Повернення безсмертних

Вид материалаДокументы

Содержание


Олександр Богатирчук, інформаційний референт Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів
Степан бандера — символ нації
Головний отаман симон петлюра
Будитель духу нації
Вірний син україни
Іван Франка
Легендарний командир упа
Подобный материал:
ПОВЕРНЕННЯ БЕЗСМЕРТНИХ

Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців.
Євген Коновалець

Саме зараз на часі стало видання цієї збірки. Збірки, яка покликана хоча б окреслити основні віхи з життя національних героїв, які десятиліттями були оббріхувані чужинцями, котрі загарбали Україну.

Таким чином московська комунототалітарна система намагалася вдарити по найціннішому, що є в людині. По її національній свідомості і гідності. Постійно прищеплювалась меншовартісність нашого народу, нищились його Провідники. Замовчуючи, або обливаючи брудом таких героїв-борців як С.Бандера, С.Петлюра, М.Міхновський, Я.Стецько, Є.Коновалець, Д.Донцов, Р.Шухевич, Ю.Липа та багато інших, прагнули зломити дух. Замість того, щоб по праву стати символами вічної безкомпромісної боротьби з окупантами, взірцем для Нації, ці імена було табуйовано. Їх хотіли затаврувати як зрадників, народ примушували зректися власного коріння.

Та, нажаль, здобуття незалежності не призвело до руйнування усталених совєтських стереотипів. Саме тому так важливо сказати правду про життя цих Героїв, що не шкодували власного життя в боротьбі за волю Батьківщини. Адже вони були і є Провідниками, яким належить вести співвітчизників до вищої Мети — здобуття національної Незалежності. Уособлюючи собою Ідею і Чин українського націоналізму, вони розуміли, що тільки ця ідеологія приведе Україну до вільного, самостійного життя і процвітання.

Тож нехай це чергове видання Молодіжного Конгресу, даючи нам яскраві приклади для наслідування, стане одним з плеяди тих, що мають на меті піднести національний дух народу, повернути нам віру і надію в краще майбутнє. Адже поціновуючи подвиг наших великих попередників, зможемо й самі зміцніти духом і піднестися вище у вірі і чині.

Олександр Богатирчук, інформаційний референт Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів




ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ — ПРОВІДНИК ЕПОХИ

Євген Коновалець прийшов на світ 14 червня 1891р. в учительській родині в селі Зашкові, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку закінчив 1909 року, студіював у Львівському університеті (правничий факультет), готувався до юридичної праці. Вивчаючи юридичні дисципліни, що дуже характерне, пройшов ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Правничі науки — „хліб" для юриста, а знання рідної історії — це не лише поширення діялазону наукових знань, а й основне підґрунтя для людини, що прагне формувати політичну думку.

Передовсім інтелігент, усвідомивши підневільний стан свого народу, повинен шукати шляхів виходу з того стану. Для молодого Коновальця і напевно для його побратимів розв'язка цього питання лежала на серці. Немає сумніву, що в тогочасної студентської молоді домінуючою була думка про здобуття державної незалежности. Тож недарма такого широкого розголосу набув реферат Дмитра Донцова. виголошений на Другому Всеукраїнському студентському З'їзді в липні 1913 року у Львові: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання".

У 1914 році Євген Коновалець був мобілізований до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російською полону. Звільнившись у результаті Березневої революції, восени 1917 року, бажаючи віддати свій труд новоутвореній українській державності, молодий офіцер подався до Києва, де приступив до організування українських Збройних Сил, спочатку куреня Січових Стрільців, а врешті й Корпусу. Моральна сила, високий авторитет, сталева воля Євгена Коновальця виростали з його сильного характеру, його світогляду, політичної дії воїна-революціонера.

Євген Коновалець знав, що в боротьбі за державну самостійність і за укріплення держави найголовнішою її фізичною силою є добре зорганізована, глибоко патріотична й добре вишколена армія. 27-літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Підлеглі Коновальцеві Січові Стрільці разом зі своїм командиром зберігали культ соборности. Коли виникла потреба перемаршу на Захід України, де розгорілися бої з польськими озброєними частинами, вони залишились в Києві, вважаючи, що саме в Києві — у нашій столиці — вирішуватиметься доля відновленої Української Держави.

Після поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох громадян України охоплювали відчай і апатія, Є.Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея. Постала необхідність творення організованої сили, оскільки, „Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як жеж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба”(Є.Коновалець).

У 1920 році покликано до життя Українську Військову Організацію (УВО). яку в липні 1921 року очолив полковник Є.Коновалець. Ішлося про збереження й укріплення військового кістяка. Згодом постала необхідність будувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року з ініціятиви Є.Коновальця та його однодумців, у результаті кропіткої підготовки через консолідацію найкращих політично-патріотичних революційних сил Організація Українських Націоналістів (ОУН), семидесятилітні роковини якої відзначаємо в 1999 році.

Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності! — московських большевицьких сатрапів і польської окупаційної шовіністичної влади.

Червона Москва після знищення С.Петлюри бачила в особі Є.Коновальця свого головного противника. Висланий большевиками терорист ІІ.Судоплатов підсунув полковникові пекельну машину, від вибуху якої обірвалося життя борця за Україну 23 травня 1938 року в Роттердамі. Сталося це через 12 років після вбивства С.Петлюри.

„У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю" - ці слова полковника Коновальця і сьогодні є дороговказом для молодого покоління українців.

СТЕПАН БАНДЕРА — СИМВОЛ НАЦІЇ

1 січня 1909 року в селі Старий Угринів на Івано-Франківщині в багатодітній родині священика Андрія Бандери з'явився на світ той, чиїм ім'ям назвали ціле покоління звитяжців, весь український народ.

Навчався Степан Бандера у Стрийській гімназії, потім у Львівській полі техніці і ще юнаком став на шлях боротьби за права народу, за волю України.

Був активістом Союзу Української Націоналістичної Молоді і Української Військової Організації, а зі створенням Організації Українських Націоналістів у 1929р. - одним із перших її членів в Україні. На початку 1933 року двадцятичотирьохрічний Степан Бандера став Крайовим Провідником ОУН.

За активну боротьбу проти польських поневолювачів окупанти засудили Степана Бандеру на кару смерті, замінену довічним ув'язненням, з якої він вийшов з розвалом Польщі у 1939 році і зразу ж включився в революційну боротьбу. У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу революційної ОУН.

З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і авангард визвольної боротьби українського народу явочним шляхом проголосила відновлення незалежної Української Держави, сформувала Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Це не входило в плани хижої гітлерівської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий лютий терор, на який ОУН відповіла створенням Української Повстанської Армії.

Від рук нацистів загинули тисячі членів ОУН та УПА по всій Україні. Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші чільні діячі ОУН були ув'язнені в концтаборі смерті Заксенгавзен, звідки зуміли вирватись лише в кінці 1944 року. Родина Степана Бандери розділила участь інших патріотів: у концтаборі Освєнцім загинули. два рідні брати Бандери, брат Богдан був розстріляний гітлерівцями як член похідної групи ОУН, батько закатований в застінках НКВД, сестри відбули багаторічні терміни в концтаборах Совєцького Союзу.

Бандера був організаційним і ідейним Провідником національно-визвольної боротьби українців проти гітлерівських, московських і польських окупантів у часи війни і після неї. Слово “бандерівець” стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників-поневолювачів, пострахом для всіх ворогів нації.

Як визначний ідеолог і теоретик української національної революції, він залишив нам багату творчу спадщину, яка має велике значення для здобуття і розбудови національної Української Самостійної Соборної Держави, де господарем буде український народ.

І хоча 15 жовтня 1959 року підла рука посланця червоної Москви Сташинського перервала життя Провідника, тисячі членів ОУН продовжили справу боротьби за державність. Саме тому у 1991 році незалежність України була здобута без крові, за неї заплатили життям сотні тисяч кращих синів і дочок української нації, за неї поклав своє життя Степан Бандера.

Вшановуючи сьогодні Степана Бандеру, усвідомлюємо що найкращим пам’ятником йому буде здвигнута нами Велика Держава, за яку він боровся, для якої жив і за яку загинув.


ГОЛОВНИЙ ОТАМАН СИМОН ПЕТЛЮРА



Держава понад партіями,

Нація понад класами."

С.Петлюра

Народився Симон Петлюра 10 травня 1879р. в Полтаві, де провів молоді роки, навчаючись у місцевій школі, а відтак у духовній семінарії, з якої був відрахований за те, що став членом таємної української громади.

У 1900 році Петлюра увійшов до керівного складу Революційної Української Партії (РУП), що своєю головною метою ставила боротьбу за українську державну самостійність. Два роки пізніше цей національно-політичний активіст нав'язав контакти з редакцією “Літературно-Наукового Вісника”, що виходив у Львові з ініціативи Івана Франка. Михайла Грушевського й Володимира Гнатюка, і почав з нею співпрацювати.

Царська поліція узяла його на облік, уважаючи небезпечною для російської імперії особистістю.

Рятуючись від арешту, Петлюра переїхав на Кубань, де вчителював і працював над вивченням архівів Кубанського Війська.

У 1903 році Петлюра був арештований за діяльність у Чорноморській Громаді, що була філією Революційної Української Партії. Випущений „на поруки", два рази приїжджав до Львова. Амністований, на деякий час виїхав до Петербургу, працюючи там у редакції місячника „Вільна Україна", згодом, повернувшись до Києва, співпрацював у виданнях “Слово” й “Україна”.

У 1909 році Симон Петлюра переїхав до Москви, де згодом став редактором журналу “Украинская жизнь” і залишився на тому посту до вибуху Березневої революції 1917 року.

В тому ж році був мобілізований до армії. Український Військовий Комітет Західнього Фронту делегував у травні С.Петлюру на Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва, там його обрано головою Українського Генерального Військового Комітету, а вже в наступному місяці - генеральним секретарем військових справ УНР.

Симон Петлюра виявився добрим політичним прогнозистом: у вересні 1917 року на З'їзді Народів у Києві він обстоював необхідність націоналізації армії, як останній порятунок для України, окреслив безнадійне становище російської імперії, яка неминуче загине.

Наприкінці 1917 року, не погоджуючись із політичним курсом голови Генерального Секретарітяту соціаліста Володимира Винниченка, Петлюра вийшов з уряду, приступивши до організування Гайдамацького Коша, що в боях із московсько-большевицькигми загарбниками на початку 1918 року відіграв вирішальну роль.

Після повалення гетьманату Симон Петлюра увійшов до складу Директорії як Головний отаман (не є генеральське звання) військ Української Народної Республіки, а згодом став і Головою Директорії, очолюючи протягом десяти місяців збройну боротьбу українських об'єднань армій УНР і УГА проти большевиків і Денікіна.

Визвольні змагання завершилися трагічним для України результатом. Скінчилася збройна боротьба, але живою залишилась Національна Ідея, що освітлювала шляхи дальших змагань за національне і соціальне визволення, за Українську Самостійну Соборну Державу.

Переїхавши до Парижу, Симон Петлюра й далі залишився символом боротьби за українську державну суверенність. Після трагічної для України Полтавського бою московські імперіалісти називали українських самостійників мазепинцями, а після Визвольних Змагань - петлюрівцями. Головним ворогом червоної Москви залишився Симон Петлюра. Під приводом сфальсифікованих звинувачень в організації протиєврейських виступів большевицький агент Шльома Шварцбард 25 травня 1926 року вбив Симона Петлюру на вулиці Парижу.

Для поборювання політичних противників червона Москва застосовувала різні злочинні заходи. Головне знаряддя її “політики” - терор.

Тому “Не забуваймо про меч, учімося міцніше тримати його в руках.”

БУДИТЕЛЬ ДУХУ НАЦІЇ

Дмитро Донцов народився 29 серпня 1883р. у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907р. на правничому факультеті, але після двох арештів за революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. З того часу і починається його активна теоретично-публіцистична діяльність. Виходять твори “Модерне москвофільство”, “Мазепа і мазепинство”, “Підстави нашої політики” та ін.

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології - Великої Української Ідеї, “яскравої, виключної, всеобіймаючої” доктор Донцов повністю присвячує себе надважливій справі; засновує газету “Заграва”, а з 1922 року у Львові за редакцією Д.Донцова виходить “Літературно-Науковий Вісник” (“ЛНВ”), з 1931р. – “Вісник”, навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, котрі були постійними авторами та дописувачами часопису назвали “вістниківцями” До них відносимо Олену Телігу, Юрія Липу, Євгена Маланюка, Юрія Клена, Олега Ольжича та багатьох інших.

Основна праця Донцова – “Націоналізм” (1926) стала певною мірою євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей “Націоналізму” зродились легендарні чини лицарів УВО, ОУН, УПА та їх послідовників. Донцов є тим, чиє Слово родить Чин, Слово – “твердая криця”, “кличний дзвін”.

Неперевершений Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твори, значення яких переоцінити неможливо. Його слово гостре, стиль пристрасний, мова лаконічна, означення влучні і чіткі, аргументи переконливі і незаперечні. І цим він страшний для ворогів України. Його вони панічно бояться і ненавидять і зараз.

Серед інших праць варто виділити “Дух нашої давнини”, “Хрестом і Мечем”, “Росія чи Європа”, “Московська отрута”, “Дві літератури нашої доби”, “Туга за героїчним”, “За яку революцію”, “Правда прадідів великих”. “Клич доби”...

Помер д- р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на кладовищі Бавнд-Брук. Ми ще не спромоглися перевезти прах Донцова на рідну землю, але нині Донцов повертається в Україну в своїх безсмертних творах і він, “невтомний сурмач волі” і сьогодні у боротьбі. У перших лавах.

ВІРНИЙ СИН УКРАЇНИ


Все, що мав у житті

Він віддав для одної ідеї.

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Іван Франка


Ярослав Стецько народився 19 січня 1912р. в Тернополі в священичій сім'ї о.Семена і Теодозії з Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, він з відзначенням закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-34р.р. право й філософію v Краківському та Львівському університетах.

Ще юнаком Ярослав Стецько включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації “Українська націоналістична молодь” і відтак підпільних УВО та ОУН. З 1932р. Ярослав Стецько був членом Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань.

За націоналістичну діяльність зазнав репресій з боку польських окупантів, які в 1934р. засудили його до 5 років ув'язнення. Звільнений у 1937р. за загальною амністією. У січні І938р- полковник Євген Коновалець доручив Стецькові підготувати черговий Збір ОУН і у 1939р. він бере участь у Римському Конгресі ОУН.

У лютому 1940р. Ярослав Стецько був співініціатором створення у Кракові Революційного Проводу ОУН, а на II Великому Зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові Я.Стецька обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери.

З вибухом німецько-російської війни Я.Стецько, пробившись із групою однодумців зараз за фронтовою лінією до Львова, скликає Національні Збори, які 30 червня 1941р. проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Я.Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави, Я.Стецька заарештували і запроторили до концтабору Саксенгавзен, де він до вересня 1944р. перебував у бункері смерти. Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо. Я.Стецько в дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений.

У 1945р. Крайова Конференція ОУН обирає Я.Стецька членом Бюра Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й Роман Шухевич. У 1946р. Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький Блок Народів (АБН), президентом якого був до кінця свого життя. Після війни Я.Стецько розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Стецька справі визволення України є, між іншим, підписання домовлення з Китайською Антикомуністичною Лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї Місії АБН (1957-60) і згодом - до 1971р. - Представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970р. в Токіо “Світової Антикомуністичної Ліги”, в якій Я.Стецько був постійним членом Екзекутиви; з ініціативи Я.Стецька постала Европейська Рада Свободи, яка його обрала досмертним членом почесної Президії ЕРС. У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою революційної ОУН, яку очолював до кінця свого життя. Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною.

Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986р. в Мюнхені, де його й поховано.

ЛЕГЕНДАРНИЙ КОМАНДИР УПА


Хто там сказав: „Нема Чупринки"?

Хто похилив на щоглі стяг?

Коли ще пишуться сторінки


Його безприкладних звитяг!

Роман Шухевич народився 30червня 1907 року. Ставши на шлях національно-революційної боротьби у свої юнацькі 16 років, до кінця життя залишався вірним святій справі визволення України. Він був одним із перших наймолодших членів як Української Військової Організації (УВО), так і ОУН. де тривалий час перебував на посту Бойового Референта Крайової Екзекутиви. Всю Україну сколихнули, змобілізували і довели світові, що вона бореться ще у довоєнний період організовані, скеровані і проведені за його безпосередньою участю бойові акції проти польських окупантів.

В 1939 році в штабі Карпатської Січі (м.Хуст) бере активну участь у визвольних змаганнях українців проти мадярських фашистів-поневолювачів. Ще до приходу німців зорганізував Український Легіон і був командиром батальйону “Нахтігаль”. Під час війни тривалий час перебував у німецькому ув'язненні, звідки втік зі зброєю в руках, щоб продовжити революційну боротьбу. Перебуває на постах Голови Генерального Секретаріату створеної у 1944 році Української Головної Визвольної Ради (УГВР) під псевдом Роман Лозовський, Провідника революційної ОУН на Рідних Землях (Тур). Та найбільшої слави у пам'яті нащадків Роман Шухевич заслужив як талановитий організатор і Головний Командир легендарної УПА (Української Повстанської Армії), що вела нерівну боротьбу як проти гітлерівських, так і проти польських та московсько-більшовицьких зайд.

Загинув генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка) вранці 5 березня 1950 року геройською смертю в лютому бою з військами МВД-МГЬ в селі Білогорща біля Львова. Але прапор боротьби підхопила нова генерація українських націоналістів.

Вшануймо пам'ять легендарного полководця, націоналіста-революціонера Романа Шухевича, з якого брала, бере і буде брати приклад передова українська молодь.

СЛАВА ГЕРОЄВІ!