Geum.ru

Порівняльний аналіз управління І менеджменту освітнім процесом постановка проблеми

Вид материалаДокументы

Содержание


Аналіз останніх досліджень та публікацій.
Постановка завдання. Стаття присвячена аналізу виникнення та змісту концепцій, методик і технологій менеджменту в порівнянні з у
Сравнительный анализ управления и менеджмента образовательным процессом
Подобный материал:

УДК

© 2006

Подберезський М.К., Васильєва М.П.


ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ УПРАВЛІННЯ І МЕНЕДЖМЕНТУ

ОСВІТНІМ ПРОЦЕСОМ


Постановка проблеми. Термін «менеджмент», який має англійське походження, з приходом до України ринкових відносин швидко увійшов до української мови. Однак факт паралельного існування двох термінів-синонімів «управління» й «менеджмент» у мові відображає їх різну семантику. Швидке поширення нового терміну здається нам більш за все не даниною моді, а відображенням нових життєвих реалій, які вимагають осмислення. До поняття «менеджмент» вкладається інший зміст, ніж до поняття «управління», яке жорстко асоціюється з командно-бюрократичною системою.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Аналіз досліджень з проблеми М. Вебер, Р. Девіс, Г. Левіт, Е. Мейо, Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Хофштеде показав, що теорії менеджменту виникли у виробничо-економічній сфері, і в ній відображені й розроблені багато його аспектів: соціально-поведінковий; орієнтованість на людину; орієнтованість на соціальні цінності, що надзвичайно важливо в нових умовах «некомандної» економічної системи.

Постановка завдання. Стаття присвячена аналізу виникнення та змісту концепцій, методик і технологій менеджменту в порівнянні з управлінням.


Виклад основного матеріалу. Відзначимо той факт, що спочатку, будучи продуктом ринкової економіки країн Заходу, менеджмент довгий час розглядався як опозиція централізованому управлінню в соцкраїнах. І теорія соціального управління (в соцкраїнах), і сучасний менеджмент «виросли з А. Файоля», але, виконуючи соціальне замовлення, поступово розійшлися на дві гілки. Перша була затеоретизована й бюрократизована, у ній став розвиватися функціональний підхід. Еволюція ж менеджменту відповідала еволюції ринкових відносин. У ньому з 50-х рр. почав переважати «поведінковий напрямок», оснований на залученні досягнень психології й соціології. Теорії «людського фактору», «виробничої демократії», «людських стосунків», «організаційного гуманізму» зробили менеджмент людиноорієнтованим. Таким чином, термін «менеджмент» означає:
  • діяльність щодо управління, організації, планування, прогнозування виробництва й збуту товарів і послуг;
  • систему принципів, теоретичних і практичних шкіл, специфічних як для різних галузей людської діяльності, так і для різних країн і регіонів;
  • систему роботи з людьми, мобілізацію їх можливостей і здібностей для більш продуктивної роботи, організацію праці й формування мотивацій, створення сприятливого клімату на виробництві і в колективі, координацію й гармонізацію зацікавленостей і мотивацій кожного окремого працівника й фірми з метою досягнення найбільшої ефективності підприємства.

Генеза поняття, характеристики різних шкіл, напрямів і підходів у менеджменті добре висвітлені в сучасній науковій літературі [2;3;4;5;6], де під менеджментом розуміють, по-перше, функцію, вид діяльності щодо керівництва людьми в найрізноманітніших організаціях; активне використання ціннісних соціокультурних факторів для підвищення ефективності економічної діяльності. У той же час менеджмент і сам є результатом дії ціннісних і мотиваційних факторів, сформованих тією чи іншою культурою; по-друге, інтегровану науку, специфічну галузь людського знання, яка допомагає здійснити цю функцію; по-третє, фах і певну категорію людей, соціальну верству тих, хто здійснює роботу з управління (див.табл.1).

Таблиця

Зміст понять «управління» й «менеджмент»

Управління
Сучасний менеджмент

1. Методологія: ціннісні орієнтації

Людина – „трудовий ресурс”, засіб виконання плану „за будь-яку ціну”
Гуманістична спрямованість. Людина – мета будь-якої діяльності.

2. Мета діяльності


Виконувати функції управління
Через задоволення особистої мети, зацікавленості й потреб кожного працівника прагнути успіху в досягненні колективної мети.

3.Об‘єкти

Процеси
Людина, люди, колективи

4. Зміст діяльності


Виконання команд вищих органів
Праця з людьми на основі моралі та закону.

5. Методи діяльності, які домінують

Адміністративно-командні
Соціально-психологічні, соціально-економічні, соціально-правові

6. Технології

Відсутні або функціонально орієнтовані (контроль, планування)
Особистісно-орієнтовані на людину

Найважливішою основою формування соціокультурних передумов сучасного менеджменту було формування й ідейне оформлення взаємовідносин класів підприємців, управлінців і найманих працівників, які по-різному складалися в різних країнах і в контекстх різних культур залежно від їх конкретних традицій. Для характеристики типів менеджменту в різних соціокультурних умовах ми взяли за основу спеціальні культурні ознаки: взаємовідносини класів, індивідуалізм — колективізм, дистанцію влади.

Аналіз теоретичних джерел дозволив віднести до базових соціокультурних типів менеджменту такі: західноєвропейський, північноамериканський (американський), японський (азійський), радянський (український).

Виділені такі фактори функціонування менеджменту: раціональна організація, особистісний фактор — здатність бути «організатором», тобто «вміти примусити інших людей слугувати своїй волі, об’єднати багато людей в успішній спільній діяльності, так розмістити людей і предмети, щоб бажана корисна дія повністю виявилася» (М. Русинов).

Для цього необхідно оцінити здатність людей до продуктивної діяльності, підібрати відповідних працівників, примусити їх працювати кожного на своєму місці, щоб кожний повністю віддав свої сили й здібності, об’єднати людей в єдиний колектив, координувати й субординувати їх зусилля (І. Бакштановський).

У теоретичній частині український менеджмент йшов нестандартним шляхом. Формування культури управління, його ідеологій і технологій почалося до революції. Соціокультурна специфіка цього процесу полягала в тому, що вона формувалася на тлі ідеології служіння, якою були просякнуті всі верстви, що, з точки зору офіційної ідеології, дозволяло робітникам, управлінцю й хазяїну відчувати себе тими, хто працює заради процвітання Російської імперії. Разом з тим, виходячи із соціального й ідейно-культурного антагонізму класів, реально хазяїн фабрики й управлінці співвідносилися як відчужені експлуататори. Спільне служіння процвітанню держави було витіснене на периферію свідомості, на перший же її план висувалося усвідомлення відчуженості принципових інтересів робітників і підприємців та управлінців, які їх представляли.

Теоретичні ідеї зарубіжних авторів стали відомі лише в 20-ті роки XX ст., однак вони були потрактовані як заклик до наукової організації праці (НОП) та знайшли своїх послідовників і талановитих теоретиків у особах А. Гастева та П. Керженцева. Єдиним і неповторним яскравим оригінальним теоретиком, який випередив багато зарубіжних розробок і започаткував, по суті, цілий напрям у теорії управління, став А.Богданов (1873—1928). У його творі «Тектологія. Універсальна організаційна наука» (Ч. 1—3, 1913—1927) висунута ідея створення науки про загальні принципи організації — тектології. Метою тектології є перетворення світу на організаційне ціле. На думку А. Богданова, будь-яке управлінське завдання можна вирішити, якщо правильно виявити елементи, які входять до нього, й раціонально їх розмістити. А. Богданов не тільки започаткував теорію організації, але, по суті, був попередником кібернетичних учень.

У першій половині 20-х років вельми поширеною була «соціально-трудова» концепція управління, автором якої був Н. Вітке. Він розглядав підприємство як певне цілісне утворення, цілісність якого досягається з допомогою такої функції управління, як адміністрування. «Сучасний адміністратор, — пояснював Н. Вітке, — це передусім соціальний технік чи інженер — залежно від його положення в організаційній системі — будівничий людських стосунків» [1, с.72]. За глибоким переконанням Н.Вітке, сутність організаційно-адміністративної роботи полягає в створенні сприятливої соціально-психологічної атмосфери у виробничих колективах, створенні так званого «духу вулика».

Н. Вітке розумів, що без ініціативи всіх працівників підприємство не може досягти мети, яка стоїть перед ним, що одним з найважливіших завдань адміністратора є організація, розвиток живої ініціативи. Для кожної установи характерна певна психічна атмосфера, яка утворює реальну скріпку між її частинами. Це щось набагато більш значуще й разом з тим тонке, ніж наочно помітні накази й виконання.

Він вважав, що попередня формула: «наказ — виконання» віджила свій час. Наказ усе більше й більше перетворюється на директиву. Виконання — самостійний пошук способів вирішення поставлених завдань. Між цими двома актами висувається ланка-посередник — новий дифузійний акт — угода адміністрації й технічних працівників про найбільш доцільний спосіб вирішення поставленого завдання.

Ще на початку 20-х років були закладені основи управління, безпосередньо пов’язані з «людським фактором». У той час, коли в американському менеджменті панували теорії Тейлора й Вебера, в нашій країні закладалися теоретичні основи управлінського процесу, основаного на співробітництві та довірі до людини, на психологічних методах управління колективом, на спробах орієнтації на соціально-психологічні закони розвитку керованого об’єкта. У працях Н. Вітке та його прибічників майже не трапляється термін «підлеглий», вони оперують такими поняттями, як «співробітник» і «співпрацівник».

У цей же період у надрах нашого першого інституту, який вивчав проблеми управління (Державний інститут техніки управління), на чолі з його директором Е. Розмирович, виникла група дослідників (Л. Візов, Е. Дрезен та ін.), яка висунула другий напрям у розвитку теорії управління — виробниче трактування управлінського процесу, який наклав серйозний відбиток на всю подальшу теорію й практику управління в країні.

Система «управління людьми» замінюється на систему «управління речами». Е. Розмирович стала найбільш непримиренним критиком теорії Н.Вітке, і кінець кінцем їй та її групі за явної чи прихованої підтримки інших учених вдалося, по суті справи, ліквідувати цей напрям у розвитку теорії управління.

Ми розглянули два найбільш, на нашу думку, крайніх напрями в розвитку радянської управлінської науки в ці роки. Але це зовсім не означає, що її зміст обмежувався тільки ними. У 20-ті роки намітилися організаційно-кібернетичний, технічний, праксіологічний, функціональний та інші підходи.

Для культури управління періоду 30-х років була характерною аритмічність та імпульсивність, чергування періодів максимального напруження сил, «штурмівщини», коли неймовірним зусиллям волі й мобілізацією всіх фізичних, інтелектуальних, матеріальних та інших ресурсів швидко досягаються неймовірні результати, та розслаблення й навіть байдикування. Для мобілізації економіки країни були необхідні найвищі духовні, ідеологічні, моральні стимули, героїзація праці, прирівнювання її за смислом до неекономічної діяльності.

У 30—50-ті роки спостерігається помітний занепад у розвитку науки управління в нашій країні, особливо в її методологічних пошуках. Майже всі концепції, які виникли та були висунуті в 20-х роках, зазнали критики, часто надто різкої.

У 60-ті роки спостерігався бурхливий розвиток теоретичних пошуків у галузі управління, який характеризувався, зрештою, надмірним захопленням організаційно-кібернетичними й технічними підходами з одного боку й недостатньою увагою до соціального аспекту з іншого. Особливо бурхливий розвиток у 60-ті роки одержали економічні концепції управління виробництвом.

Значний внесок у розробку теорії управління зробили В. Афанасьєв, Д. Гвішіані, О. Дейнеко, С. Каменіцер, О. Козлова, Г. Попов та ін. Тоді ж уперше термін «управління» зусиллями Ю. Конаржевського став використовуватися щодо управління в освітніх системах.

70—80-ті роки характеризувалися першими публікаціями видатних зарубіжних дослідників і популяризаторів теорії управління у вітчизняній науковій літературі. Особливу роль відіграли переклади підручників Г. Кунца та С.О. Доннела «Управління: системний і ситуаційний аналіз управлінських фірм», С. Янга «Системне управління організацією», Е. Роджерса, Р. Агарвала-Роджерс «Комунікації в організаціях» тощо.

90-ті роки ознаменувалися справжнім «менеджментським» бумом. Видавалися серії підручників і посібників для вузів і курсів, які розглядали управлінські закономірності, організаційну діяльність, роботу з персоналом, психологію управління. Особливу популярність мали книжки О. Віханського та А. Наумова, В. Весніна, Б. Мільнера, В. Кнорринга та ін. Незважаючи на значне розширення діапазону дослідницького пошуку, опору на зарубіжний досвід, велику кількість спроб створити несуперечливий і повний навчальний курс, можна констатувати, що цілісної загальноприйнятої структури наукової дисципліни управління ще не склалося, наукові концепції не зміцнилися, дискусії про науку й практику управління продовжують приваблювати наукове та суспільне зацікавлення.

Отже, класичний індустріальний менеджмент можна визначити як діяльність, спрямовану на ефективне функціонування організації, де під ефективністю розуміють передусім прибуток.

Постіндустріальна епоха, настання якої істотно змінило обличчя капіталістичного виробництва й світу в цілому, висунула нові вимоги й до менеджменту. Зміни характеру виробництва й робочої сили вимагають інших підходів до управління, іншої культури й «філософії» менеджменту. Культура менеджменту, яка розвивається, основана, як і постмодерністська свідомість у цілому, на децентралізації суб’єкта, плюралізмі цінностей, що неминуче призводить до зниження значення авторитетів, заперечення абсолютних істин найвищих ознак.

Постмодерністське розуміння менеджменту додає до визначення класичного індустріального менеджменту ще й соціальну роль та відповідальність. Мета й завдання менеджменту в постіндустріальну епоху вже не вичерпуються пошуком ефективного одержання прибутку, але повинні враховувати людські, гуманітарні аспекти виробництва. На відміну від індустріального менеджменту, постіндустріальний не може виключити із системи прийняття рішень локальну культурну специфіку робочої сили, панівні соціополітичні ідеали й моральні цінності.

Однією з фундаментальних культурних основ постіндустріального менеджменту є визнання того факту, що наймані працівники переймаються не тільки одержанням високої платні за свою працю, але й моральним та психологічним задоволенням від неї, можливістю самореалізації в праці й підвищення свого професійного та інтелектуального рівня й соціального статусу.

У постіндустріальному виробництві менеджмент оснований на постійній роботі з персоналом, спрямованій на активізацію професійних здібностей, підвищення кваліфікації й самовіддачі працівників, на гармонізацію стосунків і психологічного клімату, яка сприяє розвиткові особистості. Зростає значення «людських ресурсів», якість яких усе частіше включається до «нематеріального активу» компаній, та орієнтація на діалог і партнерство керівництва з персоналом. Управління набуває «дорадчого» характеру, а критика керівництва з боку підлеглих легалізується, набуває форми «зворотного зв’язку». Для управління цього періоду характерна орієнтація на освічену, динамічну молодь, яка здатна швидко засвоювати виробничі операції й має прагнення до переміни діяльності, до впровадження й випробування нового. Менеджмент несе відповідальність за наслідки своєї активності для суспільства та оточуючого середовища, врахування екологічних факторів є одним з найважливіших його завдань.

Відповідно й конкретні методики та технології менеджменту стають більш гуманними й близькими людині, вони враховують не тільки її раціональні мисленнєві здібності, а й гру як спосіб буття. Наприклад, ділові ігри одержали значне поширення як метод прийняття рішень.

Висновки. Успіхи західноєвропейського, американського та японського менеджменту зробили його ідеї вельми привабливими в Україні, яка прагне пристосуватися до вимог ринку. Однак велика кількість денних та заочних шкіл бізнесу й менеджменту ще не є доказом успішного засвоєння чужого досвіду.

Література

    1. Витке Н.А. Научная организация управления // Научная органи­зация техники управления. — М., 1924.
    2. Десслер Г. Управление персоналом. — М.: Бином, 1997. — 316с.
    3. Друкер П.Ф. Управление, нацеленное на результат: Пер. с англ. М.: Школа бизнеса, 1994.
    4. Мерсер Д. ИБМ: Управление в самой преуспевающей корпора­ции мира. — М.: Прогресс, 1991. — 456 с.
    5. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. — М.: Дело, 1991. —701 с.
    6. Тейлор Ф. Научная организация труда // Управление — это наука и искусство. — М., 1992.


Подберезський М.К., Васильєва М.П.

Порівняльний аналіз управління і менеджменту освітнім процесом

В статті здійснено ретроспективний аналіз розуміння поняття «управління», встановлено умови застосування поняття «менеджмент». Отримано результати порівняння змісту понять «управління» та «менеджмент» в напрямках: методологія, мета, об’єкти, зміст, методи, технології діяльності.

Зроблено висновок стосовно використання закордонного досвіду з менеджменту у вітчизняній освітній галузі.


Подберезский М.К., Васильева М.П.

Сравнительный анализ управления и менеджмента образовательным процессом


В статье осуществлен ретроспективный анализ понятия «управление», определены условия применения понятия «менеджмент». Получены результаты сравнения содержания понятий «управление» и «менеджмент» по направлениям: методология, цель, объекты, содержание, методы, технологии деятельности.

Сделан вывод относительно использования иностранного опыта по менеджменту в отечественной образовательной отрасли.


M.K. Podberezskiy, M.P. Vasiljeva

Comparative Analysis of Educational Process Control and Management

The article deals with the retrospective analysis of a concept “management” and its application conditions. The comparative results of the content of concepts “control” and “management” are given in the directions: methodology, aim, objects, content, methods, activity technologies.

A conclusion has been made concerning the foreign practice in management in national education.


Стаття надійшла до редакції. 04.09.2006р.