Geum.ru

Основні етапи розвитку української державності. Видатні діячі державотворення Мета

Вид материалаЗакон
Подобный материал:


Основні етапи розвитку української державності.

Видатні діячі державотворення


Мета:
  1. Розширити й узагальнити знання слухачів про свою державу – Україну.
  2. Формувати у слухачів любов до Батьківщини, українського народу, повагу до видатних діячів державотворення в Україні.
  3. Досягти усвідомлення військовослужбовцями свого місця та ролі у захисті своєї Вітчизни, боротьбі зі злочинністю, виховувати патріотизм та національну свідомість.


Час: 2 години (розповідь);

2 години (бесіда).


Навчальні питання:

1. Основні етапи розвитку української державності.

2. Видатні діячі державотворення.


Література:

Конституція України.

Закон України «Про Державний Гімн України» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 24. – Ст. 163.

Субтельний О. «Україна. Історія». Київ, 1992.

Полонська-Василенко Н. «Історія України», 1992.

«Велика історія України» (Київ – 1993 р. ).

П. П. Музиченко «Історія держави і права України». Навчальний посібник – 3-тє вид., стер. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2001. – 429с. – (Вища освіта ХХІ століття).

Інтернетбібліотека: «Сто великих українців».


І

Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніколи не була незаселеною.

Історія державності українського народу зародилася і розвивається в контексті інших, не менш складних процесів - релігійного, економічного, політичного, суспільно-культурного.

З VII ст. по 30-ті роки XIII ст. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події. Це був час творення першої Української держави з центром у Києві. У ході формування державності Київська Русь виступила осередком об'єднання інших східнослов’янських народів.

Упродовж усього свого існування Україна-Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед із степовими кочовиками, і разом з тим установлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатич­на діяльність на міжнародній арені, підкріплена силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, – все це сприяло тому, що Київ­ська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасни­ми найрозвинутішими країнами.

За князювання Володимира Київська Русь досягла найбільшої могутності. Володимир Святославич (після хрещення Василій).

Довідково: святий, рівноапостальний; великий князь Київський (з 980 до 1015 р. р.). Видатний державний діяч, син Святослава Ігоровича. У 988—989 роках запровадив християнство на Русі, завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі, кордони якої простягалися від Карпат, включно із Закарпаттям, на заході, до Волги на сході, від Новгорода на півночі до Чорного моря на півдні, повернув Перемишль і Червенські городи від поляків, почав засновувати школи, бібліотеки. Після смерті канонізований православною церквою.


Невпинний поступ України-Русі шляхом політичного, суспільного, еко­номічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної держав­ності та права перервали й на десятиріччя загальмували процеси роздробле­ності та розпаду.

Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XIІІ – XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIII – XIV ст. на основі подальшого розвитку продуктивних сил у суспільстві (зростання політичного та економічного значення міст) і диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави. Влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства.

Роль Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той же час призупинило процес створення нової слов’яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, водночас зберігаючи кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у світі як спадкоємець Кельтської держави.


Довідково: кельти заселяли ряд територій сучасної Західної України (Галичина, територія сучасних Львівської та Івано-Франківської областей). Крім кельтського походження назви Галичина, назву регіону Бойківщина дослідники зв'язують із етнонімом кельтського племені бойків, що жило тут більше двох тисяч років тому. Вгасання й загибель кельтської культури в Україні датують початком I століття нашої ери.


Протягом другої половини XIII — першої третини XIV ст. Галицько- Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств північно-східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися на той час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст. політичне роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Ли­товського. Однак і в межах Литовської держави тривалий час зберігалася ав­тономія Волині та Київської землі.

Протягом другої половини XIV— першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польського королівства, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська державність, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запроваджен­ням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національно-української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

У цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Пізніше справу взяла на себе нова сила – козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують Магдебурзьке право.


Довідково: Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління й суду з боку великих земельних власників і створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міського стану - купців, міщан, ремісників і було юридичним проявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів.

Українські міста М. п. одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Першими в Україні М. п. дістали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок у 1339 р., тепер Польща). Львову М. п. було надане у 1356 р., Кременцю -1374 р., Києву – 1494–97 рр., Станіславу (тепер Івано-Франківськ) -1663 р. У XV– XVIІ ст. М. п. мало більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та інші.


Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це призвело до подальшого поси­лення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і ка­толицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство. Екс­пансія католицизму, яку здійснював через польський уряд Ватикан, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опозицію з боку православних шляхетських верств. Значно по­слабила цю опозицію зрада частини української шляхти та духовенства, які перейшли в католицьку віру. З метою масового окатоличення українського народу Ватикан разом з урядом Речі Посполитої та верхівкою католицької Церкви, спираючись на підтримку частини православного духовенства, про­вели в Бересті у 1596 році церковну унію, яка призвела до створення уніатської Церкви.


Довідково: Унія – об'єднання, союз. Унія може бути державною, персональною, релігійною. Унія, церк. з'єднання з рим. церквою при єдності віри в різнорідності обрядів.

Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православні церкви України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство Папи Римського, проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння.


Характерним для даного періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська панівна верхівка, що окатоличилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, відокремлюється в новий стан.

Таке суспільне буття пов'язувало українське населення з її східною полі­тичною і правовою культурою.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво. На Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності.

Визвольна війна 1648 – 1654 рр. — одна з найяскравіших сторінок в історії українського народу. У ході війни Україна позбавилася польсько-шляхетського соціального, національного та релігійного поневолення.

Визвольна війна поклала початок третьому етапові формування української державності. Підвалиною її відродження стала військово-адміністра­тивна система, що склалася в Запорізькій Січі. Організуючою силою Визвольної війни, головним творцем незалежної України було козацтво.

Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології україн­ської національної думки, що виходила не тільки з розуміння необхідності і творення власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Звідси спроба Богдана Хмель­ницького синтезувати ідеї козацьких традицій з соборністю Київської Русі чи Галицько-Волинського князівства. Основою відродженої української дер­жавності стала республіканська форма правління.

Створення в роки Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Української Гетьман­ської держави є незаперечним історичним фактом, який було юридично під­тверджено Зборівським договором 1649 р., Білоцерківським договором 1651 р., Березневими статтями 1654 р.


Довідково: Березневі статті 1654 р. – сукупність документів, які були оформлені під час переговорів українських послів на чолі із С. Богдановичем-Зарудним і П. Тетерею з представниками російського уряду в березні 1654 у Москві. У Березневих статтях зафіксовано умови Переяславського договору 1654 р. До Б. с. належать: перший український проект угоди з 23 статей та царські укази до них, затверджені царем 11 статей та царські грамоти про вольності Війська Запорізького, про права православної шляхти.


Значні зміни відбулися в суспільному ладі. Український народ здобував не тільки національну, а й особисту волю. На століття було поховано ідею кріпосного права, але повністю ліквідувати соціальний гніт не вдалося, оскіль­ки суспільство в даний історичний проміжок часу не було підготовлене до цього.

Визвольна війна 1648 – 1654 рр. закінчилася входженням України під про­текторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках із Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких вона презентувалась як незалежна самостійна держава.


Довідково: Державний протекторат — одна з форм колоніальної залежності, за якої залежна держава зберігає лише деяку самостійність у внутрішніх справах, а її зовнішню політику здійснює держава-метрополія. Протекторат є порушенням загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права.


Таким чином, після приєднання до Московської держави Україна досить швидко розвивається як самостійна, незалежна держава. Водночас царизм починає цілеспрямований наступ на «права та вольності» українського народу. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а згодом царські урядовці починають прямо втручатись у вибори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709 р.), утворення Малоросійської колегії (1722 – 1727 рр.), заборона обрання гетьмана.


Довідково: Малоросійська колегія — центральна установа Російської імперії, утворена в 1722 р. для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини. Складалася з шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових - головнокомандувачу військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана. У 1764 р. Катерина II скасувала гетьманську владу і відновила Малоросійську колегію. Остаточна ліквідація автономії України, поширення на її території порядків, що панували в Російської імперії, призвели до остаточної ліквідації Малоросійської колегії (1768 р.).


У 70— 80-х роках XVIII ст. в результаті політики царського уряду, спрямованого на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні було остаточно ліквідовано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полковий, військовий та адміністративно-територіальний устрій (1783 р.), закріпачено селянство (1783 р.).

У 90-х роках XVIII ст. до складу Російської імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Але й у XVIII ст., у час, коли українські землі все більш підпадають під зверхність іноземних держав, не припиняється розвиток окремих елементів української державності. Опираючись на давні демократичні традиції, розвивається місцеве самоврядування.

Продовжуються пошуки оптимальної правової системи. З цих причин тільки в XVIII ст. були три спроби кодифікації права в Україні. У 1760 – 1763 роках проводиться дійова судова реформа.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари у середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московські держави (пізніше Російської імперії) щодо України. Укладаючи договір 1654 року, Україна була незалежною самостійною державою. Московська держава та її спадкоємиця — Російська імперія, порушуючи, ламаючи знищуючи договір, почала розглядати Україну як сукупність звичайних адміністративних одиниць.

Приклад договору 1654 року доводить неможливість входження України в будь-які об'єднання з іншими державами без абсолютної гарантії відсутності імперських структур, хай і оновлених, а також вимагає беззастережного не сприйняття умов, що обмежують державну самостійність України. Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права в Україні в період, який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі. Перша половина ХІХ ст. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок з ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогос­подарської сировини, тобто засновують промислові підприємства.

Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві в Російській імперії до 1861 року, а в Австрійській – до 1848 року були слабкими.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність –усе те, що становить основу державності і що в майбутньому допоможе відродженню Української держави.

В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному розвитку, в якому також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель у єдиній соборній демократичній державі.

Утворення Центральної ради слід вважати вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст.


Довідково: Українська Центральна Рада (УЦР) – заснована у Києві 17 березня 1917 р. Президія УЦР: голова М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С. Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський, секретарями М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я. Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли кількаразово змінені уряди під проводом В. Винниченка (28 червня 1917 р. — 30 січня 1918 р.) і В. Голубовича (30 січня 1918 р. — 29 квітня 1918 р.).

Після проголошення автономії (І Універсал 23 червня 1917 р. ) УЦР обрала Генеральний секретаріат — автономний уряд України.

Після визнання УЦР Тимчасовим Урядом (II Універсал) її доповнено представниками, обраними на І Всеукраїнському Робітничому З'їзді— 27 липня 1917 р. (100 чоловік) та представниками меншостей.

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал — 20 листопада 1917 р. ).

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом (22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 р. Малою Радою) Українську Народну Республіку самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918 р., яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Голова парламенту був одночасно президентом Української держави. Першим президентом обрано М. Грушевського.

29 квітня 1918 р. за підтримки німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П. Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю «грамотою» гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.


З поваленням Центральної ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони дер­жавотворення.

До перших слід віднести рішучість, з якою будується наша держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на її соціальну політику.

До других — утопічно-соціалістичну орієнтацію керівництва Центральної ради, відсутність зворотного зв'язку з широкими народними масами.

М. Грушевський і його соратники не змогли знайти правильного шляху розвитку, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю і долю україн­ської державності.

Тривалість періоду влади тієї чи іншої політичної сили залежить від того, наскільки вірно обрано форму правління і державний режим, наскільки міцними будуть основи соціально-економічного розвитку і як повно все це буде зведено в правові форми. Скрутно доводиться тим політикам, які приходять до влади лише у час заперечення всього того, що було досягнуто попередніми режимами. Як інший приклад цього — Директорія.

Її політичні дії щодо вибору напрямку державного будівництва призвели до пародійної ситуації: Москва звинувачувала Директорію в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а західноєвропейська преса — в більшовизмі; правда знаходилась десь посередині. Але далі створення політичних і соціально-економічних гасел Директорія не пішла.

Довідково: Директорія УНР – найвищий орган державної влади нововідродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 грудня 1918 року до 10 листопада 1920 року. Прийшла на зміну гетьманату, який був повалений у грудні 1918 року.

Голови Директорії: Володимир Винниченко (14 грудня 1918 року – 13 лютого 1919 року), Симон Петлюра (13 лютого 1919 року – 10 листопада 1920 року)

Керівник уряду (голова Ради міністрів): Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року – 13 лютого 1919 року), Сергій Остапенко (13 лютого 1919 року – 9 квітня 1919 року), Борис Мартос (9 квітня 1919 року – 27 серпня 1919 року), Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 року – 26 травня 1920 року), В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 року – 10 листопада 1920 року).

У квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.


Підсумовуючи період 1917–1920 рр., приходимо до висновку, що прорахунки і амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії приведе до становлення радянської влади на більшій частині України.

Але були і позитивні здобутки. Українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою – це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму — демократична держава, яка прийшла до цього через чільну владу (гетьманський режим).

Західноукраїнська Народна Республіка залишила помітний слід у процесі розвитку української національної державності. Вперше після Галицької доби західноукраїнський народ отримав національну незалежність. Було проведено важливі реформи у багатьох сферах державного життя.


Довідково: Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) — держава, створена в листопаді 1918 року на частині українських земель, що входили до Австро-Угорської імперії (Східна Галичина, Буковина та Закарпаття ).

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д. Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті.

9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, який був 13 листопада 1918 р. перетворений на уряд – Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР.

13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».

Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині та Німеччині і дипломатичних представництв у Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін.

4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С. Голубовичем і створено Відділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича.

1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР).

Проте внаслідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз'єднання двох українських держав не було втілене в життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно.

Наприкінці листопада 1919 р. Є. Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.


До здобутків ЗУНР слід віднести: розділення дієвої системи центральних і місцевих інститутів управління, ретушування системи охорони здоров'я, освіти, видавничої справи, створення Української Галицької Армії.

Активною була і зовнішня політична діяльність ЗУНР. Представники республіки були в США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, Аргентині, Бразилії, де інформували владу про українську національну державу, домагаючись офіційного визнання і допомоги.

Постійні переговори між ЗУНР і УНР привели до об'єднання обох українських держав.

Хоча ЗУНР перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, її території продовжували функціонувати відокремлено від органів влади та управління. Керівники двох українських утворень у скрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборністю і її інтересами перед власними.

Помилкою ЗУНР і УНР була переоцінка дії політичних сил як опори в боротьбі за незалежність. Політичні сили України не мали уяви, чи вести народ до соціалістичної, чи до демократичної державності.

Але боротьба за українську державність у 1917—1920 роках не пройшла безслідно. Головним здобутком стало занесення у свідомість мас ідеї української державності. Зросла національна свідомість населення України, виросло нове покоління української інтелігенції, яке підхопило думки національно-державного будівництва.

1917 – 1920 рр. були тяжкими для української державності. 35-мільйонний український народ не зміг вирватись із залізних обійм нашого !старшого брата». Українська політична еліта піддалась на утопічну ідею можливості побудови соціалізму, для чого створювала різні соціалістичні партії.

У період з кінця 1917 року та до кінця 1920 року радянська влада була встановлена в Україні.

Прихід до керівництва партією і державою Сталіна привів до остаточного формування адміністративної системи управління, до згортання непу і демократичних елементів у державно-пра­вовому житті. Керівники більшовицької партії стояли за збереження її диктатури в економічному і політичному житті. Поступово партійна влада повністю зрощується з державною, що завжди було головним елементом тоталітарного режиму.

Надії України на певну долю державної самостійності були повністю поховані.

30-ті роки стали «голгофою» українського народу. У жорнах тоталі­тарно-репресивного режиму було знищено трудову і інтелектуальну еліту народу. Генофонд української нації отримав нищівного удару. Передумовою виник­нення командно-адміністративної системи управління стали монополія більшовицької партії на владу. Відбулося повне зрощення партійної верхівки з владою державного апарату. Керівники партії одночасно займали керівні держанні посади.

У 30-ті роки були знищені залишки державної самостійності України.

Голодомор 1932–1933 років в Україні назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про мільйони безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн., Болгарії – 8,5 млн., Бельгії – 10 млн., Угорщини – 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна.

За даними дослідників, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська).

Головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму – безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя «в окремо взятій країні», які передбачали, зокрема, злиття всіх націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ» з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом «мобілізації» внутрішніх ресурсів.

Друга світова війна призвела до страшних наслідків. Війна потребувала перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного часу. Ця перебудова здійснювалася у тісній відповідності зі зміна­ми, що відбувалися в державному механізмі і законодавстві Союзу СРСР. Централізація держави і права, яка характерна для тоталітарного ре­жиму, особливо посилюється в роки війни. Діяльність надзвичайних органів влади, трибуналів, позасудових репресивних органів була візитною карткою командно-адміністративної системи. Будівництво казармового соціалізму тривало. Але війна принесла і деякі позитивні моменти. Вперше за багатовікову історію український народ возз’єднався в єдиній державі. Пе­реможне закінчення Другої світової війни значно підвищило міжнародний ї авторитет України, яка стала одним з фундаторів ООН.

Друга світова війна дощенту зруйнувала все господарство України, відки­нувши її населення до первісного становища. Надії народу на демократиза­цію суспільно-політичного ладу не справдилися. Тоталітарний режим, використавши роки війни для організації опору зовнішньому ворогові, знову спря­мовується проти власного народу.

Посилюється тенденція зрощення партійного і державного апарату, що особливо яскраво проявлялося в законодавчому процесі.

Незважаючи на те, що московське керівництво послідовно проводило бо­ротьбу з українським національно-визвольним рухом, для повоєнної України ситуація не була категорично негативною. Високий міжнародний автори­тет України дозволив їй стати співзасновником ООН, а також членом інших міжнародних організацій. 26 квітня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до ООН.

З десталінізацією розпочався процес демократизації державного і суспільного життя. Але процес цей не був послідовним. З одного боку, були наміри поліпшити життя людей, розширити їх права, а з іншого — посилити вплив партії, зміцнення командно-адміністративної системи управління.

Реформи М. Хрущова були не послідовними, не змогли змінити відносин власності, політичну систему, утопічний характер Союзу РСР, проте вони відкривали перспективу майбутнього оновлення суспільства.

Для другої половини 60-х — першої половини 70-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партійної верхівки. Тоталітарний ре­жим прикривався доктриною, що перед­бачала суттєву трансформацію соціальної структури радянського суспільства, роз­миття граней між різними класами і прошарками, між містом і селом.

Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка центра­лізація державного механізму, правоохоронних органів, правової системи.

Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, політично залежала від владного диктату Москви.

З середини 80-х років в СРСР розпочався незворотний процес реформування всіх сторін життя суспільства. Перші спроби реформ показали, що вони неможливі без демократизації, без перебудови політичної системи.

Перед Україною виникла реальна можливість національного і державно­го відродження. Суспільно-політичне життя в республіці активізується після жахливої катастрофи на Чорнобильській АЕС. Зросла громадська свідомість людей, які висловили відкриту недовіру керівництву України.

Утвердження гласності та політичного плюралізму привели до ліквідації ідеологічного і політичного панування комуністичної партії. Почала втрача­ти свої позиції командно-адміністративна система управління. Одним із важ­ливих напрямків демократизації стало реформування діяльності Ради народних депутатів. Уперше за історію їх існування були проведені дійсно демо­кратичні вибори.

Зростанню національної самосвідомості сприяло прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет, яка проголосила верховенство, самостійність, неподільність влади республіки в межах її території, рівноправність у зовнішніх відносинах.

Період перебудови для республіки закінчився прийняттям 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР «Акту про державну незалежність України», який ліквідував історичну несправедливість і розпочав новий етап в історії України і її народу, що підтвердив бажання бути вільним народом під час проведення референдуму 1 грудня 1991 р.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна наполегливо веде пошуки власного історичного шляху. В державно-правовому будівництві є і здобутки, і прорахунки.

Найбільшим досягненням молодої демократичної республіки є прийняття Кон­ституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але ще не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, військових і правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства.

Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і при­крих помилок. Головне в тому, що періоди розривів в єдиному діа­лектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили потяг українського народу до національної державності.


ІІ

Відомий вислів, що історію творять люди з повним правом може бути застосований і до України, де ще з давніх часів процеси державотворення тісно переплелися з долями видатних князів, які, впроваджуючи основи незалежності, розвиваючи господарство та ремесла, провідну роль відводили ратній складовій процесу державного будівництва. Так, військо Київської Русі відзначалося своїми високими бойовими якостями, багато в чому завдяки дисциплінованості, солідарності, єдності військ, ініціативі у військовому навчанні. Значний внесок у справу активізації підготовки війська належить князям Святославу, Володимиру Великому, Ярославу Мудрому, княгині Ользі та ін.

На важливості активного навчання, урахуванням передового досвіду у військовій справі наголошували видатні вітчизняні полководці минулого – Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький.

Саме за часів Богдана Хмельницького, безперечно після часів Київської Русі, почала організовуватися Українська держава. З іменем Богдана Хмельницького пов’язаний пам'ятний період розбудови нашої Вітчизни, коли на повний голос заговорила національна українська ідея державності. Створюючи і вдосконалюючи державу в ході національної революції, перший гетьман України спирався на значний історичний досвід козацтва, яке в процесі свого формування та розвитку створило Запорізьку Січ. Січ була одним із етапів у розвитку української державності. За конкретних історичних умов Запорізька Січ виконувала функції Української держави.

Створена Богданом Хмельницьким держава мала всі ознаки такої: система політичної влади, територія, політико-адміністративний устрій, судова система і судочинство, право, фінансова система і податки, військо, міжнародні зв’язки.

Подив і захоплення в усьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі – форпосту свободи і незалежності України (принцип організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини).

У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування і судочинства. Конституція гетьмана Пилипа Орлика (1710 р. ) містить у собі такі ідеї і положення про захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній та правовій думці. Завдяки цьому в державі утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Українське державотворення збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, що складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культурних рухів, організацій.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. Служителі релігійного культу минулого літописець Нестор, І. Вишневський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О. Духнович, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші відкривали нові навчальні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам’яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти. Їхній внесок у національну систему державотворення є значним.

Великий внесок в боротьбу українського народу внесли діячі культури України – це Григорій Сковорода, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Остап Вишня, Леся Українка, Марко Вовчок та багато інших, які своїми творами будили самосвідомість народу, заявляли на весь світ, що Україна живе, творить і бореться за свою незалежність.

Але найяскравішою зіркою української культури був її Кобзар – Тарас Григорович Шевченко, який став символом боротьби українського народу за свою самостійність. Своєю творчістю Тарас Шевченко не тільки прославив себе на увесь світ, але і вніс творчість українського митця у скарбницю світової культури.

Українські митці показали, що не тільки зброєю, а й словом можна боротися за свою незалежність. Вони обрали довгий, але цивілізований шлях, просвітлюючи своєю творчістю не тільки розум та душу пригноблених, а й гнобителів.

Видатні вчені минулого О. Духнович, Г. Ващенко, С. Русова, К. Ушинський, Я. Чепіга у своїх працях приділяли велику увагу вихованню любові до своєї землі, малої та великої Батьківщини, рідної мови; поваги до історичного минулого, формуванню національної самосвідомості. Основні складові патріотичного виховання українців намагалися визначити філософи, історики, правознавці, політики, письменники, зокрема М. Бердяєв, Д. Донцов, Г. Сковорода, І. Франко, Д. Чижевський та інші.

Українська політична думка формувалася у складних історичних умовах. Багато об'єктивних і суб’єктивних чинників та відверта антиукраїнська політика правлячих кіл колишньої царської Росії всіляко гальмували розвиток українських державницьких ідей. І все ж зусиллями таких видатних мислителів як М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, Є. Чикаленко, С. Подолинський, В. Липинський і багато інших українська політична думка стала могутньою ідейною зброєю в боротьбі за завоювання національної незалежності, ут­ворення Української самостійної держави.

Початок ХХ століття, особливо революція і громадянська війна (1917–1922 рр.) – цей період історії України дуже насичений і багатий на події, які в майбутньому визначили подальшу долю українського народу.

Непопулярна в народі Перша світова війна стала каталізатором антицарських і соціально-демократичних рухів, прискорила падіння самодержавства і розпад імперії. У колишній царській армії проявом національного пробудження, яке переживав український народ, стала стихійна українізація військових частин. Боротьба за незалежність Української держави висунула цілу низку видатних військових діячів: Павло Скоропадський, Дмитро Виговський, Юрій Тютюнник, Михайло Омелянович-Павленко та інші.

Особливе місце серед них займає постать гетьмана Павла Скоропадського. Павло Петрович Скоропадський (3.05.1873 – 26.04.1945) був представником давнього українського козацько-старшинського роду, з якого в різні часи вийшло чимало відомих військових громадсько-політичних і культурних діячів.

Після Лютневої революції в Росії 34-й корпус генерала Скоропадського був переформований (українізований) в 1-й Український і підпорядкований урядові УНР. Очолюючи збройні сили Центральної Ради, генерал Скоропадський захистив Центральні Раду в жовтні 1917 року від більшовицьких військ, роззброїв їх і відправив до Росії. Однак керівники Центральної ради та її уряду не тільки не поцінували зусиль Павла Скоропадського, а й, побоюючись зростання популярності генерала серед війська та можливого, на їх погляд, захоплення ним влади, зробили все, щоб його позбутися. Й домоглися свого: Павло Скоропадський подав у відставку, а війська були розформовані. Сталося це наприкінці 1917 року, а вже на початку 1918 року військо Муравйова захопили Київ. Згодом Центральна Рада за допомогою німецьких військ повернулася до Києва, але своїми діями втратила довіру в різних верств українського населення. Не задовольняла Центральна Рада й окупантів. Усе це спричинило зміни влади в Україні наприкінці квітня 1918 року.

Як професійний військовий, гетьман Скоропадський добре розумів, що для підтримання народу й захисту своїх кордонів Україна мусить мати сильну боєздатну армію. Тому й приділяв значну увагу військовому будівництву.

Найцікавішою постаттю українського генералітету часів Громадянської війни був генерал-лейтенант російської армії Микола Леонтійович Юнаків. Прізвище Юнаківа асоціювалося з успішними боями на фронтах Першої світової війни. З приходом у квітні 1918 року на Слобожанщину українських та німецьких військ Микола Юнаків намагався хоч якось поліпшити ситуацію, вирушив до столиці України, щоб долучитися до праці над створенням Української армії. До влади прийшов генерал Павло Скоропадський. Колишній начальник Юнаківа генерал Рогоза очолив військове міністерство гетьманської Української Держави. Новопризначений військовий міністр покликав свого колишнього начальника штабу генерал-лейтенанта Миколу Юнаківа на посаду керівника Головної Шкільної Управи. Шкільна управа зробила переклади українською мовою військових статутів та доробила їх, відпрацювала низку підручників. За ініціативи генерала Юнаківа розпочалося створення Української державної військової академії.

Серед багатьох проблем історії України періоду Другої світової війни та її складової – Великої Вітчизняної, які ще й досі залишаються недостатньо висвітленими, важливе місце посідають питання про внесок українського народу в перемогу над фашистськими загарбниками.

І в цьому плані важливо наголосити, що в роки війни український народ дав Збройним Силам СРСР сотні полководців та воєначальників. Під час війни і після її закінчення Маршалами Радянського Союзу стали: А. Єременко, І. Кожедуб, П. Кошовий, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, С. Руденко, В. Судець. Серед генералів та адміралів періоду Великої Вітчизняної війни близько 300 уродженців української землі.

Микола Федорович Ватутін, генерал армії, Герой Радянського Союзу, почав свою кар’єру з солдата. Під час Великої Вітчизняної війни він – начальник штабу Північно-Західного фронту, заступник начальника Генштабу і одночасно представник ставки ВГК на Брянському фронті, командував військами Воронезького фронту, під час Сталінградської битви – командував військами Південно-Західного фронту, брав участь у плануванні Сталінградської наступальної операції, командував першим Український фронтом. Під проводом Ватутіна війська фронту брали участь в Курській битві, у звільненні Правобережної України. 29 лютого 1944 року Ватутін був тяжко поранений і 15 квітня помер.

Москаленко Кирило Семенович, Маршал Радянського Союзу (з 1955 року), двічі Герой Радянського Союзу. Народився в с. Гришино на Донеччині в селянській родині. Учасник Громадянської війни.

У ході Вітчизняної війни командував 1-ю протитанковою артилерійською бригадою, кавалерійським корпусом, армією. Війська під його командуванням брали участь в Московській, Сталінградській та Курській битвах. Звільняли від фашистів Україну, Польщу, Чехословаччину.

Двічі Герой Радянського Союзу, маршал бронетанкових військ Рибалко Павло Семенович народився в с. Малий Істороп (нині Лебединського району Сумської обл.). У період Громадянської війни був комісаром полку і бригади.

Під час Великої Вітчизняної війни Рибалко П. С. – заступник командувача армії, а з травня 1943 р. – командувач танкової армієї. Війська під його командуванням брали участь у багатьох великих операціях – Курській битві, Київській наступальній операції, Житомирсько-Бердичівській, Львівсько-Сандомирській, Берлінській та Празькій операціях.

Воєнне минуле постає перед нами як пора незламної стійкості і героїзму: ще довго ми і наші нащадки будемо знову і знову осмислювати її незабутні події. Однак уже сьогодні усвідомлюємо, що без визволення України (як і всього Радянського Союзу) від нацистських загарбників Великої Перемоги в травні 1945 року не існувала б держава Україна.

У період 1970–1980-х рр. характерною рисою суспільно-політичного життя став дисидентський рух, прихильники якого критикували недоліки адміністративно-політичної системи, вимагали припинення русифікації України, розширення громадянських, національних і релігійних прав. Одними з перших дисидентів в Україні стали письменники, поети Л. Костенко, В. Симоненко, І. Світличний, В. Стус та інші, які діяли в основному в Києві та Львові. Це були представники інтелігенції, зокрема і переконані комуністи, що мали різні погляди, оцінки соціальних і політичних явищ, проблем реформування суспільства. Вони не розробили чіткої політичної програми, їх соціальна база була вузькою, а вимоги не знаходили широкої підтримки робітників і селян. Проявами десидентства стали таємні гуртки, виступи, поширення літератури, часопису «Український вісник» та інших видань (частина яких потрапляла на Захід), створення Української гельсінкської групи на чолі з письменником М. Руденком.

З ім’ям першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука (1991–1994 рр.) традиційно пов’язують ухвалення «Декларації про суверенітет України», прийняття Акта про незалежність України, проведення референдуму 1 грудня 1991 р. , ліквідацію СРСР, нові державні атрибути, дистанціювання від СНД, перші кроки щодо інтеграції України до європейських структур.

Л. Кравчук назвав 16 липня днем, який «почав вiдлiк якісно нової доби нашої вітчизняної історії» та присягнув на вірність народу й країні на Пересопницькому Євангелії – книзі, виготовленій на замовлення Iвана Мазепи.

З Л. Кравчука почалося президентське правління в державі. За кілька днів у Бєловезькiй Пущi білорус С. Шушкевич, росіянин Б. Єльцин та Л. Кравчук засвідчили розпад колишнього Радянського Союзу i створення СНД – Спiвдружностi Незалежних Держав. Згодом до цієї спілки приєдналися й iншi країни, що були раніше радянськими республіками.

Найпекучішим питанням часу було суспільне життя Криму, що став автономією, розподіл України з Росією Чорноморського флоту та економічна криза, що невблаганно насувалася звідусіль, особливо в народному господарстві та забезпеченні енергоносіями. Це викликало недовіру до Президента, й на наступних виборах йому довелося скласти свої повноваження. Тут спрацювала його власна формула благодушності: «Маємо те, що маємо».

З 10 липня 1994 наші виборці довірили пост Президента Л. Д. Кучмі. Вдруге це сталося i в 1999 році.

За безпосередньої участі Л. Кучми здійснилася інтеграція України до європейських і світових структур, відбувся вступ до Ради Європи, укладено угоди з Євросоюзом та іншими міжнародними об’єднаннями.

З 2005 року, після масових виступів народу та третього туру виборів Президента, пост Глави держави обіймав В. А. Ющенко. З його приходом отримали розвиток соціальні процеси в державі, посилилась діяльність щодо демократизації та інтеграції до Європи і НАТО.

7 лютого 2010 року Президентом України було обрано Віктора Януковича, який уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму.

Відповідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» в Україні розпочався перший етап адміністративної реформи. З 1 січня в країні діє новий Податковий кодекс. На черзі – реформування багатьох галузей, зокрема 21 лютого 2011 року Віктор Янукович підписав Указ щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.

Не тільки діяльність, а часом i авторитет тієї чи іншої особистості звеличували й утверджували у світі нашу країну.

Названі тут імена видатних українців можуть правити дороговказом у праці багатьох політиків, державних діячів, творців науки й культури, але, зрозуміло, цей список ними не вичерпується.

Нові яскраві імена й постаті ще засяють на небосхилі України. Це будуть тi люди, що виведуть країну з кризи, піднесуть її до нечуваних космічних висот i збагатять своїми культурними й науковими досягненнями світову цивiлiзацiю.

Не є винятком, що до таких українців колись буде віднесено із когось з тих, хто сьогодні проходить службу в лавах внутрішніх військ.