Луць Л. А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. с
| Вид материала | Документы |
- 1. Правові основи фінансової діяльності Української держави та органів місцевого самоврядування, 1443.79kb.
- Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2007, 1050.47kb.
- Програма курсу за спеціальністю 060101 „правознавство для студентів правничого коледжу, 567.49kb.
- Загальні положення, 248.55kb.
- Прізвище, ім’я, 136.96kb.
- 1: Поняття, предмет, метод І система права соціального забезпечення, 1188.04kb.
- Вісник Львівського університету. Серія прикладна математика та інформатика. 2008. Випуск, 114.05kb.
- Навчально-методичний посібник Львів 2009, 960.65kb.
- 1. Поняття охорони праці та її правове забезпечення, 1623.37kb.
- Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 8214.57kb.
Мінімальною одиницею (внутрішнім компонентом) правової системи, яка у взаємодії з іншими компонентами утворює систему як ціле, є суб’єкт права. Він розглядається як елемент правової системи при наявності наступних ознак: 1) здатності бути носієм мінімальних властивостей правової системи (фіксація цих властивостей у правовому статусі суб’єктів); 2) правосуб’єктності (наявності право- та дієздатності); 3) визначеності властивостей суб’єкта в юридичних нормах; 4) наявності відповідного рівня правосвідомості; 5) персоніфікованості та зовнішньої виокремленості.
Структурну організацію правової системи утворюють інституційна, функційна та нормативна частини, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища, та зумовлені основними властивостями її внутрішньої будови. Інституційну частину складають суб’єкти права, що є елементами правової системи. Функційна частина – це сукупність зв’язків між суб’єктами права, які об’єктивуються через діяльність суб’єктів (у більшості випадків) у правові відносини. Під нормативною частиною правової системи слід розуміти таку сукупність нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками у виникненні та існуванні зв’язків між суб’єктами. При цьому інституційна частина є детермінуючою для нормативної та функційної.
Все це сприяє виявленню основних ознак (властивостей) правової системи. І погоджуючись з Д.А. Керімовим (який до останніх відносить: 1) цілісність (єдність) компонентів, пов’язаних сутнісно-змістовним характером; 2) інтегративність (взаємодію компонентів між собою); 3) ієрархічність, стійке функціонування, що забезпечується структурною впорядкованістю елементів; 4) відносну самостійність (можливість зміни елементів, створення нових, утворення підсистем, зв’язків із зовнішнім середовищем1), необхідно відзначити, що ці ознаки можуть бути притаманні будь-якій системі, а не тільки правовій. Водночас правова система має характеризуватися, крім названих, і іншими ознаками, зокрема: 1) вона є підсистемою соціальної системи; 2) основним її елементом є суб’єкт права; 3) вона має цілісний характер, який проявляється у єдності елементів та зв’язків між ними, 4) посередниками у виникненні зв’язків між суб’єктами є норма (система) права; 5) метою її функціонування є досягнення правопорядку в суспільстві; 6) засобами досягнення мети є діяльність суб’єктів права; 7) така діяльність суб’єктів є способом виразу їх внутрішніх зв’язків через правовідносини; 8) досягнення правопорядку забезпечує функціонування і розвиток кожної з підсистем зокрема та соціальної системи в цілому.
Узагальнюючи наведене вище та використовуючи за основу поняття структури правової системи, можна дати таке визначенням поняття "правова система суспільства" – це цілісна структурно організована за допомогою юридичних норм стійка взаємодія суб’єктів права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи.
І саме таке визначення поняття може мати як гносеологічну, так і методологічну цінність. Така його значимість більш рельєфно висвітлюється при вивченні співвідношення цього поняття з іншими правовими поняттями.
У цьому плані видається необхідним насамперед розмежування понять "правова система" та "правова реальність". У філософії термін "реальність" розуміється як "те, що має буття"1, "буття речей в зіставленні з небуттям, а також з іншими формами буття"2. Новий тлумачний словник української мови трактує "буття" як об’єктивну реальність, що існує незалежно від нашої свідомості3, а термін "реальний" – як той, що існує в об’єктивній дійсності, дійсний4. В цьому ж джерелі слово "дійсний" тлумачиться як "реальний, реально існуючий", а слово "дійсність" – як "те, що реально існує, існувало; реальність"5. У філософії ж дійсність розуміється як "реальність, що існує, розвивається"6.
Досить часто в юридичній літературі широке трактування правової системи призводить до ототожнення її з поняттям "правова реальність". Наприклад, М І. Матузов вказує, що правова система охоплює весь юридичний апарат, усю юридичну діяльність, що здійснюється в різних формах.7 Полєніна С.В. відзначає, що "правова система" включає всю сукупність правових феноменів, у т.ч. правореалізацію, правосвідомість, правову культуру тощо.8
Видається, що хоча поняття "правова система" складається в результаті взаємодії всіх правових явищ і процесів, це не дає підстави розширювати його обсяг безмежно. Правова реальність існує об’єктивно, тобто не залежить від процесу пізнання і являє собою онтологію (буття) всіх правових явищ, у т.ч. – права і правової системи. В залежності від форми та визначеності останньої відбувається вплив цієї реальності на людей. Саме момент визначеності та передбачуваності й вносить у правову реальність правова система, однак визнання належності правової системи до правової реальності не означає їх тотожності з таких міркувань.
По-перше, правова реальність охоплює буття правових явищ безвідносно до конкретних умов їх існування, а правова система суспільства є такою стороною правової реальності, в якій остання знаходить свій вияв у конкретних зв’язках.
По-друге, правова реальність включає, поряд з іншим, конфлікти та правопорушення, які не включаються в правову систему.
На відміну від правової реальності правова дійсність фіксує не тільки сутність правових явищ, але й несуттєві сторони її буття, охоплює процеси їх становлення, руху, розвитку тощо.
Віднесення правової системи до правової дійсності дозволяє розглядати її з позицій дієвості та визначати деякі закономірності їх розвитку. Так, С.С.Алексєєв відзначає, що найбільш широке поняття, яке охоплює всі без винятку правові явища, – це "правова дійсність", а в цьому широкому понятті виділяються активні елементи, що мають відношення до позитивного права та тісно пов’язані між собою (правова система).1 Як сторона правової дійсності, правова система містить компонент дії, водночас на неї саму впливають закономірності розвитку правової дійсності.
Будь-яка правова дійсність є життєздатною тільки за наявності правової системи. Але правова система та правова дійсність повністю не співпадають. Правова система – це та сторона правової дійсності, в якій проявляються не випадкові, а необхідні властивості суб’єктів та зв’язки між ними, що сприяє стійкості та цілісності правової дійсності, незважаючи на багатоманітність правових явищ та динамічність процесів у ній.
В юридичній літературі поряд із категорією "правова дійсність" останнім часом використовується і категорія "правове життя". Автори, що оперують цією категорією, у загальному плані трактують її як форму руху правової матерії2, посилаючись на багатозначність категорії "життя"3. Дійсно, поняття "життя" у філософських словниках трактується як найвища форма руху матерії, але застосування змісту цього поняття до правової дійсності видається не зовсім правильним, так як, по-перше, одним із варіантів філологічного значення слова "життя", крім "існування всього живого" – "те, що реально існує, дійсність"4, а по-друге, названі автори самі трактують поняття "правове життя" як форму руху правової матерії, що охоплює процеси, які відбуваються в правовій дійсності (зокрема, обмін правовою інформацією, взаємодія з оточуючим середовищем тощо). У зв’язку з цим видається, що поняття "правова дійсність" – це не тільки наявність певних правових явищ, але й процеси їх взаємодії, впливу, розвитку тощо, а тому не має підстав виділяти окрему категорію "правове життя" в сенсі процесів правової дійсності, так як вони є частиною останньої.
Правова система є тією стороною правової дійсності, яка є впорядкованим цілим, в межах якого правові явища закономірно зв’язані між собою і проявляють у цих зв’язках необхідні властивості. Правова реальність набуває в правовій системі конкретно-історичну та просторово-часову визначеність.
Поняття "правова система" відрізняється також від поняття "механізм правового регулювання", під яким в юридичній літературі розуміються взяті в єдності та взаємодії всі правові засоби, за допомогою яких здійснюється правове регулювання.5 Механізм правового регулювання – це певна модель процесу правового регулювання без другорядних, несуттєвих моментів. Якщо елементи механізму відповідають встановленим вимогам, то процес правового регулювання досягає мети. Основними елементами механізму правового регулювання є норми права, юридичні акти тощо; основними ж елементами правової системи є суб’єкти права, а досягнення правопорядку як мети правової системи забезпечується, зокрема, і механізмом правового регулювання.
Ряд авторів ототожнюють правову систему із системою правових, норм (системою права)1, інші вчені застерігають від змішування цих понять2.
Необхідно також виявити співвідношення не тільки між поняттям "правова система" і "система права", але й "система законодавства". Ці поняття взаємопов’язані, зокрема, система права є об’єктивно первинною основою розвитку системи законодавства, однак за своєю структурою вони є різними (насамперед, за первинними елементами).
Поряд з цим і система права, і система законодавства за своїми властивостями є відносно самостійними правовими явищами, які у правовій системі покликані здійснювати свої відповідні функції.
Узагальнюючи вищесказане, слід відзначити, що поняття "правова система" не підмінює інші юридичні поняття, має самостійне наукове навантаження, яке тісно взаємопов’язане з поняттям "правова реальність", "правова дійсність", "механізм правового регулювання", "система права", "система законодавства". Воно сприяє розв’язанню ряду наукових та практичних завдань, про які вже згадувалося раніше.
Проте, зрозуміло, що поняття правової системи не в стані вирішити всі правознавчі проблеми (зокрема, проблеми праворозуміння), охопити всі сторони та взаємозв’язки правової дійсності, підмінити собою поняття права взагалі.
Але саме таке поняття дає можливість виявити не випадкові, а необхідні властивості суб’єктів права як елементів правової системи та зв’язків між ними, що забезпечують в кінцевому рахунку стійкість та цілісність соціальної дійсності.