У західному науковому центрі

Вид материала

Документы

Содержание Пам’яті професора Ярослава Дашкевича

Подобный материал:

• Географічна освіта та наука у полтавському науковому центрі (становлення та розвиток), 92.17kb.
• Автореферат розісланий " " 2008, 422.99kb.
• Надання соціальних послуг в територіальному центрі медико-соціального обслуговування, 74.55kb.
• Перелік найважливіших виставкових заходів та наукових конференцій в західному регіоні, 158.85kb.
• Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі, 401.41kb.
• Н. З. Зарична анализ финансово-экономических предпосылок создания финансового кластера, 196.54kb.
• План графік підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування, 78.23kb.
• Мон від № запит щодо визначення погреби у сучасному навчальному, науковому та виробничому, 25.93kb.
• Регіональна державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної, 41.43kb.
• А. Ф. Павленко " " 2009 р. Правила прийому до Державного вищого навчального закладу, 45.01kb.

Пам’яті професора Ярослава Дашкевича

Після недавньої смерті проф. Ярослава Дашкевича († 25 лютого 2010 р.) на 85 році життя мимоволі спадає на думку паралель з іншим видатним українським істориком Михайлом Грушевським. Наприкінці ХІХ ст. М. Грушевський приїхав у Львів, щоб цілком змінити бачення історії укра­їнського народу, що має свою окремішню культуру, традицію та історію. Наприкінці 1980-х років Ярослав Дашкевич був одним з першим, хто активними виступами перед громадськістю та у пресі сприяв реабілітації та відродженню ідей незалежної України в нашому суспільстві. В тому числі першим підняв на щит ім’я свого великого попе­ред­ника Михайла Грушевського і далі творчо розвинув його державотворчі ідеї.

Михайло Грушевський написав «Історію України-Руси» як­ синтезу української історії. Ярослав Дашкевич через сто років після нього залишив історію України в «Постатях» її політичних та культурних діячів. У виданій 2006 р. та перевиданій роком пізніше відомій книзі під знаковою назвою «Постаті» вміщено розвідки як про політичну еліту часів (король Данило, Богдан Хмельницький), так і інтелектуальних провідників ХІХ-ХХ ст. (Михайло Драгоманов, Дмитро Донцов). У цих працях проф. Я. Дашкевич у сконцентрованому вигляді подав історію України у персональному вимірі її найвидатніших представників. Якщо у М. Грушевського-народника історію творили народні маси, то у Я. Дашкевича – національні та культурні еліти.

Ярослав Дашкевич працював чи не у всіх установах гуманітарного профілю: університеті, бібліотеці, музеї, архіві, академічному інституті. Характерно, що він ніколи пізніше не поривав ні з Львівським державним університетом, Львівською науковою бібліотекою ім. Василя Стефаника, Центральним державним історичним архівом, Музеєм етнографії та художніх промислів (тепер – Інститут народознавства НАН України), Інститутом суспільних наук (тепер – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). З львівськими та не тільки науковими установами його пов’язували нитки багатьох особистих наукових інтересів. Тут неможливо згадати всіх, обмежуся тільки декількома прізвищами (Іван Бутич, Юр Меженко, Орест Мацюк, Олег Купчинський, Фаїна Петрякова та ін.). Ці контакти мали громадський та науковий резонанс, адже Ярослав Романович був багатий на ідеї, плани, які мав талант реалізовувати сам або в колективі. Так, Ярослав Дашкевич був в складі колективу упорядників багатьох збірників документів про життя та творчість Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Івана Франка. Як магніт він притягував талановитих, неординарних людей, що творили наукові середовища, де народжувалися цікаві ідеї та проекти.

Мабуть, першою значною вершиною, першим важливим щаблем у науковому житті Я. Дашкевича – стала вірменістика. Сходознавство, а конкретніше вірменістика стала тією науковою дисципліною, в яку він вклав свою душу і яка зробила його відомим далеко за межами України. Його статті публікували найпрестижніші наукові часописи Вірменії, Польщі, Америки та Франції, а висилав він їх часто у формі приватних листів, бо радянська цензура офіційно не дозволила б їх публікувати за кордоном. Він отримав запрошення від відомого українського сходознавця Омеляна Пріцака виїхати в Гарвард для викладання, але реалізувати його в 70-х роках ХХ ст. було неможливо.

Три постаті українських істориків другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст. широко відомі у світі та Україні: Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Ярослав Дашкевич. В їхніх наукових кар’єрах помітна вражаюча спорідненість: спочатку вони стали відомими у світі, як сходознавці, вірменісти, візантологи, але зажди поверталися до історії України і працювали задля її популяризації у світі. Але при цьому порівнянні варто сказати, що все-таки для історії України Ярослав Дашкевич зробив більше, ніж два згаданих дослідники. Адже він писав праці не тільки про один період з української історії, він писав одночасно історію України у багатьох хронологічних та тематичних вимірах.

Довший час Ярослав Дашкевич працював у здавалося безвихідній ситуації комуністичного тоталітарного суспільства. Він багато передавав для друку закордон, але багато що залишалося неопублікованим або виходило короткими тезами на 2-3 сторінки, бо більші матеріали практично не публікувалися в тоталітарному суспільстві, що вважали їх загрозою для свого існування. Українознавчий доробок Ярослава Дашкевича лежав у шухляді, чекав на свій час оприлюднення та публікації. І такий час настав з українським національним відродженням кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст., коли формально Ярослав Дашкевич був уже пенсійного віку. Але саме роки відродженої незалежної України стали чи найпліднішими у науковому спадку вченого. З-понад 1700 виданих наукових позицій левова частка припадає на часи після 1991 року. У 1992 р. він став одним з керівників новоствореного Інституту української археографії Академії наук України, очолив Львівське відділення Інституту, яким керував до останніх днів. Врешті 1993 р. захистив докторську дисертацію, а 1996 р. став професором Львівського університету.

Вражає широка палітра наукових дисциплін, розвідки з яких написав Ярослав Дашкевич: сходознавство, україністика, бібліографія, книгознавство, джерелознавство, історіографія, картографія, сфрагістика, геральдика, історія паперу, генеалогія, просопографія, історія книги та преси. Не помилимося, коли назвемо Ярослава Дашкевича останнім енциклопедистом масштабу Михайла Грушевського, його феноменальна наукова ерудиція сягала часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Козацької держави XVII ст., відновленої Української держави ХХ ст., національно-визвольних змагань 20-50 рр. ХХ ст.

Вчений з великої літери залишив своє інтелектуальне продовження в молодих істориках, яких останні роки плідно виховував. Після розмов з професором Дашкевичем організовувалися конференції, круглі столи, роз­починалися великі та малі наукові чи громадські проекти. Під його нау­ко­вим керівництвом та патронатом захищено десятки докторських та кан­ди­датських дисертацій з історії України, сходознавства, джерелознавства, історіографії. Одна з докторських дисертацій захищалася вже в кінці квіт­ня, після смерті Ярослава Дашкевича. Але захист пройшов без виступу на­укового консультанта, завжди блискучого та інтелектуально довершеного.

Ярослав Дашкевич був громадським діячем й одночасно науковцем-істориком. Не кожному це вдається поєднувати, адже науковець має бути за визначенням об’єктивним, безстороннім («sine ira et studio»), а гро­мадсь­кий діяч завжди включений в інтереси суспільства, що можуть з часом змінюватися. Громадський діяч – це той, хто постійно слухає фахівців з різних царин, отримує інформацію та читає праці економістів, юристів, істориків, культурологів, літераторів та інших, і в підсумку – акумулює у своїх виступах та публічній діяльності найважливіші пріоритети розвитку суспільства. Він стає комунікатором суспільної думки, доводить її до політиків, котрі мають з нею рахуватися. Такою свою роль в українському суспільстві бачив і виконував Ярослав Дашкевич.

Місію громадського діяча Ярослав Дашкевич, очевидно, успадкував з молоком матері, легендарної старшини Українських січових стрільців Олени Степанів та ще дитиною побувавши на злетах молодіжного парамілітарного товариства «Луг», очолюваного його батьком, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Романом Дашкевичем. На професорові Ярославі Дашкевичу як громадському діячеві лежала велика відповідальність за цю свою місію несхибно представляти інтереси української громади. І робив він це щоденно, зустрічаючись з багатьма людьми з різних ділянок наукового, культурного, політичного чи економічного життя. Вони просили у нього поради у різних ситуаціях: наукові плани, захисти дисертацій, вибори до міської ради, парламенту, відбудова «Високого замку», знищення архітектурних пам’яток та в багатьох інших справах, яких тут перелічити неможливо.

Ярославу Дашкевичу були близькі політичні справи, він був вдалим публіцистом, але він ніколи не хотів бути професійним політиком, хоча знав багатьох з них та давав їм часто поради та консультації. Покійний В’ячеслав Чорновіл на початку національного відродження в Україні наполегливо пропонував йому як знайомому за дисидентським рухом йти в депутати Верховної Ради, але проф. Дашкевич відмовився. Він добре знав з прикладу Михайла Грушевського, до яких сумних наслідків може довести «ходіння в політику» істориків, навіть таких геніальних як М. Грушевський. Історик мав би давати приклади, взірці поведінки та застереження з минулого для всіх сучасників, в тому числі й політиків, але реально боротися за владу не мало стати завданням вченого.

Незважаючи на сильну зануреність Ярослава Дашкевича у громадські справи, він ніколи не переставав бути науковцем. Історична наука – як самостійна ділянка його світогляду, незалежна від політичних переконань – була самодостатньою для нього, не потребуючи більших пояснень. Він вірив у можливість пізнати єдину об’єктивну історичну правду про минуле – єдину правду для українців, росіян, поляків, німців та інших народів. Для проф. Дашкевича історія завжди була моральною категорією, він критикував нові постмодерністичні течії в історіографії, що вносили релятивізм в історичний процес, виправданість різних точок зору на одні й ті ж події, які з етичної точки зору мали бути трактовані однозначно. Проф. Дашкевич не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історії. Для нього не було важливим, чи цей найпатріотичніший чоловік пише про український тризуб в Китаї та Америці, чи він є українцем з Росії, академіком, що з допомогою математичної науки намагається впровадити новітній детермінізм у історичний процес. Відгуки на такі писання у нього були дуже гострі.

Широкі наукові контакти поєднували проф. Дашкевича зі світом, з багатьма чільними науковцями з багатьох країн світу: не тільки українцями за походженням (Омелян Пріцак, Сергій Плохій, Франк Сисин), але й поляком Едвардом Триярським, росіянами Анною Хорошкевич, Володимиром Пашутом, євреєм Рашидом Каплановим, німцем Гельмутом Бушгаузеном, французом Даніелем Бовуа. Ювілейний збірник до 70-ліття Професора вийшов у 1996 р. під назвою «Mappa Mundi» (Карта світу). Справді, зі світом його єднало багато інтелектуальних ниток. Наукові величини бачили одне одного та визнавали авторитетами без огляду на кордони та океани.

З іменем Ярослава Дашкевича, на мою думку, відходить покоління українських енциклопедистів, що ведуть свій відлік від Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. Він знав багато мов, він заміняв своїми ідеями діяльність багатьох інститутів, він працював заради України у всіх можливих ділянках, які через наше лінивство не були заповнені достатніми науковими та громадськими силами. Можливо, українство зазнає в політичному сенсі ще багато поразок, перейде багато «Крут», але той культурний ґрунт, що його створили своєю героїчною працею такі люди як проф. Дашкевич, дасть посіви для майбутнього незнищенної української нації. Ярослав Дашкевич стоїчно працював та помер у праці заради української нації, заради України.

Ярослав Дашкевич – ім’я в українській історичній науці та загалом гуманітарних студіях. Людина високих наукових та етичних постулатів. Без його талановитих різносторонніх публікацій не можливо уявити розвиток української історіографії другої половини ХХ – початку ХХІ ст.


***

Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства разом з іншими львівськими науковими установами продовжує видання праць Ярослава Дашкевича. Перший збірник вірменістичних праць іноземними мовами вийшов під назвою «Вірменія та Україна» у 2001 р., через п’ять років вийшли друком широким тиражем широковідомі «Постаті». До числа планованих до друку праць увійдуть його роботи з україністики, вірменістики, сходознавства, джерелознавства, книгознавства, релігієзнавства, а також великий масив листування. Його обсяг дуже великий, тому ми не можемо зараз сказати, у скількох томах вийде листування проф. Дашкевича. Але активна робота вже розпочалася, і першою ластівкою стала книжка, упорядкована Галиною Сварник, під назвою «Листування Ярослава Дашкевича та Юра Меженка у 1945-1968 рр.» (2010). Його обсяг дуже великий, тому ми не можемо зараз сказати, у скількох томах вийде друком видання праць проф. Дашкевича, але активна робота вже розпочалася. Також ми звертаємося до громади та заохочуємо писати спогади про Ярослава Романовича, про зустрічі, спілкування та бесіди з ним. Спогади про Ярослава Дашкевича плануються видати також окремим виданням.

Видання його праць та спогадів про нього, проведення конференцій про його наукову творчість буде найкращим пошануванням пам’яті цього видатного сина України. Вічная йому пам’ять ...


В.о. керівника Львівського відділення
Інституту української археографії
та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
д.і.н., с.н.с. Мирон Капраль