Пригода дідові полуниці
Вид материала | Документы |
СодержаниеДуель івана івановича і серпокрила |
- Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
- Закон україни, 556.38kb.
ДУЕЛЬ ІВАНА ІВАНОВИЧА І СЕРПОКРИЛА
З Маргаритиного двору виступив назустріч Серпокрилові голова профорганізації: з трагічною розбитістю він шкутильгав після признання в любові; костюм іржавого кольору звисав безнадійними згортками.
— Куди йдеш? — деренчливим баском спитався в рудого.
— Прогулююся.
— Прогулюйся, прогулюйся! Я завжди казав на пленарних засіданнях, що члени колективу повинні дбати про здоров’я. Свої слова підтверджую практикою; вертаюся з променаду на лоні природи. Приємно: птички, цвіточки... безпартійний більшовик уміє цінити красу.
— А мені здалося, що ти з жіночого дворика вийшов.
Іван Іванович випитливо глянув на Серпокрила; промовчав.
— Ну, признайся! — з прихованим роздражненням, удаючи смішливого повірника, настоював бібліотекар.
— Хитрий, — байдужно бурмотів Іван Іванович, — сам між дівчатами ласує, як кіт між горшками з сметаною, а спитай його, — ні пари з уст. Признайся йому...
Вони мовчки дійшли до трамвайної зупинки. їм би треба було негайно попрощатися і — на різні сторони; ні, мовби зв’язані чортовою ниткою, держались один одного, насурмлений профспілковий бонза і його прихований суперник.
Як висіли з трамвая і рушили до інститутського дворища, Іван Іванович поцікавився:
— Чи йдуть розмови про війну? Тепер ворожі елементи порозпускали язички.
— Чхати я хотів на розмови! — з несподіваною лютістю випалив рудий.
— О! Ти он як, гм, забуваєш, що ти член професійної організації. Я, як голова місцевого комітету, маю право цікавитися настроями в колективі.
— Нехай спецчасть цікавиться; вона «мзду» дістає, а ти?
— Ого-го! — протягнув Іван Іванович. — Якої пісні співаєш: бачу, що прийдеться сповідати Серпокрила.
Ніби з прив’язі зірвавшись, колишній безпритульник заклацав язиком, як на клярнеті; розчепіреними пальцями обох рук, поставленими в продовження носа, заграв дрібно та весело:
— Ось тобі.
Іван Іванович потемнів, скільки зміг, бронзовими вилицями. Думав, як однією фразою погромити збунтованого члена профспілки.
— Май на увазі, — зловісно забряжчав він крізь зуби. — За тобою водяться анархічні штучки; ти в нас на обліку. Вміємо приборкувати й більших птиць, ніж ти! Гляди: доплигаєшся.
— Лякай, лякай! Бачили таких, — відгризнувся Сер покрил.
— Хіба я лякаю? Всім відомо, що я веду профспілкову роботу без залякування, тільки за допомогою ідейного виховання.
Після такої заяви, проказаної високоторжественним голосом, Серпокрил задовольнився: фактично — відступ Івана Івановича; сам злякався, кривий пес, розмови про залякування, бо в цьому були грішки. Однак, що потім Іван Іванович мститиметься, Серпокрил знав напевно. Чорт з ним! Скоро війна.
З тяжчою мовчанкою, ніж до трамвая, супутники йшли проз фасад інститутського будинку. В обох не було бажання заходити в двері: ніби змовившись, вони проминули їх і спинились коло відчиненої брами в широкий двір.
Веселий біс заграв Серпокрилові в грудях; зробивши поважну міну, бібліотекар сказав:
— Багато говорять про війну з Німеччиною. Спростування ТАСС’у відносно переквартирування військ пояснюють навпаки: раз заперечено, значить, правда; війська йдуть до кордону.
— Тепер бачу, що ти можеш відчувати нормальний підхід керівника профорганізації до свідомого члена. Цікаво, отже — пояснюють навпаки... А хто?
— На жаль, я забув. Це було в гурті під час перерви.
— Ну, так же не можна! — докоряє Іван Іванович.
— Я не скінчив; було в гурті осик на площі, — стоять вони і: шу-шу-шу... війська наближаються, скоро буде війна... Побий мене грім, так було!
— Блазень! — стукнув Іван Іванович зубами.
— Ні, я був тоді п’яний, і мені так почулося, да! ми ж перед тим пили з тобою в «Празі».
— Чого ти кричиш? — оглянувся Іван Іванович на студентів, що спішили мимо. — Ходім у двір!
Вони помандрували до горба за високими дубами, де як свідчить передання, перші запорожці відбули одну з своїх урочистостей. У тутешній річці не було раків; з цим ніяк не могли примиритися чубаті вояки, аматори «живої води» і закуски. Кінні висланці в скорому часі вернулися з наловленими в рідних річках раками, і зразу ж після цього відбулося освячення новоприбулої живности. При широкому зібранні войовничих поселенців раки полізли в свою стихію.
Голова профорганізації та бібліотекар примістились на невеличкій сосновій лавці, напроти ящиків з вівцями, козами, кріликами й іншими тваринами, вкритими шерстю.
На історичний горб перенесено з зоологічного кабінету колекцію живих істот, на яких доцент Колтунов відбував безумно цікаві експерименти. Він винаходив бальзам, що від нього шерсть на тваринах повинна була виростати втричі скоріше, ніж звичайно. Для цього він вистригав нещасним козам і вівцям боки і мазав сумішами найрізнородніших речовин, від керосину до гірчиці включно. Прив’язані за передні й задні ноги, істоти корчились, ревіли, мекали, пищали, і зоологічний кабінет обертався в залю плачевного звірячого концерту. Посередині, в клітці З дротяними стінками, стояв на столі головний тортурований — великий баран, біля якого Колтунов давав відповідні пояснення високому начальству. Боки много-страждального барана були подібні до левади, на якій господар викошує траву окремими латками, в певній послідовності. Невідомо, чи то шкура тварини відмовлялася дати посилений ріст шерсти для соціялізму, чи бальзам доцента мав недостатній ефект, але так вийшло: гроші, асигновані для науково-дослідної роботи, розтанули, мов дим, у той час як шерсть на барані уперто продовжувала рости старими капіталістичними темпами. Зразу ж після зникнення грошей, призначених на досліди, винахідник бальзаму переїхав у Середню Азію, шукаючи менш упертих тварин. Ящики з зоологічного кабінету опинилися на історичному горбі, на свіжому повітрі, під доглядом одного технічного службовця, що мав безпосередні зв’язки з їдальнею.
Серпокрил спинив свій погляд на білому кріликові, що врятувавшись від Колтунова, ловив крізь дерев’яну решітку високу зелень і ритмічно, невловимо швидко жував її; вусики його тремтіли, як промені. Перевівши очі на експериментального барана, Серпокрил дав своїм думкам теоретичний напрямок.
— Поясни мені, будь ласка, — звернувся до Івана Івановича, — які переваги біологічного характеру будуть у безклясовому суспільстві?
— Великі, — сказав Іван Іванович і зробив надзвичайно змістовну фізіономію.
— А конкретно, які? ч- допитувався Серпокрил. — Я люблю розв’язувати питання на прикладах. Скажімо, чи виграє на революційній зміні суспільства баран, крілик, козел, заяць, ховрах та інші?.. Себто вся збірнота живих тварин, що разом з нами населяє планету.
— Безперечно, — сказав Іван Іванович.
Серпокрил чемно і делікатно вклонився:
— Я задоволений, хоч, звичайно, хотів би почути детальніші пояснення. В моїх очах ти — глибокий знавець природничих наук.
— Маєш рацію, — сказав Іван Іванович, — і я зобов’язаний такі пояснення дати. Почну з твердження, що революція, усунувши окови з виробничих сил суспільства, одночасно розкріпачує також біологічні можливості розвитку, які криються в окремій людині і всьому людстві, взятому в цілому. Диктатура пролетаріяту організує пробудження і вдосконалення біологічних сил, що були зв’язані відносинами загниваючого буржуазного суспільства. Ось чому в нас тропічні рослини пишно розцвітають на Полярному крузі.
Іван Іванович говорив з таким високим патосом, що крілик перестав жувати бур’янину і дивився на голову профспілки, як зачарований. Особливо уважно поставився головний об’єкт Колтунова — стояв струнко; його роги, закручені, як велетенські стружки чорного дерева, торкалися дротяної сітки своїми передніми краями, а покриті вогкістю очі розчулено дивилися на рот Івана Івановича. Серпокрил сприйняв промову досить своєрідно.
— Звичайно! — скрикнув він. — Навіщо тим рослинам цвісти на тропічному крузі? То не штука: побудував чортову силу транспорту і, наприклад, хоть літаками привіз банани на Соловки! Ні, ти потрудись до останнього подиху на шестидесятиградусному морозі, і хоч би то коштувало мільйони карбованців і сотні тисяч людей, а таки добийся свого! — приневоль банани вродити на кризі. От що значить: людина — володар природи. Натхненна картина! Так, я розумію, диктатура пролетаріяту творить чудеса з біологічними силами. Але я маю один сумнів...
— Кажи; я бачу, що ти здібний до сприймання діялек-тичних ідей у природознавстві.
— Я боюся, що робітники в Західній Европі й Америці мають інший погляд на природу; вони люблять, так би мовити, традиційну раціональність і доцільність. Як ти їх переконаєш, коли вони скажуть: вигідніше довозити тропічні овочі на північ, ніж марно витрачатися на вирощування під морозами.
— Це робиться просто! Ми зуміємо переконати.
Крілик почав хутко жувати зелень, — ніби його хата з краю; а баран погасив поблиск в очах і відійшов від сітки в глибину ящика. Серпокрил перемінив тему:
— Цікаво, буде суперництво з-за жінок чи ні?
— Як виняток, — сказав Іван Іванович.
— Припустимо, — викладає Серпокрил з грайливістю в голосі, — ми з тобою закохалися в гарненьку вчительку...
Івана Івановича при цих словах пересмикнуло в лицевих м’язах, покритих сіро-бронзовою шкірою; в зелених очах замиготіли іскорки.
Серпокрил зробив коротку павзу і продовжив:
— Що б ми робили з тобою, якби наша любов була дужча за нас, а вчителька сказала: «Самі рішіть між собою, кому я мушу належати!»?
— Ти взагалі говориш, чи маєш на увазі що-небудь окремо? — спитав Іван Іванович.
— Говорю взагалі. Наприклад, ти сказав їй, що розводишся з жінкою і, як вільна людина, пропонуєш їй...
— Щось мені ввижається, ніби ти десь під вікном підслухував, — процідив крізь крицеві й золоті зуби Іван Іванович.
— Це неможливо, — заперечив Серпокрил, — уже через те, що ти не міг говорити такого свинства.
Іван Іванович промовив «гм» і пригладив свій безколірний чуб над вухами. Серпокрил повів далі:
— Отже, я жду пояснення: як бути в такому випадку?
— Як хочеш знати, рішення залежить від суспільно-політичного моменту; хто з двох цінніший у революційній перебудові життя, той має перевагу, — так розв’язується питання з погляду нашої радянської етики. Менш цінний претендент, якщо він свідомий громадянин, повинен відійти з дороги.
— Мені трохи неясно, — вголос роздумує Серпокрил, — шлюб становить справу, в якій, здається, біологічна сторона багато вирішує. Якщо, скажімо, з суперників один каліка, а другий — здоровий, то каліка повинен сам знати...
— Перебільшення біологічного елементу за рахунок соціяльного, це ворожа теорія! — різко сказав Іван Іванович.
Серпокрил обурився:
— Ти зразу пришиваєш гріх.
— Ні, — офіціяльно спростував Іван Іванович, — за весь час праці в профорганізації я уникав пришивання і буду уникати.
— Прекрасно! Хіба я заперечую, що ти зразковий профробітник?
— Ну, то не сердься, — сказав Іван Іванович, і зморшки на чолі, що безпосередньо переходило в півлисину, рівно розгладилися.
— А що, — спитав задумливо Серпокрил, — якби вчителька, в яку, припустимо, обидва ми закохані, заявила: «Вирішіть питання на дуелі, — я належатиму переможцеві»?
— Я вважаю дуель дворянським пережитком, — сказав Іван Іванович.
— Скажи відверто: боїшся, що я переможу і вчителька мені дістанеться. Напевно, я з нею одружуся. Вона мешкає в дворику, з якого ти вийшов.
— Так?! — розгнівано гукнув Іван Іванович. — І думку викинь з голови! Я тобі кажу: вона — моя.
Він схопився з лавки; заворушив ціпком. Серпокрил і собі підвівся; проспівав, як звичайний волоцюга:
— «Понапрасну, Ванька, ходиш».
Іван Іванович стримувався, скільки міг, а відновивши в пам’яті наступні слова пісні, вибухнув в обличчя рудому:
— Сам додому дурнем підеш!
— Чого хвилюєшся? — удав Серпокрил здивованого і, відійшовши до краю горба, виломив з куща прут. Вернувся до Івана Івановича:
— Захищайся!
— А, так ти он як?! — скрикнув голова місцевого комітету. — Я тобі покажу! Хуліган!
Іван Іванович махнув ціпком, ціляючи в голову суперника. Той перейняв удар своєю гнучкою зброєю і одвів ціпок наниз, а потім повторив випад свого ворога. Мабуть би прикрасилась лисина Івана Івановича сизою гулею, якби він вчасно не відхилився, — ломака вдарила його в плече. Тоді, розлючений без меж, керівник профорганізації посипав ударами, але Серпокрил відскочив назад і, вибравши слушний момент, різнув противника по шиї. Свіжа смуга відзначилась на шкірі Івана Івановича і змусила його до обережности. Відступаючи в напрямку до барана, потерпілий раз у раз описував кола в повітрі своєю важкою палицею з гумовим наконечником. Тяжко дихав і збирав зусилля для нищівного удару по Серпокрилові. З цією метою навіть перестав описувати кола і тільки швидко водив ціпком направо і наліво, і таким способом тримав противника на певному віддаленні. Зібравши всю свою злість і силу, Іван Іванович намірився штовхнути різким ударом в живіт проклятого Сер-покрила; на нещастя, у вирішальний момент баран, до якого профробітник непомітно наблизився, штовхнув ззаду крізь дротяну сітку, і напад не відбувся. Всилу вдержався на ногах Іван Іванович, так підступно відкинутий від ящика. Фіялкова сорочка заступила обрій, і грізно нависла в голубій височині Серпокрилова ломака... нависла і — спинилася.
— Ей, ви! — донісся знайомий голос, що моментально вселяв покору в серця.
Обернувшись до голосу, Іван Іванович і Серпокрил зробили приємні міни на обличчях; щоб задекорувати справжній характер свого заняття, вони на додаток спортивно пофехтували декілька секунд і потім привітали піднятими правицями особу, що дивилася з розчиненого вікна.
— Фіз-культ-ура!.. — бадьоро викрикнув Іван Іванович.
— Ура, ура! — додав Серпокрил.
— Це інша справа, молодці, — відповів з вікна товариш Тімурленков, — зрештою, зайнялися фізичними вправами. Дуже добре! А мені здалося, що ви б’єтесь.
— Що ви?! — скрикнув Іван Іванович. — Хіба ми такий відсталий елемент?
Тімурленков благосклонно посміхнувся, два члени профспілки стояли на горбі напроти нього — з випростаним виглядом людей, що підготувалися здати іспит фізичної вправности на значок ГТО (готовий до труда і оборони). Вони споглядати образ секретаря парторганізації товариша Тімурленкова, величного у френчі напіввійськового крою, кольору хакі. І бюст, і вузькоока голова з пергаменовою шкірою яскраво виділялися під сонцем у чорному прямокутнику розкритого вікна. Почуття відданосте, що виразилося двома профспілковими фігурами на горбі, набрало гіпнотичної сили і передалося навіть іншим живим істотам: крілик підняв довжелезні вуха і перестав тремтіти променистими вусиками; ховрахи стали на задні лапки; баран прибрав парадну позу з копитцями, поставленими тісно; тільки вівці в безмежній скромності своїй опустили на карі очі густі та довгі вії, білі, як пух на кульбабах.