Geum.ru

Гончар олесь твоя зоря

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33

— Правда ж, моя мама вродлива? — тулячись до котроїсь із дівчаток, шепотіла під ковдрою Настуся. І після мовчання зітхала, жалілася зовсім по-дорослому: — Невже так у самоті й літа їй спливуть, і життя промайне безквітно?

Надька тим часом знов кидалась до хворого, коли він у маячні пробував зненацька схопитись, викрикуючи щось про вила, мабуть, то ввижався йому хутірський глитай Кишка, який напередодні з вилами-трійчаками кинувся був на комсомольців, коли вони приїхали до нього описувати майно. Нахилившись, Надька так обережно-обережно, ніби немовля, вкладала хворого, чути було, як натужно він дихає, як хрипить йому в грудях, і віп знову щось говорить у маренні, сліпо й нервово стискаючи Надьчину руку.

Вдосвіта Миколу Васильовича відправили до міста в тяжкому стані, Надька теж поїхала супроводити хворого до лікарні, щоб самій передати його на руки тамтешнім лікарям.

XVIII

За час відсутності Миколи Васильовича хуртовина тер-нівщанських подій завихрилася ще шаленіше, бо сількор Око написав, що темпи хлібозаготівель спадають, в райга-зеті Тернівщина з літака пересіла на черепаху, що її там для куточка зведень з лінолеуму вирізав як герб ганьби той самий знайомий нам художник, що час від часу гостював коли не в Андрія Галактіоновича, то в Романа-степового і що Мамая-характерника в синіх шароварах намалював на одному з Романових вуликів. Незабаром Тернівщину, як зовсім відсталу, занесли ще й на чорну дошку, і чутка пройшла, що тим, хто на чорній дошці, більше не завозитимуть ні солі, ні гасу. Очима світіть. Причина ж цього — гнилий лібералізм та потурання елементам, так запевняв сількор Око, тобто Мина Омелькович. Щоб виправити становище, прибули нові уповноважені, ще рішучіші за попередніх, і хоч Мина Омелькович ходив збадьорений, домігся свого, але в повітрі висіла тривога, жіноцтво перешіптувалось про якісь списки, що їх нібито тайкома складають на саботажників, на ухильників, на їхніх полигачів, уже беруть на олівець, мовляв, кого із злісних будуть виселяти за межі села, кого за межі району, а кого і ще далі, без усяких меж.

Неспокійно було і в школі, учнів порідшало, і всі ми розуміли без пояснень, чому це вчора не прийшли школярі з Чумаківщини, а сьогодні когось нема з Вигурівщиви чи від Порубаїв...

— Поїдемо добивати хутори! — каже якогось там дня Мииа Омелькович, вигукуючи зі школи й нас, щоб забрати з собою в бригаду, а коли Андрій Галактіонович, посилаючись на хурделицю, спробував нас не пустити, Мипа ще й прикрикнув на нього: — Це щоб і тут саботаж? На таке діло це відпускати? А хто ж тельбушитиме тих, що в їхнього безстрашного вчителя стріляли?

Наказує Мина Омелькович Антидюрінгу-Бубиренку запрягати двох найкращих куркульських кобил, нещодавно реквізованих, і вже сани легкі, мов скрицка, що за ними б і тачанці не вгнатись, виносять нас у відкритий стен, де ані сліду не знати, така страшна віхола мете. Розджохані коні летять невідомо й куди, бо Мина Омелькович, коли ми запитали, чи далеко їдемо, тільки туманним жартом відбувсь:

— «Канесе, канесе, куди тебе понесе?» — знаєте? Це ж про мене, вождя комнезаму, хуторяни таку примовку склали... Тепер ось побачимо, куди їх самих занесе!..

Коней поганяє, щодуху чеше батурою носатий наш Антидюрінг, спиною до нього притулився новий уповноважений з району, мерзлякувато наїжачений мовчун, закутий у власну похмурість, а поруч із ним широко розсівся Мина Омелькович, прикриваючи нас від завірюхи крилом свого кобеняка.

— Ну як, юна підмого? Дамо саботажникам жару? — це він звертається до нас трьох, бо ж якраз нам — Кирикові, Гришуні й мені — випало опинитися цього разу в його бригаді.

Хурделиця мете, крутить снігом, все довкруги заволокло сивою каламуттю — не впізнати нашого степу. І вгорі теж скрізь каламутиться, вирує, — розгулялось, мабуть, надовго.

— А дивіться, хлопці, он-он полетіло! — киваючи в небо, каже Мина Омелькович.

— Де? Що? — стріпується нервово Гришуня.

— Та он придивись — між віхолою темненьке літає клубочком... Так і є: рій відлетів!

— Який рій узимку?— образивсь Гришуня, зрозумівши, що над ним просто потішаються. — Може, ворона яка заблудилась..

— А я кажу рій! — весело наполягає Мина Омелькович. — Рідному батькові не віриш? Ото, скільки їх там роїться, — ви ж бачите, хлопці? Між сніжинками й бджілки всюди мерехтять... Тут позбирали з гречок своє, та й гайда від нас в інші краї, дарма що там, кажуть, дюдя...

Помітивши, що Гришуня не сприйняв його жартів і навіть образився, Мина злагідливо торкає синочка за плече:

— Ну чого ти вже й губи надув? Я пошуткував!

А за хвилину він уже до Антидюрінга:

— Чи ти там не заснув? — Мині Омельковичу здається, що коні несуть нас не досить прудко, — Ану, дай віжки, я вам покажу темп!

Не догадувавсь Мина Омелькович, що його жде. Конюхи наші, знаючи Минину вдачу, вирішили пожартувати з нього, давши сьогодні в запряжку коней якихось зовсім скажених. Надто ж лихою та норовистою виявилась кобила сіро-бурої масті, котра, коли її запрягали, квола була, наче стара, а тепер враз стала як лошиця: тільки Мина, пересівши на місце візничого, підняв батіг, щоб усмажити, як ця хутірська вивернула шию і так глипнула на сількора Око своїм конячим розлюченим оком, наче хотіла сказати: «Ну-ну, зі мною не жартуй!..» А коли Мина оперіщив її, вона у відповідь давай кидати задки та чвиркати з-під хвоста Мині в обличчя якоюсь жовчю, а він і втертись не може, бо в одній руці віжки, а в другій батіг. Забризканий весь, шмагає та лається:

— Звірюга, сто бісів тобі в ребра!.. Шкуру обіб'ю!

І що дужче він шмагав цю скажену кобилицю, то лютіше вона кидала задки, била, садила копитами в передок та чвиркала так, що очі Мині зовсім залило, він тепер крізь ту кінську жовч не мав змоги й правити до пуття — сани летять уже без дороги, наосліп, наче в безвість несуть нас у цій дикій завії. Батіг Минин свистить, а кобила садить і садить — передок саней на тріски розлітається під ударами її величезних залізних копит.

— Сказилась кобила, — регоче Антидюрінг, відхиляючись далеко вбік. — Єй-же-єй, це сказ!

А Мина, задиханий, уже й лаятись перестав, намертво стиснувши щелепи, тільки сопе люто, не втирається й не відхиляється, хоч на нього й далі чвиркало та стріляло у відповідь на кожен удар-поцьвох його батога, і ми аж тепер збагнули, що це ж нас коні «носять», вони, ставши як дикі, уже вийшли з-під Мининої влади, здавалось, ще мить — і сани під нами буде розтрощено і нас самих ущент рознесе ця нестримна летюча сила.

А Мина тим часом усе б'є, б'є, б'є...

— Та годі вам! — нарешті не витримав уповноважений. — Втихомирте і їх, і себе.

Тільки після цього Мина відклав батога, і ми помітили з жахом, з похолодінням душі, що сани наші мчать прямісінько... до садиби Романа-степового!

— Куди ми? — сполохано шарпнувся до батька Гри-шуня.

Той, не озираючись, не відповів, наче мовилось не до нього.

Крізь завії снігу, що їх вітер жене й жене, ближчає хата, обставлена з півночі околотом, з голубими віконницями на причілку, і садок з'являється, ніби поменшалий, аж незнайомий, — ми до нього під'їжджаємо десь із тилу, з боку, протилежного від Терпівщини, звідси ми жодного разу до Романа й не заходили, коли шугали тут з колядками чи веселою пастушачою ватагою прямували влітку до колодязя пити. А сьогодні з'являємось наче з засідки, вилітаєм з боку Порубаїв, — бо ж сліпма водило-крутило нас по степу, чи, може, й зовсім ненароком завернула нас сюди ця скажена куркульська кобила?.. Дерева стоять по пояс у снігу, голі, поріділі, усім вітрам відкриті. І тільки найменші молоденькі деревця старанно закутані околотом, — це від морозів та щоб зайці не пообгризали кору на них. Засніжений, незатишний садок, невже це той самий, що влітку так заваблював нас своїми тайнощами, спокушав, наливався, рясно червоніючи плодами під сонцем? Де ж серед цих дерев, зоднаковілих у своїй голизні, оте деревце найрідкісніше, чарами повите, з якого саме й родили сортові, налиті червоним світлом яблука, що їх нам дядько Роман дарував, залишаючи край дороги на стовпчиках? Ті, що й тут, на цьому хайвеї, нам світяться і, мабуть, світитимуться до кінця днів...

Понад садком, попід калиною, де снігу коням по груди, вихоплюємось несподівано до колодязя, а тут якраз і він, сам господар: спокійно обрубує лопатою наледені-лість довкола зрубу, щоб не спіткнувся на слизькому хтось, кому доведеться воду тягти...

— Оце ж той і є, що я вам казав, — буркнув до уповноваженого Мина Омелькович і, кинувши віжки Бубиренко-ві, першим зіскочив із саней. — Веди, показуй, де хліб закопав! — різко звернувся він до Романа-степового.

— Шукай... Він тут всюди закопаний.

Мина Омелькович, аж ніби зрадівши цій відповіді, глянув на уповноваженого і, хоч той ухилився від його погляду, сказав, певний, що дістане підтримку:

— Та оце не елемент? Бджілки, садочок, святий та тихий... А він і садок навмисне розвів, щоб менше хліба сіяти для держави! Злісний як є саботажник! Веди, відчиняй комору!

— Вона відчинена... — І справді — ніяких замків ні на коморі, пі на погрібнику, наче вже все тут ждало нашого прибуття. — Йди, може, нашкребеш на оладок у куфі на дні...

— Припини куркульські свої роздебенді! — викрикнуїі Мина Омелькович і ні з сього ні з того накинувся на нас, малих: — А ви чого вуха нашорошили? Слухаєте цього полигача!.. Полигач — він полигач і є, за ним уже Соловки плачуть... Ану, почати обшук!

Бубирепко, що тим часом устиг прив'язати коней до колодязного стовпа і кинув їм оберемок сіна з саней, виструнчивсь перед Миною, як перед старшим.

— А ви чого там мулитесь? — скинув оком Мина Омелькович на нас, що, тулячись одне до одного, стояли, похнюплені, біля саней зніченим гуртиком. — Оце така підмога? Юні піонери називається? — витріщився він на нас, розсердившись, що ми й далі не зворухнулись на його окрик. —Юні ви полигачі, підголоски, а не підмога!.. Ану, покажи їм, Гришуня! — І, вихопивши з саней залізну штрикачку, що була йому незамінним знаряддям під час попередніх обшуків, Мина рішуче простягнув її своєму синкові: — Бери, повчи їх, як треба!

Дитячі тоненькі рученята, що дудочку-кларнет раніше тримали, зараз змушені були нехітьма взяти гнучкий сталевий прут, підступне нахолоджене залізо, що до нього язиком на морозі не торкнись, бо так шкіра з язика і прикипить, — здуру якось ми й такий для себе випроб з цим щупом робили: прихопить язика чи ні?

Гришуня зараз, ніби навмисне, без рукавиць, голими руками взявся за це пекуче залізо, взявся й тримав незграбно штрикачку перед собою, мовби не знаючи, що з нею робити, бо, мабуть, і йому, як і нам, тієї миті здавалось, що Настуся, юна товаришка наша, разом з матір'ю саме спостерігають із котрогось вікна: ану, що ж це за герої наїхали, що вони тут зараз робитимуть після своїх колядувань?

— Не буду я! Не хочу! — раптом плаксиво й гнівно викрикнув Гришуня і кинув штрикачку в сніг.

— Що з тобою? — аж сам собі не повірив Мина. — Чого не будеш?

— Не буду, не буду, хоч убийте! — нервово викрикував Гришуня, і очі його наливалися сердитими слізьми. — Вони ж середняки!..

Мина був ошелешений. Він втратив дар мови. Такий несподіваний опір зустріти, й від кого — від свого пестунчика!

Підхопивши із снігу залізний прут. Мина заміривсь, як для удару, але Гришуня не відсахнувся, тільки зблід:

— Ну бийте! Бийте! Чого ж ви?

Уповноважений заступив собою хлопця:

— Облиште дітей. Хай ідуть в хату погріються... Обійдемося без них.

Доки Гришуня ковтав сльози біля саней, а ми, щулячись біля нього, безслівне втішали нашого друга самою своєю близькістю, Мина відвернувся від нас, сповнений презирства, і вже давав вказівки Бубиренкові:

— Бери щуп і за мною. З омшаника почнемо. Може, якраз там у нього під вуликами й таїться яма...

І вони всі трое на чолі з Миною пошугали через подвір'я в глибину садка, де, напівприметений снігом, горбився знайомий нам ще з літа зимівник Романових бджіл.

Господар, що все ще обцюкував лід з таким виглядом, наче був тут кимось стороннім, тепер випростався й аа-сльозеними очима глянув на нас.

— Справді, хлопці, зайшли б ви в хату, погрілись, — сказав він.

В хату? Погрітись? Та ми вмерли б від сорому, переступивши поріг!

Зігнуті, посинілі, стоїмо біля саней і так стоятимем, доки й не зледенієм!..

— Я вас, дітки, й не винуватю, —спершись на держално лопати, каже дядько Роман до нас тихим, вибачливим голосом, і в його погляді нема зараз ні гніву, ні докору, а тільки зажура й жаль. — Часи, видать, такі підійшли, всюди це, мабуть, повинно пройти...

Роман Винник перевів погляд на садок, на землянку омшаника, де вже сховались ті наші троє, і ми помітили, як господар враз посуворішав і один його вус, донизу опущений, стріпнувся раптовим посмиком, наче від різкого болю. Щоб не показати нам своїх переживань, він одразу ж нахилився і знову взявсь до роботи.

В ці хвилини нам хотілось би сказати йому щось відрадне, втішливе, але в дитячій невмілості знаходити слова співчуття ми й далі ховали біля саней свою зніченість похнюплено, мовчки.

А де ж Настуся, наша маленька товаришка степова? Не було сумніву, що в якусь шпарину позирає на нас, на тих, котрі колись дружно обіцяли боронити її... Одного дня ще восени прийшла вона до школи сумна, аж темна.

Ми — до неї: «Чого ти?» Помовчала, а тоді: «Сич уночі на хату сів...»

Тепер зрозуміло, чого йому треба було на Романовій хаті сідати...

Господар перегодом знову запропонував нам піти перегрітись, і ми разом глянули на ту безліч разів бачену ха-'гУі Де раніше так радо вітали нас, зустрічали гостинцями й,.;жартами після нашого новорічного посипання... Хто б сказав, що зустріч наступна буде ось такою... Зараз ця хата нас аж відлякувала, відчувалося, що зараз вона вся наповнена не теплом, а докором, пам ніби й крізь намерзлі шибки видно, як звідти, з усіх її вікон в голубих віконницях, навстріч нашим скоцюрбленим постатям тривожні Надьчині очі кричать: «Оце ви тут? Щедрувати прийшли? Спасибі ж вам...»

Більше Мина Омелькович не брав нас у такі поїздки.

Тепер ми, як і раніше, могли бути в школі щодня, хоча усталений ритм шкільного життя цієї зими було нещадно порушено. Миколу Васильовича ще не виписали з лікарні, на всі класи — від першого й до четвертого — зостався Андрій Галактіонович, він об'єднував нас, і старших і менших, докупи й вів заняття одразу зі всіма, якимось чином умудряючись кожного бачити своїм приязним оком і нікого не полишити без уваги.

А якогось там дня під час великої перерви ми вибігаємо на толоку, де біля сільради валка саней розтяглась, уже налаштована в дорогу: на станцію людей відправлятимуть!

На майдані людно і якось суворо, на ґанку сільради приїжджі міліціонери про щось перемовляються з нашими активістами, час від часу кидаючи погляди на того чи іншого з хуторян, що по двоє, по троє похмуро топчуться уподовж валки біля саней у своїх довгих до п'ят кожухах. Все це були ті, що донедавна володіли найкращими землями довкола Тернівщини і, вічно ворогуючи з нею, з слобожанами не родичались, тому й ні з ким їм було тут сьогодні прощатись. Мовчуни, мугирі, ще хутірської погорди не втративши, ні до кого словом не хотіли обмовитись, і лише коли їм звелено було сідати по санях і Мина Омелькович насмішкувато вигукнув з ганку: «Прощайтеся з Україною!» — вони дали волю своїй пиховитій ненависті:

— Западись ти, голодранське кодло!

— Була Україна як дівчина у вінку — стане як старчиха!

Тільки Роман-степовий нічого не вигукував. Нові санчата його, змайстровані серед літньої спеки, поблискували кленовими полозками в самім кінці валки, замикаючи її, і коли передні сани рушили, Романові ще якийсь час стояли, прикипівши полозками до снігу. Не хотіли покидати Тернівщину! Нашої товаришки, нашої Настусі, майже не видно було: загорнута в квітчасте, писане рядно, вона десь там потонула серед вузлів і, здається, й не хотіла дивитись на нас, а коли зрідка спозирне в наш бік, нам одразу аж жарко стає на морозі, бо відчувається, як звідти пропалює нас карим оченям Насїусин незмиренний осуд. А мати її, розпашіла на морозі Надька, що з неї й горе не випило її смаглявої вроди, ще стояла біля саней, ніби очікуючи когось, висока, ставна, обкинута білою кашеміровою шаллю, і все дивилась у бік школи, наче сподіваючись, що звідти раптом хтось з'явиться і всю долю її одразу переінакшить. Ждала, можна догадатись кого, — а проте звідти якщо хто й не зводив із неї погляду, то це був Антидюрінг. Нелегко, певне, давалася йому ця розлука. Може, вимайнуло йому в ці хвилини десь із закамарків душі, що все ж таки трудівниця перед ним, та, що від зорі до зорі, від роси до роси з батьком у своїм степу працювала, без батраків, сама за трьох батрачок справлялась, а може, ще й те зараз додалось, сколихнуло душу нашому Антидюрінгу, що ніколи йому не забудеться, — як блукав він літніми ночами в степу довкола Надьчиного садка, як годинами вичікував, охоплений пристрастю неподіленого кохання, і все сподівався, що ось-ось Надька вишелесне, вирине до нього з-під яблуневого віття, біла від місяця, падаючи йому просто в обійми, а вона так ні разу й не виринула, не впала...

Жінки слобідські також найбільше на Винниківну зараз видивлялись, на її тугим вузлом випнуту з-під шалі на потилиці косу, і жалібний чийсь голос, здається, якраз баби Бубиренчихи, приказував та приплакував, невже ж оту косу й воші десь об'їдять, невже ж її, молоду, отак і самотність десь посіче? І хоч Надька стояла, тримаючи голову без поникливості, навіть гордовито, нам, школярам, малювалось цієї миті, як на голові в Надьки вже з'являється щось сіре, на ряднину схоже, копичиться якесь покривало, що носять лише покритки або вдовиці. Проте і з-під того сірого незникливо проглядала до нас Надьчина нашмагана вітром краса, яка, ми були певні цього, ніде їй не злиняє і таки ж справді не злиняла, горить для нас ось і тут, аж на цьому крайсвітнім хайвеї...

Коли Надьці нагадали сідати, вона мовби схаменулась, погляд її гостро сягнув од школи кудись понад нашу солов'їну балку, потім і нас, тернівщанських хлопчаків, торкнувшись мигцем сумовито і мовби вже відсторонено.

Рушили сани й ці, останні, замикаючи валку, повільно віддаляючись від нас із Винниковою сім'єю. Надька, минувши натовп, одразу одвернулась у степ, а Настуся, як оніміле пташа, аж тепер визирнула вже не зіщулено, і своєї схованки й довгим поглядом проводжала вчителя Андрія Галактіоновича, що стояв на шкільнім ганку, як завжди, без шапки, тільки своєю лев'ячою гривою прикритий, креснуло дівча й по нашому школярському гуртику карим своїм оком, і одразу ж після цього Настусин погляд, як і материн, пірнув кудись у степ, відхиливсь, ніби присоромлено, ніби не ми, а вона сама чимось перед нами завинила. Побігли сани далі й далі в неспокійний, за-в'южений степ, в невідомість помчались тим самим шляхом, де стільки разів на межових стовпчиках нам радісно червоніли, світлом літа налиті, Романові яблука. Тепер ні яблук, ні тієї забави над шляхом, навіть стовпчиків не видно було, їх з головою позамітало снігом.

Услід за саньми сніг вихрився, завірюха дужче й дужче зривалась, заімливши обрій, і хоч нічого вже там було не розгледіти, проте нам і тоді крізь сльозами застелені очі ще зовсім виразно бачились, як проводжають Романа рідні його тополі, самотньо зостаючись осторонь шляху в збурених завірюхою полях, і як — уздогін Романовим саням — бджоли роями в збуренім небі летять, і летять, і пад усім пашим степом, над гречками снігів бринять по-літньому, по-золотому!..

— А далі? — запитує Ліда.

А далі після того, як Микола Васильович вийшов з лікарні, він гостро посварився з Миною Омельковичем за Романа Винника та його сім'ю, бо в цьому випадку, як наш учитель вважав, допущено було перекручення, навіть свавілля, і хоч дехто дотримувавсь погляду, що «ліс рубають — тріски летять», але ж людина — це вам не тріска!

Взявши коней, учитель гайнув був на станцію, але нікого вже там не застав із тих, кого сподівався застати. Тільки й побачив виталини від вогнищ на снігу, замерзлі яблука кінських кізяків побіч залізничної колії та сталеві рейки, що моро-зно дзвеніли кудись у далеч. Нема, не встиг, шукай тепер, а де — ніяка циганка не скаже...

А втім, якби дано було комусь прозирнути крізь запону часу, в яких би несподіваних поворотах постали подальші долі декотрих згадуваних тут людей!.. Станеться згодом так, що за одним спільним дротом фашистського концтабору опиняться двоє незмиренних між собою тер-нівщан — Мина Омелькович і вчитель наш Андрій Га-лактіонович, заберуть їх ніби як заложників після тієї ночі, коли в степу за нашою слободою тпуцмани знайдуть парашут невідомої дівчини-радистки, що її саму згодом буде зловлено в кучугурах біля Дніпра. Вночі, коли дівчина спускалася з парашутом, спіткало її нещастя, — вітром парашут віднесло далеко від призначеного місця приземлення, тож юна радистка, ще нічого не встигнувши, потрапила в руки фашистським посіпакам. Обшарпану із скрученими за спиною руками, водили її по селах, ваі-анавайте: хто така? Була в них підозра, що родом тутешня... Хоч як мордували її, вона не назвала ні свого імені ні товаришів своїх не виказала... Андрія Галактіоновича п'яні шупмани теж потягли на очну ставку, впізнавай: твоя учениця? Побили старого так, що став сліпнути, певно, пошкодили зоровий нерв. І ніхто з наших тернівщан впізнати парашутистку не захотів, хоч багато кому в тій вродливій, рославій дівчині явно вгадувалась та, що маленькою колись тут до школи бігала, — впізнавали її по мачинках-родимках на щоках, що ніде не зникли, не злиняли, бо то ж їх мама своїй донечці на щастя дала!.. Стратять її в Козельську, не домігшись ні слова від неї про те, хто вона, звідки, з ким та з якою метою викинулась уночі над нашими степами.

Страчено дівчину було жахливим середньовічним способом, і ще довго потім ходила по наших краях легенда що один із гестапівських катів, садист з нахилами дослід' ницькими (він нібито досліджував максимальні можливості людського організму), звелів розітнути радистці їрудну клітку, видерти серце й за хронометром вивіряв, скільки здатне битися вийняте з грудей людське серце' І коли вже й секундомір у нього в руці зупинивсь, і сам він здох, а серце дівоче, ніби самій природі наперекір, усе билося й билося...