Пригода дідові полуниці
Вид материала | Документы |
СодержаниеПеребудовується людство |
- Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
- Закон україни, 556.38kb.
ПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВО
Молодиця, що влетіла в кімнату, вбрана в сірий халат; хустка на кучерях — диво кольористики: ніби тисячу веселок розсмикано на ворсинки, щоб виткати її. Спорядження молодиці складалося з відра, ганчірки, швабри, собаки і поганого настрою. Загриміли стільці. Метнулась курява від підмітання; зашуміли води на підлозі, гнані стукотливою шваброю.
Антон Никандрович скам’янів коло груби, в яку впроваджено бляшану трубу від «буржуйки» — рятівниці в зимову пору. А чорт закляк в кутку коло вікна. Що ж до собаки, — з ним творилося казна-що: нюхнувся до старигана і покірно постояв з перехиленою головою, слухаючи, як чухають за вухом; тоді крутнувся до чорта і зразу з несвітським переляком відплигнув і, дзенькнувши коротким скавучанням, стрільнув під ліжко. Став там просто. Задерев’янів. Боявся навіть глянути набік. Фосфорично світив очима перед собою.
— ...Нехай не думає, що це так йому й пройде! — вела незалежний монолог Молоточкіна. — Мій батько був предковічний пролетарій і революціонер; згинув, бивши всяку гідру: від Корнілова до Денікіна. А тепер мені хоч умирай... Дев’яносто п’ять карбованців на місяць, — що на них купиш? Двісті п’ятдесят карбованців треба, щоб туфлі справити. Каже: «Держава не може міняти ставок». Не може... А я хіба можу прожити? Не бійся, — тим, що лащаться до профсоюзного комітету, знаходиться, «єдіновременноє пособіє» з фондів. Ми: Катерина Колосочкіна, чесна селянська дівчина, та я, та другі, душимось на старцівські копійки. Знаєм, які діла творяться! На міжнародний жіночий день він доповідь читав, — цілий вечір нудилися, слухали, що то за великі права нам дані. Одбалакав доповідь, а впився дома так, що всі тарілки побив у жінки на голові. Обкривавлена прибігла в студентський гуртожиток. Дівчата до ранку з потилиці одсколки висмикували. Проспавсь, прийшов по неї і такий важний, Іван Іванович. Ще й питає: «Як вам подобалась моя вчорашня доповідь?» Ми з Колосочкіною й вичитали йому... тільки очима кліпав, як індик. А вкінці прохрипів: «Я знаю, Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна — відсталий елемент, треба буде придивитись до них, як слід, і зайнятись виховавчою роботою по лінії професійної організації». Вгризатиметься тепер, бо в партійному комітеті його друзяки, випивають разом, — що з ними зробиш?
— Не зважайте на них, — радить Антон Никандрович, — тільки серце мучите собі.
— Я б не зважала, так пече мені їхня неправда, пиляють до крови в печінках. Я винесу відро; будь ласка, тут не ходіть, — іще не витерто.
— Дозвольте, — чемно питає чорт і простягає руку по відро.
— Як вам уже так хочеться, несіть! Знаєте, куди вилити? В раковину; а з крана коло кухні наточити чистої. Чорт виніс відро за двері, а Якилина довідується в старого (чорт усе чує і всміхається під вузенькі вуса, спущені наниз):
— Хто це, такий приємний товариш?
— Знаєте, — мнеться Антон Никандрович, навіть сідає на ліжко, бо стала боліти голова, — це чорт...
— Температуру міряли? — жалісно дивиться Якилина.
— Яку?
— Звичайну, — яку ж... градусником. Скільки сьогодні?
— А-а... — протяг Антон Никандрович, — я вам серйозно кажу, а ви — температуру...
— У вас очі червоні, обличчя бліде, аж зелене. Горе мені з вами!
— Кажу серйозно: це — чорт. Спитайте самі.
— Чи ви мене за дитину вважаєте? — докоряє Молоточкіна. — Я вам раджу, як батькові рідному: прийміть аспірину і ляжте та вкрийтеся... або ні! я вам краще чаю з зіллям скип’ячу. Ось тільки домию. Де він там з відром?
Хотіла вийти в коридор, як чорт з’явився з відром і подав його молодиці.
— Спасибі, — пильно подивилася на гостя.
Обмила підлогу ще раз, витерла; поставила стільці коло стола.
—Сідайте, — сказала чортові.
— Вдячний...
Він сідає, тримаючи ноги в рудих черевиках — рівно, як школяр. Виймає з кишені пляшку і ставить на стіл.
— Що? — придивляється Молоточкіна. — Лікер?
Вона виходить із відром, шваброю, ганчіркою, але без поганого настрою і собаки. Через п’ять хвилин вертається, несучи білу миску, на якій красуються чарки та закуска: хліб і нарізана ковбаса.
— Ах, якби вареники! — тужить гість.
П’ють лікер, а потім чай, що спорядила Молоточкіна. Собаці чорт кидає трохи з’їсти, і чорношерстий збувається страху. Хвостом виробляє винуваті знаки; плигає, як пружина, коли бачить, що з «буржуйки», з якої чорт витяг нижній засувок, — вибігає щур. Гостровухий задавив його і зачаровано дивиться на «буржуйку», на якій обертається металічна накришка з мелодією.
А гість і молодиця вигинаються в прапервісному танці.
— Сміху! — верещить нечистий; долонею проводить по книжкових спинках.
Антон Никандрович розширив очі з несподіванки: дрібненькі, як пішачки в шахах, повиступали примарочки різні, різні: в гривастих шоломах; при огненних прапорах, над держаками яких вовча паща роззявлена, і пишнорукавні, гостроокі, як соколи; із знаками хреста на плащах; під тінню стяга, яскравішого, ніж мак, і всіяного золотими зорями; розважні, вийшли і стали, обпершись на довгі мечі та списи, в стрункому ладу; а поруч — пурпуровою річкою братчики з шаблями й мушкетами; інші — жовті як бджоли, цілими вуликами; і меткі як дракончики; і многодумні, в тюрбанах, сповнені гідности, як дядьки з хуторців; і смагляві твердолиці і театрально-церемонні, непоспішні в рухах; фанатично-молитовні, щирі, і чорні, широкоокі — галузка дерева, що піднімало містичні квіти на світанку світовому, — всі, різноманітною многістю станули, як при-видики; за ними з’явилися й пізніші: така веремія!
Гість схопив з підвіконня млинок для кави і гримнув на підлогу. Пригорщею всипав привидики в млинок і покрутив ручку, і вийшли з відтулини сірі істотки, нужденні, мов мурашечки, що перемандровують через глуху дорогу. Однаковісінькі!.. Рівними колонами крокують, витрублюють їхні оркестри і знаменами мають.
— Хай живе! — ентузіястично гукає чорт.
— Хай живе! — відповідають. Чорт міняє тон на грізний:
— Геть!
— Геть! — гримлять колони.
Спершу залунав регіт на цілому обширу; Антон Никандрович сміявсь, як кінь. Враз стихло, так раптово, мов струни урвались на скрипці. Тишина бездонна, мабуть, глибша, ніж у труні. Лиш пес, користуючися з замішання, глитнув колону з оркестрою і облизався. Чорт штовхнув:
— ...Твої — май терпіння!
— Страшно, — шепче Молоточкіна, — я піду...
— Зостаньтеся! — благає чорт.
— Ні, роботу маю: он треба перелити бензин і стати з бідоном у чергу.
Вона приладнала лійку до сулії; переливає горюче, а руки трусяться.
Чорт тримає лійку і розглядається довкола; через його неуважність рідина розхлюпується по підлозі — аж до дверей. Відклавши лійку, чорт наближає уста до атласного вуха молодиччиного: «Дозвольте провожати і поцілувати», — спокушає. Закурює папіроску, а сірник роняє... миттю ж зривається сполох! Кімната повна прозорого полум’я. Думаючи, що настала смерть, старий пригадує науку матері: хреститься. Пропали тоді і привиди, і чорт, і огонь, і Молоточкіна! Клацнув англійський замок на дверях. Заскиглив пес, вириваючи прищекнутий хвіст.
Антон Никандрович прокинувся. Раніш, ніж він схопився, щоб відчинити двері, в коридорі загупали чиїсь ведмежі кроки. Чути улесливо-заспокійливий голос:
— Цю-цю...
Скреготнула відмичка в замку, і двері відхилились.
— Чортів пес! — лайнувся шепеляво-розвезений низький голос. — Його визволяй, а він за штани шарпає.
В дверях — Спиридон Серпокрил; розхристана фіялкова сорочка висмикалася торбинками через пасок на животі. Голова руда, руда і поломениста патлами: соняшник у відцвітанні.