1. Предмет курсу “Розміщення продуктивних сил”

Вид материала

Документы

Содержание 12. Нова сітка ек-х районів України, їх територіальна структура (склад їх територій). 13.Територіальний поділ праці, його суть та зн-ня для ек рай-ня. 14. Сучасні наукові методи аналізу розміщення та територіальної орг-ції п/с, їх суть. 15. Населення України, його динаміка, стр-ра та особл-ті розміщ 17.Міське та сільське населення України, його динаміка та особливості формування. 18. Сучасна демографічна ситуація в Україні, її регіональні особливості. 19. Трудові ресурси, їх суть та види зайнятості. 20. Раціональне використання трудових ресурсів. Безробіття. Ринок праці. 21. Природно-ресурсний потенціал, його суть та структура. 22.Вплив природно-ресурсного потенціалу на розвиток і розміщення в-ва та спеціалізацію ек-х районів. 23. Мінеральні ресурси, їх структура та народногосподарське значення (використання). 24. Земельний фонд та його структура. Проблеми охорони і раціонального використання земельних ресурсів. 25. Водні ресурси, їх народногосподарське значення та проблеми раціонального використання. 26. Лісові ресурси, їх народногосподарське значення та проблеми раціонального використання. 27. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів. 28. Промислові, балансові та загальногелологічні запаси мінеральних ресурсів, їх суть (визначення). 29. Ресурсозбереження як головний напрям раціонального використання природних ресурсів. 30. Паливно-енергетичний комплекс, його суть, галузева структура і народногосподарське значення. 31. Металургійний комплекс, його стр-ра та районоутворююча роль. 32.Машинобудівний комплекс, його галузева стр-ра та н/г зн-ня. ... 4   5   6   7   8   9   ...   19 12. Нова сітка ек-х районів України, їх територіальна структура (склад їх територій). У звязку з подрібненістю території України ек-ми районами та значним збільшеннями управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962р. ек-ні адміністративні райони і зменшив їх е-сть з 14 до 7. До мережі цих р-нів увійншли: 1)Донецький (Донецька і Луганська обл); 2)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл); 3)Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська обл); 4)Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська обл); 6)Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, І-Франківська, Закарпатська обл) 7)Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ця мережа ек р-нів більш обєктивновідображала реально існуючі ек р-ни Укр. Винятком була тільки Чернівецька обл, які пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського ек р-ну. Ці р-ни до 1990р. залишалися визнаними підрайонами генеральних ек р-нів, виділених на Укр в 1963р., коли процес укрупнення ек р-нів відбувався на всій тер РадС. В рез була затверджена мережа з 18 великих ек р-нів і одного середнього (мезорайону) – Молдавської РСР. За цією мережею на Укр було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13областей) і Південний (у складі 4 областей). Виділення великих ек р-нів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення п/с як у старих р-нах, так і особливо – в р-нах нового інтенсивного госп-го освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хім пр-сті, а також баз в-ва с/г пр-ції: зернових і технічних к-р, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних к-р, спеціалізованого тваринництва та ін. Така мережа ек р-нів існувала до 1990р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу Укр до ринкової ек-ки і самостійного ек розвитку стара мережа великих ек р-нів стратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення п/с з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, ек умов регіонів, існуючих на тер Укр. В 90-х рр вченими Укр запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі ек-х р-нів. Однак їх основним недоліком було недостатнє науокве обгрунтування та неповне врахування реально існуючих ек взаємозвязків. У запропонованих варіантах мереж ек р-нів економічними районами Укр визнаються тер-ї, які раніше були названі обєктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроек-х р-нів в системі союзу поділу праці. Враховуючи необхідність зійснення ДРЕП, Кабінет Міністрів Укр у 1998р. вніс на рогляд до Верховної Ради Укр проект ЗУ “Про концепцію ДРЕП”, в якому пропонується мережа ек р-нів Укр у такому складі: 1) Донецький(Донецька, Луганська обл); 2)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька,Кіровоградська обл); 3)Східний (Полтавська,Сумська,Харківська обл); 4)Центральний (Київська,Черкаська обл, м.Київ); 5)Поліський (Волинська,Житомирська,Рівненська,Чернігівська обл); 6)Подільський (Вінницька,Тернопілька,Хмельницька обл); 7)Причорноморський (АР Крим,Миколаївська, Одеська, Херсонська обл., м.Севастополь); 8)Карпатський (Закарпатська, Львівська, І-Франківська, Чернівецька обл). Запропонований проект нової мережі ек р-нів в цілому відповідає науковим критеріям ек рай-ня, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району. З т з географічного визначення, невдалою є назва Східного р-ну. В усіх варіантах попередніх мереж ек рай-ня він був названий Північно-Східним. Подальший розвиток теорії і практики ек-го рай-ня в Укр дасть змогу вдосконалювати мережу ек-х р-нів Укр. 13.Територіальний поділ праці, його суть та зн-ня для ек рай-ня. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частина території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та ін ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятлих для в-ва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування в-в, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду. 14. Сучасні наукові методи аналізу розміщення та територіальної орг-ції п/с, їх суть. До числа специфічних методів науки про РПС і тер орг-цїі н/г належать як традиційн, так і нові. До основних з них слід віднесит: - вивчення конкреного п-ва і аналіз його госп-ї діяльності, вир-го потенціалу, технологічних особливостей, складності вир-го процесу, звязків по поставках сировини і реалізації готової пр-ції, енергетичної і кадрової забезпеченості, можливостей збільшення потужностей, перспективності розвитку тощо; - вивченя елементарної системи в-ва, до складу якої входить п-во; - вивчення галузевого РПС і галузевої стр-ри госп-ва міста, р-ну, області, країни. Для цього галузі диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної пр-сті под-ся на: 1/галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива і електроенергії; 2/галузі, що розвиваються головним чином біля джерел сировини; 3/ галузі, п-ва яких тяжіють до населених пунктів і р-нів зосередження резервів трудових ресурсів або наявності кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, п-ва яких тяжіють до р-нів споживання їх пр-ції; - виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ територіальної орг-ції в-ва; - картографування тер-х аспектів розвитку і РПС, формування ек р-нів. За доп тематичних ек карт розкриваються особливості розміщення промислових п-в, центрів, галузей, промислових р-нів, їх взаємозвязки щодо сировини і поставок пр-ції; покриття території країни або р-ну мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель території з сучасним розміщенням в-ва, транспорту, невир-ї сфери, розселенням людей та ін.; - ек рай-ня як найважливіший метод науки про РПС, систематизацію складної інф-ції, удосконалення територ орг-ції н/г і його упр-ня. Науково обгрунтована мережа ек р-нів дає змогу визначити основні напрями найбільш рац-го використання ресурсів в кожному з них шляхом утворення ТВК, визначення галузей їх спеціалізації в н/г країни і перспектив розвитку; - порівняльний метод, за доп якого на основі аналізу статистичних даних і основних ек показників визначається місце галузі серед ін галузей р-ну чи серед ін районів; - статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистичних показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних показників на 100 або на 1000чол., розрахунки динамічних рядів у натур числах та в %-х і визначення на їх основі темпів зростання, приросту тощо; - вивчення і визначення ТВК регіонів за доп методу енерговиро-х циклів, який розкриває ланцюговий звязок п-в від видобутку сировини до в-ва гот пр-ції, включаючи і обслуговуючі цю групу п-ва та наукові установи; - балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і розміщення п/с. Системний підхід до вивчення проблем рац розміщення п/с дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи. Серед них найбільшого поширення набули такі: - математико-статистичні (одержання кількісної інф-ції і обробка даних); - математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення в-ва, побудова відповідних моделей (систем математичного рівняння); - методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і со-побутових обєктів тощо. 15. Населення України, його динаміка, стр-ра та особл-ті розміщ Нас-ня або народонас-ня – це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). Народонас-ня разом з прир умовами і ресурсами та способом в-ва мат-х благ є основою мат життя сусп-ва. Чисельність нас-ня країни в цілому та окремих її регіонів є рез-том взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів сусп розвитку, і насамперед соц-ек та демографічних. Закономірості розвитку ек-ки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції демогр розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює ек-ну і со політику держави. Вивчення процесів відтворення нас-ня, особливо динаміки його чис-ті, має практичне зн-ня для встановлення механізму взаємодії ек і демогр процесів. Чис нас-ня держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різном-х факторів. Знання чисельності нас-ня на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток н/г і напрями демографічної політики. Укр за чис нас-ня є однією з великих держав Європи. На поч 1998р за чис жителів вона була на 7 місці після ФРН,Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чис нас-ня Укр складає нині більше ніж 50 млн чол. Найбільш повну інф-цію ро чис-ть нас-ня, його стр-ру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи. Особливе зн-ня для Укр мають останні 4 переписи – 1959, 1970 ,1979,1989рр. Наступний перепис нас-ня на Укр має відбутися в 2001р. За кожний рік між переписами ведеться поточний облік (розрахункова чис-ть) нас-ня за основними параметрами з урахуванням природного руху нас-ня та даних міграції. Згідно з даними переписів нас-ня по Росії і колишньому СРСР чис нас Укр становила (в суч кордонах): у 1897 – 28,4 млн чол., 1926-29,5б 1939-40,53 1959-41,9, 1970-47,1 1979-49,8, 1989 – 51,7млн чол. Як бачимо, чис нас Укр за великий період часу постійно зростала. Тільки за пер 1959-1998рр загальний прирісто нас Укр перевищував 8 млн чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст нас-ня був дуже нестабільним, а кількісні параметри його щороку змінюалися. Але загальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993р. і по нинішній час чис нас Укр щорічно зменшується. На поч 1995р чисельність нас була майже такою, як у 1989р. Особливістю цьго процесу в Укр є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соц-ек та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі сусп розвитку. Такий характер динаміки нас обумовлює складність ирішення ряду демографічних, ек і політ проблем в Укр. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової стр-ри нас (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення н/г трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін. Розміщення нас: Укр належить до держав з високою щільністю нас-ня. На поч 1999р в цілому по країні густота нас-ня становила майже 83 чол. на 1 кв км. Розміщення нас по тер повною мірою відповідає особливостям розміщ в-ва та її прир-ресурс потенціалу. Найменші щільність нас характерна для Укр-го Полісся та півдня республіки. Тут воно становить менше ніж 60 чол на 1 кв км. Причому в Чернігівській області щільність нас-ня не досягає і половини відносно середнього показника по Укр. Такий рівень заселеності тут викликаний природними особливостями, що обумовлюють певну госп діяльність. Рідко заселений і південь Укр, особливо Херсонська таМиколаївська обл. Найвищий показник густоти нас в Укр хар-й для східного регіону, де він перевищує 130 чол на 1 кв км, а в Донецькій області досягає майже 190 чол/кв км. Висока щільність нас характерна і для західних областей Укр, де вона становить: в Львівській обл – 126 чол/кв км, в Чернівецькій – 116. Окремим регіоном, де показник щільності нас-ня близький до середнього рівня по Укр, є АР Крим (цей показник досягає 83 чол/кв км). Зазначені особливості розміщення нас в Укр є значною мірою рез-м регіональних особливостей динаміки його чис-ті, що склалася в рез відмінностей прир руху та міграційних процесів. Зміни в динаміці заг чис нас-ня визначаються змінами у розміщ міського і сільського нас-ня. Розміщення міського і сільського нас-ня має істотний вплив на рац-не розміщення та оптимальний розвиток п/с. Статево-вікова стр-ра нас-ня є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чис-ті нас-ня в майбутньому. Сама ж статево-вікова стр-ра нас є рез-м особливостей народжуваності і смертності нас-ня в конкретних істор умовах відтворення. Аналіз стат мат-в свідчить про те, що в Укр спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її нас-ня. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чис-тю чоловіків і жінок.Нац склад нас Укр хар-ся значною чисельною перевагою основною нації – українців. За даними останнього перепису нас-ня, українці становили понад 70% усіх жителів Укр. Крім того, значна чис українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на тер Укр проживає понад 100 національностей. Серед них найб частку становлять росіяни – понад 20% всього нас країни. Друге місце за чис після росіян займають жителі єврейської національності, чисельність яких постійно зменшується, і нині вони становлять близько 1% нас-ня Укр проти 2,0% у 1959році. На тер Укр проживає значна чис нас з прилеглих до країни держав. Це, білоруси, чис яких перевищує 400 тис чол, молдавани(майже 300 тис чол), болгари (близько 250 тис чол), угорці (150 тис чол), румуни (100тис чол), поляки (250 тис чол). Крім цих національностей, в Укр проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін. І6.Вплив населення на розвиток і розміщення продуктивних сил. Людина є, з одного боку, активною продуктив­ною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробни­цтво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основ­ним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чи­сельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку. Зайнята в суспільному виробництві частина населення є най­більш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на роз­виток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в ці­лому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення. При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окре­мих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнен­ня. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галу­зей народного господарства потрібні трудові ресурси лише пев­ної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок. Споживання як важлива форма людської життєдіяльності та­кож має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні харак­теристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продук­цію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. По­треби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфра­структури та сфери послуг. Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з од­ного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, — це є процеси власне жит­тєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіаль­ної організації народного господарства. Лише на цій основі мож­лива побудова соціально спрямованої ринкової економіки в сус­пільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, ду­ховного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кіль­кісного і якісного відтворення прийдешніх. 17.Міське та сільське населення України, його динаміка та особливості формування. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продук­тивних сил. Якщо на початку століття в Україні переважало сільське насе­лення — близько 82% всього населення, то нині майже 68% її на­селення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 рр. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979 р. до 67,8% — в 1998 р. Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територі­альні відмінності — від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельно­сті населення України та її регіонів. Так, протягом останніх деся­тиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 рр. зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За 1994—1998 рр. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік. На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 насе­лення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста. В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. про­живає лише 2% населення, а решта населення проживає у посе­леннях до 20 тис. чоловік. Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка — це ре­зультат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду. Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистич­них даних за значний період часу дав змогу встановити довго­строкову і стабільну тенденцію — постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, лише за 1979— 1985 рр. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік. Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбіль­ший приріст сільського населення був характерним для Авто­номної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського на­селення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігів­ській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушен­нями в економічній і соціальній сферах, а також у територіаль­ній структурі і організації народного господарства, особливо га­лузей матеріального виробництва. 18. Сучасна демографічна ситуація в Україні, її регіональні особливості. Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвит­ку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення і від­сутності навіть простого заміщення одних поколінь людей нови­ми. Таким чином, відтворення населення України є звуженим. Тенденції руху населення характеризуються такими показниками: 1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а помер­ло 617,6 тис. чоловік, і таким чином, природний приріст становив 145,2 тис. чол., то у 1998 р. народилося вже 419,2 тис. дітей, а по­мерло 720,0 тис. чол. Внаслідок цього природний приріст був від'єм­ним і досяг 300,8 тис. чоловік. За показниками природного приросту Україна наближається до Угорщини, Болгарії та Німеччини. В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донець­кій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) облас­тях, а найменший — у Кіровоградській (11,1 тис. чол.). Херсон­ській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 1997р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей. Масштаби депопуляції (переважання померлих над народже­ними) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де рані­ше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі ко­ефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кірово­градської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чер­нігівської областей. Другим регіоном за величиною відносних показників природ­ного приросту населення є південні території України — Авто­номна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Терно­пільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні зна­чення показників природного приросту є значними. Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природ­ного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, фор­мується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 1998 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях. Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населен­ня. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно — най­вищий потенціал демографічного відтворення. Важливими факторами, що впливають на відтворення насе­лення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особ­ливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніп­ров'я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з ви­соким рівнем забруднення атмосферного повітря, води, ґрунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров’я на­селення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятли­вих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України. Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині по­над 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем ра­діоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов'язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується на­самперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська. Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 краї­нах світу. Якщо у 1989 р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. — 12,1, а у 1995 р. — 15,5%о. Дещо знизився цей показник у 1996— 1998 рр. і склав у 1998 р. 14,4%0. 19. Трудові ресурси, їх суть та види зайнятості. Трудові ресурси — це частина населення України, яка має не­обхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення. До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку. Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографіч­них, соціальних та економічних. Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на держав­них та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності. Окрему групу становлять безробітні. Все за­йняте у народному господарстві населення розподіляється між галу­зями матеріального виробництва та невиробничої сфери. До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сіль­ському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв'яз­ку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим май­ном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеороло­гічній службі та інших галузях матеріального виробництва. До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побу­тового обслуговування, охороні здоров'я, фізичній культурі і со­ціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв'язку та ін. 20. Раціональне використання трудових ресурсів. Безробіття. Ринок праці. В Україні питома вага осіб працездатного віку становить біль­ше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника харак­терні значні територіальні відмінності. Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них нале­жать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хме­льницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Черні­гівській області цей показник становить лише 51%. Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високо урбанізованих та індустріальне розвинутих областей: Дніпро­петровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%. Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліт­тя показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по на­родному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997 р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки за­гальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами. Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням праців­ників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято май­же 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол. Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров'я, фіз­культури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяють­ся Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області. Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волин­ської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві. Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації під­приємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різ­них галузей народного господарства близько 200—273 тис. чоло­вік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення від­бувається на транспорті і зв'язку, у торгівлі і громадському харчу­ванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті. Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рі­вень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не пере­вищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресур­сів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче цьо­го середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтав­ської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безро­бітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних. Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих ре­гіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіт­тя характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі. Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгод­ження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення. 21. Природно-ресурсний потенціал, його суть та структура. Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного потенціалу. Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу Компонентна структура ха­рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — мож­ливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали. В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення. 22.Вплив природно-ресурсного потенціалу на розвиток і розміщення в-ва та спеціалізацію ек-х районів. Для розміщення галузей н/г велике зн-ня мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За н/г-м значенням запаси кросиних копалин под-ть на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології вид-ть такі категорії запасів корисних копалин: А – докладно розвідані та вивчені; В і С1 – розвідані менш докладно; С2 – оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1 і С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність в-ва. 23. Мінеральні ресурси, їх структура та народногосподарське значення (використання). Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна промисловість та ін. В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ. Загальні запаси залізних руд України оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т. Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За­карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько­го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Роз­робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті. Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях. Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70%. 24. Земельний фонд та його структура. Проблеми охорони і раціонального використання земельних ресурсів. Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%. За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%). Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 3,5%; землі держав­ної власності —5,5%, всі інші 1,8%. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей. На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми. 25. Водні ресурси, їх народногосподарське значення та проблеми раціонального використання. Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення. Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат­нім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю під­земних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оці­нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території Украї­ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, ста­новлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використо­вується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жи­теля України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у за­хідних і північних областях України. Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно­мірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіж­жя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Ос­новними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське гос­подарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територі­альних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо. Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре­сурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси ста­новлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізня­ють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідро­енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов­лять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для викорис­тання — 21,5 млрд. кВт • год.; економічно доцільні для викорис­тання становлять 16 млрд. кВт • год. Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис­тання та збереження водних ресурсів України полягають у: за­брудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга­ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во­домісткістю продукції. 26. Лісові ресурси, їх народногосподарське значення та проблеми раціонального використання. Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко­лишнього середовища та господарській діяльності людей, слугу­ють важливим сировинним фактором для розвитку галузей на­родного господарства. Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційова­ний: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наб­лиженим до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними за­пасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін­ших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скоро­чення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі дере­вини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 р., тобто майже на 30%. Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму­вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об­сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна­ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо­господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу­вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху­нок місцевих ресурсів. 27. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів. Використання в економічній системі природних ресурсів ви­магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех­нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража­ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною. Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні ре­зультати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се­редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо­вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен­ти та ефективності. Для розміщення галузей народного господарства велике зна­чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на­родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді­ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс­тю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позаба­лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо­мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко­рисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 — розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ­луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва. 28. Промислові, балансові та загальногелологічні запаси мінеральних ресурсів, їх суть (визначення). Мінер ресурси становлять дуже велику групу прир речовин мінерального походження, що використовуються для добування енергії, різних матеріалів через їх вилучення та перероблення в різних галузях госп-ва. Залежно від особливостей складу й характеру використання в госп-ві корисні копалини под-ть на такі групи: 1)горючі, або енергетичні (вугілля, горючі сланці, нафта, природний газ, тоф); 2)рудні, або металеві (руди чорних, кольорових, рідкісних, благородних і радіоактивних металів); 3)нерудні, або неметалеві [будівельні матеріали (природне буд каміння, цементна сировина, будівельні глиини); індустріальна мінер сировина (слюда, азбест, графіт, корунд, магнезит, скляні піски); хімічна мінеральна сировина (різні солі, сірка, селітра); сировина для вироблення мінеральних добрив (калійні солі, фосфорит, апатити); коштовне й напівкоштовне каміння (алмаз, сапфір, рубін, смарагд, топаз, аметист, малахіт, яшма та ін.)]. За ступенями розвіданості геологічні запаси корисних копалин под-ть на 4 категорії: А – вірогідні запаси, властивості яких докладно вивчено; В і С1 – розвідані з відносно меншою детальністю; С2 – можливі, ймовірні, оцінені попередньо. Обчислені запаси корисних копалин затверджуються державною комісією. Затверджені запаси назся балансовими – такими, що відповідають промисловим кондиціям і гірничотехнічним умовам експлуатації. Інші запаси наз-ся позабалансовими: вони беруться на облік як такі, що надалі можуть стати обєктами освоєння. Для орг-ції видобування потрібно, щоби родовища вміщували достатньо, економічно вигідну к-сть сировини або палива. Крім кількісного аспекту, у визначенні госп-ї придатності родовищ корисних копалин беруть до уваги якісні показники – склад корисних компонентів, умови та глибину залягання, потужність пластів, особливості покривних шарів тощо. Так, руди мають містити щонайменше: 25-27% заліза; 20-25% марганцю; 40% хрому; 40% алюмінію, міді, свинцю, нікелю; сурми – 1%; олова – 0,1%; золота – 5-7 кг на 1т. З розвитком науки й техніки ці показники зменшуються. Окремі копалини містять по кілька компонентів (приміром, поліметалеві руди мають корисні домішки). Це потребує орг-ції комплексного використання сировини. 29. Ресурсозбереження як головний напрям раціонального використання природних ресурсів. Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію при­родних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій са­мій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміж­них матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання міне­рально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо­зберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земе­льного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра­цьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористуван­ня, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промис­лових об'єктів. Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторин­ний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарю­вання щорічно утворюється близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких пе­реважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість . У перспективі передбачається форму­вання ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділя­тиметься розширенню напрямів використання макулатури, полі­мерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потуж­ності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки. Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбе­реження у зв'язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбере­ження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної ба­зи, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресур­сів та маловідходному виробничому циклі. 30. Паливно-енергетичний комплекс, його суть, галузева структура і народногосподарське значення. Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність га­лузей промислового виробництва, які здійснюють видо­буток палива, виробництво електроенергії, їх транспор­тування та використання. До складу паливно-енерге­тичного комплексу входять галузі паливної промисло­вості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лі­нії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна між­галузева територіальна система, складова частина єди­ного господарського комплексу країни; це базовий комп­лекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонуван­ня — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії. На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей. При цьому розвиток паливно-енергетичного комплексу необ­хідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведен­ні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямо­ваної енергозберігаючої політики. Ресурси, що формують енергетичний баланс (особливо елект­роенергія), визначають темпи науково-технічного прогресу, ефек­тивний і прискорений розвиток економіки в цілому. Викорис­тання електроенергії в народному господарстві сприяє зниженню затрат суспільної праці, зменшенню фондомісткості продукції у високоенергоспоживаючих галузях, впровадженню комплексної механізації і автоматизації виробництва тощо. Широке застосу­вання енергії впливає на рівень енергоозброєності праці, а відтак і на його продуктивність, що має велике значення для всіх галу­зей народного господарства. Крім того, галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формую­ться територіально-виробничі комплекси. Вони впливають на процеси концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і поглиблення територіального поділу праці. Завдяки зазначеним вище органічним взаємозв'язкам галузей, що виробляють паливо і енергію, з іншими галузями народного господарства створюється реальна основа для системного, комп­лексного підходу до розміщення цих галузей і обґрунтування оп­тимальних шляхів їх розвитку з урахуванням народногосподар­ської загальнодержавної ефективності. 31. Металургійний комплекс, його стр-ра та районоутворююча роль. Металург комплекс забезпечує металом маш-ня та ін галузі н/г країни. Він скл-ся з чорної і кольорової металургій, що в свою чергу обєднують основні і допоміжні в-ва – від видобування сировини і палива та одержання допоміжних матеріалів (напр флюси) до випуску прокату й металевих виробів. Осн в-вом металург комплексу є випуск готового металу, допоміжним –в-во сплавів. У чорній металургії – феросплавів (сплав чавуну, напр, з марганцем або хромом), переробки вторинної сировини (переробна металургія працює на металобурхті) та прокат чорних і кольорових металів. Металург комплекс відіграє важливу роль у госп-ві нашої країни. Це пов з тим, що він визначає її ек-й потенціал і зумовлює розвиток ін галузей госп-ва, передусім маш-ня і металообробки. Уметалургії зосереджена велика частка промислово-виробничих ОФ. Крім того, це важлива комплексоутворююча галузь. Вона впливає також на розвиток територ-ї стр-ри країни – на утворення промислових р-нів, вузлів і центрів. У наш час Укр є одним з найб виробників металу на планеті. Вона розширює поставку своїх виробів, особливо прокату і труб на світовий ринок. Для розвитку металург комплексу Укр має декілька сприятливих чинників: 1)близькість розміщення родовищ коксівного вугілля, залізної і марганцевої руд, вапняків, формувальних пісків і вогнетривів, відкриті в останні роки великі запаси різноманітних руд кольорових металів; 2)густа мережа шляхів сполучення між родовищами; 3)велике і надійне джерело водопостачання, яким є Дніпро з його водосховищами; 4)розвиток металомісткого маш-ня; 5)велика ек-сть металобрухту; 6)висококваліфіковані кадри. Чорна металургія Укр за сучасної технології і відсталого, спрацьованого обл-ня – дуже матеріаломістка галузь, яка споживає близько 30% палива, майже 20% електроенергії та води, які використовуються в госп-ві країни. Тому основним чинником розміщення п-в галузі є сировинний, тобто максимальне наближення до джерел сировини. Кольорова металургія використовує руди металів, які містять у своєму складі в багато разів менше корисного компоненту, ніж залізна руда. Крім того, на виплавку однієї тонни магнію потрібно до 22 тис кіловат-годин електроенергії. Тому ця галузь – енергомістке в-во. Отже, на розміщенні п-в кольорової металургії впливають два чинники – сировинний та енергетичний. В Укр можна виділити 3 р-ни чорної металургії: Придніпровя, Донбас і Приазовя. В їхніх межах формуються окремі вузли і центри. Придніпровський металург-й р-н простягся вздовж Дніпра від Кременчука до Нікополя. До його складу входять 5 великих вузлів в-ва: Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький, Нікопольський і Кременчуцький. З 32 великих металургійних п-в Укр в Придніпровї розміщено 19. Названі 5 вузлів Чм утворені окремими центрами цієї галузі. Так, до складу Дніпропетровського вузла належать комбінати і заводи Дніпропетровська, Дніпродзержинська і Новомосковська. Найпотужніший металургійний комбінат країни – «Криворіжсталь». Наефективнішими комбінатами є «Запоріжсталь» і «Дніпроспецсталь», які зн-ся в Запоріжжі. Донецький металург р-н обєднує великі вузли і центри Донбасу. Великі металургійні заводи розміщені в Донецьку, Макіївці, Алчевську, Харцизьку, Єнакієвому, Луганську, Алмазному, Краматорську, Костянтинівці, Стаханові. Тут сформувалося три вузли металургійної пр-сті: Донецько-Макіїський (найпотужніший), Єнакієвський, Алчевсько-Алмазнянський. Третій р-н Чм Укр зн-ся в Приазовї. До його складу входять потужні п-ва Маріуполя (два заводи), а також родовищ залізних руд Керченського басейну з Керченським залізорудним комбінатом і Камиш-Бурунською агломераційною фабрикою та окремими цехами Керченського металургійного заводу. Агломерат з Керчі Азовським морем надходить у Маріуполь, флюси – з різних районів Донбасу.У багатьох великих центрах Укр за межами вказаних р-нів Чм працюють окремі заводи переробної металургії і металургійні цехи на машинобудівних п-вах. 32.Машинобудівний комплекс, його галузева стр-ра та н/г зн-ня. Маш-ня – важлива галузь пр-сті розвинутих кр світу. Воно значною мірою визначає не лише галузеву стр-ру пр-сті, а й її розміщення. Ріень розвитку маш-ня є одним з основних показників ек-го, і насамперед промислового розвитку країни. Велике зн-ня машня в н/г-му комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби в-ва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для с/г, технологічне устаткування для легкої і харчової пр-сті і т.п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годиники тощо). Крім того, маш-ня виробляє різноманітне устаткування для буді-ва, транспорту, звязку, торгівлі, спеобладнання для невиробничих галузей, а також пр-цію оборонного призначення. В розвинутих країнах світу маш-ня, як правило, визначає їх експортний потенціал і забезпечує від 32 до 40% всього експорту. Маш-ня має багатогалузеву стр-ру і хар-ся створенням спеціалізованих заводів і галузей. На основі технологічних процесів, металомісткості і зн-ня в н/г галузі машня класифікуються таким чином: важке, загальне, середнє маш-ня; в-во точних механізмів; в-во приладів та інструментів; в-во металевих виробів та заготовок; ремонт машин і устаткування. Маш-ня Укр виникло ще в сер 19 ст. Наявність металу, вигідне транспортно-географічне розташування, зокрема вихід до узбережжя Чорного та Азовського морів, висока концентраця с/г-гов-ва сприяли розвитку тут важкого, транспортного і с/г-го маш-ня. В минулому маш-ня стало провідною галуззю в стр-рі промислового комплексу Укр. В 1990р. його частка становила 30% всього пром в-ва. Важливе місце в ньому зайняли галузі ВПК, які виготовляли 40% вартості пр-ції маш-ня Укр і приблизно стільки ж відсотків вартості пр-ції ВПК колишнього СРСР. Вищеназвані передумови для розвитку маш-ня визначили місце України в загальносоюзному поділі праці. Зокрема, Укр в 1990р. забезпечувала в стр-рі в-ва колишнього СРСР: 45% металургійного устаткування, 97% - магістральних тепловозів, майже 50% вантажних вагонів і цистерн, 26% продукції с/г-го маш-ня (в т ч 100% бурякозбиральних і 100% кукурудзобиральних комбайнів), 23% тракторів, 50% землеробних машин і сівалок. Сучасні галузева стр-рі і розміщення маш-ня Укр сформувались за останні десятиліття. Стр-ра цивільних галузей маш-ня Укр така: Маш-ня Укр представлено практично усіма галузями (крім годинникової), але далеко не всіма підгалузями. В умовах територ поділу праці колишнього СРСР Укр не виробляла деяких машин, зокрема: магістральних електровозів, електропотягів для приміських ліній і метрополітену, пасажирських вагонів, зернозбиральних і картоплезбиральних комбайнів і деяких ін машин. Недостатньо вироблялось вантажних та легкових автомоблів, товарів народного споживання. Названі машини Україна отримувала з ін колишніх союзних республік. Монопольне в-во та відсутність конкуренції в галузях цивільного маш-ня колишнього СРСР не сприяли якості його пр-ції. Зараз, коли Укр є незалежною і суверенною державою і має великий власний ринок, а також метал, науково-дослідну базу і кваліфіковані кадри, вона повинна створити власне в-во названих машин. Висока якість пр-цїі ВПК підкреслює значні можливості для підвищення конкурентоздатності всього маш-ня України. Машинобудівний комплекс – це сукупність галузей пр-сті, що виробляють машини й устаткування для всіх ланок н/г. У сучасному житті немає жодної галузі, де б не використовувалися вироби маш-ня. Це – і телевізор, і магнітофон, і холодильник, і пральна машина, і радіоприймач, і міксер, і велосипед, і автомобіль. Всі вони також виготовлені машинами або із застосуваням машин. Отже, без машин життя та вир-ча діяльність сьогодні неможливі. На роботу люди дістяються машинами – автобусами, тролейбусами, поїздами, автомобілями, де вони знову мають справу з машинами – верстатами, прокатними станами, комбайнами, сівалками тощо. Навіть управлінська праця все більше устатковується машинами, наприклад, компютерною технікою. Забезпечуючи машинами ін галузі госп-ва, маш-ня спряє НТП, полегшує працю робітиників, поліпшує її умови. Маш-ня – провідна галузь пр-сті Укр. В майбутньому вона набуде зн-ня «галузі-організатора», здатниої вдосконалювати ек-ку країни. Маш-ня в нашій країні є органічною складовою частиною майже кожного більш-менш значного промислового комплексу. Це одна з територаільно найбільш поширених галузей госп-ва України.