбачає комплексний аналіз етапів формування суспільно-політичних поглядів володаря булави, оцінку його як державного й військового діяча, характеристику оточення і взаємин з правителями сусідніх країн, з’ясування причин ліквідації вищої влади царатом.
Хронологічні рамки дисертації обумовлені роками життя та гетьманування І.Скоропадського, періодом, за який сталися разючі зміни в статусі й устрої Української козацької держави.
Метою дослідження є об’єктивне висвітлення безпосередніх заходів І. Скоропадського в спробі мирного вирішення проблем збереження української автономії на початку XVIII ст. і визначення місця гетьмана в позиції соціальної еліти Лівобережної України до уряду Російської держави.
Для досягнення поставленої мети автор передбачав вирішити такі завдання:
— дослідити основні етапи життя й формування суспільно-політичних поглядів І. Скоропадського;
— схарактеризувати найбільш типові державницькі устремління вищої за рангом особи в країні в порівнянні з поглядами інших представників соціальної еліти;
— розкрити зміст найважливіших економічних і соціальних заходів гетьмана;
— з’ясувати персональну значимість володаря булави, як військового діяча;
— висвітлити взаємини гетьманської влади і керівництва Запорозької Січі й показати їх вплив на загальну ситуацію на Лівобережжі;
— виявити основні тенденції в стосунках І. Скоропадського з Петром І, царськими сановниками, старшинською верхівкою;
— показати засади зовнішньої політики гетьманської влади;
— визначити конкретні ознаки й головні напрямки звуження функціонування української автономії;
— порушити питання про можливу альтернативу політичного розвитку Гетьманщини;
— встановити наслідки правління І. Скоропадського для України.
Методологічною основою є принципи діалектики та матеріалістичного розуміння суспільних явищ і певних осіб — історизму, наукової об’єктивності і плюралізму. Застосовані методи: хронологічний, проблемно-тематичний та комплексного аналізу подій, фактів, джерел.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що матеріали, вміщені в ній, принципові положення та висновки коригують, а то й вимагають по-новому розглядати широке коло питань історії України першої чверті XVIII ст. Авторські біографічні уточнення й оцінки щодо життя та діяльності І. Скоропадського, здійснені на грунті аналізу першоджерел, дозволять у майбутньому уникнути важливих помилок у спеціальних студіях, підручниках, енциклопедичних виданнях тощо.
Апробація результатів дослідження. Рукопис праці було обговорено на засіданні відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України. Основні положення та висновки її обстоювались на двох міжнародних наукових конференціях “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості” (Київ-Запоріжжя, 1997) і “Визвольна війна українського народу середини XVII ст.” (Київ, 1998), а також республіканських “Гетьманських читаннях” (Київ, 1996), симпозіумі “Українська державна ідея: історія та сучасність” (Черкаси, 1998) і Четвертій Академії пам’яті В. Б. Антоновича (1834—1908). 90-річчя від дня смерті” (Київ, 1998).
Публікації. Зміст дисертації повністю розкрито в опублікованих монографіях “Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право” (К., 1996. — 224 с.), “Гетьман Іван Скоропадський” (К., 1998 — 207 с.) і 20 наукових статтях, вміщених у наукових виданнях (14) і журналах (6).
Структура дисертації обумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на 16 параграфів, висновків, списку використаних джерел та литератури, а також двох додатків.
Дисертацію викладено на 391 сторінці машинописного тексту, в тому числі два додатки займають 9 сторінок (с. 383—391). Список використаних джерел та літератури налічує 179 найменувань (202 назви архівних справ, опрацьованих дисертантом, подано під порядковими номерами відповідних їм фондів).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені предмет, хронологічні межі, наукова новизна та практичне значення дисертації. Сформульовані мета і завдання роботи, а також схарактеризовані її апробація та впроваждення конкретних результатів.
У першому розділі — “Історіографія питання та огляд джерел” — розглянуто стан наукової розробки проблеми в цілому й проведено аналіз використаної автором документальної бази для її вивчення. Насамперед зазначено, що ставши володарем булави — вищої ознаки влади в Україні “обох боків Дніпра” — після І. Мазепи і діючи фактично водночас з “гетьманом в еміграції”, одним з авторів першого національного конституційного акта П. Орликом, І. Скоропадський, можна сказати, виявився приреченим на непопулярність серед більшості істориків майбутніх поколінь. Якщо двом першим з цих діячів присвячено сотні спеціальних праць (у тому числі монографії) як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії (Росії, США, Канаді, Польщі, Швеції, Франції, ФРН і т. д.), то про життя й діяльність останнього маємо лише кілька невеликих студій переважно загального характеру. Найчастіше в науковій літературі про нього йшлося побіжно: тоді, коли розглядалися такі постаті, як Петро І, О. Меншиков та їхнє ставлення до українців, або ж при висвітленні аспектів суспільно-політичного устрою Гетьманщини кінця XVII — першої чверті XVIII ст.
Одним з перших, хто безпосередньо присвятив студію родині Скоропадських став український історик О. Лазаревський (1834—1902). В ній вчений, зокрема, наголосив, що чотирнадцятирічне правління І. Скоропадського було чи не найсумнішим періодом в існуванні Гетьманщини[3]. В двох інших своїх працях він доводив, що через безхарактерність володаря булави на діяльність тогочасної адміністрації могли помітно впливати навіть управителі гетьманським господарством, а свавілля старшини досягло найбільшого “розвитку”[4]. Историко-юридический очерк. — К., 1908. — С. 65; Його ж. Замечания на исторические монографии Д.П. Миллера о малорусском дворянстве и о статутовых судах. — Харьков, 1898. — с.37.). На нашу думку, такі принципові положення залишилися недостатньо аргументованими, а тому певною мірою є суб’єктивістськими.
На противагу багатьом ученим і письменникам, патріотично настроєний анонімний автор “Исторіи Русов или Малой Росіи” (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) вважав, що І. Скоропадський в окремих випадках міг рішуче протестувати проти рішень Петра І щодо України, як “вольной страны, бывшею только в протекціи Россійской, и имевшей свои права и договоры с царями”[5].
Історик і археограф Д. Бантиш-Каменський (1788—1850) у своїй “Истории Малой России”, перше видання якої побачило світ у 1822 р. у Москві, а останнє (здійснене за нашої ініціативи) в Києві 1993 р., подав І. Скоропадського як вірнопідданого цареві. На думку вченого, Петро І вже на час обрання його володарем булави хотів, коли б на те склалися відповідні обставини, знищити інститут гетьманства та ліквідувати автономію лівобережного регіону України. Він дещо перебільшував, коли писав, що власне постійні зради й зловживання козацької верхівки створили грунт для “падіння” давніх народних прав, а гетьман “слабым, безпечным нравом не только ускорил свою кончину, но и лишил вверенных попечению его сограждан драгоценнейшаго для них достояния”. Разом з тим Д.Бантиш-Каменський зазначив й таке: багато в чому завдячуючи організаційній діяльності І.Скоропадського, в кінці 1708—1709 рр. помітно посилився опір українців іноземним нападникам[6].
Глибоко вивчаючи історію запорозьких козаків, значну увагу І. Скоропадському як державному та військовому діячеві приділив Д. Яворницький (1855—1940). Безпосередньо в 3-му томі “Історії запорозьких козаків” (праця витримала кілька видань) він детально схарактеризував заходи гетьмана спрямовані на поліпшення взаємин з низовиками, а також перманентне загострення стосунків з ними через антиукраїнську політику царату.
Д. Багалій (1857—1932) в одній з праць назвав гетьманування І. Скоропадського “слабим”[7], а в іншій — виділив його серед деяких видатних діячів “малоросійського управління”: Марковича, Розумовського, Румянцева-Задунайського та деяких інших[8].
Авторитетна дослідниця історії українського народу О. Єфименко (1848—1918) доводила, що гетьман був зовсім “непридатним” для самостійної й відповідальної діяльності, а тому країною правила його дружина Настя. Правда, одночасно вона твердила й таке: Мазепа, Скоропадський, Апостол були правителями, які знали становище своєї батьківщини, цінували її інтереси і захищали їх в міру власних сил і розуміння[9]. В праці “Історія України та її народу” вчена дещо категорично зазначила, що “слабодухий” І.Скоропадський ніяк не міг протидіяти владному цареві Петру[10].
Соціальну політику гетьмана щодо посполитих в загальних рисах висвітлив В.Барвінський (1855—1940) у монографії, присвяченої становищу селянства Лівобережної України XVII—XVIII ст. Період правління І. Скоропадського він переконливо визначив як вирішальний в процесі формування великої земельної власності[11].
1911 р. на сторінках часопису “Исторический Вестник” (№8) статтю про дружину гетьмана Анастасію Марківну, уроджену Маркович, опублікувала М. Марина. Дослідниця була переконана, що правила замість І. Скоропадського його дружина, а перетворення Петра І тоді в Україні мали на меті, насамперед, підпорядкування місцевого управління верховній владі Росії та “придушення” самобутності корінного населення[12].
Загалом негативна оцінка державницької діяльності володаря булави міститься на сторінках праць М. Грушевського (1866—1934)[13]. Схоже писав І. Джиджора, глибоко вивчаючи економічну політику російського уряду супроти Лівобережної України в 1710—1730 рр.[14]
Т. Коструба, навпаки, вважав, що правління І. Скоропадського в цілому мало велике значення для країни, бо той прагнув зупинити “розгін” антиукраїнської політики Петра І і врятувати в автономії козацький устрій[15]. Подібну думку висловив Д. Дорошенко (1882—1951) на сторінках “Нарису історії України”. Конкретно він зазначив, що на долю гетьмана випало тяжке завдання — рятувати, що можна було з автономії Гетьманщини, яку Петро І по полтавській катастрофі намірився звести нанівець[16].