Вісник львівського університету філософські науки

ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ VISNYK LVIV UNIVERSITY

Філософські науки. 2008. Вип.. 11. С.192-201 Philos. Sci. N 11. P.192-201



УДК 324:316.62

ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ВИБІР: СУТЬ ТА ОСНОВНІ СКЛАДОВІ

Вікторія Бунь

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна,


Розглянуто суть та головні складові електорального вибору. Проаналізовано особливості ситуації та акту електорального вибору. Досліджено головні потреби та мотиви як детермінанти поведінки суб’єкта вибору. Визначено головні умови прийняття компетентного й ефективного електорального рішення.


Ключові слова: електоральний вибір, суб’єкт вибору, ситуація вибору, акт вибору.


Вибори є одним із головних атрибутів демократичного режиму. В Конституції України зафіксовано положення про те, що вибори є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Гарантуючи виборцям вільне волевиявлення держава, зобов’язується створити умови для надання усієї необхідної інформації і, відповідно, здійснення компетентного вибору.

Досвід виборчих кампаній показав, що у більшості випадків вибір здійснюється за умов обмеженої інформації, у стислі терміни, під впливом емоцій. Такий вибір аж ніяк не можна назвати компетентним. Ця ситуація дозволяє ставити питання по-іншому: чи присутній вибір у такій ситуації взагалі, чи це рішення належить виборцю, а не навіяне ззовні за допомогою маніпулятивних методів. Тому цілком правомірним є дослідження складових електорального рішення, механізму здійснення громадянами вибору тієї чи іншої партії та умов, що забезпечують здійснення справді компетентного й ефективного вибору.

Д

© В. Бунь, 2008

ослідження електоральної поведінки в країнах Західної Європи і США триває з початку минулого сторіччя. У західних наукових центрах накопичено величезний емпіричний матеріал про поведінку виборців. Проблему електоральної поведінки в західній політології досліджували С. Ліпсет, С. Роккан, П. Данліві, Б. Берельсон, Х. Хімельвейт, Ф. Конверс, М. Фіоріна, Ф. Папі та інші. Особливості формування такої поведінки в умовах посткомуністичних суспільств вивчали такі вчені, як Д. Фукс, Р. Роршнайдер, Х. Кітчелт, Я. Фідрмук, Дж. Клюгель, Д. Мейсон та інші. В Росії проблеми електорального вибору досліджували Є. Мелешкін, Г. Пушкарьов, Ю. Гудін, Г. Голосов, Ю. Шевченко, В. Авдонін, В. Лапкін, В. Пантін, В. Гельман, Г. Артьомов, А. Артьомова тощо. В Україні електоральну поведінку досліджують через вивчення політичної участі, політичних партій, виборів та виборчих систем. Цій проблемі присвячені праці таких українських учених: О. Вишняк, О. Сушко, А. Толпиго, А. Макєєв, Р. Балабан, М. Головатий, С. Рябов, Н. Погоріла, Г. Циганенко, М. Чурилов, С. Потоцька тощо.

Мета статті – проаналізувати суть, складові елементи та умови здійснення компетентного електорального вибору.

Термін “вибір” широко вживається як у наукових, так і в публіцистичних текстах. Ним користуються соціологи, психологи, філософи, а також політологи. Водночас дуже часто значення терміну “вибір” чітко не окреслюється, вживається мимохіть, як саме собою зрозуміле.

У політології термін “політичний вибір” найчастіше вживається в дуже широкому значенні: як право народів самим визначати політичний устрій, шляхи національного розвитку [13, с. 237]. У цьому контексті вибір є об’єктивно і суб’єктивно зумовленим, асинхронним, і таким, що вимагає “постійного підтвердження”. У контексті масової політичної поведінки можна говорити про вибір політичної орієнтації. Саме такий зміст вкладає в термін “політичний вибір” російський дослідник Г. Дилигенський [4, с. 165].

З політичним вибором стикаються і прості громадяни, зокрема, під час виборів. У такому випадку правомірним буде говорити про вибір електоральний.

Загалом вибір визначають, як надання переваги одній з альтернатив на певній підставі. Проте Г. Балл вважає таке визначення надто абстрактним. Для того, щоб подолати цей недолік, він вводить низку понять, а саме: S – активна система. У нашому випадку це виборець, що здійснює вибір. T(S) – ситуація. В найширшому розумінні це може бути поточна політична ситуація, період тривання електоральної кампанії, що включає день виборів і голосування безпосередньо на виборчій дільниці. V (S, T(S)) – акт вибору. Г. Балл визначає його так: “Це такий фрагмент функціонування у ситуації T(S) активної системи S, необхідними ознаками якого є наступні: а) у цій ситуації є фізично можливими n (n і 2) альтернативних (тобто відмінних один від одного) варіантів функціонування системи S; б) із вказаних варіантів здійснюється один і лише один; в) у детермінації такого здійснення бере участь модель M (T(S)) ситуації (T(S)), заздалегідь наявна у складі системи S. (Зокрема, це може бути психічна модель, причому у свідомості вона може бути представлена різною мірою)” [2, с. 7].

Таке визначення дає змогу констатувати, що акт вибору складається з вибору внутрішнього і зовнішнього. На нашу думку, більш вагомим є вибір внутрішній, що містить у собі в концентрованій формі рішення, яке визріло у процесі наполегливої внутрішньої психічної роботи. Кожен суб’єкт вкладає різний зміст у такий процес. Одному виборцю буде достатньо порадитися з рідними і проголосувати так, як вони. Для іншого компетентний вибір означатиме ознайомлення з передвиборними програмами, відвідування мітингів, зустрічей з кандидатами в депутати тощо. Проте не варто применшувати ролі акту вибору, як зовнішнього вираження раніше сформованого рішення. У випадку політичних виборів рішення не матиме жодної ваги, якщо не буде артикульоване виборцем безпосередньо на виборчій дільниці під час голосування.

Спробуємо проаналізувати три, наведені вище, складові вибору. Варто зупинитися на суб’єкті вибору (за термінологією Г. Балла – активній системі).

Суб’єкт завжди діє згідно з набором своїх переконань, цінностей, орієнтацій, цілей, ідеалів, потреб і мотивів. Серед внутрішньоособистісних факторів, що визначають поведінку в політиці, первинними є потреби. Найпоширеніша схема класифікації потреб, запропонована в психології, належить А. Маслоу. Всі потреби він розділяє на п’ять рівнів, що розташовані ієрархічно: матеріальні (фізичні) потреби, потреби в безпеці, в любові, в самореалізації і самоактуалізації. Учений зазначає, що потреби більш високого рівня ми можемо задовольнити лише у випадку реалізації нижчих рівнів потреб. Р. Інглхарт дещо спрощує цю схему і говорить про потреби матеріалістичні та постматеріалістичні. До перших він зараховує всі потреби матеріального плану. Постматеріалістичні потреби – це потреба в любові, самореалізації та самоактуалізації. Водночас Р. Інглхарт констатує тенденцію до домінування постматеріалістичних потреб, що можна назвати революцією свідомості [Цит. за: 15, с. 134 – 135].

Потреби змушують діяти людину, проте зміст її діям надають мотиви. Політичні психологи виділяють досить багато мотивів, що або спонукають до участі в політиці, або підштовхують до абсентеїзму і пасивного ставлення до політичної сфери суспільства загалом. Проте мотивація політичної поведінки загалом ґрунтується на загальних закономірностях, що досліджує психологія. Зокрема, схему класифікації мотивів запропонували Д. Маклеланд і Дж. Аткінсон. Вони виділили три головних мотиви, а саме: мотив влади, досягнення й афіляції. Владу дослідники розуміють не лише в політичному значенні, а й як владу в сім’ї, на роботі та в інших сферах суспільної діяльності. Влада в такому випадку виступає цінністю, оволодіти якою прагнуть у тій чи іншій мірі усі. Дослідники виділяють три типи причин, що свідчать про цінність влади: влада потрібна для того, щоб домінувати над іншими, обмежувати їхні дії, створювати для них ситуацію депривації; щоб інші люди не домінували над ними; щоб здійснювати політичні досягнення [15, с. 138–139]. Модифікацією мотиву влади є мотив контролю.

Мотив досягнення в політичній поведінці означає турботу про те, щоб діяти з найвищою ефективністю і майстерністю. У рамках цього мотиву можна виділити дві мотиваційні схеми, а саме: мотивація уникнути невдачі є вищою, ніж мотивація досягти успіху, і навпаки – мотивація досягти успіху є вищою, ніж мотивація уникнути невдачі.

Людина з домінуванням мотиву афіляції буде прагнути забезпечити собі емоційний комфорт. У політиці це може означати спрямованість на досягнення компромісу, ведення успішних переговорів тощо.

Проблеми мотивації електорального вибору торкається Е. Ільїн. Він зазначає, що треба розділяти мотивацію участі в голосуванні та мотивацію голосування за того чи іншого кандидата. У такому випадку на участь у голосуванні впливають внутрішні мотиватори (політична активність, почуття громадянського обов’язку) і зовнішні фактори (політична реклама, “ефект приєднання до більшості”). Своєю чергою на вибір конкретного кандидата впливають політична ідентифікація та політична віра, як внутрішні мотиватори, і діяльність “виробників соціального тиску” (агітаторів), як зовнішній фактор [6, с. 230]. Проте, на нашу думку, це класифікація чинників, які впливають на електоральний вибір, а не мотивів. Оскільки мотиви – комплекс різнорідних, але тісно пов’язаних між собою внутрішніх спонук до активних дій, наголос робиться саме на терміні “внутрішній”. Натомість у попередній класифікації розглядаються такі зовнішні фактори, як політична реклама, “ефект приєднання до більшості”, діяльність агітаторів тощо.

А. Єрмолін пропонує таку класифікацію мотивів електорального вибору: 1) блок потреб (хочу, повинен, звик голосувати); 2) блок “внутрішнього фільтру” (можу голосувати, надаю перевагу даному кандидату, прогнозую результати виборів); 3) цільовий блок (голосую, для того щоб жити стало краще, мій голос є важливий, я можу на щось вплинути) [6, с. 230]. Ця класифікація пояснює участь у голосуванні, а не причини голосування за тих чи інших конкретних кандидата чи партію.

Г. Артьомов виділяє в структурі мотивації електорального вибору емоційні, раціональні й оціночні елементи. До емоційних належать ті елементи мотивації, які засновані на відчуттях (переживанні симпатії/антипатії, надії/сумніву, захоплення/розчарування тощо), що виникають у виборців у результаті спостереження за поведінкою кандидатів і спілкування з ними. Раціональними можна вважати елементи мотивації, засновані на очікуванні певної поведінки кандидата, що зумовлене знанням програми кандидата чи партії. Ціннісними елементами мотивації електорального вибору можна вважати ті, які засновані на думці виборця про значущі якості кандидата. Дослідник зазначає, що в межах цього мотиваційного комплексу існують домінуючі (центральні) і периферійні елементи. Натомість, у реальній електоральній поведінці ці елементи мотивації поєднуються в різних пропорціях [1].

Мотиви, що домінують у процесі вибору можуть слугувати критерієм типологізації електоральної поведінки. Зокрема, теорію М. Вебера про ідеальні типи соціальної дії можна застосовувати для пояснення детермінант електорального вибору [3, с. 628]. При цілераціональному типі вибору суб’єкт обере ту політичну силу, яка демонструє якісну політичну програму, ідентична його світоглядним засадам і представлена в достатній кількості у засобах масової комунікації. Домінуючим буде раціональна складова мотивації. У випадку цінніснораціонального вибору акт голосування розглядається як прояв групової солідарності. Прикладом традиційної політичної дії може слугувати феномен спадкового голосування. Можна виділити й афективну поведінку виборців. Головним є мотив протесту, коли виборець голосує за партію чи кандидата тому, що він проти решти.

Схожу класифікацію пропонує В. Казміренко, виділяючи чотири типи політичного вибору особистості: раціональний вибір як очікувана цінність можливих варіантів вибору, розумовий вибір як розуміння наслідків та перспектив вибору, інтуїтивний вибір із недостатнім ступенем усвідомлюваності цілей та наслідків вибору та емоційний вибір як опора на ті емоційні стани, що супроводжують процес вибору [11, c. 43].

Г. Дилигенський пропонує свою класифікацію політичного вибору. Зокрема, він виділяє ціннісний і прагматичний вибір. Якщо цінності є головним фактором – тоді можемо говорити про ціннісний вибір. В основу прагматичного вибору найчастіше покладений соціальний інтерес. У цьому випадку вибір враховує не лише цілі політичної діяльності, а й ефективність політичної діяльності.

Отже, суб’єкт вибору завжди керується у своїх діях певними потребами і мотивами, що є міцним підґрунтям будь-якої політичної активності.

Наступною складовою є ситуація вибору. Поняття “політична ситуація” відразу відсилає нас до іншої політологічної категорії – “політичного рішення”. Відомою є схема аналізу політичних рішень, запропонована польським дослідником Я. П’єтрасем. Він виділяє осередок та процес рішення, ситуацію для прийняття рішення, саме рішення та його реалізацію. Деякі дослідники в ситуації вибору виділяють окремо організаторів ситуації політичного вибору [5, с. 70]. У контексті прийняття рішень політичну ситуацію розглядають як систему незалежних змінних, що змушує суб’єктів до діяльності, або як систему змінних, незалежних від суб’єктів, але залежних від діяльності іншого суб’єкта [9, с. 160]. Таке визначення можна цілком застосувати до категорії “ситуація політичного вибору”, адже, на нашу думку, процес голосування слід розглядати як частину процесу прийняття владних рішень. Зробити електоральний вибір – фактично означає висловити власну позицію стосовно влади, її політичного курсу, тому варто розглядати електоральний вибір як стратегічне рішення, що є досить вагомим для виборця, оскільки “переграти” його можна лише через 4–5 років.

Ситуація виборів потребує окремого розгляду, бо вона суттєво відрізняється від ситуації “мирного часу”. М. Кошелюк і С. Алексухін для опису процесів, що відбуваються в період виборчої кампанії, вводять спеціальний термін – “самоорганізовані соціальні системи з коротким періодом життя” [8, с. 14]. Період виборчої кампанії, у такому випадку, характеризується різкою політизацією суспільства, своєрідним завмиранням економічного життя, особливим емоційним станом виборців. Дослідники акцентують на тому, що в такій системі директивні методи соціального управління є неефективними. Учасники кампанії, будучи елементами цієї системи, для того, щоб ефективно діяти, повинні ввійти в резонанс з системою.

Дослідник Я. П’єтрась для класифікації ситуацій у прийнятті рішень пропонує чотири критерії: свідомість, системність, емоційність, автономність поля рішення [9, с. 161]. Проаналізуємо особливість ситуації електорального вибору саме за цими показниками. Критерій свідомості опирається на систему поглядів, цінностей, уявлень, знань, цілей суб’єкта. Вони дозволяють індивіду сформувати свій власний цілісний погляд на ситуацію, що склалася. За цим критерієм ситуація електорального вибору є справжньою (тобто такою, що існує насправді), на відміну від уявної. Також критерій свідомості дозволяє характеризувати ситуацію електорального вибору як девіаційну. У такій ситуації суб’єкт вибору порівнює дійсність з ідеальним світоглядним станом і фіксує певні дефекти системи. Водночас не можна заперечувати інноваційний характер виборів, оскільки до функцій політичних виборів можемо зарахувати генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби, мобілізацію виборчого корпусу на вирішення актуальних суспільних завдань, політичну соціалізацію населення, розвиток його політичної свідомості та політичної участі, рекрутування політичної еліти. Загалом, у ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності та норми, набувають навички та досвід. Вибори є вагомим чинником розвитку як суспільства загалом, так і його політичної сфери. Саме в цьому полягає інноваційний характер виборчої ситуації.

Інноваційні ситуації змушують суб’єктів діяти на свій страх і ризик, виступати з власними варіантами рішень, активно проявляти свій творчий потенціал. Водночас електоральний вибір найчастіше здійснюється на основі запропонованих альтернатив. Максимально, що може зробити виборець, якщо його не влаштовують запропоновані кандидатури, це проголосувати проти всіх або взагалі проігнорувати вибори. З цієї позиції інноваційний характер виборів є дещо обмеженим.

За критерієм системності виділяють ситуації внутрішні, зовнішні та транснаціональні. Ситуацію виборів можемо охарактеризувати як зовнішню. У сучасних умовах на хід виборчої кампанії та результати виборів впливають як внутрішні, так і зовнішні (міжнародні) чинники.

Критерій емоційності передбачає наявність існування напруження поля рішень, що дозволяє виділити ситуації нормальні та кризові. Детальнішу класифікацію президентських виборів за цим критерієм запропонували американські дослідники А. Кемпбел , Ф. Конверс та інші в монографії “Американський виборець” [16, с. 274–279]. За характером зміни партійної ідентифікації і результатами голосування вони виділяють “зберігаючі” вибори (в їх результаті зберігається status quo, партії підтримує їх традиційний електорат, суттєвих змін у партійній ідентифікації не відбувається); вибори, що змінюють співвідношення сил, і “руйнуючі” вибори (відбувається руйнування соціально-психологічних зв’язків виборців і партій). За критерієм швидкості змін дослідники виділили два підвиди “руйнуючих” виборів: вибори, що відхиляються, і вибори, під час яких закріплюються довготермінові зміни. Розвиваючи цю класифікацію, В. Кі доповнив її ще одним видом – концепцією критичних виборів [цит. за: 10, с. 199].

За критерієм автономності ситуація виборів характеризується залежністю поля рішень від суб’єкта вибору, адже виборчий процес здійснюється за певними правовими нормами, правилами, що містяться в Конституції, і виборчому законодавстві, що наперед чітко виписані і відомі усім учасникам виборчої кампанії. Чітка законодавча оформленість виборчої ситуації також дозволяє характеризувати її як детерміністичну (за критерієм ризику у процесі вибору). Це означає, що ризики майже відсутні, суб’єкт вибору повністю контролює ситуацію і результати реалізації рішення можна передбачити. Проте політична практика свідчить, що навіть чітка законодавча база не може захистити політиків від несподіванок, і ми неодноразово стаємо свідками перетворення детерміністичної ситуації виборів на глибоку політичну кризу.

Наступною складовою вибору є акт вибору. У нашому випадку це голосування. Тут варто врахувати, що голосування – лише зовнішнє вираження вибору. Проте сам вибір не є одномоментним актом. Поведінка виборця передбачає процес накопичення, збору інформації, а вже згодом – прийняття рішення, вибір того чи іншого кандидата, тієї чи іншої позиції. Тому, на нашу думку, крім акту вибору, слід виділити процес вибору. Зокрема, про те, що електоральний вибір не є одномоментним актом, свідчить той факт, що на основі емпіричних даних дослідники виділили фази прийняття рішення про голосування: виборець визначився з кандидатом після того, як ознайомився з його біографією; після ознайомлення з програмами депутатів; після ознайомлення з матеріалами про кандидата в ЗМІ; після зустрічі з кандидатом; після ознайомлення з агітаційними матеріалами; виборець зробив вибір безпосередньо на виборчій дільниці [12, с. 198].

Політичний вибір як процес, що триває протягом усього життя людини, розглядає російський дослідник Г. Дилигенський. Він виділяє форми цього процесу, зокрема, стабільно-єволюційний і дискретний процес змін в індивідуальній політичній орієнтації [4, с. 280]. При стабільно-еволюційній формі зміни в орієнтації відбуваються поступово, пов’язані з накопиченням змін у суспільно-політичній сфері життя суспільства. Дискретна форма характерна для періодів різких економічних, соціальних, політичних, культурних зсувів як у суспільстві загалом, так і в становищі кожного конкретного індивіда. Г. Дилигенський зазначає, що в такому випадку вибір втрачає автоматизм, стає більш індивідуальним, часто супроводжується кризовими станами у свідомості індивіда. Більше того, при відсутності значних вольових та інтелектуальних ресурсів індивід може втратити будь-яку орієнтацію і не зможе здійснити вибір. У такому випадку люди зазвичай більше потрапляють під вплив маніпулятивних технологій. Тому є підстави говорити про психологічну готовність до здійснення політичного вибору. Така готовність передбачає наявність у індивіда сукупності якостей, знань, навичок і мотивів, які забезпечують здійснення суб’єктом акту вибору з запропонованих йому політичних альтернатив [5, с. 75].

Психологічна готовність індивіда є однією з головних вимог для здійснення ефективного вибору. Також є необхідною наявність достатньої компетентності й відповідальності особи, що цей вибір здійснює.

Відповідальність виборців визначається почуттям громадянського обов’язку та рівнем виборів, тим місцем, яке вибори представницького інституту займають у житті країни. Зокрема, різниця повноважень парламенту і Президента роблять різними в очах виборців не лише функції органу, який вибирають, але і “ціну” виборів і голосування з погляду їхніх політичних наслідків. Для того, щоб описати вплив, який здійснюють повноваження виборних інститутів на електоральний вибір, К. Рейф і Г. Шміт ввели поняття виборів “першого” і “другого” порядку. Вибори “першого порядку” пропонують надати перевагу тому, хто повинен керувати країною, що є більш важливим за своїми політичними результатами. До цієї категорії зараховують парламентські вибори в парламентських системах і президентські у президентських. Тому парламентське голосування стає свого роду “виборами другого порядку”, у порівнянні з “головними” президентськими виборами у президентських системах [14, с. 180].

Показниками компетентного вибору є необхідна поінформованість і політична активність. Поінформованість передбачає знання законодавства про вибори, ознайомлення з програмами і біографіями кандидатів, платформами політичних сил, що беруть участь у виборах, отримання відповідних даних із засобів масової інформації. Політична активність як критерій компетентності у процесі здійснення електорального рішення передбачає участь у зустрічах з кандидатами, обговорення виборчої тематики у колі сім’ї, агітація “за” чи “проти” того чи іншого кандидата, надання підтримки обраному кандидату чи партії у різних формах.

Насправді ефективний вибір передбачає відповідальність як прийняття на себе певних зобов’язань. У випадку електорального вибору відповідальність можна розглядати з двох позицій: індивід відповідає за свої дії, тобто йому не байдуже, як розвиватимуться події; індивід, що здійснює акт вибору, делегує певні повноваження “об’єктові” вибору [5, с. 71].

Про компетентний, ефективний електоральний вибір, як зазначає В. Комаровський, можемо говорити лише у випадку, коли виборці адекватно усвідомлюють, наскільки їх інтереси (чи короткострокові, чи перспективні) відповідають змісту програм і платформ партій і блоків, які вони підтримали [7, с. 25].

Отже, електоральний вибір є складним політичним феноменом, для аналізу якого слід володіти інформацією про його складові, а саме суб’єкта, ситуацію і акт вибору. Така схема дозволяє всебічно проаналізувати виборче рішення як політичне явище і виявити умови для його компетентного прийняття. Виборець може здійснити компетентний вибір лише при наявності психологічної готовності до вибору, необхідної поінформованості, політичної активності, а також почуття громадського обов’язку та відповідальності.

_________________________

1. Артемов Г. Мотивация электорального выбора // Политический анализ. Доклады Центра эмпирических политических исследований СПбГУ. – СПб.: Из-во С.-Петербургского университета, 2000. – Вып. 1. або ysis.%20narod.ru/artyomov1.phpl.
   
2. Балл Г. Феномен вибору в контексті соціальної поведінки // Соціальна психологія. – 2005. – №1 (9). – C. 3–13.
   
3. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.
   
4. Дилигенский Г. Социально-политическая психология. – М.: Наука, 1994. .ru/edu_4dec2005/
   
5. Духневич В. Психологічна готовність до політичного вибору // Соціальна психологія. – 2004. – № 2 (4). – C. 70–76.
   
6. Ильин Е. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.
   
7. Комаровский В. Политический выбор избирателя // Социологические исследования. – 1992. – №3. – С. 23–34.
   
8. Кошелюк М. Технологии политических выборов. – СПб.: Питер, 2004. – 239 с.
   
9. Кухта Б. Політична влада та її рішення. – Львів: ЦПД, 2006. – 240 с.
   
10. Мелешкина Е. Исследование электорального поведения: теоретические модели и проблемы их применения // Политическая наука. – 2001. – №2. – С. 190–211.
    
11. Позняк Д. Соціально-психологічні механізми політичної свідомості виборців // Соціальна психологія. – 2004. – №1. – С. 31–45.
    
12. Политическая социология. – М.: Мысль, 2000. – 396 с.
    
13. Политическая энциклопедия. В 2-х т. – М.: Мысль, 2000. – Т. 1. – 750 с.
    
14. Шевченко Ю. Политические институты и избиратели // Политическая социология и современная российская политика. – СПб.: “Борейпринт”, 2000. – С. 156–180.
    
15. Шестопал Е. Психологический профиль российской политики 1990-х. Теоретические и прикладные проблемы политической психологии. – М.: Рос. пол. Эн, 2000. – 431 с.
    
16. Campbell A., Converse P., Miller W., Stokes D. “The American voter”. – New York: 1964. – 302 р.
    

THE ELECTORAL CHOICE: ESSENCE AND BASIC COMPONENT

Victoriya Bun’

L’viv Ivan Franko National University,

Universytets’ka Str., 1, L’viv, 79000, Ukraine


The essence and basic component of electoral choice is considered. The features of situation and act of electoral choice are analyzed. It is investigational main necessities and reasons as determinants of conduct of subject of choice. Basic conditions for making competent and effective electoral decision are defined.


Key words: electoral choice, subject of choice, situation of choice, act of choice.


Стаття надійшла до редколегії 30.05.2007

Прийнята до друку 21.10.2007

У

ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ VISNYK LVIV UNIVERSITY

Філософські науки. 2008. Вип.. 11. С.202-211 Philos. Sci. N 11. P.202-211
ДК 32.01

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ ЯК ЦЕНТР ПОЛІТИЧНОГО ВПЛИВУ НА ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОМУ РІВНІ

Дмитро Виговський

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна, vygdima@rambler.ru


Акцентовано увагу на новій та недостатньо дослідженій в українській політичній науці категорії груп інтересів. Проаналізовано наявні в політологічній літературі визначення цього явища, розглянуто його позитивні та негативні риси, визначено відмінності між групами тиску та групами інтересів і дефінійовано ці політичні явища.


Ключові слова: групи інтересів, групи тиску, політичний вплив, центр політичного впливу, політичні партії.


Ступінь опрацювання проблеми

У сучасному суспільстві на політичне життя впливають, окрім держави, ще й інші інститути, покликані виявити та забезпечити реалізацію інтересів численних соціальних об’єднань: класів, етносів, релігійних, професійних, територіальних та інших груп населення. Взаємодіють об’єднання між собою, а також із політичною владою, у системі соціального представництва, через яку громадяни долучаються до процесу ухвалення політичних рішень. Така система охоплює різні об’єднання, соціальні рухи, політичні партії та ін.

Із розвитком парламентаризму та усталенням демократичних засад інтереси в Україні стають дедалі різноманітнішими, і виразники цих інтересів шукають шляхи їх виявлення та прагнуть здобути важелі впливу на владу. Однак проблематику представлення інтересів на державному рівні в українській політичній науці досліджено недостатньо, і цей феномен потребує докладнішого розгляду та аналізу.

Мета статті – дослідити групи інтересів та групи тиску як центри політичного впливу на внутрішньодержавному рівні, сформулювати їх визначення, розглянути позитиви й негативи цих явищ, порівняти їх та з’ясувати відмінності між ними та політичними партіями.

Об’єкт дослідження – групи інтересів і групи тиску, предмет дослідження – їхня роль у політичному житті суспільства та шляхи впливу на владні органи.

Т

© Д. Виговський, 2008

иповою рисою будь-якого суспільства були, є і будуть об’єднання людей з однаковими або подібними поглядами на мистецтво, культуру, побут, природу та суспільство загалом. Групи та об’єднання – важлива категорія політичної науки, адже саме на них спираються, наприклад, політичні партії. Класична теорія демократії приділяє недостатньо уваги саме групам, концентруючись в основному або на особистості, або на державі. Але держава здебільшого співпрацює з різноманітними групами. Тобто певні закони та регулятивні норми ухвалюють відповідно до потреб професійної чи іншої групи, наприклад, учителів, лікарів тощо.

Соціальні групи різняться своїми виявами, типами організованості та характером. Існують релігійні групи, етнічні та сімейні асоціації, молодіжні та феміністичні рухи тощо. Їх організовують офіційно або такі групи формуються стихійно, унаслідок певних подій чи кампаній. Але для всіх них характерним є прагнення реалізувати свій інтерес, впливаючи на державну владу. Саме тому в західній політологічній літературі для позначення цих груп використовують терміни “групи інтересів” та “групи тиску”.

У науковій літературі знаходимо кілька визначень понять “групи тиску” та “групи інтересів”.

Група тиску (від англ. pressure group) – організація, створена для захисту інтересів і здійснення тиску на органи державної влади з метою домогтися від них ухвалення рішень, що відповідають інтересам цієї групи [9, c. 33].

Групи інтересів – організації, мета яких – об’єднати громадян для виявлення і захисту конкретних інтересів (наприклад, невеликої соціальної, професійної, релігійної або культурно відокремленої групи) [4, c. 34].

Групи інтересів – добровільні організації, створені для виявлення і представлення інтересів людей, що до них входять, у взаєминах з іншими групами та політичними інститутами і всередині самих організацій. Групи тиску – суспільні об’єднання, що домагаються задоволення своїх інтересів за допомогою дії, тиску на інститути влади [7, c. 8]. На нашу думку, саме ці два визначення груп інтересів та груп тиску відповідно найкраще відображають сутність цих понять.

Концепцію груп інтересів, або зацікавлених груп розробили американські науковці А. Бентлі та Д. Трумен. Саме їхня концепція має найбільше визнання в політології. Початок цієї теорії покладено в роботі А. Бентлі “Процес управління”, у якій учений акцентував увагу на домінантній ролі впливових груп в економічному та політичному житті суспільства. Уряд він розглядав як елемент, що врівноважує інтереси різноманітних груп. Американський політолог визнавав, що не існує ефективних індивідуальних інтересів і що кожна група має свої інтереси, але водночас не існує такого інтересу групи, який був би інтересом для кожного члена суспільства. Саме тому все в суспільстві, і уряд теж, визначають відносини груп, які конфліктують [2, с. 64].

На нашу думку, актуальним є також трактування груп інтересів, що його запропонував А. Бентлі, який до груп інтересів зараховував різноманітні організовані групи людей, що мають конкретну мету та висувають чіткі вимоги до політичної влади. Індивідуальну поведінку учасників політичного процесу він розглядав через взаємодію груп, до якої індивідів затягнули з тих чи інших мотивів. А. Бентлі пропонував трактувати суспільство як “сукупність різноманітних груп інтересів, кількість цих груп обмежує тільки один показник – інтереси, заради яких вони створені та діють”.

Розвиваючи ідеї А. Бентлі, Д. Трумен дійшов висновку, що разом із ускладненням структури сучасного суспільства потреби окремих груп стають дедалі численнішими та різноманітнішими, унаслідок чого виникає необхідність формувати додаткові асоціації для стабілізації відносин між окремими групами. Таке збільшення кількості асоціацій обов’язково вплине на уряд. Асоціації вимагатимуть зв’язку з урядовими інститутами, як тільки в них виникне таке зацікавлення.

Д. Трумен визначає політичний процес як “процес групової конкуренції за владу над розподілом ресурсів” [13, c. 14]. Учений, як і А. Бентлі, підкреслював, що така групова конкуренція, попри її гостроту, в кінцевому підсумку не порушує рівноваги і навіть сприяє підтриманню стабільності чинної політичної системи. Розглядаючи політичну систему США, Д. Трумен вбачає основу такої стабільності в плюралізмі груп, у тому, що зазвичай американці є одночасно членами декількох груп, які в певних сферах конкурують між собою. У результаті жодна з груп не в змозі цілковито підкорити своїм інтересам державну політику і поведінку своїх членів. Усе це, на думку науковця, створює стабільність, якої потребує будь-яка політична система.

Децентралізація політичної системи, зазначає Дж. Вілсон, є важливою причиною для об’єднання людей у групи заради впливу на урядові структури, що, зі свого боку, сприяє значному збільшенню кількості груп, які використовують різноманітні засоби доступу до уряду задля реалізації своїх інтересів. Постійна або тимчасова слабкість партійних систем також сприяє активності груп інтересів [14, с. 43].

Деякі групи досить часто долучаються до процесу ухвалення політичних рішень, тому їх власну групову активність важко відокремити від політичної, але більшість груп тільки на короткий проміжок часу беруть участь у політиці і політична активність не є для них пріоритетним завданням.

Як суспільно-політичний феномен соціально-політичні рухи суттєво відрізняються від політичних партій. По-перше, основна мета діяльності політичних партій – отримати владу, а для груп інтересів – вплинути на політику з метою одержати від неї певні політичні рішення та їх реалізацію.

По-друге, як зазначав І. Кривогуз, соціальні рухи зазвичай не мають сильного центру, ієрархічної структури й дисципліни. Ядром одних рухів є самодіяльні ініціативні групи, інших – комітети або комісії, створені партіями. Вони спираються на неорганізовані маси, а нерідко їх підтримують різні громадські організації й автономні асоціації партій. Загалом рухи розвиваються на основі солідарності й самодіяльності їхніх добровільних учасників, не зв’язуючи їх дисципліною [3, с. 176].

По-третє, групи інтересів здебільшого складаються з людей, об’єднаних на основі особливих для всіх членів цілей, на відміну від партій, які мають сформувати комплекс цілей та ідей, що задовольняв би потреби якнайширшого кола людей, тобто ідейно-політична орієнтація груп набагато ширша, а цілі набагато вужчі та конкретніші, ніж у партій. Групи інтересів можуть собі дозволити чітко висловити погляди на важливі для них питання, тоді як партії часто мають дотримуватися певної “узгоджувальної” позиції, яка є результатом консенсусу позицій різноманітних сил усередині партії. Саме такі риси груп дають їм змогу набути значної підтримки.

Прикладом групи тиску є Національна збройна асоціація (National Rifle Association, NRA), яка об’єднує чимало американців з різних верств з метою запобігти ухваленню закону про обмеження контролю за вогнепальною зброєю.

К. Гаджієв наголошував, що зацікавлені групи забезпечують канали і для ефективної конкуренції, і для масової участі в політичному процесі. Вони мають вагомі ресурси для врівноваження тих чи інших дій держави, що заторкують їхні інтереси, надають окремому індивідові можливість впливати на політичних лідерів і тим самим брати участь у політиці [1, с. 29].

Соціальні рухи й організації, на відміну від держави, не мають владних повноважень. У них немає мети завоювати державну владу, на відміну від політичних партій, а отже, вони не є первинно політичними, хоча й можуть політизуватися згодом. Однак їм зовсім не байдуже, хто перебуває при владі, у чиїх інтересах діє держава.

З іншого боку, держава прямо не втручається в діяльність груп інтересів, прагне регулювати їхню діяльність відповідним законодавством, обумовлюючи в ньому порядок формування, функціонування й межі активності цих груп.

Основною відмінністю груп інтересів від політичних партій є їхнє прагнення лише впливати на уряд та інші політичні органи різними способами для реалізації своїх цілей, адже вони не прагнуть здобути владу та висунути своїх кандидатів на виборні посади, що є основною метою діяльності політичних партій. При цьому групи інтересів формально залишаються поза органами державної влади. Їхній головний спосіб дії – переконання, поради тим, хто має владні повноваження, інформування громадськості й політичних лідерів про потребу й погляди тих чи інших соціальних груп, організовані дії на підтримку своїх інтересів, наприклад, страйки, мітинги та ін. У словнику, що його уклали вчені Йоркського університету Великобританії, подано таку дефініцію: “Групи інтересів – це асоціації людей, організовані для впливу на ухвалення рішень або просування справи” [8, c. 125].

У політичній науці існує два основні підходи, що по-різному трактують роль груп інтересів у політичному житті. Представники одного вважають існування груп інтересів явищем негативним, що деструктивно впливає на функціонування демократичної політичної системи, оскільки ці групи є провідниками приватного впливу на ухвалення політичних рішень. Наприклад, американський соціолог А. Етціоні розглядав групи інтересів як силу, що розділяє суспільство [11, c. 187].

До схожих висновків доходить низка американських економістів. Зокрема, М. Олсон на основі макроекономічного аналізу розробив теорію, яка припускає, що збільшення кількості груп інтересів має неодмінно призвести до економічної плутократії й занепаду управління, основаного на принципі представництва. Згідно з теорією вченого, групи інтересів “шкідливі для економічного росту, повної зайнятості, послідовного управління, рівних можливостей і соціальної мобільності” [12, c. 237].

Існування груп інтересів може також спричинити утвердження монополії на представництво групових інтересів, коли зацікавлені групи привласнюють право на монопольне представництво інтересів суспільства. Таке явище в сучасному політичному житті має назву неокорпоративізму. При цьому перекручують сам принцип представництва, який обмежують угодою зацікавлених груп і бюрократії. Як пише Ф. Шмітер, “назвати політію або якийсь установлений порядок неокорпоративістським фактично означало звинуватити його в недемократичності” [10, c. 17].

На противагу трактуванню груп інтересів як сильних і небезпечних, існує безліч робіт, що доводять зворотне. Прихильники цього підходу, наприклад, визнають об’єктивний характер існування зацікавлених груп і наголошують на їхній позитивній ролі в політичному процесі, висуваючи такі аргументи: групи забезпечують необхідний для демократії плюралізм думок; дрібні групи мають шанс впливати на процес ухвалення політичних рішень без участі в ресурсно-витратних видах політичної діяльності (вибори, різноманітні системи представництва). Виконуючи посередницькі функції між державою й громадянським суспільством, групи інтересів забезпечують не тільки реалізацію власних інтересів, а й лояльність з боку окремих соціальних груп. Представники цього напряму вважають, що групи інтересів – один з найважливіших елементів демократичного процесу; вони не тільки не підривають представницького устрою, а й допомагають йому ефективніше виконувати свої завдання. Що демократичнішим є суспільство, то більше в ньому існує різних механізмів, способів, організаційних форм, які полегшують вплив на процес державного управління, то більше в ньому різноманітних груп інтересів. Д. Трумен зазначав, що “рівень складності структури асоціацій може слугувати своєрідним індексом стабільності суспільства, а їхня кількість – критерієм складності суспільства” [6, c. 340].


Як основні функції груп інтересів виокремимо такі:

• артикуляція інтересів: перетворення емоцій, очікувань, незадоволеності на політичні вимоги;
  
• агрегування інтересів, тобто узгодження вимог, встановлення між ними певної ієрархії на основі загальногрупових цілей. Таке узагальнення інтересів обов’язкове для об’єднання, адже саме під час цього процесу формується спільна позиція, яку потім представлятимуть перед державними органами;
  
• вибір інтересів. Якщо процес узагальнення й формулювання інтересів спрямований на наявні інтереси всередині груп, то від правильного вибору (селекції) інтересів залежить спроможність об’єднання впливати на політичну систему. Адже політична система може реалізувати лише обмежену кількість інтересів, інакше вона буде безнадійно перевантажена;
  
• інформування органів влади про ті чи інші проблеми суспільного життя;
  
• участь у процесі формування політичних еліт і владних структур суспільства. Полягає в експертних оцінках тих чи інших проблем, у висуванні членів групи інтересів для роботи у владних органах, у підтриманні певних урядових структур і посадовців.
  

Необхідно також зазначити, що чимало дослідників вважають тотожними поняття “група інтересів”, “група тиску”, “лобі” і “лобіст”. Однак між цими поняттями є істотні відмінності. Тому поняття “група тиску”, “лобі”, а також “громадські організації та рухи” можна розглядати як різновиди ширшого поняття – групи інтересів.

Чимало групових інтересів задовольняють через канали громадянського суспільства, тобто неполітичним способом. Але часто задоволення колективних потреб вимагає владних рішень. Якщо група інтересів домагається задоволення своїх інтересів через цілеспрямований вплив на інститути влади, її характеризують як групу тиску.

Поняття “група тиску” розкриває динаміку перетворення соціально-групових інтересів на політичний чинник. Ефективність діяльності груп тиску значною мірою залежить від ресурсів, якими вони володіють (кількісний склад, організація, власність, інформація, кваліфікація, досвід, зв’язки та ін.).

Групи тиску з їх відносно жорсткою організаційною структурою нерідко здійснюють такий вплив на політичне життя, що перевершує вплив партій. Такі групи тиску, як профспілки й об’єднання підприємців, спроможні змусити уряди відступати перед своїми вимогами.

Чимало дослідників розглянуло причини приєднання до груп тиску окремих осіб і інститутів, що мають змогу скористатися з державних рішень без зайвих зусиль, пов’язаних із членством. При цьому пропонують різні пояснення: поява нових можливостей у користуванні різними послугами (М. Олсон [6]); привабливість перспективи контакту із зовнішніми покровителями або вигідність ролі політичного організатора, що створює групу (Дж. Вілсон [15]);

Отже, не будь-яка група, що впливає на владу, є групою тиску. Р. Мухаєв виокремлює такі ознаки груп тиску: оформленість організаційної структури; захист власних інтересів (тобто мета тиску є власною ціллю групи); існування групи як автономного центру ухвалення рішень, а не як інструмента в руках іншої організації; група здійснює ефективний тиск [5, c. 227]. Розглянемо ці ознаки докладніше.

1. Для здійснення тиску необхідна організація. Особи, які стихійно беруть участь у демонстрації, мітингу, не є групою тиску. Якщо ж демонстрацію організувала група, то це стає одним зі способів дії групи тиску.
   
2. Група повинна мати “упереджений” характер, тобто не має бути нейтральною щодо цілей, заради яких вона працює. Упередженість виявляється в наявності власної політичної мети, що відбиває інтереси групи.
   
3. Група має бути самостійною з погляду можливостей ухвалювати рішення.
   
4. Група тиску спроможна ефективно вирішувати свої проблеми.
   

На підставі цих ознак групу тиску можна визначити як організацію, створену для захисту інтересів і здійснення тиску на владу з метою домогтися від неї ухвалення таких рішень, які відповідають інтересам цієї групи.

Ефективність впливу груп тиску на владу залежить від низки змінних: від засобів, які вона використовує; від місця застосування зусиль; від наявності спеціалізованих органів, спроможних впливати; від типу втручання (непряме втручання або безпосередній тиск на владу).

Щоб ефективно діяти, група тиску має бути спроможна доносити свої вимоги до осіб, що відіграють ключову роль у формуванні політичного курсу, через канали політичного доступу. Розрізняють два типи таких каналів: легітимні й нелегітимні.

Ці канали відповідають двом основним типам політичних ресурсів, що їх використовують для впливу на еліти. Ресурси першого типу визначають легітимні структури уряду, які встановлюють, що саме потрібно використовувати під час формування політичного курсу. Наприклад, різні групи можуть контролювати голоси законодавців, впливаючи на партії, що перемогли на виборах, або на виборців, застосовуючи механізми переконання й торгу.

Другим типом політичних ресурсів є пряме насильство, силовий канал впливу для індивідів і груп, які не можуть досягти мети в інший спосіб.

З легітимних каналів доступу виокремимо такі: а) засоби масової інформації – телебачення, радіо, газети, журнали, а також інтернет-видання; б) політичні партії; в) законодавчі органі влади; г) урядова або адміністративна бюрократія, коли йдеться про вузькі інтереси, що безпосередньо заторкують незначну кількість громадян; д) демонстрації, страйки й інші дозволені законом акції протесту.

До силових каналів доступу належать бунти, стихійні маніфестації, політичний терор, залякування, шантаж та інші засоби насильницького впливу на владні структури.

Можливості груп тиску різні. Ті з них, які мають авторитет у суспільстві, можуть безпосередньо звертатися до політичних суб’єктів. Інші ж групи тиску, які не мають каналів прямого доступу до еліти, змушені впливати опосередковано. Один із варіантів полягає в первісному впливі на суспільну думку, щоб потім уже вона впливала на тих, хто ухвалює політичні рішення. Залежно від характеру впливу, розрізняють три його типи: вплив на тих, хто ухвалює політичні рішення; вплив на партії, що втримують або контролюють владу; вплив на суспільну думку, яка впливає на владу. До найважливіших можливостей належать:

1. близькість до особи або організації, що ухвалює рішення;
   
2. володіння засобами, достатніми для всього комплексу дій, потрібних для реалізації інтересів;
   
3. можливості здійснювати політичний вплив у широкому значенні цього слова;
   
4. можливості для здійснення економічного впливу;
   
5. інформаційні можливості;
   
6. можливість використати силові методи.
   

Ефективність впливу залежить і від місця його застосування. Річ у тому, що в політичних системах різних країн значення тих чи інших елементів для процесу ухвалення конкретних рішень неоднакове. У деяких країнах центр ухвалення рішень перебуває у сфері законодавчої влади, в інших – у структурах виконавчої влади, у третіх чималу роль у цьому процесі відіграють місцеві органи, що володіють значними повноваженнями й ресурсами завдяки своїй автономії.

Знання про те, з ким і як необхідно вступати в контакт, щоб було ухвалено рішення, яке враховує інтереси групи тиску, зумовило створення органів, що спеціалізуються на способах впливу. Наприклад, у США тих, хто входить у такі органи, називають лобістами, хоча в Європі воліють використовувати термін “групи інтересів”.

Підсумовуючи, сформулюємо кілька висновків. По-перше, групи тиску та групи інтересів є типовими для суспільств із усталеним демократичним устроєм. Саме в такому суспільстві вони спроможні якнайповніше реалізувати свої позитивні функції – наприклад, артикуляцію та агрегування суспільних інтересів. По-друге, треба розрізняти власне групи інтересів, які прагнуть радше знайти “спільну мову” із владою, та групи тиску, що мають намір активно впливати на ухвалені владними органами рішення. По-третє, головною відмінністю груп тиску та груп інтересів від політичних партій є їхнє бажання тільки впливати на владу, а не боротися за її здобуття. Коли група тиску починає боротися за владу, вона перетворюється на політичну партію.

Концепція представлення інтересів різноманітних груп на державному рівні, розглянута в статті, також актуальна для сучасних українських реалій. Попри те, що з кожною політичною силою асоціюється певна бізнес-група, нині український політичний спектр достатньо фрагментований, адже кожна з політичних партій має у своєму складі декілька центрів або груп тяжіння. Ці групи всередині партій використовують політичні партії для реалізації своїх бізнес-інтересів через вплив на владні рішення. Актуальним для України в аспекті груп інтересів було б запровадження регулятивної системи їхньої діяльності та легалізації.

_________________________

1. Гаджиев К. Политическая наука – М.: Сорос, 1994. – 194 с.
   
2. Золотарева Е. Группы интересов в политике // Вестник Российского университета дружбы народов. – Cерия: Политология. – 1999. – № 1. – С. 63 – 75.
   
3. Кривогуз И. Политология – М.: Владос, 2001. – 288 с.
   
4. Малько А. Политическая и правовая жизнь России: актуальные проблемы – М.: Наука, 2000. – 401 c.
   
5. Мухаев Р. Политология: Учебник для студентов юридических и гумани­тарных факультетов. – М.: Наука, 2000. – 385 c.
   
6. Олсон М. Логика коллективных действий: общественные блага и теория групп // Политология: Хрестоматия, – СПб.: Ахилл, 2006. – 381 c.
   
7. Основы политической науки. Под ред. проф. В. Пугачева. М.: МГУ, 1994. – Ч. II.– 523 c.
   
8. Политика. Толковый словарь: Русско-английский. – М.: Мысль, 2001. – 451 c.
   
9. Перегудов С., Лапина Н., Семененко И. Группы интересов и российское государство. – М.: Наука, 1999.– 341 c.
   
10. Шмиттер Ф. Неокорпоративизм // Полис, 1997. – № 2. – С. 10 – 21.
    
11. Etzioni A. Capital Corruption; the new Attack on American Democracy. NY: Harourt Brace Jovanovich, 1984. – 235 p.
    
12. Olson M. The Rise and Decline of Nations. – New Haven:Yale Univ. Press, 1982. – 280 p.
    
13. Truman D. B. The Governmental Process. Political Interests and Public Opinion. – NY: Knopf, 1971. – 156 p.
    
14. Wilson G. Business and Politics. – N.-J., 1985. – 267 р.