Geum.ru

Мені не вірилося, що у 43 роки я здобула вищу освіту!

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Мені не вірилося, що у 43 роки я здобула вищу освіту!


Ну що ж, почну з дитинства.

Народилась я в далекому 1964 році в Києві у сім’ї службовців. Мої мама й тато дуже хотіли сина, а тут я… Обираючи мені ім’я, навіть обговорювали варіант Хрущини – на честь Хрущова, який на той час був Генеральним Секретарем Компартії Радянського Союзу, а щоб зрозуміліше, тодішнім президентом СРСР. Дякую їм, що ця версія залишилась жартом і мене назвали Мариною. Що цікаво, я народилася на день війсково-морського флоту, а ім’я з грецької перекладається як «морська». Тоді й народилася моя любов до моря…

Коли мені виповнилося п’ять років, бабуся відвела мене до музичної школи, щоб я не була гіршою за інших. Я дуже злякалась того прослуховування. Єдине, що зробила, так це протупотіла ритм, який мені простукали. Я не змогла ані заспівати, ані проплескати в долоні. Але вчителька сказала: «Підходить!». Цей день став початком моєї музичної кар’єри. У той самий період бабуся пішла зі мною на ковзанку. Вона, біднесенька, зі своїми хворими ногами у валянцях допомагала мені не впасти. Окремо хочу сказати про мою бабусю Шуру. Її повне ім’я Олександра, але ми всі називали її Шурою і ніяк інакше. Вона була геологинею і дуже творчою особистістю. Бабусенька прагнула в моє виховання вкласти все, що тільки могла, – адже батьки працювали і не мали змоги займатись моїм вихованням.

Потім перший клас. Невдовзі стала жовтенятком, потім піонеркою, а в 14 років – комсомолкою. Вчилася добре. З 10 років сама їздила в музичну школу з Лісового масиву на вулицю Володимирську. Взагалі ці поїздки – окрема частина мого життя того періоду. Я завжди купувала смажені пиріжки та морозиво. Навіть якщо на вулиці був страшенний мороз. Мама не бачила і не знала, тому і проблем не було. Восени я гуляла ботанічним садом, збирала листя й каштани з горіхами. А одного разу взула мамині тонкі гумові чоботи на підборах і пішла в музичну школу. Змерзла неймовірно, але як було красиво! У мене в музичній школі були два улюблених вчителя – учитель сольфеджіо Олексенко Петро Якович та вчителька музлітератури Дайч Номі Аронівна. Петро Якович навіть певним чином замінював мені батька, який завжди був зайнятий на роботі, – він дарував мені стільки тепла й уваги, що мені не хотілося йти з його занять. Коли я першою записувала музичний диктант, він мені давав один карбованець і відправляв до магазину за льодяниками для всієї групи, а потім роздавав їх. Коли хтось щось робив неправильно, він м’яко називав його «Тюлькою», і ми всі сміялися. А ввечері кілька дітей разом із ним йшли пішки до тролейбусу. Ми берегли Петра Яковича, адже він на війні втратив обидві ноги й пересувався на протезах за допомогою палички. А от Номі Аронівна – це був неймовірний заряд позитиву. З нею разом ми переспівали безліч арій із опер, романсів та концертів. На свята Номі Аронівна від учнів приймала тільки квіти, книжки або платівки. Жодної коробки цукерок вона не взяла – вона вважала, що учень не повинен приносити подібні подарунки вчителеві. Коли одного разу батьки хотіли їй віддячити за додаткові заняття, вона дуже образилась і сказала: «Моя праця безцінна і ви мене ображаєте цим».

Коли я вчилася у восьмому класі, моя мама вирішила, що мені варто обрати професію музиканта. Я дуже цього не хотіла, адже я готувалася вступати після закінчення школи до політехнічного інституту – я була успішною ученицею на уроках алгебри й геометрії, навіть одного разу перемогла на шкільній олімпіаді й брала участь у міській олімпіаді з математики. Але мама наполягала на своєму, вона вважала, що мені вже час вчитися певної справи і здобувати професію. І бабуся приєдналася до неї, казала, якщо буду вчителькою музики, то ніколи не буду голодна і вдало вийду заміж за військового. Я не хотіла дорослішати, мені хотілося подовжити своє дитинство. При цьому, коли я спитала бабусю, ким би вона стала, якби життя жила знову, – вона засміялася і сказала: «геологом!»

Від напруження й неймовірного навантаження мене «врятувала» хвороба Боткіна. Яка я була щаслива! Адже це означало, що мене покладуть до лікарні й залишать у спокої, я спатиму скільки захочу і всі розмови про вступ до училища будуть десь далеко. Я і справді кілька днів спала практично цілодобово. За кілька днів мені стало краще, і тут… моя мама прийшла до лікарні з підручником з елементарної теорії музики. Сказала: «Доню, може давай потроху готуватись…»

Я таки стала студенткою теоретичного відділу музичного училища імені Р.М. Глієра. Успішно вчилася. Мені подобався світ музики, оточення, в якому я була… Але при цьому була присутня якась дивна невпевненість у своїх силах, щось мене таємно мучило. Разом із навчанням я дуже хотіла зустріти своє кохання, моє одне-єдине кохання на все життя. У той час було традиційним виходити заміж не пізніше 20 років, от я й потихеньку починала нервуватись. Окрім того, наша родина не була заможною, мама часто брала гроші в борг, важко було зводити кінці з кінцями. Тому й канікули в мене були не часом для відпочинку, а можливістю заробити якісь гроші. Влітку у своєї другої бабусі Галини я працювала в райцентрі на хлібоприємному комбінаті. Ми цілодобово приймали зерно під час жнив. Я була візирувальницею в лабораторії. Мала за допомогою спеціального інструмента під назвою щуп відбирати з вантажівки проби зерна, а потім обробляти його. Після цього лаборантка приймала рішення щодо того, на який саме склад відправити зерно з цієї машини. Я пишалася тим, що причетна до збору врожаю. Особлива радість мене охоплювала, коли я заходила до сховища і бачила багато зерна. Одним із відкриттів було для мене те, що гречка, коли не неї розсипану наступити, дуже колеться, але якщо забратись на купу насипаної гречки, вона дуже м’яка.

У 15 років мені оформили трудову книжку із кваліфікацією «робоча».

Підходив час закінчення навчання в училищі. Потрібно було визначатись із продовженням навчання. Більшість моїх одногрупників збирались вступати до консерваторії. Я розуміла, що це логічно, але мене щось зупиняло. Особисте життя не складалося – хлопець, в якого я закохалася, не відповідав мені взаємністю, він бачив у моїй особі тільки друга. І наприкінці щось всередині не витримало – я невдало відповіла на державному іспиті, отримала оцінку «задовільно». І тут на всіх планах було поставлено жирну крапку – я не отримувала тепер червоний диплом і через це втрачала право на вступ до консерваторії одразу після закінчення училища. Потрібно було відпрацьовувати три роки за навчання там, де скажуть. У той час це було звичним правилом. Окрім того, мене не зрозуміла і не підтримала моя мама – коли я в розпачі після невдалого іспиту пішла до подруги, мама це сприйняла як неповагу до родини і сказала: «Якщо тобі байдуже, що за тебе хвилюються вдома, мені тепер однаково, як ти склала іспит!» І все. А батько якимось дивом раптом підтримав мене і запропонував продовжити навчання в Автодорожньому інституті, який він закінчив свого часу. Я дуже зраділа й погодилась. Але не судилося мені отримати вищу освіту в цьому закладі – Міністерство культури не дало згоди на мій вступ до цього інституту. Вони не могли мене забезпечити роботою, видали вільний диплом, але, як з’ясувалося, подібний диплом надавав право лише вільного вибору роботи, але аж ніяк не навчання.

І почалися будні пошуку роботи. Роботи не було. Мене зараз дивує, коли хтось гордовито каже, що «от раніше безробіття не було». Неправда, було. Тоді без блату ти взагалі не мав жодних шансів знайти пристойну роботу. Нікого не можна було випхати на пенсію, молодь мала жалюгідні перспективи на розвиток і побудову кар’єри. Щоб якось виправдати становище, тоді навіть придумали таке, що бути кар’єристом соромно. Зараз навіть смішно від цієї фрази. А тоді так жили.

Коли впродовж дев’яти (!) місяців я не могла знайти роботу, ми з мамою звернулися до райкому партії із проханням допомогти. Всілякі інструктори довго й нудно вивчали мою справу, а потім винесли такий вердикт: «На жаль, роботи за спеціальністю на даний час немає. Але це дуже добре, що ви звернулись до райкому – вашу проблему зареєстровано. Тепер вас не буде притягнуто до відповідальності за дармоїдство». Ще тоді, у далекому 1984 році, коли Радянський Союз був непохитним, я зрозуміла, що нічого не розумію. Просто нічогісінько. Мені було дуже важко від того, що не мала, чим зайнятись, і як себе реалізувати… І ось доля усміхнулася мені – зателефонувала моя вчителька з фортепіано з училища і запропонувала піти працювати репетитором музики в фірму «Світанок». Але був початок березня і мови не могло йти про те, щоб набрати одразу учнів. Спочатку потрібно було попрацювати приймальницею замовлень. Я навчилася приймати одяг до хімчистки, для ремонту одягу, замовлення на оббиття дверей та встановлення карнизів і багато-багато чого ще. Згодом набралася необхідна кількість учнів для занять. Нарешті я почала працювати! Майже у той самий час я зустріла свого першого чоловіка, невдовзі ми побрались і у нас народилася перша дитина – донечка Настуня. Але цю радість нам затьмарила Чорнобильська трагедія – вона сталася тоді, коли Насті було лише півроку. Я з дитиною була змушена залишити рідне місто й виїхати подалі, до маминої сестри до Росії, де пробула довгих три місяці. Потім життя потроху почало налагоджуватись. Коли Насті було 10 місяців, у мене з’явилась можливість піти працювати у видавництво «Музична Україна» музичним коректором. Нарешті з’явилася нормальна пристойна робота.

Коли дочці було майже чотири роки, в неї з’явився братик Сергій. Але, на жаль, сімейне життя не склалося – ми розлучилися з чоловіком через сім років спільного життя.

Я зустріла іншого чоловіка. І от, коли Насті та Сергію було 9 і 5 років, на світ з’явилася Варя, молодша дочка. Шість років я присвятила родині. Але й цьому шлюбу не судилося бути вічним. Я залишилася сама із трьома дітьми.

І от тут стало справді страшно – шість років без роботи, я навіть не розуміла, куди піти працювати, кому я можу бути потрібна зі своїми шістьма роками без роботи і трьома дітьми. Та й мені було вже 36 років, що теж було проблемою. Але найстрашнішою для мене була перспектива стати жебрачкою. І я почала боротися. Я погоджувалася на будь-яку роботу. Деякий час працювала в торгівлі, навіть займалася оформленням свят повітряними кульками.

І от нарешті з’явився шанс працювати літературним редактором у видавництві «Софтпрес» – просто під час розмови у колі друзів з’ясувалося, що у цьому видавництві потрібні такі спеціалісти. Спочатку я замислилась, кого б порекомендувати. А потім подумала і вирішила запропонувати себе. Мене перевірили на грамотність… і запросили на випробувальний термін. Було дуже страшно. Після багатьох років відсутності нормальної роботи я потрапила у справжній офіс видавництва, яке готувало до друку такі журнали, як «ЧИП», «Мир связи», «ММ. Деньги и технологии», «Hi-Tech. Панорама высоких технологий», «ДК Зв’язок», «Телемир» та інші. Найстрашнішим було те, що потрібно було правити тексти ручкою на заверстаних текстах. І це після того, коли мене все життя вчили не писати у книжках! Спочатку обережненько я помилки виправляла олівцем, а потім поступово перейшла на ручку. Почався видавничий період мого життя. Я отримувала масу задоволення від того, що перебувала в такому цікавому інтелектуальному середовищі. Дуже старалася і боялася пропустити найменшу помилку. Разом із тим я відчула, що от тепер я справді готова здобути вищу освіту, що вона мені конче потрібна. І справа була зовсім не у вимогах роботодавця – я зрозуміла, що я повинна це зробити для себе, для дітей, для життя. І от коли я думала про це під час поїздки додому маршрутним таксі, я випадково наткнулася на оголошення про додатковий набір студентів до Університету «Україна». Я не знала, що це за навчальний заклад, але мене зацікавила спеціальність «Філологія та журналістика». Я зрозуміла, що це саме те, що мені потрібно. Тим більше, що на вулиці був початок вересня, а набір відбувався до середини жовтня. Я встигала! Тільки-но я прийшла додому, як зателефонувала мамі і поділилася цією новиною. Мама дуже зраділа – нарешті її донька захотіла здобути вищу освіту! Адже вона дуже переживала, що я не мала вищої освіти. І тому мама, поки «залізо було гаряче», сама поїхала до університету, з’ясувала всі умови вступу і взяла потрібні методичні посібники.

Я почала готуватись. Вимоги дуже змінились – адже я школу закінчувала ще за радянських часів. Особливо мене лякали українська література та історія. Але я вперто вчилася. І от тестування. Потім нескінченні дні очікування результатів. А через деякий час вони вже висіли на дошці оголошень – я набрала потрібну кількість балів, а з української мови навіть найбільшу у групі! Я не вірила своєму щастю! Це сталося! Більше ніж через двадцять років після закінчення школи я склала вступні іспити і мене зарахували до Університету «Україна»!

Потім пройшов деякий час, і мене запросили на установчу сесію. І тут я злякалася і подумала: «Навіщо мені це потрібне?! Я вступила, я можу! І досить, не варто в такому віці йти далі. Я себе перевірила і тепер можу зупинитись». Але тут обурилася моя Настя, старша дочка – вона саме навчалася у випускному одинадцятому класі: «Мамо, ти що?! Тобою пишаємося ми, твої діти, усі наші родичі і друзі, ти не можеш це так просто покинути! Адже ми на тебе всі рівняємось і віримо в тебе!» І тут я ще згадала вислів, що інтелігентною вважається така людина, яка має три вищі освіти – перша у бабусі, інша у мами, а третя – своя. Я зрозуміла, що не маю морального права позбавити подібної вищої освіти своїх дітей. І почала вчитись.

У групі я виявилася найстаршою. Було трохи ніяково від цього. Але я розуміла, що у мене є мета, і я повинна йти до неї. Нам начитали лекції і відпустили готуватися до сесії. Я познайомилася з двома дівчатами, ми стали спілкуватись і з хвилюванням готуватись. Мої сили мене підводили – я весь час сумнівалася і думала припинити навчання, яке тільки-но почалося.

Діти і мама весь час невтомно повторювали, що вірять у мене. До них приєднались нові одногрупниці – Віка Бігун і Оля Павлєй. Віка була спеціалістом із реклами у Черкасах, Оля – літературним редактором у київському журналі. Віка запропонувала замовити контрольні за гроші, Оля – допомогти набрати контрольні на комп’ютері. Перед сесією ми утрьох зібралися в моїй квартирі. Ми практично всю сесію жили разом та цілодобово готувались і займались. А та єдина контрольна, яку мені зробили на замовлення, виявилася настільки неякісною, що я в процесі її удосконалення ретельно вивчила цю тему і переробила роботу повністю. Винагородою для нас стала успішно здана перша сесія! Знову почалися будні. І знову прийшла втома і вагання. Так я вчилася два роки. На третьому взагалі вирішила покинути навчання зовсім. Недарма кажуть, що саме третій курс переломний, коли найбільше студентів припиняють навчання. Зараз уже навіть не знаю, яким дивом цього не сталося зі мною, і я пішла далі.

Коли я закінчила перший курс, моя Настя вступила до Інституту журналістики, і нас це об’єднало – ми обговорювали предмети та лекції. А коли я була на другому курсі (а Настя на першому) завдяки Онкович Ганні Володимирівні, яка відправила у Львів мою роботу, нас запросили на ювілейну конференцію української періодики до Львова до бібліотеки Стефаника. Ця поїздка стала для мене неймовірною подією. Скільки там було фахівців із філології, редагування та видавничої справи! Я побачила багатьох титанів цієї справи, але найяскравіше враження на мене справила Ольга Сербенська. Я настільки щаслива, що слухала вживу її доповідь і навіть мала змогу особисто поспілкуватися з цією чудовою людиною.

В університеті мені пощастило навчатись у Романа Григоровича Іванченка, Ольги Михайлівни Пазяк, на жаль, нині покійних. Також моїми викладачами були Степан Михайлович Ярема, Олександр Кіндратович Глушко, Віталій Опанасович Карпенко, Жанна Іванівна Запорожченко, Ніна Іванівна Головченко, Тетяна Миронівна Дяченко, Андрій Володимирович Підпалий. Це легенди української філології, журналістики, поліграфії, поезії. І я, слухаючи їхні лекції, розуміла, що цей приватний навчальний заклад надає мені унікальну можливість із перших вуст отримати найціннішу інформацію. Окремо хочу згадати Юрія Федосійовича Ярмиша. Коли я почула, що ця людина викладає в університеті, я не повірила. Адже мої діти виросли на казках цього чудового письменника! Його твори «Їжачок і соловейко» та «Лісові балакуни» у мене вдома є у кількох варіантах видання.

Коли я закінчила третій курс, відбулися кардинальні зміни у моїй професійній діяльності. У видавництві я на той час уже була відповідальною за підготовку до друку чотирьох видань – ЧИП, «ММ. Деньги и технологии», «Hi-Tech. Панорама высоких технологий», а також «Мой компьютер». Але мені вже хотілося щось змінити у своїй роботі. Мені запропонували роботу в іншому видавництві, яке теж займалося випуском комп’ютерної літератури. Але найважливішою стала пропозиція піти працювати на телебачення! Мені запропонували спробувати свої сили на Новому каналі в якості трафік-менеджера. Але це було не те, що мене запрошували, це був шанс довести, що я це теж зможу. І почався новий етап мого професійного розвитку. Були сльози, були істерики – адже світ телебачення такий привабливий і такий складний!!! Я не раз думала, що марно пішла на експеримент, але й зупинитися вже не могла. І мене взяли на роботу!

І от уже майже п’ять років я працюю на телебаченні і дуже пишаюся цим. Моя робота – складати монтаж ефіру, ми з моїми співробітницями посекундно розписуємо, що відбуватиметься. Також я переглядаю всі рекламні та спонсорські матеріали. Багато хто вважає рекламу жахливою та шкідливою, а мені вона подобається. Адже стільки фахівців беруть участь у створенні ролика тривалістю інколи всього п’ять секунд таким, щоб у глядача виникло бажання придбати той чи інший товар або послугу. Чи це не мистецтво?! Одна моя співробітниця дивиться рекламу, тому що вважає її найсвіжішим телевізійним продуктом. І нова робота відобразилася на моєму навчанні – моя бакалаврська робота була про мову реклами, а от магістерська – про реаліті-шоу, зокрема про Фабрику зірок.

У період написання бакалаврської я вкотре хотіла здатися. Мені здавалося, що я не маю права претендувати на захист наукової роботи, що я не готова до цього… Мій чарівний янгол-охоронець, Жанна Іванівна Запорожченко не один раз і не одну годину проводила зі мною своєрідну психотерапію і невтомно переконувала мене, що я зможу, я встигну, що потрібно просто зібратися з думками і все написати – адже мені є що сказати (я не один день сиділа за розшифровкою рекламних текстів), я ж весь час цитувала тексти реклами, аналізувала їх, критикувала або пропонувала як зразок правильної професійної діяльності креативників. Мила моя Жанна Іванівно! Я давно Вас не бачила, але як я Вам вдячна за цю безцінну підтримку! Після захисту бакалаврської я, просто ввечері йдучи вулицею, раптом відчула, що я - БАКАЛАВР! Я не просто так, я це зробила, я перемогла саму себе – а це найважливіша перемога. Приємно поважати себе за досягнуте.

Магістерську роботу я вже спокійно повністю писала сама. Я стільки хотіла сказати, що мені було мало обсягу дипломної роботи! Всі дивувалися, казали, що зараз ніхто не пише дипломні роботи власноруч. А підтримала мене у цій непростій справі мій науковий керівник, декан факультету журналістики та масових комунікацій Наталя Віталіївна Барна. Вона стала мені справжнім другом. Я дуже пишаюся тим, що Наталя Віталіївна під час підготовки до захисту власної наукової роботи приділила мені настільки багато тепла і уваги.

Паралельно з навчанням росли мої діти. На той час, коли я готувалася до захисту магістерської, моя старша дочка Настя уже була бакалавром і навчалася в магістратурі Інституту журналістики. Син Сергій став студентом військового інституту. А найменша Варвара відмінно навчалася у школі і займалася в музичному театрі.

І от нарешті настав день захисту диплому. Все склалося добре, я навіть не можу це описати. Мені не вірилося, що нарешті сталося те, що у 43 роки я здобула вищу освіту! Дехто дивується, навіщо мені це було потрібно – адже це багато зусиль, часу і коштів. Але, скажу вам, воно того варте. Я ж не для когось вчилася, а для себе і для своїх дітей. Мені було важливо перемогти власну слабкість. І тепер я розумію, що я сильна, що я ще багато на що здатна.

Колись мені мій рідний брат сказав таке: «Коли ти починаєш займатись чимось новим, то твої діти в подібній справі будуть більш успішними». І я переконалася, що це правда. Я бачу, як мої діти відважно долають перешкоди і не бояться нічого нового. І я дуже тішуся з того.


Ігор Олександров, журналіст