Пригода дідові полуниці

Вид материала

Документы

Содержание Історія хвороби антона никандровича

Подобный материал:

• Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
• Закон україни, 556.38kb.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА

Антон Никандрович, посміхаючись, перегортає томик, а знає, що недалеко — з’явець, побачити якого неможли­во: тільки в стані великої ясности душа відчуває його при­сутність. З’явець невидимий і одночасно білий, як алябастер; худий, кістки та шкіра! і на шиї в нього багряниста Виразка. Поворухнеться Антон Никандрович, з’явець теж рушає з місця; через те доводиться кам’яніти, удаючи по­глибленого в книжку. Дихати важко; щоб зостатися жи­вим, Антон Никандрович вдихає теплий струм над елект­ричною плиткою, хоч на дворі і в кімнаті тепло.

Хвороба, що в’язала Антона Никандровича до постелі, проминула, а з’явець незримо світиться біля вікна.

Бездітний філолог дуже любив свого вихованця, асис­тента Бориса Розумовського, хлопця роботящого, обдаро­ваного. Покладав надії, як на сина. Під час мобілізації Розумовського «призвали», і він служив на воєнному ко­раблі в Ленінграді. Писав, що служити тяжко; скаржився на нездужання. Медична комісія зрештою второпала: в Розумовського туберкульоза горла. Через місяць асистент опинився в санаторії для сухотних, на березі моря, і звід­ти сповіщав про свою надію на новий спосіб лікувати горлові сухоти за допомогою розчину золота. Вернувшись від моря, жалівся, що трудно ковтати їжу. Його помістили . в клініку до «світил», і там він скоро став худнути і ходи­ти нетвердо. Восени асистента похоронили. Тоді прийшла черга хворіти Антонові Никандровичу.

Він читав лекцію у флігелі — для «заочників». Ззаду віяло на нього січневим снігом крізь дірку від недавно вийнятого англійського замка. Надвірні двері, що вели в коридорчик, були розчинені.

Цілі тижні голова ціпеніла від грипи; потім з’явилася ангіна, а за нею запалення легенів.

Прийшли якісь чудні ускладнення. Багатирський ор­ганізм подужав напасті, за винятком незрозумілого сер­цевого розладу.

Одного ранку, читаючи лекцію студентам другого курсу, Антон Никандрович відчув смертельну чорну не­міч у грудях. Замовк і поклав голову на катедру. Сту­денти винесли його і поклали в канцелярії на цератовій канапі. Приходив лікар; щось давав проковтнути, щось запити. У хвилину, коли трепет і болі в грудях стали нестерпними, Антон Никандрович тихо промовив: «Я вми­раю...»

Приїжджала карета швидкої допомоги; лікарка, з неві­домих причин зла на старого, недовірливо спитала, що болить, і сердито запропонувала серцеві ліки моментальної дії, з страшною назвою, на взірець «динаміту».

Довгі місяці після вибухової рідини Антон Никандро­вич лежав дома.

Студенти цілими курсами навідувались до нього; при­носили троянди, ясмини, жоржини. Завжди вони глузува­ли з нього, незграбного старого слона, і глибоко любили за добрість і справедливість.

У березні старий почав ходити з бамбуковим ціпком по тротуару. Часто спинявся, про щось думав, як журавель на леваді.

Вернувшись у кімнату, брав дзеркало і, розкривши рота, розшукував виразку в горлі.

Одного разу він сказав Спиридонові Серпокрилу, своє­му гостеві:

— Подивіться сюди! Здається, вона тепер велика.

— Хто — вона?

— Звичайно, язва...

Серпокрил прихилив голову, рудішу, ніж соняшник, схожий на фельдмаршальський еполет, і втопив прозеленкуваті очі старому в горло:

— Нема нічого.

— Неправда!.. Я сам її помічаю. Соромно дурити коле­гу. Ви завжди говорите речі, мені неприємні.

Серпокрил сміявся.

Розгніваний без міри стариган закутувався по щоки в пальто, що мало колір дорожньої куряви; сидячи, каменів на залізному ліжку.

Думка про неминучу смерть від горлової хвороби за-корінилася до дна душі.

В скорому часі почав світитися з’явець коло вікна.

Полиставши томик, Антон Никандрович переводить погляд на незримого асистента і питає:

— Що на тім світі?

— Скорбота незносима!..

— Як?! Ви повинні ввійти в Едем, як чесна людина.

— Ні! Читав реферат: «Походження Пасхи». Серпокрил давав блюзнірські брошури і журнали. Вбили душу.

— А!.. Прокляття!.. Помщуся, хоч сам загину.

Закривши обличчя долонями, Антон Никандрович хи­тається всім тілом направо і наліво від душевної муки. Потім просить:

— Підождіть, — треба йти в електроводолікарню на процедури. Я скоро вернусь.

ЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯ

Курс лікування Антона Никандровича наблизився до успішного кінця, дякуючи особистій допомозі від дирек­тора Інституту фізичних метод лікування — славетного психіятра Панфіліна. Щоки в професора красувалися мов двоє яблучок, сор­ту «ранет», підпертих шовково-русявими вусами, що віяльчастими закінченнями спрямовані вгору: в напрямку до світлих, трішки опуклих очей та безхмарного повного чола з полисками. Одяг весь білий, випнутий на животі так далеко наперед, що психіятр спершу торкався двома ґуд­зиками піджака до своїх знайомих, а вже потім тиснув їм руку. З причини завершення основ соціялістичного су­спільства мав страхітливу кількість праці і, звичайно, пре­красний заробіток, практикуючи також приватно у вечір­ні години.

Він сам водив Антона Никандровича за руку, як дити­ну, до рентгенолога, доброго спеціяліста, доцента Медич­ного інституту; шептався з тим чоловіком під стукіт рам і потім потішав недужого: «Ого-го! з вашими легенями по десять кілометрів бігати!» Від рентгенолога водив до свого помічника діягноста, щоб той примушував лягати, сідати, вставати, нахилятися, бігати, крутитися, падати. При тому діягност увесь час обстукував і обслухував Антона Никан­дровича. А психіятр курив у кріслі з такого довгого мунд­штука, що доставав старому до грудей; курив, приплющу­вав очі, але бачив недужого наскрізь. Вислухавши звіт помічника, він яблучками-ранетами виобразив погожий ранок і без слова подався в свій кабінет. Через п’ять хви­лин вернувся з колекцією папірців; половина їх містила в собі процедури, половина — ліки. Продовжуючи погожий ранок на ранетах, добросердний психіятр склав папірці на долоні Антонові Никандровичу. Турботливо дивився в очі йому, читав лекцію: куди, коли до нього звертатися; що робити; що їсти; що думати; він загіпнотизував старого — всилив свою волю: жити, сподіватися! «Ми з вами покуражимось!» — сказав на прощання.

Безневинні папірці, доручені Антонові Никандровичу на початку, повернулись грізною стороною: бідного ста­ригана замикали на ключ у колосальну залізну клітку, подібну до тієї, що для тигрів у цирку: кричали, хай сидить тихо, потім включали електричний струм. Після ув’язнення, возводили на трон, між двома пляновиками тресту, що відповідали за виконання профінпляну. Антон Никандрович жахнувся, коли глянув на сусідів: чуби в них стояли, як хвости в павичів, а вуса ворушилися.

Після того люди в білих халатах зм’якли серцями; обмежилися тим, що загнали блискавки в скляні рури і стали ворожити ними навколо серця. Спробували, чи з Антона Никандровича добрий провідник електричного струму... для цього прикладали до шиї та поясних позвонків металічні пластини, крізь які пускали іскри. Перетворили Антона Никандровича в померлого фараона, закутаного в мільйони пропарених простирадл, сухих церат, ковдр тощо. Дедалі білохалатні ставали милосердніші; нарешті привели до стану блаженних, що, голенькі, склавши ручки на грудях, стоять по плечі в залізних циліндрах і всміхаються, відчуваючи, як неперечислимі цівочки теплої води б’ють і лоскочуть їх звідусіль.

Сьогодні, після процедури, Антон Никандрович заходить у скверик. На лавці, приставленій до кучерявих дерев, сидить — насолоджується повівами зефіру в зеленому царстві. В жили помалу вливається бадьорість від свіжого пошуму навколо. Світ створений для радости; і вона, поселившись на просторах, серед троянд, солов’їв, річок, дерев, хмарин, обзивається до того, хто вміє слухати її, найкращим дзвенінням, голубливим громом, який виростає і знімається над вселенським кросном струн, — гармонійно продовжений вибух гранати. Антон Никандрович ласкаво всміхнувся до зелені світу, взяв трость, покерував кроки до художнього музею — будинку з каріятидами, знеможеними вкрай під вагою — аж камінна шкіра на руках потріскалась.