Geum.ru

Поняття політичної свідомості: націоналізм та національна ідея наталія Вільчинська

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Політична психологія. 2003            Political Psychology. 2003

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ: НАЦІОНАЛІЗМ
ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
Наталія Вільчинська


Поняття національного в цілому. Одним із важливих елементів людської свідомості є національне, котре можна розглядати насамперед як певні відображення різноманітних процесів формування і розвитку етносів, націй, різних рівнів відносин та стосунків. Виходячи з двох рівнів свідомості – науково-теоретичного та буденного, психологічного, можна твердити, що національне існує на першому рівні у вигляді певних ідей, концепцій, політичних доктрин, на другому – у вигляді національних та міжнаціональних звичаїв, традицій, особливостей національної психіки, характеру, побуту … Водночас у суспільно-політичному житті існують принципи діяльності, які в комплексі становлять націоналізм.

Зміст даного поняття свідчить, що воно є предметом вивчення різних суспільних наук, філософії, соціології. Політична ж теорія розглядає його як відображення головних владних інтересів нації, основних принципів діяльності національної держави.

В даному рефераті ми розглянемо такі поняття політичної свідомої діяльності як національна ідея та націоналізм, принципи розвитку цих понять та їхній вплив на психіку людей.

У концентрованому вигляді національна державність виражена в понятті “національна ідея” . Виходимо з того, що ідеї – початок усякої свідомої діяльності, відображення потреб, інтересів різних суспільних груп. Поряд з цим існує світ підсвідомих ідей, певної системи архетипів нашого колективного несвідомого. Кожна нація має свою систему ідей, в яких досягається певний баланс свідомості та підсвідомості. Серед них особливе місце займають політичні ідеї. Насамперед це владні ідеї, що передбачають панування чогось над чимось, мобілізують на боротьбу й досягнення політичних цілей, завоювання та утримання політичної влади даного етносу.

Будь-яка національна ідея є політичною, бо вона набуває найвищого розквіту в процесі її одержавлення. Водночас вона є соціальною ідеєю, бо несе в собі національне розуміння соціальної справедливості, що історично склалося у даного етносу, містить його ідеали добра і зла, розуміння щастя, багатства, рівності, ставлення до праці, ощадливості, цінностей міжлюдського спілкування. Нарешті національна ідея – це дух нації, комплекс її світоглядних настанов, специфіка релігійної свідомості, естетичні цінності, психологічний характер, менталітет. Зрозуміло, що вона історична, тобто поступово змінюється, має бути достатньо лаконічною, щоб стати сприйнятливою для буденної свідомості мас, бути дещо символічною. Можливо, прикладом можуть бути відомі рядки: “Прав, Британіє, морями !…” Бо ж можна розрізнити як позитивні так і негативні національні ідеї (мається на увазі, що в якийсь період національного існування провід націй може висунути негативну національну ідею, яка може тимчасово стати керівною). Життєздатними виявились національні ідеї, як сьогодні кажуть, конструк-тивні. Ще одна важлива риса таких ідей – патріотизм та певна міфологізація, що повинно відбиватися в національній символіці. Національна ідея стає передумовою та стрижнем політичної ідеології. У націй, що ведуть боротьбу за самовизначення, така ідеологія стає насамперед націоналістичною. У націй, що утвердили власну державність, така ідеологія стає месіанською, культуртрегерською, загальноцивілізаційною тощо.(це вже залежить від конкретно-історичних міжнародних умов, технологічного прогресу). Шанси на успіх мають ідеї, які є образними, альтернативними, що робить їх близькими розумінню народним масам. Не запам’ятовуються такі ідеї, коли вони пасивні, компро-місні, двозначні, не підтримані традиційними для націй релігійними стереотипами.

Формування національної ідеї проходить такі етапи: культурницький, просвіт-ницько-патріотичний та етап розгортання масового руху за політичне самовизначення.

З одержавленням національної ідеї вона змінює зміст, стає провідною ідеєю існування даної державності, втрачає свій винятковий, безальтернативний характер. На цьому етапі національна ідея служить лаконічною формою реалізації національних державних інтересів, водночас вона значною мірою стає толерантною (бо має рахуватися з інтересами інших суб’єктів міжнародних відносин), тому може стати більш компромісною. Усе ж це не означає, що вона втрачає націоналістичне забарвлення. Якби це сталося, то національна ідея втратила б сенс свого існування. Вона залишається, але трансформується у духовно-культурну сферу, відбувається ерозія її політичної форми. Однак усе це спостерігається лише до певних меж. Що сталося із британською, французькою національними ідеями, те саме відбувається сьогодні і з американською ідеєю Pax America .

Щодо української національної ідеї, то важливо зазначити її специфічність (певну дискретність, складність та проблематичність її зародження, зв’язок з релігією православ’я, циклічність розвитку та ін.). Можна припустити, що її формою є авторитарний демократизм, звичайно, який би отримав відповідне словесне прийнятне оформлення. Це був би етап на довгому і важкому шляху будування правової української держави, формування громадянського суспільства в Україні.

Ще однією формою свідомої діяльності та політичних відносин є політичний націоналізм. Є декілька моделей виділення основних постулатів націоналізму. Оскільки націоналізм як ідеологія стає прапором масових політичних рухів, то, як зазначив К.Г.Юнг, усякі масові рухи нашого часу “ є психічними епідеміями, або, інакше кажучи, масові психози”. Тому, очевидно, націоналізм – це природний стан кожної державної нації, бо в кожній нації є власна, особлива психологія, а отже, як писав К.Г.Юнг – “ …і, відповідно, психопатологія”. І це вважається нормальним станом, не мати такого – це ненормальність за великим рахунком … правда, такі масові психози народжуються у часи чи епохи великих національних катаклізмів. У Німеччині це були часи націонал-соціалізму, в Італії – “ масовий психоз прийняв трохи м’якшу форму, в Росії можна знайти виправдання у низькому рівні народної освіти до революції”, тобто психопато-логія – це доведена до крайностей ідеологія та практика націоналізму, її шовіністичні форми.

Тоді, мабуть, націоналізм можна розглядати як певне співвідношення патріотизму і шовінізму. У здоровому націоналізмі одержавленого етносу домінує достатній патріотизм, що зрозуміло й прийнятно. Це певна межа політичного націоналізму. Коли ж починає панувати шовінізм, державна політика втрачає стабільність, вона націлюється на експансію, на асиміляцію, що трансформує націоналізм у якусь патологію.

Коли ж національний розвиток відбувається еволюційно, без великих катаклізмів, нація задовольняється легітимним, не гіпертрофованим націоналізмом, що не перерос-тає у шовінізм, великодержавність. Це є нормальний політичний процес. Психопато-логія виникає або при загрозі втрати державності, або в період (проміжок у декілька років) відновлення втраченої державності, або в момент реалізації великих експансіо-ністських планів. Впливові націоналізму піддаються усі верстви, індивіди, бо етнос є найсильнішою референтною групою для особистості, що живе в умовах нестабільності, а тим паче при кризах суспільних інститутів, права, економіки. Тоді в націоналізмі шукають порятунку – простого, доступного для мас, бо він – вихід із дискомфорту, це певний психологічний порятунок. Люди легше об’єднуються навколо заперечення “вони гірші”, “чуже-погане”, вони, винуватці, а “жертв терору” завжди можна знайти і навіть організувати. Це також є спосіб подолання власного комплексу меншовартості, особливо у перших поколінь міщан, інтелігенції, що відірвані від звичайних умов, відчувають певний дискомфорт. Водночас націоналізм є універсальним методом систематизації усього того, що існує у соціальних, політичних та особистих прагненнях окремих осіб та суспільних груп. Дані прагнення зводяться в абсолют, вважаються єдино правильним рецептом, за яким певна нація пробує перебудувати світ згідно з власними розуміннями і засадами.

У зв’язку з цим за соціально-психологічною орієнтацією особистостей націона-лізм можна поділити на інтегральний і диференційований. Перший вимагає “свого”, не протиставляючи його “чужому”, що мислиться як частина “цілого”. Другий декларує винятковість “свого”, його неповторність та досконалість, вищість, право на панування над іншими. До аналізу політичного націоналізму ми дійшли з погляду ієрархічності, звідси великі “історичні” нації-держави з імперськими амбіціями та “обов’язками” й малі нації-держави, часто сателіти, прибічники, другорядні члени пактів чи військових союзів.

Ще одну цікаву модель основних постулатів націоналізму запропонував В.Соловйов. Суть одного з її пріоритетів, а саме пріоритету національних вартостей над особистісними, в тому, що нація розглядається як велика суспільна група, інтереси якої є домінуючими, а інтереси індивідів повинні підпорядковуватися загалу. Як цілість національна макрогрупа прагне довести, що вона завжди має рацію, національні відносини мають першість порівняно з іншими. Даний постулат не в усіх мислителів викликав захоплення. К.Г.Юнг, вказуючи на егоїзм нації як великої спільноти, писав : “Жодна нація не тримає свого слова … багатомільйонна нація становить собою щось навіть нелюдське… моральність її державних діячів не перевищує рівня тварино-подібної моральності мас, хоча окремі діячі демократичної держави спроможні трохи піднятися над загальним рівнем”. Проблема полягає у тому, як сумістити інтереси, свободи особистості й імперативи нації. Ліберальна демократія у пору розквіту намагалась знайти розумну межу між ними, спільний грунт, який у кожному випадку був різним: під час миру грунт такого компромісу розширювався, в епоху катаклізмів, воєн грунт компромісу звужувався до мінімуму – перед інтересами загалу нації поступилися права і свободи особистості. Слушно писав Гольбах: “Де немає свободи, там немає і Вітчизни”. Великі національно-політичні катаклізми були апробацією національної єдності, згуртованості, особливо коли йшлося про саме виживання нації. У такі епохи особистість зі своїми правами значно поступалася перед тим, що ми розглядали – загальнонаціональними (макрогруповими) інтересами.

Однією з моделей націоналістичної ідеології є модель чинного націоналізму , запропонована в середині 20-х років ХХ ст. Д.Донцовим. Її принципами були: воля як закон життя нації, воля до боротьби, усвідомлення її необхідності; романтизм, догматизм і навіть фанатизм і “аморальність” (аморальним є усілякий егоїзм, бо нації егоїстичні), і мораль макрогрупи не збігається з мораллю однієї особистості.

Синтез націоналізму притаманний великим націям. Одні це називали “тягарем білої людини”, інші – “обов’язком цивілізації“, “культуртрегерством”, “визвольною місією” та ін. Імперіалізм великих націй “не тільки здирство, – писав Донцов, – але одночасно виконання громадських прав у громадських інтересах націями, покликаними до того”. Імперіалізм великих націй є виявом творчого насильства та елітаризму. Як зазначав Вольтер, від експансії зрікається лише той, у кого завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвитку, а спокою, а боротьба є невіддільною від національного буття.

______________





© Н.Вільчинська, 2003