Міністерство освіти І науки україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
- Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
- Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
- Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни, 59.16kb.
- Міністерство освіти І науки україни, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 61.58kb.
- Міністерство освіти І науки україни положенн я про організацію фізичного виховання, 306.47kb.
- Міністерство освіти І науки україни інститут інноваційних технологій І змісту освіти, 43.77kb.
ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО 5 СТ.Н.Е.
1. Матеріальна культура України первісного суспільства.
2. Особливості розвитку ремесла.
1. Матеріальна культура України первісного суспільства.
Територія України при палеоліті належала до високорозвинених регіонів світу. Люди селилися переважно в південній частині країни. Знайдено залишки господарсько - побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям – сховищ.
Мезолітичні пам’ятки датуються 9 – 6 тис. до н.е.. Неоліт тривав від другої половини 4 до 2 тис. до н.е. Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від назви села на Київщині. Трипільці жили в постійних будівлях. Основним заняттям їх було хліборобство. Сіяли ячмінь, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше – ралом. Зерно мололи кам’яними зернотерками – жорнами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з незапам’ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами.
Бронзовий вік в Україні припадає на 2 тис. до н.е. Визначальними рисами його були відтворююче господарство, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен.
Перехід до виробництва заліза на межі 2 -1 тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку. Початком залізної доби на Україні вважають 12 -8 ст. до н.е. Вона пов’язана з кіммерійською, скіфсько – сармато – античною, ранніми слов’янськими культурами. Зросла продуктивність сільського господарства. Використаються залізні знаряддя праці, тваринництво стало свійським, виникло стійлове утримання худоби, розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство.
У період раннього залізного періоду в Україні виділяється пшеворська культура. Господарство тут було дуже розвиненим. Пшеворці використовували залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець.
На сході від пшеворської культури знайдено численні поселення зарубинецької культури. Для економічної історії значення цієї культури особливе – завершується багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей – землеробства і ремесла, Налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я. Економіка цієї культури ґрунтувалася на сільському господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, в лісостеповій смузі – орне. Розводили худобу, займалися мисливством і рибальством.
Предтечею Київської Русі була так звана черняхівська культура. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі, будівництва. Провідною галуззю економіки було сільське господарство. Широко практикувалось двопілля. Вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне господарство на великих майданах було переважним, що зробило можливим вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене землеробство і тваринництво сприяли піднесенню промисловості.
В епоху бронзи на території України одночасно з іншими країнами виникли найдавніші державні утворення. У 3 - 4 ст. н.е. черняхівська культура зумовила появу могутнього племінного союзу - держави антів, яку М.Грушевський і більшість сучасних істориків вважають праматір’ю українців.
2. Особливості розвитку ремесла.
У трипіллі розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал – кераміка. Вироблявся цегляний посуд, випалений з глини. Зародилися прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстат. При неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з’явилися кам’яні сокири. Виник наземний транспорт – лижі, віз, сани, волокуша. В неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього металу і руда потрапляли на територію України з Балкано – Дунайського регіону.
Бронзовий вік характерний високим рівнем громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо – ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Металургія розвивалася на привізній сировині.
Залізна доба характерна відокремленням, в ході суспільного поділу праці, ремесла від сільського господарства. Ремесло стало самостійним видом господарської діяльності. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончарному крузі.
Пшеворці (1 ст. до н.е. – 1 ст. н. е.) застосовували залізоплавильні горни. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники.
У всіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізо- і бронзоплавильних майстерень, в яких застосовувалась термічна обробка металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві торф’яні, болотні руди. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор’я. З бронзи, міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі, голки, шпильки тощо.
Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв’язки черняхівців з античним світом. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор, тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин завозилися з Прибалтики.
ТЕМА 11. РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ( 6 – 16 СТ.)
- Процес феодалізації селян і земельні відносини.
- Особливості розвитку ремесел і міст в українських землях.
- Характер та форми внутрішньої та зовнішньої торгівлі Київської Русі.
1. Процес феодалізації селян і земельні відносини.
Середина 1 тис. н.е. стала початком становлення феодального господарства. Протягом 5 – 7 ст. у східнослов’янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади - верьв. Вона складалась із самостійних родин – дворищ, об’єднаних сусідством і економічними зв’язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витіснили великі патріархальні родини і утворили самостійні господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння.
У 8 – 9 ст. поглибився майновий і соціальний розподіл. Виділялася племінна знать – князі, „лучші мужі”, воїни – дружинники. У громаді з’явилося велике землеволодіння. Земля перетворилася на головне багатство.
Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави ( кінець 9 – середина 12 ст.). Існувало дві форми власності: спадкове володіння князів і бояр і державна в особі князя власність на землю ( це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи). Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Наприкінці 11 ст. почався процес перетворення волостей на феоди. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в 11-12 ст. Боярське землеволодіння відоме з другої половини 11 ст. Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження, займанщина і освоєння нових земель.
Після прийняття християнства (988р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині 11 – 12ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр, придбання, заселення пустищ.
У 11 – 12 ст. формувалися васальні відносини. Великий князь надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягування податків для прожиття. Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Дарувалась не територія, а право стягування податків з населення.
Важливою ознакою формування феодального панування було утворення різних категорій феодально залежного селянства з рабів вільних членів громади. Раби були в спадково-особистій залежності від свого власника, об’єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одруження на рабині без домовленості з її власником, посада тіуна ( управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність сплатити борги. Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові й кредитові угоди, але відповідав за них власник.
Починаючи з 10 ст. більшість рабів, крім дворових, почали використовуватись в сільському господарстві, їх наділяли землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодально залежного селянства.
У 11 ст. з’явилося поняття „смерди" – все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. У 11-12 ст. з розвитком боярського і церковного землеволодіння смерди потрапляли під владу феодалів. Одним із способів перетворення вільного населення на феодально залежне було його закабалення. Рядовичами називали селян, які уклали угоду з феодалом, визначаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили в боргову залежність, називались закупами. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа. Ізгоями вважали ту категорію селян, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої.
Найдавнішою формою залежності селян була данина ( примус, що сплачувався грішми або іншими продуктами). З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян, утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної ренти.
Період політичного роздроблення ( друга половина 12 ст. - середина 14 ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України. Становлення зрілих форм феодальної власності пов’язане із зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги – васали князів і бояр. Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалась на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Вони були багатогалузевими господарствами. До них належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько-адміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір’я-замок. Господарство вотчини мало натуральний характер, спрямований на задоволення потреб споживання. Економічною основою селянського господарства було селянське подвір’я-дим ( ділянка).
Загарбання українських земель іноземними державами (друга половина 14 - 15 ст.) призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів. Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення селян, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності. Ці процеси були також пов’язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.
2. Особливості розвитку ремесел і міст в українських землях.
Київська доба ознаменувалася розквітом ремесел. Ремісники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби – якістю. Існувало понад 60 видів ремесел. Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. Високої майстерності ремісники набули в ливарній справі. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування, переважно посуду. Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Інтенсивно розвивалося гончарство. Вироблялася цегла – плінфа. Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали. Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов’язані з обробкою деревини. Існував токарний верстат. Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття.
Високого розвитку набули будівництво і архітектура, мостобудування.
В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об’єднуватись в цехи. Протягом 15 ст. цехи поширилися по всій Україні. Вони мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до їх складу входили майстри, підмайстри, учні. На чолі стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром після того, як склав іспит – подавши шедевр, платив високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об’єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.
Важливе місце в господарстві займали промисли. Дуже багата природними ресурсами Україна була одним із найважливіших постачальників сировини для багатьох країн Європи. Найважливішими були деревообробні промисли, виробництво заліза.
Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на міст. Стародавні міста утворювалися по різному. Розвивалися під впливом внутрішніх факторів, визначальними тут були торгово-ремісницький, общинно-феодальний і державний шляхи. Міста зберігали зв’язок із сільським господарством. Ремісники й купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно, виділяли пасовища тощо. Житлові будинки майже не відрізнялись від селянських хат.
14 -15 ст. були періодом урбанізації Європи. Досить швидко зростала чисельність міст в Україні. Відбудовувались старі міста, зруйновані ординською навалою, виникали нові. Міста належали державі (20%), церкві й магнатам (80%). Міщани постійно відчували тиск з боку власників. Вони перебували у феодальній залежності, як і селяни, відробляли ренту та різні повинності ( гужову, військову, ремонтували замки, платили за шлюб).
У 14-15 ст. в Україні відбувався процес зростання чисельності іноземців. Феодали запрошували німецьких, голландських та інших ремісників, їм надавались привілеї.
3. Характер та форми внутрішньої і зовнішньої торгівлі Київської Русі.
Важливе значення у господарському житті Київської Русі мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв’язків спочатку в межах кількох поселень, волостей, потім великих адміністративно-господарських земель.
Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися покупці й продавці. Торги існували практично у всіх містах ( у Києві їх було 8). На ринкових майданах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щодня, у менших – в певні дні тижня. На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м’ясо, молоко, вироби ремесла і промислів.
Зовнішня торгівля була також жвавішою. Інтенсивними були торгові зв’язки купців з країнами Сходу – Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Експорт українських товарів складали: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб’ячий клей, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (береза, клен),вівці, бики.
З арабських товарів українські купці охоче купували намисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Однак коли в 1060р. князь Святослав зруйнував Ітіль, Болгар, інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля перестала існувати.
Українські купці в 10 – 12 ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони їздили на торги до Франції, Італії, Іспанії.
Важливими торговими шляхами були „соляний”, „залізний”, які з'єднували Київську Русь з кримським узбережжям Чорного моря і Кавказом. Київ став великим торговим центром. Сюди стікались товари із скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідним транзитним місцем. Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці. Великі купці - "гості" - вели закордонну торгівлю. Вони об'єднувалися в торгові корпорації – гільдії, мали вплив на політику держави. Купці й „гості” були під охороною князя. Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші – шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф’ян, вина, коней, із Заходу – сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів – мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкіру, а з 15 ст. – також збіжжя. Важливими центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк.
У другій половині 14 – 15 ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки. З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відносяться до 2 – 3 ст. Розвиток торгівлі в 14 – 15 ст. сприяв упорядкуванню грошової системи. Проте український ринок обслуговували не тільки вітчизняні монети. Вони займали скромне місце на українському грошовому ринку. В обігу були чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети.
ТЕМА 12. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УМОВАХ ПАНУВАННЯ ФЕОДАЛЬНОЇ СИСТЕМИ (16 – 18 СТ.)
1. Аграрні відносини в Україні у 16 – першій половині 17 ст.
2. Економічна система Запорізької Січі.
3. Мануфактурний період української промисловості.
1. Аграрні відносини в Україні у 16 – першій половині 17 ст.
На початку 16 ст. господарство України розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству. Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства ( Люблінська унія 1569р.) утворилася держава – Річ Посполита.
Протягом 16 – першої половини 17 ст. в господарстві інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство. Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини 16 ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.
Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалась на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови виконання різних обов’язків, в основному військової служби.
Зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній Буковині. У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.
Люблінська унія 1569р. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави. У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської і католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, підписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти. Великокнязівський уряд надавав землі монастирям.
З розвитком козацького землеволодіння відбулися зміни у структурі феодального землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були „всякі пожитки” – луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку 16 ст. у західних українських землях селяни користувалися наділами як спадковими володіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність. Протягом 16 ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням у Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства відбулося знеземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Обмежували права селян на землю фільварки.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов’язана волочна реформа польського короля і князя литовського, проведена в 1557р. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей. Згідно з „Уставами на волоки” руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові і селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялась. Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставались окраїнні й гірші землі. Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю.
Аграрна реформа 1557р. і розвиток фільварків прискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою кульмінацією якої стала Визвольна війна середини 17 ст.
2. Економічна система Запорозької Січі.
Таким чином, козацтво стало відігравати значну роль в економічному розвитку українських земель. Козаки освоювали землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор’я, Приазов’я.
Запорізька Січ, згуртувавши козаків, виникла на Нижньому Подніпров’ї в середині 16 ст. Запорізька Січ – це самоврядована політична організація народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, що ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.
Економічна система запорізького козацтва складалася з двох секторів: січового й індивідуального. Січове козацтво поділялось на загальносічове та курінне. Ядром соціальної організації Січі був курінь. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш (центральних запорізький уряд) не розпоряджався. Між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибної ловлі, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з Польщею, Гетьманщиною, Росією. Приватна власність тут ще була відсутня. Проте, вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі прагнули встановлення безумовної приватної власності. У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному неподільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорізьких козаків (Запорізька, Донецька, Дніпропетровська, Миколаївська і Кіровоградська області). Організаційною формою запорізького господарювання був зимівник (хутір). Офіційно козаки-зимівчаки звалися сиднями або гніздюками і були підлеглим станом щодо Коша. Їх кликали на війну лише у виняткових випадках. Головним їхнім обов'язком було забезпечення найнеобхіднішим січових козаків. Тому вони обробляли землю, розводили коней, рогату худобу, овець, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, розводили сади, обробляли городи, полювали на звірів, ловили рибу й раків, добували сіль, вели дрібну торгівлю, утримували поштові станції тощо. Основна частина прибутків доставлялася в Січ, решта залишалася на харчування самих виробників та їхніх сімей.
Незважаючи на те, що землі Вільностей Війська Запорізького славилися своєю родючістю, землеробство в економіці відігравало другорядну роль. Великого важливішою галуззю січового господарства було скотарство.
Значного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. Славилися своєю майстерністю кораблебудівники. На Дніпрі розміщувалися корабельні верфі, де будувалися річковий і морський флоти. Серед промислів важливу роль в економіці відігравали рибальство, видобуток солі, мисливство, бджільництво. Значного розвитку набувала внутрішня і зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, тканини, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, хутра, худобу. Важливою складовою господарського життя Запорізької Січі були її фінансові ресурси. Вони формувалися з комбінації податків, які стягувалися через ціни на товари, а також з доходів від промислів, мита за перевезення та транзитну торгівлю, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій, судових штрафів. Запорізька Січ не мала власної банківської і грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Серед старшини і заможних козаків було чимало лихварів.
Таким чином у Січі розвивались передові форми господарювання та соціальних відносин. Але дія трьох основних факторів призвела до ліквідації Запорізької Січі у 1775 році. По-перше, царизм не міг миритися з тим, що Січ була для українського селянства прикладом свободи і незалежності. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, що явно суперечила загальноімперським нормам і порядкам.
3. Мануфактурний період української промисловості.
Правобережні й західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини 17 – початку 18 ст. відроджувалися повільно.
Ремесло на Лівобережжі й Слобожанщині розвивалося в межах цехової системи з її суворою регламентацією виробничих процесів. Але національно-визвольна революція послабила різні заборони й обмеження. Ремесло поступово перетворювалося у свою вищу форму – дрібнотоварне виробництво.
Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Більшість істориків гадають, що перші мануфактури виникли ще в першій половині 16 ст. Мануфактури – це відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоч ручна праця все ж домінувала. На них використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво в основному мало товарний характер. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво. Існували феодальні (вотчинні) й посесійні (умовне спадкове користування) мануфактури. Останні утворювалися як казенні, а потім передавались у посесію приватним особам, на них працювали приписані державні селяни або куплені спеціально для роботи на підприємствах.
Основою появи мануфактур були селянські й міські промисли і ремесла. Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса. Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, в яких використовувалися не тільки водяні, а й вітряні млини.
Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння. Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. У кінці 18 ст. з’явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку плавили чавун, а потім сталь. У першій половині 16 ст. в Україні почали виробляти папір. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У 16 ст. здобутки в паперовій промисловості відкрили добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу. У Слобідській та Лівобережній Україні розвивалося селітряне виробництво.
Протягом 16 – 18ст. існувало багато інших видів мануфактур: гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, порохові. Мануфактурним було виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, текстилю, суднобудування та ін.
Наприкінці 18 ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, тому 18 ст. вважається періодом розквіту тут мануфактурного виробництва.
З розвитком товарного виробництва в Україні розвивалася торгівля, збільшилась кількість торгів, базарів, ярмарків. Розвивалася постійна і аукціонна торгівля. Розвиток торгівля, в свою чергу, сприяв процесу формування грошової системи, значні зміни відбулися і в фінансово-податковій системі.