Geum.ru

Історично первинною основою функціонування й розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
В. Г. Федоренко,

доктор економічних наук, професор, академік УАН

(Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України,
м. Київ)


Міжнародний поділ праці – матеріальна основа розвитку світового господарства


Історично первинною основою функціонування й розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці. Поглиблення остан­нього постає як економічний фундамент усієї системи світогосподарських зв'язків, адже всі країни світу тою або іншою мірою втягнуті в нього.

Міжнародний поділ праці являє собою зумовлену певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічну форму поділу суспільної праці, що переросла межі національних економік і породжує спеціалізацію окремих країн і господарських структур на виробництві певної продукції та її взаємний обмін.

Міжнародний поділ праці – складна, багаторівнева система світогосподарських зв'язків між національними економіками, що перебуває під впливом таких факторів, як природно-кліматичні умови, географічне положення країн, наявність природних ресурсів та кваліфікованої робочої сили, особливості історичного розвитку, національні традиції тощо. Це – система, що постійно розвивається, наповнюючись на кожному історичному етапі суспільного прогресу новим змістом. Міжна­родний поділ праці виник ще в епоху зародження буржуазного ладу, але відносно зрілого рівня досяг лише на стадії розвитку великої машинної індустрії.

Рисою розвиненого міжнародного поділу праці є те, що в систему його зв'язків втягнуті майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв'язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн.

Нині немає такої великої галузі національної економіки, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Міжнародним поділом праці охоплено тепер такі складові суспільного поділу праці, як міжгалузевий (між промисловістю, будівництвом, сільським господарством), частковий (у межах окремих галузей національної економіки), одиничний (у вигляді предметної, подетальної, технологічної спеціалізації) та кооперування. До того ж у процесі поглиблення міжнародного поділу праці поступово переміщується центр ваги розширення міжнародних економічних зв'язків зі сфери обігу у сферу виробництва, що позитивно впливає на збільшення обсягів міжнародної торгівлі.

Поглиблення поділу праці на міжнаціональному рівні є більш результативним, ніж у межах окремої країни. Нині в межах світового господарства така спеціалізація досить чітко окреслилась на рівні окремих країн, їхніх груп або регіонів. Це свідчить про посилення процесів глобалізації виробництва матеріальних благ.

В Україні склалась негативна ситуація щодо поділу праці та розвитку трудових ресурсів і зайнятості населення. Однією з причин такого становища є те, що наука не змогла спрогнозувати і дати практичні рекомендації з реорганізації Радянського Союзу. У країнах СНД, зокрема в Україні, замість наукового аналізу причин кризи економіки, була прийнята «ліберальна» доктрина організації і введення України у світову економічну систему.

Другою причиною є те, що в Україні за відсутності стратегії розвитку держави не здійснюється стратегічне проектування розвитку трудових ресурсів і зайнятості населення, що не дає змоги прогнозувати розвиток економіки, розробляти й реалізовувати кадрову політику і стратегію. Чому немає такої стратегії? Тому що ринок не потребує стратегічного управління. Сьогодні всім відомо, що великі і складні проблеми можна ефективно розв’язувати, але тільки перспективно і стратегічно.

Треба також вказати на ще одну причину – є відсутність у державі стратегів, які можуть розробити й реалізувати стратегії на рівні державних систем. Як підтверджує аналіз практики, фахівці, не володіючи стратегічним мисленням, не тільки не зможуть розробити й реалізувати стратегії, а навіть не розумітимуть, що це таке.

Теоретичною основою для обґрунтування переваг міжнародного поділу праці є теорія абсолютної і порівняльної переваги.

Абсолютна перевага – це здатність країни вироб­ляти товари та надавати послуги з найменшими витратами порівняно з іншими країнами. Основоположником цієї теорії є А. Сміт, котрий уперше обґрунтував проблему ефективності міжнародного поділу праці у вигляді теорії абсолютних переваг. У праці "Багатство народів" він обґрунтував положення про те, що країна, котра володіє великими запасами певного виду сировини, має можливість отримувати дешевші матеріали, а тому має спеціалізуватись на їхньому використанні. У зв'язку з цим ним сформульо­вано принципи абсолютних переваг: кожний розсудливий суб'єкт госпо­дарювання ніколи не повинен виробляти того, що вигідніше купити. Тому необхідно імпортувати товари з країн, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, витрати яких нижчі в експортерів. Для того щоб такий обмін був взаємовигідним, ціна будь-якого товару на зовнішньому ринку має бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

У співвідношенні цін завжди є хоча б незначні відмінності між країнами. Тому кожна з них незалежно від рівня соціально-економіч­ного розвитку матиме порівняльні переваги, тобто в країні завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим, ніж вироб­ництво інших товарів. Саме цей товар країна має експортувати в обмін на інші.

Теорію порівняльних переваг сформулював Д. Рікардо в роботі "Основи політичної економії та оподаткування". Принцип абсолютних переваг – лише частковий випадок із загального правила, на що вказував Д. Рікардо у своїй праці. Ситуація порівняльних переваг – це здатність країни виробляти товари й надавати послуги з відносно нижчими альтер­нативними витратами, ніж їх виробляє будь-яка інша країна. І кожна з країн світової спільноти повинна намагатися цього досягти.

Згідно з теорією порівняльних переваг, в основі міжнародної торгівлі лежить виробництво. Кожній країні доцільно виробляти й експорту­вати ті товари та послуги, які обходяться їй порівняно дешевше, тобто на які витрачається менше праці та капіталу, а імпортувати дешевші товари, що виробляються за кордоном.

Завдяки дотриманню принципів порівняльних переваг світове господарство досягло більш ефективного розміщення й використання виробничих ресурсів, більш високого добробуту населення. Згідно з цією теорією дотримання зазначених принципів стимулює конкуренцію у сфері міжнародних економічних зв'язків та обмежує монополію.

Однак за всієї стрункості обґрунтування теорії порівняльних переваг вона не може пояснити багатьох фактів економічної взаємодії між краї­нами світової спільноти. Наприклад, не мали, не мають і в найближчому майбутньому не матимуть порівняльних переваг перед економічно розвиненими країнами світу переважна більшість країн Африки, Азії та постсоціалістичних країн. Це пов'язане з тим, що принципи порівняльних переваг економічно доцільні щодо країн, близьких за рівнем соціально-економічного розвитку, структурою національних економік. До того ж викликає великі сумніви, що економічно розвинені країни-лідери у використанні досягнень науково-технічної революції та монополісти у багатьох виробництвах – створять сприятливі умови для використання порівняльних переваг іншими країнами світового господарства. Хоча теорія порівняльних переваг і нині є актуальною, багато її постулатів лежать в основі міжнародних економічних відносин.

Однією із закономірностей розвитку світового господарства, що значно впливає на основні напрями й шляхи його еволюції, є створення міжна­родних інтеграційних угруповань, які забезпечують узгоджений розвиток і взаємодоповнення регіонів та держав, інтенсифікують процеси вироб­ництва в окремих країнах, дають змогу повніше та ефективніше викорис­товувати наявні ресурси, розподіляти інвестиції та всі види капіталу.

Зазначена закономірність розвитку світового господарства почала проявлятися у 50-60-ті роки минулого століття. Формування в тій чи іншій формі регіональних союзів країн світу спрямовувалось на стимулювання економічного співробітництва між країнами-учасниками у галузі вироб­ництва, торгівлі, валютних операцій та в інших сферах. Економічні процеси, що відбуваються на цій основі і які зв'язують та об'єднують госпо­дарства цих держав, дістали назву міжнародної економічної інтеграції. Як правило, під нею мають на увазі не тільки регіональні форми еконо­мічного співробітництва країн світу, а об'єктивний, усвідомлюваний та відповідно спрямований процес зближення, взаємопристосування та зрощення національних господарських систем на базі саморегулювання й розвитку, в основі якого лежить економічний інтерес самостійних госпо­дарських суб'єктів та міжнародний поділ праці.

Найважливішими рисами міжнародної економічної інтеграції є:
  • міждержавне регулювання соціально-економічних процесів;
  • поступове формування єдиного регіонального (замість відособлених
    національних) господарського комплексу зі спільною структурою
    та інфраструктурою відтворення;
  • усунення адміністративних та економічних бар'єрів, які перешкоджають вільному рухові товарів, капіталів, технологій та робочої сили в межах регіонального формування;
  • зближення внутрішніх економічних умов суспільного відтворення
    в державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

Міжнародна економічна інтеграція є якісно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя країн світу, адже передбачає зближення і взаємо­проникнення національних економік, проведення узгодженої державної економічної та соціальної політики. Це природний процес, який випливає із об'єктивних потреб розвитку міжнародного поділу праці і науково-технічної революції.

Нині чітко окреслились такі основні види інтеграційних об'єднань:
  1. зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються скасуванням
    митних бар'єрів у взаємній торгівлі;
  2. митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг всередині
    угруповання країн доповнює єдиний митний тариф стосовно третіх
    країн;
  3. спільний ринок, коли ліквідуються бар'єри між країнами не тільки
    у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили і капіталу;
  4. економічний союз, який передбачає на додаток до перелічених
    інтеграційних процесів проведення державами-учасницями єдиної соціально-економічної політики, створення системи між­державного регулювання соціально-економічних процесів, які відбуваються в регіоні.

Названі види міжнародних інтеграційних об'єднань розглядаються також як етапи їхнього розвитку, коли кожний наступний вид інтеграції не може бути реалізований без вирішення проблем та завдань попереднього. У практиці діяльності міжнародних економічних угруповань поєднуються особливості та окремі елементи різних етапів розвитку міжнародної економічної інтеграції, але рух від простіших до більш складних простежується досить чітко.

У світовому господарстві зросла роль Європейського Союзу (ЄС). У багатьох міжнародних економічних організаціях країни ЄС виступають як єдиний суб'єкт і мають окремого представника.

У межах ЄС проводиться єдина аграрна політика, здійснюються великі спільні науково-технічні програми, створено загальний бюджет, кошти якого спрямовуються насамперед у фонд підтримки й розвитку економічно відсталих районів, здійснюються інші міждержавні проекти, координу­ються напрями внутрішньої державної економічної політики.

З 1 січня 1993 р. в межах Європейського Союзу було введене вільне пересування факторів виробництва – капіталів, робочої сили, товарів та послуг. Відповідно до Маастрихтського договору з 1999 р. створюється валютний союз, у межах якого з 2002 р. на території країн-членів введено в готівковий обіг єдину європейську валюту євро, яка замінила націо­нальні валютні одиниці країн – членів цього об'єднання.

Європейський Союз має такі наднаціональні органи управління: Рада Міністрів, Єврорада, Єврокомісія, Європейський Суд. Вибори депутатів до Європарламенту здійснюються прямим таємним голосуванням у країнах-членах. Кількість депутатів від країн пропорційна кількості їхнього населення. У жовтні 2004 р. в Римі глави держав і урядів 25 країн – членів ЄС підписали договір, що встановлює Конституцію для Європи. Цим дого­вором гарантується, що установи Євросоюзу поважатимуть фундамен­тальні права кожного жителя країн – членів цього об'єднання.

Європейський Союз – не єдиний представник міжнародних інтеграційних об'єднань. Нині у світі нараховується більше трьох десятків регіональних інтеграційних утворень різних форм: від зон вільної торгівлі до економічних союзів. Значні успіхи в розвитку міжнародної економічної інтеграції у світі пов'язують із функціонуванням таких об'єднань, як НАФТА.

Інтеграційні процеси поширюються та активізуються і в країнах, що розвиваються. Вони мають ряд відмінностей, характерних саме для цієї групи держав. Для більшості з них міжнародна економічна інтег­рація є засобом прискорення темпів соціально-економічного зростання, здійснення індустріалізації, формування оптимальної структури ринкової економіки. Створення таких угруповань розглядається як один з основних методів диверсифікації їхніх зовнішньоекономічних зв'язків і послаблення залежності від економічно розвинених держав.

Політична інтеграція країн, що розвиваються, часто випереджає економічну, і внаслідок цього характер інтеграції часто є нестійким. У цілому інтеграція в країнах, що розвиваються, відбувається значно повільніше, ніж в економічно розвинених країнах світу. Це зумовлене низьким рівнем розвитку продуктивних сил, незадовільним станом інфраструктури, особ­ливо транспорту, дефіцитом фінансових ресурсів, створенням перешкод з боку транснаціональних компаній і політичною нестабільністю в цих країнах.

Міжнародна економічна інтеграція має ряд переваг для країн-учасниць у різноманітних регіональних об'єднаннях. Серед них – більш широкий доступ до фінансових, матеріальних і трудових ресурсів, до новітніх техно­логій у масштабах всього регіону; можливість виробляти обсяги продукції в розрахунку на більш місткий ринок інтеграційного формування; сприяння структурній перебудові національної економіки; сприятливі умови для фірм країн-учасниць щодо їхнього захисту від конкуренції з боку фірм третіх країн; можливість спільно вирішувати такі найгостріші соціальні проблеми, як розвиток економічно відсталих районів, пом'якшення ситу­ації на національному ринку праці, удосконалення системи охорони здоров'я і соціального захисту населення; створення сприятливого зовніш­ньополітичного середовища. Усе це сприяє зміцненню співробітництва цих країн у політичній, військовій, соціальній сферах міжнародних відносин.

Серед негативних соціально-економічних наслідків, пов'язаних з приєднанням до таких утворень, слід назвати можливість відпливу ресурсів на користь більш сильних в економічному плані членів союзу; погіршення умов для країн, що не входять у відповідні союзи. Адже усунення торгових бар'єрів у межах угруповань одночасно означає зміцнення їх у відно­синах з третіми країнами. Слід також сказати про зростання витрат країн-учасниць на утримання спільних органів управління, реалізацію спільних програм тощо.

Отже, світове господарство пройшло складний шлях свого розвитку. Його характерними рисами було поступове подолання економічної відособленості та утвердження різноманітних видів міжнародних інтеграційних об’єднань, які являють собою зумовлену певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічну форму поділу суспільної праці, що переросла межу національної економік.