У співавторстві М. Молчанов, С

Вид материала

Документы

Содержание Актуальні напрямки досліджень в Бромлей Ю.В.

Подобный материал:

• Ii (у співавторстві з Дроб'язко В. С); глава 14 (у співавторстві з Андрощу-ком, 164.6kb.
• Український націоналізм: спроба (де)міфологізації, 340.16kb.
• Молчанов Виталий, 501.49kb.
• Темы курсовых работ по дисциплине «Математическая логика и теория алгоритмов», 182.79kb.
• Радиотермоаблация в онкологии. Мировой опыт и анализ собственных наблюдений Доклад, 65.63kb.
• Київ. Видавництво ЦК лксму «молодь», 2134.63kb.
• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Кем и когда основан мариуполь приоритет принадлежит запорожским казакам, 193.3kb.
• Права человека С. В. Молчанов, 115.62kb.
• Таврического Губернского Земства. (В г. Симферополе.) Л. А. Молчанов. Коллекция, 826.66kb.

Актуальні напрямки досліджень в

Україні.


1. Взаємозв'язок етнополітики та економічних відносин — одна з най­важливіших проблем етнополітологи, та й усього суспільствознавства в цілому. Однак у вітчизняній науковій літературі він практично не досліджувався. Ра­дянські теоретики виходили з того, що економіка визначає суть всіх інших суспільних процесів, в тому числі етнонаціональних, і не вдавалися до вияв­лення специфіки зв'язків етнічного й економічного факторів.

В сучасних умовах боротьби держав за економічний суверенітет проблема етнічного фактору і економічних відносин набуває надзвичайної ваги. Спроби деяких етносоціологів утвердити думку про те, що за цих умов формуються "національні економічні комплекси" на базі тих чи інших республік і що вони є безперечною умовою економічного прогресу, як у світовому масштабі, так і у рамках багатонаціональних держав, викликали заперечення у інших , фахівців. Власне дискусія, що розпочалась навколо цієї проблеми, свідчить про формування двох наукових позицій — перша розглядає можливість існування національної (етнічної) економіки (комплексу) й не передрікає їй безвиході; згідно з іншою — такої економіки взагалі бути не може, оскільки етноси не можуть володіти економікою, нею володіють держава, регіон чи суспільство.

Для України з'ясування можливості існування суверенної економіки є актуальним і це питання повинні розв'язати економісти. Що ж до етнополітики, то однією із сфер її дослідження у цьому контексті, на нашу думку, має стати рівень впливу етнічного фактора на функціонування "національного держав­ного економічного комплексу". При цьому, враховуючи ту обставину, що Україна -- країна з поліетнічним складом населення і в рамках можливого "українського національного економічного комплексу" прояв етнічного фак­тору буде поліваріантним, особливо за умови прагнення частини інших етносів, які перебувають у складі українського етнополітичного організму, до зміцнення зв'язків, зокрема й економічних, з ядром свого етносу. До того ж, в період етнічного ренесансу, під час переходу й функціонування ринкової економіки (особливо поява приватної власності) з Україні можливе виникнення такого явища, як "етнічний бізнес" — невеликих або й середніх підприємств у про­мисловому виробництві й сфері обслуговування з етнічною специфікою. Ос­тання може виявитися як у етнічній орієнтації самого виробництва (наприклад, сувенірів), так і у складі працюючих (вихідці із тієї чи іншої етнонаціональної групи). Подібне явище цілком закономірне у країнах капіталістичного світу з багатоетнічним складом населення (США, Канада, Німеччина, Франція), До речі, воно досліджується останнім часом досить інтенсивно західними вченими.

У країнах з поліетнічним складом населення етнополітика обов'язково повинна враховувати культурно-психологічні характеристики представників різних етнонаціональних груп, традиції і звичаї виробничих процесів у сере­довищі відповідного етносу. У західній етносоціології стосовно цього феномену існує ціла концепція, яка іменується концепцією культурного поділу праці, З одного боку,— це важливо при розподілі робочої сили серед галузей вироб­ництва, професійної орієнтації молоді з метою її оптимального використання, з іншого, — цей фактор необхідно брати до уваги для того, щоб запобігти, на основі об'єктивно сформованого нахилу до певного виду виробничої діяльності, закріпленню тих чи інших представників етнонаціональних груп за визначеними галузями й здійснювати професійно-кваліфікаційну підготовку з метою стимулювання і розширення діапазону видів діяльності. Безумовно, йдеться не про штучне стимулювання, яке мало місце у суспільному розвитку колишнього Радянського Союзу під час втілення ідеї "вирівнювання рівнів економічного розвитку радянських республік", яка ігнорувала їхні етнонаціональні та регіональні (географічні) особливості.

З огляду на ту обставину, що у нашій суспільствознавчій науці і практиці були занедбані дослідження проблем впливу етнічності на взаємини під час виробничих процесів, ми не маємо моделей регулювання цих взаємин з вра­хуванням фактору поліетнічності (багатонаціональності) ринку робочої сили. Досвід зарубіжних країн однозначно засвідчує, що за екстремальних умов (погіршення економічного становища, воєнних дій, зростання безробіття тощо) у стосунках між представниками різних етнонаціональних груп суттєву роль відіграє "етнічна конкуренція", яка часто переростає в "етнічний антагонізм" [11]. Останній призводить до поглиблення напруженості у відносинах між цими групами, викликає протиставлення однієї групи іншій і не лише у виробничій сфері, але й в інших галузях суспільного життя. Оскільки економічна, соціальна й політична ситуації в Україні далекі від стабільності, то варто рахуватися з можливостями появи "етнічного антагонізму" у суспільних процесах ближчого майбутнього. Наголошуємо, мова йде про можливість, а не про запрограмо­ваність, фатальність етнічного антагонізму. Це зумовлює необхідність розробки системи політичних заходів, які мають запобігти такому негативному явищу. Отже, одним з багатьох важливих предметів етнополітичних досліджень в Україні є вияв закономірностей і особливостей взаємозв'язку і взаємовпливу економічних (точніше виробничих) відносин і поліетнічності складу робочої сили республіки. Зрештою, тут можна дещо заглянути у майбутнє й спробувати піти далі — моделювати ситуації конфліктної та безконфліктної взаємодії на спільних підприємствах (передовсім маються на увазі СП, утворені різними державами колишнього Союзу) — така перспектива реальна у зв'язку з, підписанням договорів між ними.

2. Серед нагальних завдань власне етнополітичних досліджень, безу­мовно, не може не постати завдання вивчення ролі та місця етнічності в самому політичному процесі, специфіки прояву етнічного фактору в суспільно-політичному житті. Вище, аналізуючи саме поняття етнополітики, нами були виділені два можливих аспекти розвитку феномена етнополітики — тобто виходячи з загальних закономірностей, які притаманні функціонуванню політичної системи в поліетнічному суспільстві. Стосовно України сьогодні подібна схема розподілу етнополітики ще більш доречна, якщо мати на увазі вищезазначений факт етнічного відродження (також і в суто політичній сфері). Яскрава політизація етнічності в Україні, як і в інших державах колишнього СРСР, надає традиційним питанням політичної боротьби, достатньо цікавим самим по собі, нову, багато в чому своєрідну рису, таким чином, відкриваючи інші аспекти етнополітичних досліджень. До речі, вивченню цього феномена етнічного відродження або "піднесення" західна етнологія вже довгий час надає великої ваги [12].

■

Зупинемось на деяких перспективах спеціального напрямку етнополітичного дослідження, що з'являються у зазначеному зв'язку. У самих загальних рисах, основним є завдання з'ясування конкретних можливостей політичного прояву етнічності в наших умовах. Інакше кажучи, яким чином і в яких формах етнічне структурування суспільства виявляється (чи виявляється воно взагалі) у самому політичному процесі. Адже навіть при врахуванні всіх тенденцій суспільно-політичного життя в Україні, залишається незрозумілим, чи існує у цьому відношенні будь-яка більш-менш виявлена етнічна специфіка, і якщо існує, то в якому напрямку і в якій мірі? Конкретніше, питання полягає, наприклад, в тому, чи існують помітні відхилення щодо участі окремих етнічних спільностей у політичному процесі. Тим часом, ця участь, звісно, може реалізуватися на індивідуальному та колективному (організаційному) рівнях, що зумовлює відповідні розбіжності стосовно форм, характеру та, врешті-решт, результатів політичної активності. Таким чином, вже тут ми стикаємось з двома окремими об'єктами, отож необхідністю диференціювати дослідження вказаної політичної поведінки.

Які, наприклад, можливості існують відносно прояву етнічного фактора на індивідуальному рівні політичної поведінки? Оскільки останнє на практиці найчастіше за все набирає форми поведінки електорату (тобто участі у вибор­чому процесі), то взагалі можливі такі варіанти. Перший полягає у тому, що особи, які належать до певної етнічної спільності, віддають свої голоси за кандидата своєї національності, незалежно від його партійно-політичної при­належності. Такий варіант можна було б умовно означити як "етнічне голо­сування". Другий шлях полягає в тому, що ті ж люди голосують за кандидата певної партійно-політичної приналежності, що ж до його етнічного походження, то воно має для них другорядне значення або й зовсім не береться до уваги. Останній варіант — це, так би мовити, вже "етнополітичне голосування". Аналіз виборчої практики багатьох поліетнічних країн світу виявляє, що за­галом чисто "етнічне голосування" спостерігається набагато рідше, ніж етно­політичне. Але для нашої країни відповідь ще треба знайти, оскільки і досвіду вільних виборів у нас немає, та й спеціальних досліджень цього питання ще явно бракує.

Інший напрямок — політична діяльність на рівні громадських ор­ганізацій. Як предмет дослідження він не менш, якщо не більш, цікавий та значний. Наприклад, така проблема, як політичні структури етнічних угрупо­вань. Звісно, застосовуючи це поняття, необхідно перш за все мати на увазі загальну відносність усяких структурних явищ стосовно етнічності у власне політичній сфері. Для цього, як відомо, існують відповідні політичні структури — ті ж партії. Разом з тим, практика свідчить — і розвиток подій в Україні це підтверджує — про наявність певних можливостей такого характеру ор­ганізацій, етнічних угруповань, тобто власне етнічних інститутів. Звідси, гли­бокий аналіз проблеми знову виявляє необхідність диференційованого вивчен­ня етнополітичних структур — послідовно на прикладі інститутів як виключно політичних (партій) так і етнічних (етнічних організацій).

Застосовуючи такий аналіз, зокрема, стосовно політичних партій, можна було б визначити можливості структурних виявів етнічного фактору принаймні у двох напрямках. По-перше, партії у своїх апеляціях до електорату можуть, при цьому з різною силою і цілеспрямованістю, робити, або навпаки, не робити які-небудь етнічні розмежування. Зрозуміло, що багато тут залежить від про­грамних положень і орієнтацій самих партій в національному питанні (що само по собі є цікавим предметом дослідження для етнополітології). Але й не останню роль тут відіграють регіональні особливості, які пов'язані з етнічним складом виборців. Для України, наприклад, на рівні областей, ряд поширених політичних закономірностей ймовірно знаходився би у залежності від конк­ретної етнорегіональної структури виборців. Результати окремих соціологічних опитувань підтверджують наявність такої тенденції.

По-друге, важливим є питання етнічного складу основних політичних партій: наскільки такий склад може бути подібним між конкретними партіями і наскільки він визначає етнічну структуру суспільства? Крім того, значення має питання не тільки безпосередньо про членів партій (врешті-решт, це всього лише невелике коло людей), а й про "співчуваючих", або просто тих, хто ідентифікує себе з певною партією Власне, мова йде про партійно-політичну самоідентифікацію виборців — показник давно взятий на озброєння західною політологією. Ситуація вивчення цього поняття, як і інших вище перерахованих, в наших умовах дала б можливість хоча б частково заповнити цю, поки що абсолютну прогалину і, тим самим, започаткувати важливий напрямок етнополітичних досліджень.

3. Попередній предмет етнополітичних досліджень тісно зв'язаний з на­ступним — формуванням толерантних відносин між представниками різних етносів в умовах поліетнічного середовища. Ті пошуки, що ведуться дослідниками інших країн (тут можна було б згадати Канаду та Сполучені Штати), свідчать про надзвичайну складність процесу формування такої сис­теми [13]. Річ в тім, що етнонаціональна ситуація в багатоетнічних країнах постійно змінюється під впливом чинників внутрішнього розвитку та зовнішньополітичних факторів. Система виховання повинна щонайперше вра­хувати етнопсихологічний аспект ситуації — формування стереотипів та автостереотипів представників різних етносоціальних спільностей, їхніх установок на взаємодію (конфліктну, безконфліктну) один з одним, на перспективи їхнього розвитку в рамках конкретного етнополітичного організму ( у нашому випадку українського). Завважимо, що у світовій практиці назву ЕПО, як правило, дає назва основної етнічної спільності. Тому у даному разі ми не повинні ототожнювати український з його етнічним змістом й пам'ятати, що в український ЕПО входять представники понад ста етнічних спільностей (націй, народів, національних меншин і груп). Перепис населення 1989 року містить дані про 127 національностей, до того ж, у ньому є ще два пункти — "національність не вказана" та "представники інших національностей".

З'ясування перелічених вище моментів дає змогу моделювати ефективну взаємодію представників різних етнонаціональних груп населення в плані фор­мування системи виховання толерантного ставлення один до одного. На цій основі можна було б в майбутньому реалізувати ідею "дружби народів", спо­чатку тих, які проживають в одному ЕПО, а згодом і трх, що знаходяться за його межами, як в етноприкордонній зоні, так і поза нею. З цією метою необхідно, починаючи з найнижчих ступенів системи освіти й виховання (дошкільні заклади), поширювати інформацію про історію, культуру, звичаї, традиції різних етнічних спільностей ЕПО, їхні взаємозв'язки. До речі, тут важливе об'єктивне висвітлення, а не приховування чи ігнорування тих мо­ментів, які, на думку вихователів, мали негативні наслідки, або за суттю своєю не сприяли безконфліктному розвитку їхніх стосунків. Одним з головних за­вдань моделювання системи толерантних відносин має стати вияв чинників, які ведуть до конфліктів у міжетнічних стосунках, та можливостей усунення цих чинників у майбутньому. Вагому роль у процесі формування системи толерантних відносин можуть відіграти культурні товариства етнічних меншин, діяльність котрих повинна розглядатися як складова частина багатокультурної політики українського ЕПО. Варто відзначити, що зарубіжні дослідження, зок­рема канадських та американських фахівців, подають цікаві, на наш погляд, шляхи вдосконалення стосунків у багатоетнічних колективах [14].

4. Етнолінгвістична ситуація в Україні являє собою один з важливих предметів етнополітичних досліджень. Параметри цього предмету у контексті етнополітики, на нашу думку, визначаються впливом діяльності держави (в минулому і сьогодні), національно-культурних товариств, політичних партій і національних рухів на формування мовної ситуації у республіці, взаємодію мов, 1920-1930 роки дали нам модель регулювання взаємодії мов на рівні соціонормативної культури. Держава здійснювала структурну підтримку розвитку мов різних етнонаціональних груп населення України через Відділ національних меншостей при Наркоматі внутрішніх справ (підвідділами — єврейським, польським, німецьким), через Центральну Комісію у справах національних меншостей. Така структура забезпечувала функціонування шкіл з викладанням різними мовами, інституту судових перекладачів, проведення виборчих кампанія мовами національних меншин, видання газет, журналів, книг тощо.
   

Згодом мовна політика української держави різко змінилася, в результаті чого надзвичайно звузився діапазон діяльності її структур в етнолінгвістичній сфері. Впродовж майже 60 років він обмежувався турботою про зміцнення позицій російської мови та певною мірою підтримання життєздатності ук­раїнської мови. З позицій сьогоднішнього дня можна висувати твердження про те, що мовний аспект етнополітики концентрувався навколо проблеми підтримання відповідного співвідношення російської і української мов. До такої ж думки спонукає аналіз видавничої справи, викладання в вузах, передовсім тих, які до недавнього часу належали різним державним структурам союзного та республіканського рівня; характер функціонування мови (у її письмовій й усній формі) на підприємствах, установах.

У цей період із поля зору мовної політики держави випали питання створення відповідних умов для функціонування, як на соціонормативному, так і на побутовому рівні, мов етнічних меншин України. Внаслідок чого на території республіки майже до кінця 1980-х років не існувало шкіл чи класів з мовою навчання тих чи інших етнічних меншин, практично не видавалися газети, журнали цими мовами, не кажучи вже про книги.

Наприкінці 1980-х років відкрилися можливості для нормалізації етнолінгвістичної ситуації в Україні, тобто створення умов для формування ба­гатомовного середовища, в якому б функціонували мови всіх етнонаціональних груп населення. Наявність такого середовища сама по собі є гарантом вільного їх розвитку, їхньої рівноправності. Звичайно, у різних спільностей різні й можливості їх інтралінгвістичного розвитку. Рівноправність мов у багатомов­ному середовищі, як свідчить досвід тих країн, де мовні проблеми розв'язу­ються значно краще, ніж у нашій країні (Швейцарія, Канада, США, Фінляндія), полягає у створенні таких умов, за яких кожна із мов без обмежень буде виконувати свої функції одного з найважливіших індикаторів існування і відтворення тієї чи іншої етнонаціональної групи, збереження й передачі етнічної інформації. Тому саме в умовах етнічного відродження, що є властиве нашому суспільному розвитку, мовний аспект етнополітики набуває особливої ваги. З цього погляду актуальним в контексті етнополітичних досліджень, на нашу думку, є вивчення механізму впливу державних структур на мовну ситуацію в Україні, потреб у функціонуванні на рівні соціонормативної та побутової культур тих чи інших мов, механізму взаємозв'язку та взаємовпливу ядра етносоціальної спільності та його частини, що перебуває у складі ук­раїнського етнополітичного організму; формування моделей багатомовного се­редовища та мовного законодавства.

5. Внутрішні та зовнішні аспекти формування етнополітики мають зна­ходитися у центрі етнополітичних досліджень. Цей предмет не настільки об'ємний, як скажімо, особистість у етнополітиці, чи механізм реалізації ет­нополітики. Його межі поширюються на питання, пов'язані з фактором поліетнічності складу України як об'єктивної передумови формування власне етнополітики. Важливим тут є дослідження ролі держави та її структур, як і інших чинників, у формуванні сучасного етнічного складу населення, співвідношення різних етнічних елементів у демографічних змінах домінуючої етнічної спільності українського етнополітичного організму. Вивчення цих мо­ментів тісно пов'язане з чинниками етнічного ренесансу в Україні. А це в свою чергу викличе необхідність з'ясування такої проблеми, як держава (її політика) та факти перебування частини українського етносу за межами існування його ядра.

Очевидно, мова може йти радше про моделювання такої політики де­ржави, позиції політичних партій, національних рухів. Історія становлення української діаспори, як за межами Російської імперії та Радянського Союзу, так і в їх межах, засвідчує два важливі моменти, які необхідно вивчити у контексті етнополітичних досліджень. Перше — це повне ігнорування офіційною політикою колишньої наддержави 10-мільйонної частини українського етносу. Можливо, лише за поодинокими винятками, коли уряд Української РСР у 20-30-ті роки звертав увагу урядів Румунії, Польщі, Чех-Словаччини на дискриміноване становище українського населення в цих країнах, та тоді, коли на рівні правлячої партії та уряду лунали заклики до боротьби з українськими буржуазними націоналістами, які "окопалися" за океаном та у країнах Західної Європи. Другий момент - негативна роль урядової політики "центру" у формуванні української діаспори в республіках колишнього Радянського Союзу. Мається на увазі депортація українців в період колективізації сільського господарства та переселення українців за межи Ук­раїни в повоєнні роки під час так званих кампаній по наданню допомоги іншим республікам (організовані набори робочої сили).

Становлення державної самостійності України, безумовно, сприятиме подальшому розширенню напрямів етнополітичних досліджень. Не маючи мож­ливості їх детальної характеристики, зазначимо, однак, що найближчим часом увагу фахівців, крім перерахованих вище напрямків, все більше привертати­муть такі проблеми, як роль і місце України в політичних зв'язках між країнами Співдружності; Україна і Росія: моделі взаємовідносин; етнополітичні особливості історико-етнографічних регіонів України; Україна в Європі: етноп­сихологія та геополітика та інші.

Такі, на нашу думку, основний зміст і основні напрямки етнополітичних досліджень в Україні. Викладеним вище не вичерпується все розмаїття цієї нової галузі суспільствознавства. В процесі її становлення можуть виникати нові проблеми, котрі потрібно вирішувати у співпраці з представниками інших наук. Автори цієї концепції свідомо значну увагу приділили методологічним засадам, зокрема понятійно-термінологічному апарату. Ця обставина зумовле­на тим, що, з одного боку, вона становить теоретичну базу для структуризації етнополітичних досліджень, а з іншого — апарат практично не розроблений з огляду на специфіку цієї наукової галузі.

Щодо головних напрямків етнополітичних досліджень, то вони визнача­лись на основі необхідності дослідження етнополітичної ситуації в Україні, яка складається, та досвіду такого роду досліджень, який вже накопичений за­рубіжною етнополітикою та іншими суміжними науками.

Примітки

1. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. – Москва: Наука, 1973; Современные проблемы этнографии. – Москва: Наука, 1981; Очерки теории этноса. –Москва: Наука, 1983; Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – Москва: Науа, 1987.

2. Smith A. The origin of nations // Ethnic and Racial Studies.— 1989.— Vol. 12 .- N 3.

3. Широкогоров С.М. Етнос. Исследование основних принципов изменения этнических и этнодемографических явлений.- Шанхай, 1923. – С. 22 4. Гумилев Л.Н. Етногенез и біосфера Земли. – 2-е изд., испр. и доп. – Ленінград, 1989; О термине «этнос». Етнос как явление // Доклады отдлений и комиссий. Географ. О-во СССР. Вып. 3. – Ленінград, 1967.

5. Козлов В.И. Пути околоэтнической пассионарности (О концепции этноса и этногенеза, предложенной Л.Н.Гумилевым) // Сов. Этнография. – 1990. - № 4.

6. Гекманн Ф. Народ, нация, этническая группа и этнические меньшинства: к некоторым основным категориям этничности // Зарубежный мир: соціально-политические и экономические проблемы. Вып. 19. – Киев: наук. Думка, 1990. – С. 36.

7. Гекманн Ф. Вказана праця.

8. Бромлей Ю.В. К разработке понятийно-терминологического аспектов национальных вопросов // Сов. Этнография. – 1989. - № 6. – С. 4 .

9. Riggs F. Ethnicity. Inter Cocta glossary. Concepts and termas used in ethnicity research.— Honolulu, 1985.

10. Тишков А.В. О новых подходах в теории и практике межнациональных отношений // Сов. этнография. – 1989. - № 5; Крупник И.И. Национальный вопрос в СССР; поиски объяснений // Сов. этнография. – 1990. - № 4; Перепелкин Л.С., Шкаратан О.И. Экономический суверенитет республик и пути развития народов /теоретическая дискуссия вокруг вопросов практической жизни/ // Сов. этнография. – 1989. - № 4.

11. Bonacich E.A. Theory of ethnic antagonism: the split labor market // American Sociological Review.— 1973.— Vol.37.—N 4.

12. Smith A.D. The ethnic revival in modern world.— Cambridge: Cambridge University Press, 1981.

13. Berry J.W. The role of psychology in ethnic studies // Canadian Ethnic Studies.—1990.—Vol. XXII.-N 1.

14. Breton R. the structure of relationships between ethnic collectivities // The Canadian ethnic mosaic / Ed. LDriedger.— Toronto, 1978; McDougall D. The reduction of prejudice through education: strategies for action in Canada and implication for research // Canadian Ethnic Studies.— 1985.— Vol. 10.— N 4.