Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається її зв’язок з науковими програмами, мета і задачі дисертаційного дослідження, його об’єкт і предмет, характеризуються методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначається особистий внесок здобувача в їх розробку, апробація результатів дослідження і публікації.

Розділ 1 «Теоретичні основи міжнаціональних (національно-етнічних) відносин і національне самовизначення», що складається з п’яти підрозділів, присвячений дослідженню теоретичних аспектів феномену «національно-етнічне» та близьких до нього категорій; обґрунтуванню необхідності врахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні; визначенню структури міжнаціональних (національно-етнічних) відносин; дослідженню теоретичних питань національного самовизначення та конституційно-правового статусу національних меншин.

У підрозділі 1.1 «Категорії «національне» та «етнічне»: теоретичні аспекти (загальний огляд наукових досліджень)» на основі всебічного аналізу вітчизняної і зарубіжної філософської та правознавчої наукової літератури визначено стан та ступінь розробки проблеми в цілому, проаналізовано внесок у її дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців, теоретичну та емпіричну базу дисертації. Зроблено висновок, що хоча проблеми національної ідентифікації та міжнаціональних відносин вже тривалий час є об’єктом наукових досліджень філософів, соціологів, психологів, етнологів, політологів, правознавців та науковців інших галузей суспільних наук, однак велика кількість, суттєве розмаїття та неоднозначність термінології, що використовується у наукових працях для позначення феноменів «національного» та «етнічного» призводить до того, що ще й досі одні й ті ж явища визначаються по-різному. Враховуючи суттєвий вплив національного та етнічного чинників практично на усі соціальні процеси, доведено, що найбільш прийнятним і доцільним є поєднання зазначених термінів – «національно-етнічне». При цьому на перше місце слід поставити саме національне, а потім вже етнічне. Така узагальнена, подвійна термінологія дозволить урахувати і прагнення окремих спільнот до самовизначення (адже більш правильно говорити про національне, а не етнічне самовизначення), і етнічне розмаїття. Необхідність використання при цьому терміна «національне» обумовлена ще й тим, що нація є вищою формою етнічності (або вищою етнічною формою існування людства). Застосування ж разом з ним і терміна «етнічне» дозволяє відмежуватися від національного в політичному значенні, що в процесі подальших наукових пошуків дозволить уникати можливих логічних помилок.

У підрозділі 1.2 «Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні суспільних відносин» на підставі аналізу міжнаціональних відносин та практики правового регулювання в інших державах світу зроблено висновок, що необхідність урахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні обумовлена такими причинами: а) накопиченням історичних образ та історичної несправедливості щодо окремих національно-етнічних спільнот; б) наслідками примусової асиміляції; в) необхідністю відновлення історичної справедливості, поновлення прав депортованих та їх нащадків; г) втратою значною частиною суспільства духовно-ціннісних орієнтирів; ґ) відсутністю достатніх можливостей для вільного національно-культурного розвитку окремої особи та окремих спільнот; д) проявами упередженого ставлення до представників окремих національно-етнічних спільнот, міжнаціональної напруженості, ксенофобії; е) порушеннями прав окремих осіб за національною ознакою; є) відсутністю рівноправного діалогу між різними національно-етнічними спільнотами.

Необхідність урахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні безпосередньо пов’язана з побудовою в Україні правової держави, оскільки її обов’язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот (тобто і національних меншин, і титульної нації), забезпечення рівноправності громадян, які належать до різних національно-етнічних спільнот, створення додаткових правових механізмів, які, з одного боку, стали б на заваді проявам ксенофобії, дискримінації за національною ознакою, порушень прав людини на національно-етнічному ґрунті, а з другого – сприяли б порозумінню між представниками різних національно-етнічних спільнот і одночасно стимулювали б подолання упередженого ставлення до окремих національно-етнічних спільнот та стереотипів мислення, створення атмосфери взаємної поваги, довіри, толерантності, взаємного шанобливого ставлення, розширення контактів між ними, розвиток співпраці, формування єдиної політичної української нації.

У підрозділі 1.3 «Поняття, структура та загальна характеристика міжнаціональних (національно-етнічних) відносин» запропоновано авторське визначення міжнаціональних (національно-етнічних) відносин як суспільних відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією.

Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено детальному аналізу структури національно-етнічних відносин. Зокрема, суб’єктами міжнаціональних відносин визнаються національно-етнічні спільноти (нації, національні меншини, корінні народи, національні групи, етнічні групи, мовні групи) та їх окремі представники. До їх об’єктів віднесено, передусім, забезпечення національно-етнічного розвитку та національної самобутності як окремих осіб, так і національно-етнічних спільнот, а також пов’язані з ними питання або проблеми, з приводу яких їх учасники (сторони) вступають у зазначені взаємини. Такі відносини можуть виникати з приводу вирішення широкого кола питань: визначення національно-етнічної приналежності (самоідентифікації), користування надбаннями культури тощо.

У підрозділі 1.4 «Теоретичні засади права на національне самовизначення та головні етапи його здійснення українською нацією» зазначається, що лише протягом ХХ століття в результаті самовизначення утворилося багато національних держав. Однак тенденція до створення нових держав саме як одного з способів реалізації права на самовизначення продовжується. Так, Підсумковий документ Гельсінкської наради з безпеки й співробітництва в Європі, головним досягненням якої було загальне визнання принципу непорушності європейських кордонів, підписали у 1975 р. 35 держав, а через два десятиліття до ОБСЄ уже входило 53 країни. Причому прагнення до національного самоусвідомлення та самовизначення характерна і для країн з високим рівнем життя та добробуту громадян (Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Канада та ін.).

На думку здобувача, право на національне самовизначення означає право будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску і примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) та гарантувати збереження своєї самобутності і подальший поступальний розвиток.

У роботі доведено, що проблема національного самовизначення все ще залишається досить актуальною для України, в чому переконує аналіз та співставлення окремих конституційних положень, поточного законодавства. У Преамбулі Конституції України право на самовизначення визнається лише за «українською нацією» та «усім Українським народом». Разом з тим у ст. 11 Конституції України за корінними народами та національними меншинами таке право не визнається, хоча в ст. 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, яку багато хто з науковців визнає однією з форм національного самовизначення.

Дисертант вважає, що суб’єктами права на самовизначення в Україні (у різних формах) виступають: титульна нація, корінні народи та національні меншини. Головними формами реалізації цього права є: а) державотворча (державницька) та б) недержавницька. Право на самовизначення у державотворчій формі реалізовано на території України титульною нацією. Усі інші національно-етнічні спільноти (корінні народи, національні меншини, національні групи тощо) можуть здійснити своє самовизначення у недержавній формі.

Автором виокремлено та проаналізовано етапи сучасного процесу самовизначення української нації та створення незалежної Української держави, проведено правовий аналіз процесу припинення існування СРСР.

У підрозділі 1.5 «Конституційно-правовий статус національних меншин та форми їх національного самовизначення в Україні» вказується, що конституційно-правовий статус національної меншини складає сукупність юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. До складу конституційно-правового статусу національних меншин входять такі основні елементи (компоненти) або складові частини: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.

Окрему увагу в дисертації приділено механізму реалізації прав національних меншин, який, на думку здобувача, слід розглядати у двох площинах: як сукупність певних взаємопов’язаних елементів та як процес, тобто як сукупність кількох послідовних, логічно обумовлених стадій. До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів стосовно статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства в сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин. У роботі подаються також авторські визначення механізму і гарантій реалізації прав національних меншин.

Розділ 2 «Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні на теренах України. Історико-правовий аналіз» присвячено аналізу практики використання національно-етнічного чинника у правовому регулюванні в межах сучасної території України в історичному контексті.

У підрозділі 2.1 «Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні ХVII – початку ХХ століття» дисертант робить висновок про те, що усвідомлення необхідності врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин виникло досить давно, але протягом тривалого часу воно носило спонтанний, ситуаційний, безсистемний, епізодичний та фрагментарний характер. Так, у 1687 р. вперше в історії українсько-російських відносин до Коломацьких статей-конституцій було внесено пункт про обов’язок гетьмана й старшини дбати про зміцнення зв’язків українського та російського народів, про їх зближення, зокрема – сприяти укладенню змішаних шлюбів між українцями й росіянами з метою усунення підстав для твердження про те, що Україна є іншим краєм. У Преамбулі Конституції Пилипа Орлика 1710 р. йдеться уже про утиски, обмеження і навіть спроби скасувати права і вольності українців, передбачені попередніми угодами.

Відверто дискримінаційною була національна політика на тій частині території України, яка входила до складу Російської імперії, що знайшло відображення у численних нормативно-правових актах. Значною мірою гальмування розвитку національно-культурних процесів було обумовлено цензурою. Національно-етнічний чинник використовувався для правового оформлення політики державного антисемітизму, яка проводилася царською Росією, а також для класифікації підданих Російської імперії. З належністю чи неналежністю до тієї чи іншої категорії підданих законодавство пов’язувало досить суттєві відмінності в правовому статусі особи, її правах та обов’язках. У цілому ж використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин у ХVІІ-ХІХ століттях підпорядковувалося перш за все офіційній колоніальній політиці «збирання земель» та утримання підкорених народів і національних меншин у покорі.

Автором доведено, що значна кількість нормативно-правових актів того часу була спрямована на уніфікацію духовно-культурного життя та асиміляцію переважної більшості підданих. З одного боку, це призвело до зниження загальноосвітнього та культурного рівня населення так званих національних окраїн, до істотних втрат, суттєво загальмувало їх духовно-культурний, політичний, економічний та соціальний розвиток. З іншого ж боку, жорстка національна політика, відверте нехтування національно-культурними запитами багатомільйонних народів та національних меншин, неприхована штучна русифікація, полонізація, мадяризація викликали спочатку невдоволення та занепокоєння, а незабаром – протест, опір, зростання рівня національної свідомості та чисельності національної еліти, рішучість якої згодом значною мірою обумовила розпад колоніальних імперій.

У підрозділі 2.2 «Національні аспекти в конституційних актах періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Гетьманат, Директорія, ЗУНР)» зазначається, що характерною ознакою цього періоду стало принципово нове ставлення до задоволення національно-культурних потреб усіх національно-етнічних спільнот з метою забезпечення їх вільного національного розвитку.

Дисертант звертає увагу на те, що уже в універсалах Центральної Ради питанням міжнаціональних відносин приділялася значна увага. Відповідно до ІІІ Універсалу Центральної Ради було розроблено й прийнято Закон «Про національно-персональну автономію», який для свого часу був досить виваженим, вирізнявся високим рівнем юридичної техніки і закріплював кілька прогресивних ідей, щодо яких в багатьох країнах точилися дискусії. Заслуга Центральної Ради полягає в тому, що вона однією з перших здійснила спробу перевести досить привабливі ідеї та гасла щодо подолання наслідків національного пригноблення та дискримінації у практичну площину. Особливе значення ІУ Універсалу полягало в тому, що УНР і після проголошення незалежності послідовно продовжувала політику демократизації міжнаціональних взаємин та створення належних умов для вільного національно-культурного розвитку національних меншин.

Досить виразно врахування національно-етнічного чинника простежується у правотворчій діяльності Західноукраїнської Народної Республіки, правові акти якої були чітко спрямовані на забезпечення можливостей для вільного розвитку національної культури та збереження національної самобутності усіх національних меншин, гарантування їх мовних прав.

На основі аналізу зазначених правових актів автор дійшов висновку, що майже за всіх форм існування української державності періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Директорія, ЗУНР) українські державно-владні інституції намагалися проводити досить виважену, демократичну національно-етнічну політику, спрямовану на залучення національних меншин до здійснення державної влади та самоврядування. Винятком була лише офіційна позиція урядовців періоду Гетьманату. Разом з тим брак часу, певна революційна ейфорія, романтизм, ілюзії та відсутність належного реагування на факти порушень прав національних меншин суттєво звузили демократичний потенціал конституційно-правових актів того часу та значно скоротили соціальну базу для міжнаціонального діалогу.

У підрозділі 2.3 «Національно-етнічний чинник у конституційно-правовому регулюванні радянського періоду» зазначається, що після утвердження на Україні радянської влади визначальні засади національної політики та правове становище національних меншин змінювалися кардинальним чином кілька разів.

Протягом радянського періоду в Україні було ухвалено чотири конституції, у кожній з яких досить своєрідно використовувалися національно-етнічні чинники, відображалася зміна пріоритетів у сфері національної політики. У Конституції УСРР 1919 р. питання міжнаціональних відносин і національного розвитку окремих національних меншин згадуються лише побіжно у статтях 30 та 32. Набагато ширше було використано національно-етнічний критерій для конструювання правових моделей регулювання суспільних відносин у Конституції УСРР 1929 р., ст. 13 якої, з одного боку, сприяла розвитку національних культур, але з другого – відкривала дорогу запровадженню цензури. У частині 2 ст. 19 Конституції УСРР 1929 р. вперше на конституційному рівні було закріплено право національних меншин створювати національні адміністративно-територіальні одиниці.

Автором переконливо доводиться, що Конституція УРСР 1937 р. ознаменувала собою юридичне оформлення відмови від здобутків попереднього етапу у сфері національного розвитку. У статті 2 цієї Конституції вказувалося на «розгром націоналістичної контрреволюції», що стало підставою для виправдання численних сфальсифікованих справ проти так званих «націоналістів». У дисертації зазначається, що Конституція УРСР 1978 р. за змістом була найбільш уніфікованою і наближеною до Конституції СРСР 1977 р., внаслідок чого вона втратила власну національну специфіку.

У дисертації зроблено висновок про те, що досвід конституційного регулювання національно-етнічних процесів радянського періоду не може бути знехтуваний і потребує подальшого об’єктивного й неупередженого аналізу та переосмислення. По-перше, це потрібно для встановлення закономірностей впливу конституційних норм на національно-культурний розвиток окремих спільнот. По-друге – для визначення причин непослідовності, неузгодженості та неефективності відповідних конституційних положень. По-третє, існує необхідність виокремлення історично обумовлених і накопичених протягом останніх років проблем у сфері міжнаціональних стосунків і національно-етнічного розвитку.

Розділ 3 «Правове регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин на сучасному етапі: міжнародні та конституційні аспекти» об’єднує два підрозділи, в яких аналізуються особливості врахування національно-етнічного чинника як на рівні міжнародно-правового регулювання, так і в поточному конституційно-правовому законодавстві різних країн світу та України.

У підрозділі 3.1 «Права національних меншин та міжнародні стандарти прав людини» зазначається, що проблемі забезпечення прав національних меншин значну увагу приділяє Рада Європи. Зокрема, у Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що «головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин». На Віденській конференції на найвищому рівні 1993 р. глави держав і урядів держав-членів Ради Європи вирішили підписатися під політичними і юридичними зобов’язаннями щодо захисту національних меншин в Європі і надати Комітетові Міністрів повноваження на розробку відповідних документів.

Окремої уваги в дисертації приділено аналізу Рамкової конвенції про захист національних меншин, яку було підписано 1 лютого 1995 р. та ратифіковано Верховною Радою України 9 грудня 1997 р. З одного боку, Рамкова конвенція набуває суттєвого значення завдяки самому факту комплексного закріплення прав національних меншин і у зв’язку з висуванням певних вимог до держав та покладанням на них зобов’язань щодо створення належних умов для збереження самобутності національних меншин. З другого боку, детальний аналіз приписів Рамкової конвенції розкриває її певну безпорадність і слабкість. Використовувати цю Конвенцію при розгляді справи в суді чи іншому органі практично неможливо. Вважати її обов’язковою для законодавців, глав держав та урядів також немає достатніх підстав. Тому демократичний потенціал цього важливого документа може бути реалізований лише після розробки та підписання спеціального додаткового протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, присвяченого конкретним правам національних меншин.

На основі аналізу міжнародно-правових норм, спрямованих на закріплення правового статусу національних меншин, автором зроблено кілька висновків. По-перше, визнання самого факту існування специфічних прав національних меншин, постійне збільшення їх кількості та збагачення їх змісту змушує і політиків, і широкий загал переосмислити ставлення до проблеми національних меншин, а також сприяє подоланню упередженого ставлення взагалі до національно-етнічного феномену, дає змогу поступово звільняти суспільну свідомість від численних стереотипів, застарілих штампів і догматичних підходів у цьому питанні. По-друге, наявність цілого комплексу міжнародно-правових норм, присвячених правовому статусу національних меншин, спонукає більшість країн світу визнавати насамперед на рівні конституційного регулювання окрему групу прав національних меншин, створювати на внутрішньодержавному рівні відповідні правові механізми їх реалізації та захисту. По-третє, міжнародно-правові норми створюють ту нормативно-правову базу, яка дозволяє світовому співтовариству не лише вимагати припинення порушень прав національних меншин, але й застосовувати у певних випадках легітимні правові примусові заходи.

У підрозділі 3.2 «Конституційне регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин у зарубіжних країнах та в Україні. Порівняльно-правовий аналіз» на основі аналізу чинних конституцій зарубіжних держав в аспекті використання національно-етнічного чинника в конституційних нормах автор запропонував поділити їх на три групи: а) конституції, які обмежуються вказівкою на рівність прав, незалежно від певних обставин, включаючи до їх переліку національність та мову (конституції обмеженого використання національно-етнічного чинника); б) конституції, які зосереджують увагу на окремих проблемах, пов’язаних з національною приналежністю та національно-культурним розвитком (конституції фрагментарного використання національно-етнічного чинника); в) конституції, які виокремлюють спеціальні розділи або ж значну кількість розосереджених положень, покликаних охопити правовим впливом різноманітні аспекти, пов’язані зі збереженням національної самобутності окремих спільнот та реалізацією національно-етнічних прав особи (конституції багатогранного використання національно-етнічного чинника).

У роботі зроблено висновок про те, що національно-етнічний чинник знайшов своєрідне відображення та використання й у Конституції України від 28 червня 1996 р. На проведення зваженої і толерантної міжнаціональної політики та досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди в українському суспільстві направлена ст. 11 Конституції України, відповідно до якої «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Разом з тим, на думку автора, Основному Закону України бракує чіткої та однозначної спрямованості на досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди. Чинна Конституція містить конкуруючі норми, що дозволяє різним політичним силам спекулювати ними, посилаючись на шляху до своєї мети на одні з них та одночасно нехтуючи іншими. Тому поточне законодавство має закласти підвалини взаємної поваги та толерантності у стосунках між громадянами різної етнічної приналежності, сприяти їх об’єднанню в єдиній українській політичній нації.

Розділ 4 «Національно-етнічне буття та актуальні проблеми конституційно-правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин» присвячено дослідженню права на національно-етнічну самоідентифікацію та явища бінаціональності, конституційно-правового регулювання мовних відносин та перспектив його подальшого удосконалення, практики урахування національно-етнічного чинника в територіальній організації держави, феномену «національно-культурна автономія», а також проблемам врахуванням національно-етнічних аспектів у антидискримінаційному законодавстві.

У підрозділі 4.1 «Право на національно-етнічну самоідентифікацію особи та феномен бінаціональності» зазначається, що для розуміння характеру і змісту міжнаціональних відносин та етносоціальних процесів у сучасному світі, виявлення закономірностей та тенденцій їх розвитку, а також причин міжнаціональної напруженості і міжнаціональних конфліктів їх потрібно досліджувати перш за все з точки зору права особи на вільний вибір та збереження своєї національної приналежності. Адже це таке ж природне право, як і будь-яке інше, як і право мати власну індивідуально-неповторну зовнішність. Порушення права на національну самоідентифікацію призводить до певного психологічного дискомфорту, переживань, накопичення образ, формування відчуття власної неповноцінності, до подвійної моралі. Таке роздвоєння особи завдає шкоди і особі, і суспільству, і державі.

На думку дисертанта, право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов’язаних з її формуванням як особистості, неповторної індивідуальності. Без забезпечення для кожної людини реальної можливості усвідомити і визначити власну національно-етнічну приналежність буде неможливим і формування, розвиток та існування відповідних національно-культурних та національно-етнічних спільнот, що має стати обов’язковим етапом на шляху до створення в майбутньому української політичної нації.

Автор приходить до висновку, що доки держава не забезпечить достатніх умов для здійснення права на національно-етнічну самоідентифікацію, подолання міжнаціональної напруженості в суспільстві та досягнення міжнаціональної злагоди буде неможливим. Зазначене право має бути визнано як один з головних критеріїв визнання демократичного характеру держави та її правової системи. Одночасно воно складає фундаментальну методологічну основу для дослідження особливостей, закономірностей та специфіки сучасних міжнаціональних (національно-етнічних) відносин.

У підрозділі 4.2 «Правове регулювання мовних відносин в Україні та його подальше удосконалення» вказується, що мова відіграє визначальну роль у процесі національної самоідентифікації людини, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань, прилучення її до надбань культури тощо.

Аналізуючи положення Конституції України, відповідно до якого громадянам, які належать до національних меншин, «гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства», автор приходить до висновку про те, що використання в наведеній юридичній конструкції сполучників «чи» та «або» не дозволяє однозначно визначити можливості, закладені в цій нормі. Внаслідок цього зовнішньо приваблива і демократична норма на практиці у багатьох конкретних випадках не може забезпечити реалізацію мовних потреб національних меншин. Тому пропонується визначити в поточному законодавстві умови та порядок створення навчальних закладів і окремих класів з навчанням мовою національної меншини, а також порядок введення факультативів з вивчення національних мов чи створення відповідних гуртків. На думку здобувача, у новому законі України про мови та в ст. 11 Закону України «Про загальну середню освіту» слід передбачити, що школа зобов’язана створити групу або клас з факультативним вивченням мови національної меншини за умови, коли з таким клопотанням звертається не менше десяти осіб і якщо у населеному пункті, де розташована школа, є дипломовані спеціалісти, що мають відповідну фахову підготовку.

Одним з головних недоліків поточного мовного законодавства автор вважає відсутність встановленого порядку застосування мов, законодавчого визначення «мови, прийнятної для всього населення даної місцевості» та порядку встановлення її прийнятності. Виникла досить своєрідна правова колізія, коли формально конкуруючими стали дві норми, на «виключному» характері кожної з яких спеціально наголосив законодавець: в одній з них (п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України) вказується, що «порядок застосування мов» визначається виключно законом, а в іншій (п. 50 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні») зазначається, що «питання про мову (мови), якою користується в своїй роботі рада, виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях», вирішується «виключно на пленарних засіданнях» сільських, селищних, міських рад. Потребує уточнення й законодавче положення про функціонування мови національної меншини «поряд» або «нарівні» з державною мовою.

З огляду на те, що російською мовою в Україні спілкується значна частина населення (у тому числі представники національних меншин), у Конституції України особлива увага приділяється російській мові, однак це не знайшло адекватного відображення у поточному законодавстві.

У роботі зроблено висновок про те, що законодавство України у сфері мовних відносин залишається суперечливим та недостатньо ефективним. Тому, лише узгодивши положення різних законодавчих актів, подолавши протиріччя та недостатню визначеність багатьох з них, можна проводити виважену і послідовну державну мовну політику. Для цього у новому законі про мови слід встановити поняття державної мови, визначити порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і трьох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння.

У підрозділі 4.3 «Урахування національно-етнічного чинника в територіальній організацій держави» підкреслюється, що досвід багатьох країн світу свідчить про можливість і прямого, і опосередкованого використання національно-етнічного чинника в територіальній організації держав, причому як федеративних, так і унітарних. Деякі держави застосовують національно-етнічний чинник у практиці конституційно-правового закріплення різних видів територіальної автономії.

Дисертант звертає увагу на те, що Україна вже двічі (в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. і Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.) визнала право на створення адміністративно-територіальних одиниць саме за національною ознакою. Проте відповідні положення зазначених фундаментальних документів були знехтувані і під час прийняття Закону України «Про національні меншини в Україні», і під час розробки та ухвалення чинної Конституції України.

На думку дисертанта, слід погодитися з пропозицією науковців, які вважають можливим поновити в Україні традицію національного районування. Процедуру створення таких національних районів слід обумовити кожного разу ухваленням Верховною Радою України закону, якому має передувати підготовча робота спеціальної урядової комісії з залученням народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, представників національних меншин, а також наявністю експертних оцінок та відповідного обґрунтування. Це сприяло б зміцненню довіри до української держави з боку національних меншин та корінних народів.

У підрозділі 4.4 «Поняття та зміст національно-культурної автономії у контексті конституційно-правового регулювання» дисертант звертає увагу на те, що законодавче декларування інституту «національно-культурної автономії» (ст. 6 Закону «Про національні меншини в Україні») не одержало подальшого адекватного законодавчого розвитку.

На основі аналізу проекту Закону України «Про національно-культурну автономію», автор доводить, що його розробники занадто звужують поняття національно-культурної автономії, зводячи її до чергового виду громадських об’єднань. Проект залишає поза законодавчим впливом права тих осіб, які не можуть чи не бажають з різних причин бути членами або брати участь у діяльності таких громадських організацій. Іншою вадою проекту, на думку дисертанта, є поширення права на національно-культурну автономію лише на громадян.

Дисертант запропонував визначити національно-культурну автономію як таку форму національного самовизначення представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах і не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень та передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження і розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей.

У підрозділі 4.5 «Неприпустимість дискримінації за національною ознакою: зарубіжний та вітчизняний досвід правового регулювання» зазначається, що проголошення формальної рівноправності без проведення цілеспрямованої та послідовної антидискримінаційної політики за певних умов може лише зберегти домінування однієї національно-етнічної спільноти над іншою. Обов’язковою умовою забезпечення рівноправності різних національних меншин між собою, а також титульної нації та національних меншин є попередження та подолання дискримінації передусім за ознаками мови, національного, расового чи етнічного походження.

Автор дослідив головні підходи до подолання правовими засобами дискримінації на національно-етнічному ґрунті (концепція «прямої», «опосередкованої» та «позитивної дискримінації»). Практичне втілення ідей «позитивної дискримінації» здійснюється перш за все через встановлення різноманітних квот для представників окремих національно-етнічних груп.

Антидискримінаційне законодавство України складається з низки розрізнених та неузгоджених між собою приписів, які розміщені в законодавчих актах різних галузей, що завдає істотної шкоди авторитету законодавчої влади і держави в цілому. Його суттєвим недоліком є те, що головний акцент робиться на заходах кримінальної відповідальності, а от цивільне, трудове та адміністративне законодавство не передбачають системних і взаємоузгоджених антидискримінаційних заходів.

Дисертант пропонує у Кодексі України про адміністративні правопорушення передбачити адміністративну відповідальність осіб, які своїми висловлюваннями, публікаціями чи іншими діями (умисними чи ненавмисними) принижують або ображають національну гідність особи, виявляють упереджене ставлення до осіб з огляду на їх національно-етнічну приналежність, здійснюють будь-які інші дискримінаційні дії. Варто було б також запровадити адміністративну відповідальність посадових осіб і громадян за порушення чи обмеження прав громадян за національною ознакою. Наявність такої норми матиме не лише практичне значення, але й відіграватиме роль попереджувального заходу в такій делікатній сфері суспільних відносин, якими є національні відносини. Поточне законодавство, яке закріплює права особи, пов’язані з її національно-етнічною приналежністю, необхідно доповнити спеціальним положенням про неприпустимість дискримінації за національно-етнічними ознаками(національне, етнічне, расове походження, національно-етнічна самоідентифікація, мова, колір шкіри тощо).

Blog

Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого

Содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ